Темна синя вода. Ручай

Методів боротьби з емоційною старістю багато, але суть одна – не давати собі збайдужіти. Працювати. Не лише руками, але й головою; навіть більше головою, аніж руками. Цікавитися. Новим, старим, потрібним, непотрібним – усім підряд! Аби лише працювали крихітки-нейрончики в мозку, аби не засинали байдуже, бо потім хтось з них прокинеться, а хто й ні. Годувати їх треба – новими враженнями, новими відчуттями, новими діями. Бо зупинка – смерть, як писав один мій знайомий Лев Давидович; і хоча до його народження ще років із сімдесят, але мав, гад, рацію. Принаймні в цьому питанні.

Може, й ще в якихось питаннях мав, але Йосип Віссаріонич мав дещо замашніше – Меркадера з кригорубом.

Я посміхнувся. Дивно було думати про розборки людей, у яких навіть діди ще на народилися, а не те що батьки! А от хто порівняно близько – так це Тарас наш Григорович. Цікаво було б познайомитися з батьками, а може, й допомогти чимось…

Шелеснуло, і хоч-не-хоч, а думки миттю вилетіли з голови. Власне, шелестіло й раніше; хто скаже, що вночі у лісі тихо – плюньте йому у вічі, то він просто не вміє слухати! – але цього разу шелеснуло інакше й з іншого боку.

З гуральні.

Там начебто були всі свої, але рука суто машинально перевірила наявність трофейного кинджала за поясом. Обидва були на місці – й кинджал, і пояс. А кому не лежалося? Чи не скелетові Васі?

Ні. Не йому.

Відчинились не рипнувши двері, й на чорнім тлі вималювалась ще темніша постать – трохи нижча за Ігоря й тим паче Альберта, натомість кругліша. Та й рухалась значно, значно плавніше. Жіночніше.

Галя. Не спиться чомусь.

«Могла б і за мене почергувати, якщо не спиться…» – промайнула дурнувата ідея, й настільки вона була нерозумною, що я аж головою мотнув.

Жінка несміливо ступила крок назовні, також покрутила головою, чи то мене виглядаючи, чи то просто роззираючись, де тут що.

– Кхе-кхе, – сказав я, навіть не намагаючись імітувати кашель. Було б інакше якось озватися, але побоявся налякати; і якщо вона, скажімо, до вітру зібралася, то хтозна, чи не сталося б це раніше, аніж було заплановано. Просто на порозі…

Не сталося. Здригнулася, але не вереснула і навіть не зойкнула.

Навпаки, зорієнтувалася, мене побачила й рушила назустріч.

Я мовчки посунувся. Колода була довгенька, і так місця б вистачило, але усі наші взаємодії (людини з людиною мається на увазі) складаються із двох частин – інформативної та комунікативної. З інформативною все і так ясно – піди туди, принеси те, подай се, а комунікативна складніша й старша. Коли вона складалася, ще не можна було сказати: «Принеси те!» – а про більш складні конструкції, на кшталт: «Післязавтра о 18.30 зганяй за такою адресою, зустрінь пана такого-то й купи в нього те-то й те-то» – й мови не було, бо таки не було мови у ті часи. Ніякої. Тільки набір згуків і жести, а найпоширеніший із них – «роби як я!». І доводилося робити, бо інакше прийшли б конкуренти з іншого племені й зробили по-своєму. Враховуючи канібалізм, те «по-своєму» навряд чи сподобалося б. Та й свої б не пожаліли у голодні часи.

