Темна синя вода. Ручай

Я підняв ствол трохи вище, щоб над головами прохурчало, й натиснув спуск.

Нічого не сталося. Анічогісінько. Ані голосного «бабах!», ані навіть короткого та сухого «клац».

Ага. Сам, значить, не зводиться. Що ж, можна було й здогадатись. Ану, як тут у них з ергономікою…

Якраз на межі тої зони, куди можна було дотягнутися великим пальцем, стирчав важілець, ще й з голівкою. Я смикнув його до себе, і їй-богу, розвертати його довелося мало не на сто двадцять градусів, аж поки клацнуло!

Погано, значить, у них з ергономікою. Або ж з пружинною сталлю.

Знову наставив пістолет у небо, знову натис. Цього разу вийшло краще, але не набагато – клацнуло, бризнуло іскрою, як наче із запальнички… і все.

Розбиратися було ніколи, я перехопив пістоля за ствол, й, вигадавши момент, пожбурив залізяку як бумеранг – просто вершникові в обличчя.

Той, мабуть, помітив – бо очі розширилися, але лише в останню мить.

– Ну що ти, не міг трохи вище поцілити? – вже чи не втретє запитав мене Ігор.

Дурнуватим було питання, й перший раз я навіть і огризнувся – мовляв, звісно, що міг, якраз твоя довбешка трохи вище й була. Ігор замовк, але ще через п’ять хвилин пустопорожніх зусиль знову повторив те саме. Потім ще раз; а скільки разів подумав – то, мабуть, і сам би не порахував.

Зопалу я мало не рикнув на нього – мовляв, чому сам не впорався, сидів же у дядька якраз за спиною, міг би і в’язи скрутити, й очі вичавити, й просто як слід придушити… втім, ні. Виявилося, що придушити дядька було не так вже й просто, бо на шиї (й без того дебелій!) мав ще й щось таке, як нашийник з тонкого, але все-таки заліза.

Виявилось це, звісно, пізніше – коли вже й ми заспокоїлися, й коні не так харчали, й обох трофейних дядьків вже було розкладено на землі, й Альберт діловито приміряв, чи не дуже закороткий йому буде новий жупан.

Між нами кажучи, був таки закороткий, та ще й добряче.

А от з полоняниками було не добряче. «Мій» так до тями і не прийшов. Дихати – дихав, але очі мав заплющені, руки та ноги – розслаблені, хоч у вузли зав’язуй, а зіниці на світло майже не реагували. Зопалу, не розібравшись, я вирішив, що дядько трапився надто хитрий і придурюється, тож врізав пару ляпасів – але стало ще гірше.

З другим справа була взагалі – повний швах. До тями-то він прийшов… але краще б цього не робив. Краще б так і пішов на той світ з широко розплющеними очима. Без болю.

Бо, мабуть, таки боліло йому. Дуже боліло. Так боліло, що навіть ми не пропустили момент приходу до тями, й навіть у мене по спині мурашки затупотіли, а Галя так і взагалі зблідла як смерть і затулила обличчя руками.

Ні, він не кричав. Хотів би, мабуть, але не міг, бо поламалась кричалка. Я поламав. І щелепу розтрощив вщент, й у барлак поцілило, а десь там і голосові зв’язки. Так що не міг він кричати. Лише вив і стогнав: глухо, натужно, надривно, наче не людина видавала ці звуки, а сама мати-земля, коли діти перейдуть усякі межі.

І якби ще хоч одноманітним був той звук, як ревіння дизеля або реактивного двигуна – реве, але звикнути можна, так ні! Щось він хотів сказати, дуже хотів, й хоч-не-хоч, а усі прислухалися – та хіба ж розбереш?

А сказати він хотів, бо Ігор з Альбертом його дуже сильно запитували, і не вимагайте в мене розповісти, як саме вони те робили. Одне скажу – боляче. Я теж трохи розуміюся на методології допиту, але не настільки.

