Темна синя вода. Ручай

– Шведи ж ворогами були, – почав я. – Цебто, може, й повірять, що ми з тамтешніх країв, але все одно привернемо увагу. Підозру викличемо. Недоброзичливу таку підозру або й ворожість. Воно нам треба?

Судячи з погляду Галі, воно було нам не треба, та раптом стрельнуло мені в голову геть несподіване.

– Хоча… – я потер долонею підборіддя. – кололося. Як будемо голитися у часи небезпечних бритв, повної відсутності електрики та, скажімо так, дуже морочних способів отримання гарячої води – не хотілося й думати. Але й носити на морді лігво для бліх також не хотілося.

– Хоча… – повторив я, знов торкнувшись правицею до підборіддя та стримавшись в останній момент. – З іншого боку… а якщо видати себе за нащадків? Мовляв, діди загинули під Полтавою, а ми приїхали відшукати могилки?

– Гм, – сказав Ігор. – А це ідея. Так у дев’яностих…

Він подивився на мене й уточнив:

– Юрко, у твоїх дев’яностих! Таким чином багато німецьких шпигунів до нас шастало. Наче могилки шукали, а насправді… деякі потім мемуари лишили. Тобі корисно було б ознайомитись.

Знав, гад, чим врізати.

Щось таке я підозрював про тих, що понаїхали істориків, але з доказами було негусто, та й часи були, скажімо так, цікаві. Мабуть, добре було читати про них у мемуарах, а декому з нас у них ще й пожити трапилось.

Нічого, про його часи теж хтось мемуари напише.

Галя дивилася з цікавістю, але не на мене, а по черзі – як наче секундна стрілка на циферблаті.

– Гм, – сказав Альберт. – А документи?

Перекладати не довелось.

– Для початку напишемо, – Ігор посміхнувся й підморгнув – так, наче усім одразу, але більша частина явно дісталася Галі. – Шведською мовою?

– Вмієш? – здивувався Альберт. – А в твоєму досьє…

– Не вмію, – чесно признався Ігор. – Але маю підозру, що й десять з десяти тутешніх поліцмейстерів, урядників, чи хто тут за порядком слідкує, також не вміють. Так що напишу сучасною німецькою, зійде за шведську.

Озирнувся на мене й уточнив:

– Сучасною мені німецькою. Втім, можна трохи розбавити… та чим завгодно розбавити. Аби незрозуміліше стало.

Першою засміялася Галя – ввічливо й трохи навіть аж соромливо, прикриваючи долонею рота; за нею посміхнувся й Альберт, а там і я вже не втримався.

Наче й не сказав нічого смішного, а розвеселив. Мабуть, оточення вплинуло.

Справді, кому ще доводилось грітися біля вогнища за сотню, дві й три сотні років до власного ж народження? Ну як тут не посміятись!

А що було в цьому сміху трохи істерики – ну так це вже дрібниці.

Не знаю, чи мені першому сягнула в голову ця думка, а чи всім одночасно, та припинили ми сміятися, починаючи з мене.

– Не повірять, – раптом сказала Галина. – Ну хто їхатиме чортзна-куди, щоб подивитися на могилу прадіда?

Отакої.

На мене наче відерце холодної води лийнули. А чого, річка поруч, води там багато. Відерця, щоправда, нема…

– Треба щось практичніше, – продовжила «обливальниця». – Що як… не просто нащадки, а… спадкоємці? Скажімо, умова отримання спадку – знайти могилу діда. Бо інакше нотар заповіт не віддасть.

– Інтрига! – захоплено покрутив головою Ігор. – А як довести, що знайшли?

Запала мовчанка, й порушив її знову я.

– Щось привезти. Скажімо, родовий медальйон. Був у прадіда на шиї.

– Гм, – сказав Ігор, але заперечувати не став.

– А що? – Ідея мені все більше та більше подобалася. – Чудова легенда. Дивіться – й пояснює, чому ми говоримо не по-тутешньому, й дасть можливість вештатися селами, людей розпитувати.