От і доводилося б у кожному жесті, у кожному русі давати співрозмовнику якийсь знак – я, мовляв, свій. Не їж мене, а я тебе не їстиму. Принаймні зараз. На тобі краще гомілку того ворога, якого ми разом позавчора завалили, пам’ятаєш? Хороший ворог, товстий, смачний… На тобі ще й місце біля вогню, я посунусь…

Кількадесят або й кількасот тисяч років вбили ту комунікацію у такі глибини свідомості, що й шість тисяч років більш-менш налагодженого інформативного спілкування не змогли вибити. Ми посуваємося, пригощаємо один одного вечерею або цигарками, цікавимося здоров’ям, а жінки ще й торохтять годинами одна одній, одна одну при тому не чуючи, натомість даючи знати – я своя! Я тебе їсти не буду! Принаймні сьогодні…

Я посунувся, і Галя присіла поруч – не так щоб впритул, але значно ближче, аніж вмостилася б, якби не посунувся.

– Не спиться, – мовила вона по тривалій паузі. – Скільки всього було…

Мабуть, вона хотіла почути щось співчутливе, але у мене були інші плани на залишок ночі, і бовкнулося інше:

– А скільки всього ще буде!..

Галя здригнулася – не інакше, як уявивши, й уявлене їй не сподобалося.

– Стільки крові, – стиха пробурмотіла вона. – Стільки вбивств.

Ми помовчали. Як на мене, то кількість усунутих перешкод трималася у розумних межах, але навряд чи варто було Галину переконувати у цьому.

– Наскільки я зрозумів, – здалеку почав я, – ми маємо трохи повоювати.

І, щоб не лишати питання відкритим, пояснив:

– Якщо так, то крові та вбивств буде більше.

– Та, мабуть, що більше, – на диво спокійним тоном відповіла Галина. – Але…

Вона труснула головою.

– І знаю, що без цього ніяк. Але все одно…

Замовкла.

– Страшно? – навіщось запитав я, і так знаючи відповідь.

– Страшно, – чесно призналася жінка. – Не смерті боюся – я вже бачила, чого ви усі варті, гадаю, за себе можна не хвилюватися, а…

Вона знову затнулася, й цього разу я допомагати не став. Хай скаже. Якщо злякалася кари Божої – то це одне. Якщо сумління – то це зовсім інше, й реагувати треба інакше.

Виявилося, що таки сумління. Або щось на кшталт його.

– Ви з такою легкістю вбиваєте, – мовила Галя по досить тривалій паузі. – Наче людське життя для вас – тьху! Наче й не людей, а комах якихось. Хіба так можна?

Тема була знайома. Мабуть, кожен із новачків через неї проходив. На щастя, засоби протидії були давно вироблені, й вже у мої часи лише інтелігентні теоретики витрачали на сльозливі переживання по кілька сторінок, а практики вирішували питання миттю й назавжди.

– Ну, краще ми їх, аніж вони нас, правда?

Якби було не так темно, то за обличчям Галі було б цікаво поспостерігати. У тих випадках, які я бачив, у пацієнтів, підданих такому лікуванню, можна було помітити три стадії одужання: подив – мовляв, і як це я сам не додумався; легкий сором з цього ж приводу, і, нарешті, справжнє сходження дзену або ж просвітлення. Якщо бойові дії все ще тривали, то у цей момент можна було вручати пацієнтові гранату й відправляти на ворожий кулемет… втім, можна було відправляти і без гранати.

Деякі виліковувалися миттю, у певного відсотку траплялися рецидиви, але швидко минали, й лише інколи, рідко-рідко, але все ж бувало таке, що через багато-багато років пацієнта наздоганяла метастаза у вигляді моторошного сну. Зазвичай у тому сні обігравався якийсь епізод, один-єдиний, часто-густо не найкривавіший… і отут вже словотерапія не допомагала.

Галине обличчя посвітлішало так, що крізь темряву видно було.

– А й справді, – сказала вона по паузі. – Вони б щодо нас не забарилися… Погані були часи.

– Це ще нічого, – не подумавши, бовкнув я. – Далі мають бути ще гірші.

– Далі? – зацікавилася Галина.

– Ну, далі у минуле, – пояснив очевидне я. – Ще на сотню років вперед. Чи то, пак, назад, хай їй чорт, цій термінології! У сімнадцятому столітті.