Мабуть, саме у цей момент я остаточно повірив, що вони прийшли із майбутнього. Все можна підробити – і панораму стародавнього Києва, й дівку підкласти з дивною вимовою, й млина тихцем відреставрувати, й навіть блощиць натрусити в селянську хату – але щоб отак-о людину мучити – це справді треба років зо двісті безперервного розвитку цієї науки.

Та я хоч відійти міг – один чорт, з мене користі не було, а от Галі набагато гірше доводилось. Бо з суцільного потоку «Ууууу!», «Аааааа!» та «Ооооо!» лише вона раз по раз виловлювала хоч якісь окремі слова. Так що довелося їй слухати, й виявилося, що наша Галя небалувана – бо лише разок не стрималася, відскочила до канави й погодувала тамтешніх блювотоїдів.

«Полска!» – здається, прозвучало від полоняника кілька разів. Біс його зна, що він мав на увазі. Чи то мову, чи територію, чи кордон. «Курва!» – теж почулося. Сподіваюсь, воно не у бік перекладачки нашої полетіло… втім, яка різниця? Гірше, ніж є, його вже не покараєш. Хай лається.

– Аск його про локальні села! – час від часу уточнював Альберт. Ігор, почухавши потилицю (в результаті чого перемазав кров’ю ще й волосся) пояснював, що Альберт має на увазі села поблизу. Галя чесно перекладала це на шипуче-цокотливі слова… але у відповідь все одно лунало саме лише «ууууу!» та «ааааа!»

От тому я й мовчав, не дорікав Ігореві за те, що він не скрутив полонянику в’язи. Й собі – за те, що не поцілив бравому жовніру трохи вище. Скажімо, у лоба. Хоча… мабуть, і в цьому випадку він би вже нічого не зміг нам розповісти.

Звуки почали слабшати, кінець кінцем, Альберт коротко вилаявся – о диво, у тій короткій фразі цілком прозвучали характерно німецькі інтонації! живі, значить, німці… – а потім зробив короткий, майже непомітний рух правицею біля скроні полоняника, й той замовк. Також миттю. Як наче його в ту скроню не вдарили, а кулю вліпили.

Хоч не хоч, а довелося Альберту позаздрити, бо я так не вмію.

Я скинув оком на Галю. Та мала вигляд блідий, як смерть, але трималася. Чорний одяг ту блідість підкреслював, тож загалом видовище було непоганим. А от цікаво: це лише в мене після вбивства такий рефлекс, чи хлопці теж зараз на Галю поглядатимуть з хижою посмішкою?

Ігор поглянув, Альберт або ні, або зробив це настільки швидко, що я й не помітив. А що, з нього станеться. Цікаво, як вдалося досягти такої моторності? Лише тренування й природний еволюційний розвиток тіла? Навряд чи. Або стимулятори, причому тривалої дії, ще там до рота запхані; або ще цікавіше – якісь імпланти. Може, нано, може, ні. Може, в нервову систему, аби імпульси швидше бігали; може, у м’язи, аби краще скорочувались, а може, навіть у мозок, аби той прудкіше командував. Або навіть хутчіше продумував ті команди.

Заздрю. Їй-богу, заздрю.

З іншого боку – хтозна, як та модернізація вплинула на організм та спосіб життя? У техніці завжди так – там додаси, отам покращиш, аж хрясь! – вага зросла, треба дужчий мотор. Підбереш кращий мотор – а йому палива більше треба. Збільшиш баки – крило збільшиться або заброньований обсяг, ну й вага, відповідно, одразу ж підскочить. І, нарешті, якщо вже все так-сяк припасуєш, то раптом виявиться, що ціна машини з початкової-запланованої, й без того кусючої, раптом стала такою, що й подумати страшно, а не те що в серійне виробництво пускати.

Загризе!

Або загризуть. Хоч конкуренти, щоб свою машину просунути; хоч ворожі агенти впливу у Верховній Раді, на кшталт того ж Коновалюка (якщо мова про військову техніку) або Колєснікова (якщо мова про швидкісний потяг).