– Гаразд, – сказав Альберт. – Отже, тепер ми група шведських спадкоємців багатого прадіда. Але є нюанс.

Він помовчав і додав:

– Лукапити доведеться не лише по селах, але й у містах. Прайм у Києві. А там айді точно аскнуть.

Мені було зрозуміло. Про всяк випадок, зиркнув на Галю, а та на мене. Довелося перекладати.

– Паспорт запитають.

– А який він тут вигляд має, той айді? – запитав Ігор наче в Альберта, та глянув чомусь на мене. Я негайно перевів стрілки на Галю.

– Чому це ви на мене так дивитесь? – здвигнула вона плечима, від чого старанно запнуте декольте трохи розійшлося, і те видовище мене зацікавило. На жаль, мій погляд зацікавив Ігоря, та, мабуть, Альберта теж, але вистачило й Ігоря. Галя інтерес засікла й негайно вжила заходи щодо маскування об’єкта.

– Ти ж до цього часу найближча, – пояснив отаман, вочевидячки в особі Ігоря. На диво, Альберт також кивнув – це, мабуть, уперше за весь час знайомства. Чи то у них там жестикуляція вийшла з моди, чи це виключно нам так пощастило з дослідним екземпляром – хтозна!

– Не знаю, – відрубала Галина. – Ви багато знаєте про документи сторічної давності?

Я трохи знав, але лише тому, що трохи цікавився. Зовсім трохи. Паспорт від жовтого квитка так-сяк відрізнив би, але намалювати справжнього ані того, ані іншого втяти б не зміг. Хоча нащо це самостійно робити? В усіх народів в усі часи були майстри фальшиводокументальної справи, мабуть, і тут є. Віднайти буде нелегко, але й навряд чи надто вже важко. Тим більше, в Києві. Не Одеса, звісно, але й не Арзамас-16.

От цікаво, чи заснована вже Одеса? Чорт його зна. Істориків, істориків було б сюди посилати! Вони, мабуть, знають напам’ять і рік заснування Одеси, і який на вигляд був паспорт, і як одягти каптан, так щоб декольте не світилося… а може, то вона навмисне? Бо таки засвітилося знову…

Я згадав обставини вербування й прикусив язика. Істориків тут не треба. Історик би двох комплектів одягу так швидко не роздобув. З історика тут би з самого останню сорочку здерли.

– А що, у тих двох перехожих паспортів не було? – Я скинув оком на того, хто затрофеїв комплекти, – на Альберта, мається на увазі. Той ані здригнувся, ані погляду не відвів. Мабуть, не перший трофей, й сподівається, що не останній.

– Не було, – пролунала коротка відповідь.

Значить, не погребував, перевірив.

Правильно зробив. Я на його місці вчинив би те саме. Хіба, може, допитав би ретельніше, перед тим як… – але то вже не лише від мене, але й від обставин залежить. Від поспіху, наприклад, або наявності небажаних свідків…

Поки ми їли, теревенили, розробляли легенду та розбиралися, хто розуміється на документах сторічної давності, а хто ні, розвішаний біля вогнища одяг перестав парувати. Не так, щоб зовсім висох, звичайно, але вже так-сяк можна було натягти на себе й досушувати на ходу. Нічого, весь день попереду, сонце вище підніметься, висушить.

Бо так наче й ніхто не підштовхував, у шию не гнав, під зад копняками не прискорював, але увесь набір інстинктів, рефлексів та втокмачених замолоду навичок так і волав: «Геть!»

Геть звідси!

Подалі, подалі від місця події. І що з того, що гайдуки-переслідувачі лишилися бозна-де, а тут вони ще навіть і народжуватися не думали? Це ж інстинкт, йому хіба поясниш! Та й взагалі, час уже…

Я глянув на сонце й, мабуть, роззявив рота, бо Альберт посміхнувся, а за ним й Ігор.

– Що, – поблажливо кинув він. – Несподівано, га?

Тон мені не сподобався, але ж і справді було несподівано. Судячи з відчуттів «внутрішнього годинника», сонце мало б підкочуватися до зеніту. Воно й справді висіло майже в середині дуги небесного шляху, але… ближче до заходу.