– А, – якось безрадісно погодилась Галя. – Мабуть, що так.

І раптом спитала:

– А що там було?

Я трохи здивувався, і, мабуть, це було помітно навіть крізь темряву.

– У школі про це якось побіжно згадали, – пояснила Галина. – Що була війна, що погроми були, поляки лізли, але потім цар-батюшка узяв все під свою руку, й… ну, краще стало.

Мабуть, я скривився, і, мабуть, вже стало світліше, бо вона те помітила.

– А ще, згадую, якусь назву для того часу придумали… тільки не можу згадати, яку.

– Руїна, – почулося ззаду. Голос був Ігорів, а от кроків, які мали сигналізувати про його підхід, чомусь не почулося. Навчений, гад. Вміє лісом ходити так, щоб гілка не тріснула, травинка не ворухнулась, сорока з переляку не зацокотіла. І з цією освітою у нього, здається, трохи краще, аніж у мене.

І з нахабністю теж, бо всівся він з лівого боку від Галі, причому не на пристойній дистанції, а впритул. Не знаю, як жінка, а Ігор, мабуть, отримав немале задоволення.

І тут Галя мене здивувала, бо замість зробити вигляд, ніби геть нічого не помітила, як то зазвичай роблять дівчата у цьому випадку – взяла та й відсунулася. До мене. Ледь-ледь, але й цього вистачило, щоб доторкнутися.

Ну що тут скажеш? Приємне було відчуття, дуже приємне. Жіночі стегна, пружні й гарячі – не сучкувата колода, і доторк цією частиною діє на чоловіків значно потужніше, аніж навіть поцілунок. Так, було, дражнили нас, хлопців-однокласників, дівчата на сьомому році школи, коли вже почали тріщати платтячка, наливаючись жіночою силою, й хотілося якнайскоріш ту силу випробувати. Не дати – а так, подражнити.

За результатами того дражніння двоє восьмикласниць були змушені здавати іспити на місяць раніше – скажімо так, із медично-демографічних причин. Одній з них вища освіта не світила у будь-якому випадку, а друга впевнено йшла на золоту медаль і мала плани. Чого їм заманулося так рано в гречку стрибнути, та ще й з наслідками – не уявляю.

Останній раз, коли я про неї чув, плани вже будували за неї, а вона лише виконувала – видати те, видати се, розписатись і матеріально відповісти за нестачу мікрометрів, а як без нестачі на заводському складі?

Ніяк.

Спогад трохи протверезив, і я помітив, що Галя в мікрометрах потреби не мала, бо посунулась ювелірно, якщо тут, звісно, підходить цей термін. Тепер сиділа точнісінько поміж нами й, відповідно, до Ігоря притискалась так само, й відчуття у нього були, мабуть, приблизно такі ж. От з приводу спогадів я достеменно певен не був, бо хтозна, як у них там, в майбутньому. Судячи з тенденцій, що були у мої часи, – то дівчатка мають вагітніти ще у п’ятому класі.

Якщо, звісно, не надають перевагу також дівчаткам.

Поки я пірнув у спогади вперемішку з аналізом відстані, на яку посунулась Галя, Ігор зробив вигляд, ніби її руху не помітив й розпочав здалеку:

– От, Галю, скажи, що ти знаєш про Хмельницького?

– Ну, що, що… – здвигнула плечима дівчина, і я задивився. Не на плечі. – Богдан Хмельницький, великий гетьман, здійснив споконвічну мрію українського народу про об’єднання з великоросійським. Воював з ляхами. Пам’ятник йому стоїть біля Софії. Гарний пам’ятник. Там ще, кажуть, планували ляха коневі під ноги кинути, але чи то коштів не вистачило, чи з якихось інших причин. Ще… здається, була якась пригода з польською панночкою…

– Досить, досить, досить, – замахав Ігор руками. – А ти, Юро?

– Ну, що, що, – здвигнув плечима і я. На відміну від Галі, колихатись у мене було нічому (точніше, дещо було, але від руху плечей не колихалося. Тож ніхто не задивився, і слава богу.)