Хтозна, скільки Альбертового життя вкрали ті нано-модернізації. Хто яскравіше палає, той швидше згорить. Звісно, жевріти сотню років ледь помітною вуглинкою теж не хотілося б, але й спалахнути, як сірникова голівка – теж варіант не найкращий.

Галя чи то помітила наші погляди, чи то й сама допетрала, що чоловікові після вбивства потрібно, бо аж трохи згорбилася.

Ну що тут зробиш? Природа у нас така. Недаремно ж з давніх-давен, одразу ж після взяття фортеці, вважалося добрим тоном зґвалтувати жінку негайно, інколи – просто на трупі невдахи, що пробував її захистити.

Бачили ж, мабуть, фото з розкопок у Києві? Залишки хижі, ткацький верстат та піч із лежанкою. Пічка ціла, від дерев’яних стін хижі та верстата лише широкі чорні смуги лишилися. Не згнила хижа – згоріла! На порозі – чоловічий скелет із серпом у руці, а череп розтрощено. За порогом – жіночий скелет у позі святого Андрія, а щоб жертва не здумала порушити композицію – то руки зафіксовано двома бронзовими ножами. Так-так, крізь долоні у землю. Після такої фіксації ткацький верстат уже не потрібен – все одно пальці не слухатимуться.

Й останній штришок. На лежанці – ще два скелети. Навіть не скелети – скелетики, бо дитячі.

І якщо хтось вважає, що то давно було; коли ще звірі говорили, а люди недалеко від них пішли, а зараз всі цивілізовані – то нехай увімкне ґуґлю й набере слово «Немерсдорф». Тільки бажано при цьому не бути вагітним, бо можна скинути. Та й взагалі не варто при цьому бути жіночої статі, бо кошмар ґарантований.

А от що варто – то це, вийшовши дев’ятого травня на вулицю, уважніше придивитися до усміхнених дідусів-ветеранів. Особливо тих, що з онуками-правнуками гуляють.

А якщо хтось думає, що тепер-то, у цивілізованому двадцять першому столітті, вже точно нічого схожого неможливо, то нехай зачекає. Цілком можливо, що буде й на його вулиці свято. І навіть безпосередньо в його будинку. Ось лише коли?…

Утім, нащо гадати? Я посміхнувся, згадавши, що маю унікальну нагоду спитати нащадків. Лише треба час підібрати, скажімо, ввечері, після вечері…

Тут я згадав, що принаймні два таких вечора уже відбулося, а я так нічого й не випитав, й поклав сам собі наступного разу вже точно не відвертати уваги на всякі дурниці, а питати, питати й питати…

Як Альберт полоняника?

Дивна річ – але Галя сприйняла ту посмішку як підбадьорення, й геть несподівано для мене – та й, мабуть, для себе! – також посміхнулася.

Перший з «трофеїв» – той самий жовнір, якого я так невдало приземлив з висоти конячого зросту, тим часом ще дихав, але інших ознак життя не подавав. Альберт з жалем подивився на нього – з жалем не тому, що людину шкода, а тому, що спитати ніяк! – й зробив такий самий рух.

Дихання урвалося.

– Ну що, – майже спокійним тоном сказав Ігор. – Тепер всі одягнені, як годиться. І з транспортом трохи покращало. От якби ще двійко вершників трапилося…

Він задумливо подивився на розпластані трупи.

– І все-таки, – задумливо промимрив по деякій паузі. – Чому вони причепилися? Що ж їм від нас треба було?

– Документів, – раптом сказала Галина. – Тут же кордон.

– Яа-аа-акий кордон? – Ігор аж рота роззявив, та й Альберт зацікавився. Та і я, чого гріха таїти…

– Ну як це – який? – щиро здивувалася Галя. – Із Польщею. Якраз по Ірпінці.

– Гик! – не сказав, а видав звук Ігор. Альберт покрутив головою, а я ледь стримався, щоб не ляснути себе по лобі.

Бо, знаєте, підручник з історії – це одне. А от коли раптом кажуть, що оце тут, оце якраз тут, на території, яку звик вважати споконвічно своєю – раптом вже чужинська держава – то це інше. Зовсім-зовсім інше. Відрізняється приблизно, як ляпас від аперкота.