Одне з двох: або в цьому часі і сонце ходило інакше – із заходу на схід; або ж годинник нахабно бреше, й насправді зараз далеко за полудень.

Ну, звісно ж. Хто сказав, що, мандруючи в часі, потрапиш рівно у ту ж годину того ж дня, тільки на сто чотирнадцять років раніше? І це ще добре, як день той самий. Бо могли б прилетіти і в зиму. В піджачках, ага. На кригу, і добре ще, якщо лід товстий, бо так би й шубовснули.

Галя також задерла голову, подивилася в небо, перевела погляд на мене, знову поглянула вгору. Мабуть, дійшло, але рота не роззявляла, а навпаки, посміхнулась.

Розумна.

– Тоді вирушаймо, – піднявся Альберт. – Якщо, звісно, ніхто не хоче в лісі заночувати.

На мою думку, заночувати в лісі було значно краще, аніж набиратися блощиць у селянській хаті, але харчі все одно кінчалися, так що вибору не було.

Одяг і справді непогано підсох, щоправда, трохи однобоко – спереду краще, зі спини гірше. Краще було б навпаки, але маємо те, що маємо.

Галя закинула свій комплект на плече й рушила за ялини.

– Далеко не відходь, – гукнув Ігор. – Хтозна, що в тому лісі.

І я теж хотів гукнути, й майже те саме, але він, негідник, першим устиг.

Галя виразно пирхнула й чи то на слова не звернула уваги, чи вчинила геть по-жіночому – вислухала й зробила наперекір.

Даремно.

Я саме вставив ногу в штанину, коли з-за ялинової стіни долинуло відчайдушне: «Аа-аа-аа-а!».

Так і побіг: з однією штаниною на нозі й з другою у руці.

Звісно, відстав. І від Альберта відстав, і навіть від Ігоря.

Чому «навіть»? Бо якщо з Ігорем ми й були чи то на рівних, а чи майже на рівних, то до Альберта, хоч як гірко це визнавалося, мені було рости-рости й ніколи не вирости. Як у прямому сенсі – сантиметрів на десять; так і в переносному.

Перед тим «Аа-ааа!» він розслаблено сидів на колоді, ще й паличкою копирсав вугілля в багатті, а одразу після – зник. Ну майже як у мультфільмах – тільки-но стояв кіт Леопольд, і нема; а наступний кадр показує його вже за сто метрів. Сто – не сто, але метрів десять він пролетів ще до того, як дехто з нас узагалі дотямив, що то Галина кричить.

Так і прибігли – спочатку Альберт з тліючою на кінці хворостиною, потім Ігор, а потім і я дострибав, наче одноногий горобчик.

Галя мала на собі спідницю та чоботи, а верхню частину тіла затулила кофтиною. Спереду. Але там було на що і збоку спини поглянути…

От подобаються мені спинки жіночі! Жіночні, звісно. Втім, це мало не єдине місце, яке не позбавлене жіночності навіть у культуристок. Квадрати на пузі мають зовсім не сексуальний вигляд (дівчата, не вірте фітнес-тренерам, їм за ці кубики гроші платять, власне кажучи, ви ж і платите!), а от неглибокий рельєф на спині досить привабливий. Особливо коли дама, скажімо так, або сильно нахилена вперед, або взагалі стоїть у відомій позиції…

Галя стояла не так, але подивитися було все одно приємно.

І ще одне – мабуть, я виграв ці перегони. Бо, опинившись в хвості, я натомість замилувався на Галину спину й талію, а Ігор з Альбертом з лінивою цікавістю роздивлялися притиснуту до землі коротку яскраву змійку. Більш того – вже навіть устигли між собою порадитися й виявити істотні прогалини в освіті. Зокрема, в природничих науках.

Бідолашна змійка розпачливо смикалась і при кожному русі блискала червонуватою лускою.

– Не знаєш, що воно? – Ігор, не обертаючись, завважив, що третій учасник перегонів також біля фінішу.