– Був такий гетьман. Аристократ, землевласник. Погиркався з сусідом-поляком, поїхав до короля по суд, той його послав. Крез шаблю здобудеш ти право своє, – сказав, чи якось так. Богдан знизав плечима – крез шаблю, то крез шаблю. Здобув. І собі, й людям. Але потім затисли його з трьох боків – московити, поляки й турки. Рипнувся він до одних, других, третіх… вирішив, що краще піти під руку московитів. Не найкраща була думка, я б сказав. Хоча хтозна. Під ляхами було б однозначно гірше, а під турками – хтозна.

Галя дивилась на мене здивовано. Мабуть, версія трохи відрізнялась від канонічної. А може, її здивувало саме припущення, що можна було податися до турків. Недобре тут до них ставилися, та й не лише тут. В часи мого дитинства ще відголоски лунали, слово «турок» замість «дурень» було. Але то таке. Я підозріло глипнув на Ігоря. Мабуть, його версія тих подій мене також здивує, може, й більше, аніж моя – Галину.

Але хитрий Ігор почав дуже здалеку, й що тут зробиш? – заслухався навіть я!

– …і якщо для нас Полтава – маленьке тихе містечко, Кругла площа та Біла Альтанка, – Галю, доводилося бувати в Полтаві?…

– Ще музей авіації, – похмуро бовкнув я, щоб Галя не встигла відповісти. Краще я потім спитаю, бувала чи не бувала.

– Авіації? – здивовано підняла вона брови.

– Це машини такі, – Ігор недбало змів у кошик величну галузь, на мить затнувся і мстиво притоптав зверху:

– …а також Миргород із калюжею, Пирятин з млинцями з маком та сувенірами, Гадяч з бджолами, Решетилівка з вишиванням білим по білому, Лубни з куманцями, Лохвиця з глиняними півниками, Опішня з глечиками…

Він зробив паузу, але я мовчав – бо про пирятинську квадратну вежу, що знялася у «Королеві бензоколонки», Галя не зрозуміє, а більше нічим примітним полтавські містечка в мої часи не уславилися. Хіба що гуртами самодіяльності – але цим не здивуєш, за Галиних часів співали багато; а наприкінці вісімнадцятого століття – то, мабуть, і взагалі усі.

Та й приємно було, що полтавські народні промисли дожили аж до Ігоревих часів. Непогані, значить, часи. Хоча про авіацію двадцять другого століття я б, звісно, послухав охочіше. Тільки ж мовчить він, негідник такий, про авіацію.

Негідник ввічливо почекав ще з секунду, а потім продовжив:

– То у славні, точніше, безславні часи похмельниччини це було поле бою. Спочатку запорожці – Іван Виговський… е-е-е… Юрію, це тодішній Янукович.

– Яну… хто? – перепитала Галина.

– Ай, це такий… коротше кажучи, гетьман дуже проросійської орієнтації. Так от. Владу він здобув незаконним шляхом, усунувши свого дуже слабкого попередника. Юрію, чого чмихаєш? Аналогію вловив?

– Ага.

Я кивнув. Мабуть, історія і справді рухається по спіралі, а українська – так особливо. За слабким гетьманом правильної орієнтації на трон видирається гетьман сильний, але орієнтації неправильної. Цікаво, чи народ тоді на Майдан не вийшов?

Виявилось, що вийшов, і навіть більше – збунтувалися запорожці.

– …перти військовою силою проти Січі Виговський не ризикнув і влаштував запоріжцям блокаду. Як і блокада з моїх часів, та вдарила не зовсім по тих, по кому планувалося – не так по Січі, як по славному місту Полтаві та навколишніх фермерах, чи як там вони тоді називались. Бо не стало кому продавати збіжжя. У мої часи проблему з блокадою вдалося розрулити більш-менш мирно, але раніше українці були рішучіші, й Полтава повстала. Але Виговський гукнув татарів і Полтаву спалив.