Не Україна. Не СРСР. Навіть не Російська імперія.

Польща.

Залишок могутньої Речі Посполитої й Великого князівства Литовського.

У кого як, звісно, а у мене раптом виникло таке саме враження, як колись у дитинстві. Гралися з іншими пацанами на затишній галявині чи то в жмурки ганяли, чи то в квача, а може, ще у якусь пацанячу гру. Чудова була галявинка, а що бабця якась там козу припинала – то це не страшно, скільки там тої кози. Бабця здавалася значно гіршою, бо ганяла малечу й казала, що не можна тут гратися, а чому – не казала, тож ми не дуже звертали увагу.

І я не звертав. Аж поки одного чудового ранку не виявив, що горбок, на якому стою – він не просто горбок, а дещо нагадує. Метрів зо два в довжину й менш як метр шириною. І навіть квіти якісь на ньому росли – не ромашки, а щось таке, як бабусі у квітниках садять. Здичавілі й занедбані, бур’янами забиті, поливані хіба що дощами – а все ж пробиваються. Мабуть, вже не перший десяток років.

І що галявина, на якій ми й у футбола грали, й у квача, й козу бабусину палицями, бувало, штрикали – здалеку, бо мала роги й паскудний характер; що галявина ця – вона вся, геть уся у таких горбках, тільки менших. Розпливлися горбки, розлізлися.

І негайно стало ясно, чому тут не можна гратися.

А от за те, що далі було, мені й досі соромно. Сказав хлопцям, насолодився одностайним: «ух ти!!! не може бути!.. та невже!». День не погралися, два… а потім все пішло по-старому. Згодом і бабуся померла, і я підріс. Вже підлітком бувши, проїжджав там велосипедом; вже хлопцем гордовито порикував «Явою»; вже дорослим дядьком забрів колись – навмисне, бо раптом чомусь страшенно закортіло пройтися місцями дитинства – то кожного разу бачив там інших дітей. Діти більшали, горбки меншали, а зараз там чималенький смітник і дві хати наступили картопляними плантаціями вже на самі могили.

Що вдієш. Дитинство жорстоке, а дорослість цинічна. Нам треба було у квача ганяти, а дорослим – картоплю садити. Чи знають про те, що над кістками риються й тупотять, а чи воліють не знати – хтозна. Кожен для себе робить цей вибір сам.

Тільки зараз, мабуть, ще не народилися люди, які поховані на тому маленькому цвинтарі.

Я струснув головою, повернув на обличчя байдужий вигляд і знизав плечима.

– Ну Польща – так Польша. А які наші подальші дії?

Допомогло. Й Ігор оговтався, й Альберт схаменувся. Навіть губи трохи розтягнув – чи то у посмішці, чи то у незадоволеній міні – чого, мовляв, лізеш поперед батька в пекло? Хочеш вказівок? Будуть тобі вказівки. Кроком руш!

Так і вийшло, хіба що замість надто вже нахабного «крокомруша» Альберт кинув більш ввічливе «вперед!».

Вперед – так вперед. І знаєте, що я вам скажу? Виявляється, що наявність у загоні навіть половинного комплекту кінного транспорту значно підвищує моральний дух. Не менше, аніж наявність БМП у взводі. Всі не помістяться, а все одно приємно.

Мабуть, таке саме відчуття було й у воїнів Ганнібала, коли вони перли слонів через Альпи.

На першого коня всадовили, звісно, Галину – тут питань не виникало. Щодо другого, то якусь мить постояли, насуплено один на одного поглядаючи, й Альберт, зваживши розклад інтересів, кинув Ігорю щось коротке й пов’язане з ченджем.

– Будемо мінятись, – переклав той, а я подумав, що ще зовсім трохи – і серед нашої компанії складеться подоба суржику. Тільки не українсько-російського, а українсько-українсько-українсько-українського. А якщо додаватимуться ще якісь члени команди, то й польського. Але нас більше, ми їх задавимо!