– Мідянка! – злостиво пробурчав я й нарешті просунув ногу в другу штанину.

– А вона отруйна?

– А чорт його зна! – вже не так, але все одно злісно рикнув я відповідь й, сам того не хотівши, долю зміючки вирішив.

Коротко хряснуло – це підбор Альберта неймовірно швидко опустився на шию змійки – одразу за патиком, що притискав її до землі.

Ігор зачекав ще кілька секунд – поки тільце смикалося, а потім прибрав патика геть. Змійка ще не завмерла, але конвульсії були слабенькі, геть не страшні.

Та й сама вона більше скидалася на поламану іграшку, а не потенційно небезпечний природний об’єкт.

– Я мав на увазі, що є різні версії, – навіщось мені захотілося уточнити. – У довіднику написано було, що взагалі неотруйна, а люди казали, ніби пару годин після укусу погано буде…

Тим же патиком Ігор підчепив все ще ворухливе тільце й пожбурив геть. Невдало пожбурив – далеко мертва змія не відлетіла, повисла на колючках. Можливо, ще навіть щось і відчула, бо смикнулася ще дужче.

– Хлопці, – по деякій паузі промовила Галя. – Ви той… відверніться, чи що. Тільки далеко не відходьте.

Ми відвернулися, й з хвилину, поки за спинами шелестіла тканина, я думав: а може, я зовсім і не виграв? Може, ті, хто першими прибігли, більше й побачили?

Думка була дурна-дурнюща, і я її гнав, але вона опиралася, й досить успішно.

Одяг був вогкий і пожмаканий, ніби його навіть не якась там одна корова, а ціла череда пожувала, проте це не мало значення. Красуватися ні перед ким, а щодо привертання уваги – то і так приверне. Навряд чи хтось у кінці вісімнадцятого століття розгулював у прикиді кінця дев’ятнадцятого. Навіть у наші часи, коли піджак та краватка – близько ста років вважаються стандартною офісною уніформою, є купа дрібничок, що видають. Причому одразу видають, з першого погляду, й не має значення, чи розбираєшся ти на шмотках, а чи зовсім до них байдужий. Приверне увагу якась дрібничка, придивишся – й з першого погляду визначаєш: це комплект із сімдесятих, а це взагалі з кінця сорокових або початку п’ятдесятих затесався.

Не знаю, як це працює.

Мова не про такі істотні деталі, як стоячі комірці або запонки – таке запросто можуть і в наші часи начепити, а все одно буде помітно, де сучасне фото, а де, скажімо, з тридцятих.

І шапки. Якось лише тепер я осягнув той факт, що у дев’ятнадцятому столітті всі, буквально всі чоловіки, й аристократи (принаймні ті, кого вдалося побачити на вулиці), й пролетарі, й бомжі-прочани – усі в шапках або капелюхах. А тут ще на сто років раніше?

Ті двоє нещасних, що трапились на дорозі Альберту, мали шапки на кшталт радянських «боярок», модних наприкінці шістдесятих, тільки з якимось відростком зверху. Відросток був, мабуть, радше для шику, аніж для користі, принаймні я йому жодного використання не бачив. Ну та гаразд, висить собі – й нехай висить, заважає не дуже.

Що ж до усього іншого… ну так, чоботи мало змінилися. А усе інше…

Я мав підозру, що й жупани-каптани, чи як там воно називається, хлопці носять не так, й замалі вони їм, закороткуваті, але яка різниця? Трійка велетнів так чи сяк приверне увагу.

Так що можна було й не роздягати тих двох.

Розділ 2

Користь стратегічного планування

– Куди йдемо? – недбало запитав я, обтрушуючи штани від глиці. Кілька разів вже обтрушував, та налипло, здається, ще більше, аніж вдалося струсити, й відпадати голки не бажали категорично. Кілька штук, мабуть, втрапили й досередини, бо кололося. Але знімати штани отак, посеред дороги, та ще й з Галею поруч, якось не дуже хотілося.

– Туди, – небагатослівно відповів Альберт, на щастя, супроводжуючи відповідь пальцем. Вказівним, а не середнім, й не вгору, а у бік, з якого ми приїхали. Здається.