– Все це, звичайно, цікаво…

Мені й справді було цікаво, але, по-перше, неприємно було дивитися, як Галя заслухалась, а по-друге, лекція про нинішні часи була б доречнішою.

Я так і сказав. Про доречність, звісно, а не про Галю. Втім, не маю жодного сумніву, що перша причина мого незадоволення також ні для кого не лишилася таємницею. Але нехай їм. Друга нагальніша.

– Можна й про нинішні, – знизав плечима Ігор. – З чого починати?

– Ab ovo, – хизонувся і я. – Цебто, з яйця.

Хизування пройшло надаремно, Галя лише розгублено кліпнула. А от Ігор негайно промашкою скористався.

– Це латинська приказка така, – пояснив він, випадково підсовуючись ближче до Галі – типу, щоб краще чула. Означає «з самого початку». Римляни починали обід з яєць, от і вигадали… Але то таке. Що ж, почнемо з самого початку.

Він замислився, підібрав паличку, покопирсався нею в купі прілого листя. Звідти вискочило кілька жучків, а великого нічого не вискочило. Хіба щось велике мешкатиме в купі старого листя? Хіба щось велике дасть просто так зруйнувати своє житло?

– Десять років тому було розігнано Запорізьку Січ, – нарешті, розпочав Ігор. – Московитське військо під командуванням сербів Текеллі та Чорби оточили Січ й пальнули з гармати. Не по Січі, а в повітря. Щоб розбудити. Бо серед козаків з дисципліною було традиційно не все гаразд, і на чатах ніхто не стояв. Запорожці не зробили у відповідь жодного пострілу.

– А могли? – не втримався я, бо якось не вірилось. Ну нехай Січ – не армія, нехай лише великий добробат, але все-таки. Хоч якесь командування бути повинне. Хай не справжній полковник, а лише авантюрист у балаклаві, та навіть він мав би прослідкувати.

– Могли, – кивнув Ігор. – Прецедент був. За сотню років до того на Січ прокрався турецький спецназ. Всередину прокрався, цебто, зняли вартових, подолали першу лінію укріплень й оточили казарми…

– І що?

– А що? – Ігор знизав плечима. – Козаки зберігали режим тиші, підпустили на коротку дистанцію й раптовим артналітом знищили основні сили. В результаті спецназ поніс великі втрати людської сили, а головне – було виведено з ладу командування й втрачено управління. Супротивник був змушений відкотитись на перегрупування…

Історія була підозріло знайома, але, здається, я чув її трохи в іншій термінології. Здається, артналіт було вчинено прямо з куренів, й він був імпровізацією, а не хитрим планом. Та й з приводу вартових я сумнівався, але нехай.

– …так що могли. Але чи злякались, чи піддалися на пропаганду. Типу: «один народ» та «мы же братья». Мабуть, думали, що ми ж разом з турками воювали, й з поляками – браття по зброї. Разом у походи ходили, з одних казанів їли, в одній бухті кораблі тримали. Не допомогло. Дочекалися лише епітафії від цариці…

Ігор потер чоло, ніби це допомагало згадати, і раптом зацитував з огидним «маасковским аакцентом»:

– «Сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империею нашею и пред самим вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное. Вследствие сего 4 июня нашим генерал-поручиком Текеллием со вверенными ему от нас войсками занята Сечь Запорожская в совершенном порядке и в полной тишине без всякого от казаков сопротивления… Нет теперь Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же, и казаков сего имени тоже нет…»

Я не знаю, з яким акцентом говорила Катерина Друга. Цілком можливо, що не з московським, а навпаки – з німецьким, але вийшло дуже наочно. Примудрився Ігор в одну коротку фразу запхати й типові російські пиху та зверхність, й скрєпоносне лицемірство, й абсолютну впевненість у тому, що досить оголосити, що нема такого народу чи суспільного стану – і він негайно зникає.