А може, й не більше. Це вже залежить від того, наскільки глибоко падати нам у минуле. Й чи не станеться так, що і ми будемо в меншині? Або так, що й нас мало, й поляків не дуже, й литвинів теж не дуже багато… хто там далі? давні києворуси? чи русокияни?

Такі лінгвістичні вправи мене розсмішили, й Галя (от же ж дівчата! Все-таки є плюси у вашій неймовірній уважності!) те, мабуть, помітила, бо стала позирати здивовано.

Ще б пак. Іде здоровило (втім, найменше з наявних здоровил), тільки-но людину вбило або й двох, залежно від того, як рахувати; трупи за руки-ноги до лісу тягало… – а посміхається. Як наче подобається йому ця робота, але хіба так може бути?

Відповідаю. Одразу на два непоставлені запитання.

Перше. Не подобається. Не з якихось там моральних міркувань (яка там мораль на старості років), а виключно з міркувань доцільності. Треба вбити – вб’ю. Можна обійтись – нехай кандидат погуляє. Простіше кажучи, ставлення таке, як до важкої роботи, а часто-густо ще брудної-бруднющої.

І друге. Таке бути може. Є люди, яким подобається, страшенно подобається вбивати. Бачив таких не раз. Як нема можливості вбити – вони жертву мучитимуть. Як нема як покатувати фізично – зґвалтують морально. Якщо до цього у них ще й IQ вищий за середній пунктів на двадцять – то бути їм генералами або видатними політиками, а якщо менший – то можна і президентом стати.

Не дуже розумні думки, але що тут вдієш – дорога! Про щось путнє тут важко думається, більшість уваги відвертає сам процес пересування. Треба слідкувати й за напрямком, й за тим, щоб у коняче лайно не вступити, й за тим, щоб об камінчика не спіткнутися. Міркувати треба або зранку на пляжі, коли сонечко ще низенько, а соньки́ ще на пісочок не повилазили, кожний квадратний сантиметр простирадлами не вкрили, в карти не грають та приймачі не вмикають; або увечері в ліжку, або у затишному кабінеті з кондиціонером, довідниками у шафі та інтернетом у комп’ютері…

А так ідеш-бредеш, поглядом навколишні кущі прочісуєш, не забуваєш назад озиратися, та ще й в небо поглядати про всяк випадок, хоча останнє – цілковита дурня. Нема тут надзвукових бомбардувальників, й дозвукових штурмовиків також нема. Більше того, навіть пропелерних літачків ще не винайшли, й дирижаблі ще не спускають гондоли з-за хмар, і брати Монгольф’є ще тільки-тільки зафіксували своє прізвище в історії авіації.

Нема цього всього. Чиргикаєш пішки й прочісуєш поглядом придорожні кущі. І небо. Чисто про всяк випадок. Бо звичка.

Що вдієш, деякі звички лишаються з нами назавжди, як уміння керувати велосипедом. З ровера треба гепнутися з десяток разів, щоб закріпити рефлекси, а мені одного-єдиного разу вистачило.

Знаєте, як страшно, коли від ланки штурмовиків, що прямують у своїх чорних справах; десь казна-де прямують, мало не біля самого обрію, так от з тієї геть нестрашної зграйки раптом відокремлюється один літак.

Розвертається. Не куди-небудь розвертається, а мордою саме до тебе.

Одним махом, за якийсь десяток секунд опиняється майже над головою.

Й, опинившись, раптом закладає глибоке піке й падає, падає, падає – вже не майже, а просто на голову!

Дивне відчуття. Кажуть, жінки відчувають приблизно те саме під час глибоких істерик, наприклад, коли на руках помирає дитина. Повна безнадія й депресія, коли й хочеться щось зробити, але що тут поробиш? Навіть помолитися – й то не встигнеш. Та й не допоможе. Кілька разів вже проводили досліди – одну грядку поливали свяченою водою, іншу – звичайною; над першою молитви читали – а другу, контрольну, лаяли.