– А точніше? – Ігор виявився на моєму боці.

– Спочатку на Київ. Потім на… – Альберт замислився, відшукуючи слово, не знайшов, махнув рукою. – Ще в одно місце. А потім на старий… е-е-е… цвинтар. На Форселі.

З відповіді я виніс одразу дві речі – що аналога цвинтарів та кладовищ в Альбертовому майбутті нема (спалюють, мабуть? Ну, в принципі, це було передбачувано, бо населення росте, й земля дорожчає) й що Форсель (наш Ворзель) зберігся. Щоправда, невідомо, в якому вигляді. Цілком можливо, що не у вигляді селища або міста – бо сказав би «у Форселі», а, скоріш, одного з районів Києва-мегаполіса, на кшталт Святошина, Троєщини або Борщагівки.

Не певен, що мені б сподобався тамтешній варіант Києва. Хоча подивитися, звісно, не відмовився би.

– Далеко… – задумливо промовила Галя.

Ігор озирнувся, за ним і я. Все-таки швидше за мене, гад, рухається. Альберт озиратись не став.

Край дороги годі було розібрати – чи то розчинялася вона серед степової трави, чи то ховалася в мареві, але в будь-якому випадку жодної маршрутки, автобуса, попутки, велосипеда або хоча б дядька з возом в полі зору не трапилося.

А хто б сумнівався! Вже що-що, а ці правила діють, мабуть, у всі часи серед усіх народів – поліція тут як тут, коли дуже не хочеться її бачити; підвезти пропонують тоді, коли до мети лишається метрів сто, а бутерброди падають виключно маслом униз.

Так що коли через десяток кроків Ігор озирнувся ще раз, за ним Галя, а там і Альберт не витримав, то я вже знав, що побачу. Якийсь з варіантів бутерброда – старанно намащеного, може, навіть присоленого, може, ще й зеленню гарно притрушеного, але або вже на підлозі, або ще в польоті, але поза межами досягання рук. Хрін підхопиш.

Чи то на обрії, чи то ближче, але щось ворушилося – чи то вже людські постаті, чи поки що хмарка куряви, але в будь-якому випадку воно мені не подобалося.

Слідом за озиранням настав час перезирання, і теж суворо за ієрархією: Альберт-Ігор-я-Галя. Так-так, і Галинка теж. Щоправда, ми, чоловіки, перезиралися між собою трохи інакше. Ми – так, наче узгоджували подальші дії, а вона – так, наче запитувала: ну, ви ж знаєте, що робити, правда?

А звісно ж, що знали. Що тут узгоджувати!

Хіба що конкретні дії скоординувати: мовляв, я беру того, ти цього, а ти проконтролюй, щоб он той далеко не втік.

Утім, контролювати потреби не виникло – вершників було лише двійко.

Наздоганяли вони нас ніби й непоспіхом, але непоспіх у коня – це приблизно як досить великий поспіх у людини. Ми – сотню кроків, а вони півтисячі. Ми ще сотню – а вони вже з тисячу, бо наддали. Нам озиратися, й на кожному озиранні хоча б частку секунди, але втрачати, а їм – дивитися просто перед собою і не втрачати.

Ненавиджу тікати. Не кажу, що ніколи не доводилося – як же без цього, але все одно ненавиджу. Й переслідувачів теж ненавиджу, заздалегідь! Ще за кілометр, а що вже за сотню метрів – так і взагалі б руками на клоччя рвав!

Хоч таких хрін порвеш.

Коней було двійко – чорний, аж вугільний, й світло-брунатний. Не знаю, як правильно ті кольори називаються. Мабуть, взагалі не кольори, а масті, але було не до лінгвістики.

Вершників було, звісно, двійко, не вдесятьох же їм на двох конях їздити. Є, однак, такі двійки, що варті десятка; так от – у нас мав місце якраз такий випадок. Двійко немолодих, бувалих, досвідчених. Не керівників вищої ланки, що вміють лише накази один одному роздавати, а щось на кшталт сержантів – тільки не радянських, яким лички під дембель видали, а ворожих, американських – яких солдати бояться навіть більше, аніж генералів.