Знайома була промова. Багато я таких чув. Хіба що не про Січ, а про Крим та Донбас.

– Ну от, – продовжив тим часом Ігор. – Не ті були запорожці, та й Січ вже не та. Ніхто з голим пузом на гармати не попер, а тихо-мирно знялися й пішли. Хто на Інгул, хто на Дон, а хто й до турків.

– А що турки? – знову вліз я. – Прийняли?

– А чого ж не прийняти, – знизав плечима Ігор. – Піхота завжди в ціні. Особливо та, яку в бою можна не шкодувати. Хіба що слідкувати за нею треба, заградзагони позаду ставити…

Ми помовчали. І – дивна річ! – ліс також наче аж притих, чи то прислухаючись, чи разом з нами переживаючи ті події.

– А частина лишилась, – продовжив Ігор. – Тодішній главком скомандував не проливати даремно християнської крові й здав Текеллі канцелярію, клейноди та зброю. Мабуть, думав, що «ми ж брати», й поставляться до них, відповідно, по-братськи. Все-таки ж і ті, і ті дуже православні, в Січі навіть церква своя була.

– І як поставилися?

– Ну як-як? От церкву першу й розграбували.

Ігор знову помовчав.

– Після церкви роздерибанили усе інше. Спалили курені, засипали скарбницю. Про всяк випадок, перекопали всю Січ – шукали скарби. Не знаю, знайшли щось чи ні. Хоча так, знайшли. Біля Січі був цвинтар з кам’яними хрестами, то їх використали на фундамент маєтку для нового власника цієї землі.

Зараз, мабуть, не лише мені стало гірко, але й Галі, а може, й Ігорю також. Мертві беззахисні. Воювати з ними легко, але не дуже почесно. Я знаю лише два народи, що воюють з покійниками, але другий маленький й нищить азербайджанські цвинтарі лише на клаптику загарбаної землі. А от перший великий, і з ним проблеми. І масштаби нищення цвинтарів у цього народу просто захмарні.

Я ще зрозумів би, аби цей народ воював лише з чужими покійниками. Вірмени руйнують азербайджанські цвинтарі, аби довести, що це споконвічна вірменська земля, а якихось там азербайджанців ніколи й духу не було. Назвати такий спосіб цивілізованим важко, але ж хоча зрозуміти можна.

Але чому росіяни так ненавидять своїх же померлих? Зробити з могильних плит постамент для Леніна – це як, нормально? Або вкласти їх у «порєбрік», та ще й написом догори?

Дивний, дуже дивний народ. Ніколи ми не будем братами, не те що кревними – а навіть за менталітетом.

У нас колись газопровід тягнули і виявили маленьке кладовище – то негайно запроектували величенького гака, щоб обійти.

Так що як, може, хтось і досі вірить, що був такий хороший народ – росіяни, але прийшли погані більшовики та його спаскудили – не вірте. Він завжди такий був. Принаймні у вісімнадцятому столітті точно.

– А що главком? – запитав я, щоб урвати нарешті гнітючу паузу. Що главком? Скоріш за все, радісно отримав нову посаду на новій Батьківщині, якусь медальку, село або містечко «на прокорм» і до самої старості внуків няньчив та кріпосних дівок по сідничках ляскав.

Помилився.

– А що главком? – знизав плечима Ігор. – Главкома запроторили у монастир. Не просто у монастир, а замурували камеру й їжу просовували крізь віконечко.

– Так, а… – я покосився на Галю. – А як же, гм, зворотний процес?

– А ніяк. Під себе.

– Так воно ж нікуди не дінеться!

– Так воно й не дівалось. Коли, нарешті, його звідти витягли, там вже був басейн, а не камера (тьху, чорт, келія).

Я аж здригнувся, уявивши. Пару разів бачив на колгоспних фермах, як гнили ноги у корів, що стояли по коліно в лайні. Жахливе видовище, й запашок відповідний. Довго так не живуть.

– І довго він там просидів?