Нема різниці. Однаковий урожай на обох грядочках.

Не чує він нас.

Все доводиться робити виключно власноруч.

Я не знаю, чого тоді хотів від нас той літак. Він не стріляв, не бомбив й навряд чи фотографував. Просто спікірував, ревнув над головою форсажем, з піке виходячи, вертикальною свічкою угвинтився в байдуже небо й полетів наздоганяти своїх.

Біс його зна, чого йому треба було. Може, просто вирішив налякати. І знаєте що? Йому це вдалося. Бачте, досі поглядаю на небо.

Тутешнє небо було також байдужим, але сильно відрізнялось за кольором. У спекотних краях воно бліде, а в нас – блакитне. На півночі – синє-синє, як справжнє море, але там інша біда – крижинок на тому морі настільки багато, що й воду рідко побачиш, а як побачиш – значить, через кілька годин ляже на землю холод. А холоди в них такі, що треба пришвидшити крок, якщо є схованка на маршруті; або плюнути на маршрут, шукати якийсь закапелок й збирати хмиз. Багато хмизу, бо хтозна, скільки часу повітря буде скляним від морозу, й скільки замерзлих пташок грудками падатимуть на сніг, коли випадково зачепиш гілляку.

Не варто там людям жити. Їй-богу, не варто.

Ми йшли багато годин й мінялися, а ніхто й не думав нас доганяти. Або напрямок нестратегічний, або не сезон для купців, або просто отак пощастило. Чому пощастило, а не навпаки? Справді, чому? У купців же можна й одягом кращим розжитися, й кіньми, а може, й возиком… а тому й вважаю, що пощастило. Бо вози мають колеса, а коліс я з певного часу боюсь. А якщо хтось раптом скаже, що не боїться небезпеки, яка (точно відомо!) йому дуже й дуже загрожує – тримайтесь від нього подалі. Він дурень. Сам помре й інших за собою потягне.

От ми й ішли, аж поки не почало сутеніти. І коні почали спотикатися, і ми позіхати, і Галя відверто клювала носом.

Першим почав роззиратися на всі боки Альберт. Я вже звик до його манери рухатись надто вже різко та швидко. Звик-то звик, та заздрити не перестав, але то вже деталі. Маю підозру, що й помітити нащадок встигав значно більше, аніж я, й цілком можливо, що більше, аніж ми з Ігорем, разом узяті. От Галю я в рахунок не взяв, а даремно.

– А он, гляньте, якась стежка! – раптом змахнула вона рукою.

– І що? – сонно відгукнувся Ігор без особливого інтересу. Ясна річ – його ж черга була на коні їхати. Якби йшов – мабуть, одразу б зрозумів, що до чого, й зацікавився би.

– Кемпувати берайт, – майже зрозуміло бовкнув Альберт, й не чекаючи відповіді, розвернувся до стежки.

Вже повертаючи, я дотямив, що Альберт пропонує підготуватися до розбиття табору.

Параноїк у мені почав ремствувати, що краще б табір обладнувати десь подалі від стежок-доріжок, але я прикинув труднощі продирання з кіньми через неходжений ліс і порадив йому пельку стулити. Тимчасово, звісно, аж ніяк не назавжди. Бо він часом буває ну ду-ууже корисним!

Стежкою ходили. Нечасто, але регулярно; не давали їй заростати травою або підліском, та й впалі гілки-дерева також відтягали вбік, а отже, щось по ній тягали. Чи на плечах, а чи… (я мимохіть напружився й почав придивлятись уважніше)…а чи й на колесах.

Придивлявсь недаремно. Вже на третьому чи п’ятому десяткові кроків око зачепилося краєм погляду за подряпину на сосні – добрячу так, як в офісі після транспортування сейфу силами найближчих колег. Весела це справа, я вам скажу. Й працює як непоганий тімбілдінг. Одне погано – стіни та підлоги страждають, їх не шкода, але вони казенні.