Генерал – він десь там, а сержант – осьдечки.

І вершники також були осьдечки. В чоботях зі справжніми шпорами, верхньому одязі, ще й розшитому хоч і потьмянілим, але позументом, з шаблюками на боках, та ще й по два пістолі на кожного за широким чи то пасом, чи як там воно називається.

Паси, до речі, не мотузки якісь – а широкі, з візерунком, та ще й з китицями на кінцях. Стіни можна фарбувати такими китицями.

А от морди в обох були – хоч зараз у картотеку.

По-перше, обвітрені. Чимало, мабуть, проводили часу не на політзаняттях, а в полі, під вітрами й дощами, сонцем та завірюхами. Грубіє шкіра, зморшками йде. Некорисне сонце та свіже повітря для морди.

Дурницю робитимуть панянки часів моєї вже молодості, коли годинами на сонці вилежуватимуться. Панянки часів моєї зрілості вже трохи порозумнішали, й у сорок років матимуть такий вигляд, наче їм тридцять, та й чоловіки почали мазатися-кремитися, також багатьом одразу треба років десять накидати. Віку я маю на увазі, не терміну. Втім, багатьом і термін би не завадив.

І цим двом вершникам також. Ні, відкидати десять років не варто було – навпаки, ці обидва, що мали вигляд на сорок, навряд чи відсвяткували й тридцять п’ять, а от у в’язницю чи армію кожен ну просто-таки просився. Розбійницькі пики. І рухи розбійницькі, й звички також.

Принаймні розігнали вони коней так, наче й зовсім спинятися не хотіли. Не знаю, як Альберт з Ігорем, а я вже думав: доведеться стрибати вбік.

Не довелося. Зупинили, падлюки, майже під самим носом, а лівий, з більш довгими вусами, ще й дибки коня підняв, аж копито в Альберта біля скроні майнуло.

Слід віддати належне – не сахнувся. Зуби, мабуть, зчепив, або на щоках аж бугри виступили, але не відскочив, і навіть головою не смикнув.

Хороші нерви. Подивимось, як щодо усього іншого.

Правий – коротковусий – викобенюватись не став, може, тому, що на вигляд був трохи старший, натомість кинув нам, коротко й зверхньо, аж навіть презирливо:

– Kim jesteś?

Можна було обійтись без перекладу. І так зрозуміло – запитують, хто такі.

Хоч не хоч, а я знову перезирнувся з Ігорем. Той, у свою чергу, зиркнув на командира, але відповіді не отримав. Натомість вершнику Альберт відповів.

Дивна то була відповідь, я вам скажу.

До Альбертової говірки я вже хоч трохи, а звик, і знайомі слова навчився вихоплювати, місцями навіть розумів без перекладу. А зараз – чимось він таким вистрелив, що й Ігор зачудувався. Як наче німецькою – але ж я знаю німецьку, а не зрозумів ні… ну, взагалі нічого не зрозумів. Колись при мені два швейцарці поговорили ретороманською – от приблизно такий же ефект.

Приблизно так наші російські брати очима лупають, коли хтось при них на літературну українську чи білоруську переходить – і слова наче схожі, й кожне окремо взяте спіймати можна, а все разом – хрін! Якщо, звісно, фраза хоч трохи складніша на «пішов ти нах…!».

Утім, за часів моєї зрілості літературної білоруської я вже не чув. Цікаво, як там із нею хоча в Ігоревому майбутті?… Було б спитати, коли мав час та нагоду, бо зараз було вже якось не зовсім до того.

Після Альбертової промови всі трохи отетеріли – й ми, й переслідувачі; Альберт постояв, задоволено посміхаючись, а тоді коротко кивнув Галі:

– Перекладати.

Саме так – не перекладай, а перекладати. Яйкі, млєко, масло.