Я гадав, відповідь буде: рік або два, та Ігор мене не те що здивував, а взагалі ошелешив:

– Сімнадцять років.

– А… – я ковтнув слину. – А потім помер?

– Ні, не помер. Потім перевели до іншої камери. Там він просидів років вісім чи десять. Потім амністували, але він волі уже не хотів, так і лишився в монастирі. І от лише тоді помер.

У голові раптом спливло прізвище.

– Та це ж Калнишевський! – мало не вигукнув я. – Гетьман Калнишевський!

– Який ти здогадливий… – не минув нагоди шпигнути Ігор.

Галя тихенько верескнула й зіскочила на рівні. За мить Ігор теж опинився поруч, ще за мить відірвався і я, але тривога виявилася марною – просто щось шелеснуло під ногами.

– Якась комашка, – винуватим тоном промовила дівчина, знову сідаючи. – Продовжуй, Ігорю, ти так цікаво розповідаєш…

Задоволений Ігор засяяв, аж на галявині світліше стало, а я раптом допер, що ніяка комашка під ногами не бігала, а просто мудра Галина злякалася, що ми посваримось, і загасила сварку в зародку.

Я-то знав, що через обмін компліментами не посваримось, але ж Галя не знала.

– А що продовжувати, – Ігор махнув рукою. – Ця історія вже скінчилась, починаємо іншу. Двадцять років тому в Польщі помер король. Король, щоб ви знали, була у Польщі посада виборна. Цебто, е-е-е… це я за звичкою кажу, що була, а зараз вона ще є. Але скоро не буде. Так от. Почали вибирати нового короля.

– З кількох кандидатів? – посміхнувся я, уявивши виборчі перегони, агіткампанії, праймеріз на якій-небудь базарній площі і таке інше.

Помилився.

– З одного, – спокійно уточнив Ігор. – Як в одній моїй знайомій країні, в якій дехто з нас народився.

У СРСР дехто з нас не лише народився, але й встиг побувати на виборах з одного кандидата, так що я прикусив язика. Повибирати, правда, не встиг, малим був, але загальне враження склав.

– Так от. Вибирали, скажімо так, при активній підтримці Катерини Другої та російських військ. Ясна річ, результати виборів можна було легко передбачити. А от погодитися з ними декому було важче, й дворяни виступили за децентралізацію та федеративний устрій, а потім взагалі створили маленьку окрему республіку. Юрію, тобі це нічого не нагадує?

Мені нагадувало. Можна було й не тицяти носом.

– Потім одна сусідня держава підняла гарну тему про віротерпимість і толерантність до релігійних меншин. Мовляв, утискують їх, дискримінують… Галю, дискримінують – це один чорт, що утискують, тільки по-науковому. Релігійні меншини зраділи й викотили список претензій. Здається, навіть маршем пройшли, чи то пак, хресним ходом. Поляки, як усі нормальні люди, почали розбиратися між собою – хто за терпимість, хто проти, й поки вони розбиралися, сусідні держави по шматочку собі відхапали. По великому такому шматочку. Отака вийшла толерантність.

– Як це – відхапали? – не зрозумів я. – Як можна в держави відхапати? Це ж війна. Мали б опиратись.

– Опирались, аякже, – закивав Ігор. – Гарнізони фортець опирались. Кожна окремо.

– А міжнародна спільнота як?

– Англія та Франція висловили глибоке занепокоєння…

– Тьху, чорт…

Галя, мабуть, не зрозуміла, чому я вилаявся, та пояснювати довго було. Хоча, звісно, приємно було знати, що у вісімнадцятому столітті Росія наступала на Польщу, а у двадцять першому вже значно східніше – на Україну. Цікаво, як там у двадцять третьому? На Кубань чи на Республіку Уралію? Треба буде спитати.

– Тим часом росіяни захопили Варшаву, копняками зігнали сенаторів на сейм й висунули пропозицію підписати угоду про нові кордони.