Зарубка була на висоті стегон людини нормального зросту… я поглянув на Альберта й сам собі переклав – десь на метр десять-метр двадцять від землі, а трохи далі з-під шару глиці виступало коріння, й воно мало два чіткі сліди від коліс. Шириною трохи менше за метр, отже, не віз. Щось таке, як ручний візок на дерев’яних колесах, мабуть, ще й залізом обкутих. Ну, й хто тут возить сейфи лісами?

А головне, куди?

Стежка звивалася, обходячи сосни; раз по раз траплялося нове й нове коріння, що вилізло на поверхню, й так само раз по раз виднілися на ньому сліди коліс. Де свіжі, де трохи зарослі – отже, катали візочка тут не один раз, а таки регулярно. Візочок мав два колеса, ширину сантиметрів вісімдесят, а висота разом з вантажем була не менше за метр десять, і що то міг бути за вантаж?

А чорт його зна.

Якщо хтось скаже, ніби були колись такі слідопити, що могли за слідами на піску й тип вантажу розібрати – не ві…

– …Це до гуральні стежка, – раптом сказала Галина. – А возять пляшки з вином.

– Яким вином? – вихопилося в мене, бо якось не поєдналися в один ланцюжок «гуральня» й «вино». У першій, по ідеї, мала народжуватись самогонка, а вино тут до чого? Ігор з Альбертом, мабуть, взагалі не зрозумів, що воно за гуральня така, й дивився на мене начебто й терпляче, але вимогливо.

– Ну яким, яким, – пояснила Галя, як наче дитині малій. – Хлібним, яким же ще!

– Кхе, – виразно сказав Альберт.

Він мав рацію. Незрозумілу ситуацію треба доповісти командиру негайно й розтлумачити, якщо знадобиться. Бо всяке буває, а раптом гуральня – це відділок поліції або гніздо розбійників з малої дороги, бо на велику цей напрямок явно не тягне?

– Самогонку женуть, – пояснив я Ігореві, й на самогонці Галя очима кліпнула – мабуть, ще не в ходу цей термін.

– Гуч, – коротко передав далі Ігор, й Альберт трохи розслабився – не відділок й не поліція, вже непогано! Але тут-таки й спохмурнів – бо щодо гнізда розбійників ймовірність не лише не зменшилася, а навіть і зросла.

Небезпечна була ця справа – самогонку варити, а особливо в умовах сухого закону чи державної монополії закону.

Але варили, ще й як варили! І навіть дід мій, що ці часи лише краєчком зачепив, щось запам’ятав і мені розповідав, але дурний я був, малий та дурний, не слухав.

Шкода.

Бо хтозна, що за люди гуралі, та що від них можна очікувати і яка небезпека може прилетіти з їхнього боку.

По ідеї – особливо тривожитися нема потреби. Гуралі – не розбійники, з поліцією та козаками мають переважно домовлятися, а не протистояти, бо їм же й товар треба до міста возити, й сировину завозити, та й взагалі, не такий кримінальний це бізнес, як грабувати перехожих.

З іншого боку – справа ця менш рентабельна, аніж прямій відбір грошових та матеріальних цінностей, а отже, працюють у гуральні поодинці. Ну, може, вдвох. І якщо в когось з розбійників-грабіжників немає грошей, а випити хочеться, то неминуче виникне світла ідея піти й забрати. Залежно від IQ того мудреця, світла ідея може отримати й логічне продовження – нащо ж забирати лише натурпродукт, якщо можна забрати й гроші, а свідків зачистити?

Тому гуралі повинні бути готові до такого візиту.

Істина, як завжди, десь посередині – на прямий конфлікт самогонники з власної ініціативи не підуть, у разі потреби – захищатимуться. Чи дадуть переночувати – залежить від того, наскільки твердо ми це спитаємо. Тобто краще не питати, а поставити до відома.

«Хлопці, ми тут у вас переночуємо, добре?»

Якось так.

Доводилося сподіватись, що логіка вірна, й на запитання нахабний гураль не свисне підмогу з десятка бандюків, що його кришують, й не кивне у наш бік. Тоді Галина пошкодує, що не повісилася.