Галя зробила очі більші за місцевий пістолетний калібр, потім, видно, згадала старанно розроблені після вимушеного купання плани, й, трохи затинаючись, але почала:

– Ми… є… мандрівники зі Швеції…

Все-таки репетиції – велика річ! Хоч як пояснюй акторові роль – але поки кілька разів сам не повторить, поки тупо не стане в цьому кутку, щоб проказати цю фразу, а потім у протилежному, щоб проказати наступну – не буде кіна. Поки сам десятки разів магазин з автомата не витягнеш – будеш тицяти пальцем мимо застібки, хоча здавалося б, де там помилятися? Там же палець інакше просто нема куди пхнути. Поки прийом, хай навіть найпримітивніший, десять разів сам собі у руки-ноги не вкладеш – так і будеш тупцяти навпроти супротивника, а про удар я й взагалі мовчу.

Повторювати, повторювати й повторювати. І з легендою, яку слід проказати зустрічному патрулю – так само. Бо інструктуй-не інструктуй, все одно отримаєш… оце, що ми зараз отримали.

Вершники перезирнулись. Ми теж. На відміну від попередньої, ситуація була розписана в сотнях книжок, відпрацьована мною на численних заняттях, та й Ігорем, мабуть, теж, бо він зітхнув і кинув мені: недбало, наче мова йшла про цигарку, а не про людину:

– Лівого…

– Цо? – навіть вершник подумав, що мовлять до нього.

– Мацо, – буркнув я, хапаючи його за рукав. Спочатку була думка схопити за ногу й підважити, щоб гепнувся на той бік, але, по-перше, я не знав, чи стремена не допоможуть бідасі втриматись у сідлі, а по-друге, навіть якщо завалю – то не варто розривати контакт. Завалив – добивай; а тут поміж нами опинився б кінь, і хтозна, як би він на все це відреагував. Ще вкусить. Або хвицьне. Воно мені треба?

Кінь і справді злякався, скинувся дибки, й цим мені допоміг, а от стремена погано себе показали. Точніше, вершник погано себе показав, бо гепнувся разом зі мною. Важко гепнувся, аж мені у вухах загуло, а вершнику, мабуть, і зовсім заціпило. Кінь мав на зріст десь метр сімдесят, а з такої висоти, знаєте, не всякий і стрибне вдало, не те що ребрами гепнеться.

Ще в падінні я спостеріг, що Ігорю не так пощастило. Вискочити-бо коневі на спину він зміг, але чи то вершник виявився трохи вправнішим, чи то Ігор погано смикнув, але ніхто нікуди не впав. Так і продовжували боротись: вершник однією рукою смикав коня за вуздечку, піднімаючи дибки, другою щосили гатив нападника ліктем під ребра, а Ігор обхопив його лівицею за шию, а правицею не давав вихопити пістоля.

Не було б нас з Альбертом – мали б патову ситуацію, але й від Альберта, чесно кажучи, користі не було – тупцював навколо, як рефері біля чемпіонів у надважкій. І мабуть, так само боявся отримати, тільки не рукавицею, а копитом.

Що ж, можна його зрозуміти – копита й справді були розміром трохи більші за два мої кулаки, разом узяті, та ще й значно, значно твердіші.

Поки мій полоняник не прийшов до тями, я так-сяк видер з-під нього руку, намацав пістоль за поясом, вихопив. Голосно затріщала тканина, й за пістолем потяглася відірвана смужка. Так, за кобуру трохи краще виходить…

Натомість бити по лобі важезною залізякою виявилося зручніше, аніж сучасним мені ТТ. Тільки я перестарався й замість «гуп» почалося «трісь», причому тріщав, ясна річ, не метал.

Не робили тоді ще пістолетів із силуміну. Криця. Стара добра криця, міцна і важка. Значно міцніша за лобову кістку.

Ігор та його супротивник все ще танцювали, я підняв закривавлений пістоль і прицілився. Балістику револьвера ще так-сяк можна було передбачити, а от куди полетить куля з цього гладкостволого одоробла – годі було й вгадувати. Ігор, мабуть, теж оцінив шанси, бо заметушився активніше. А може, то вершник побачив наставлений ствол та запанікував.