Богдан Хмельницький. Легенда і людина

Дещо незвичним видається опис битви під Берестечком у 1651 р. Хроніст говорить, що поляки переважно почали напирати на татар, не особливо чіпаючи козаків. Татари подумали, що поляки є в змові з козаками. Це налякало їх. І вони вирішили відступити з поля бою. У цій ситуації король міг козаків у болотах потопити й побити. Але змилостивився над ними і наказав жовнірам не гонити козаків. «Козаки самі, затривожившись, втекли на Україну, все покинувши, і дуже багато їх у болоті потонуло…».[48]

Наскільки таке бачення битви під Берестечком відповідає дійсності, можна дискутувати. Але цей опис, як і інші фрагменти «Хроніки…», засвідчують: автор був роялістом і з пієтетом ставився до влади польського короля. І в цьому контексті Хмельницький, який воював з королем, не міг сприйматися позитивно.

О. Сіренко. «Битва під Пилявцями»

Автор «Хроніки…» виражав позицію тогочасного вищого православного духовенства України, яке не бачило в козаках своїх надійних союзників. Його представники ладні були орієнтуватися на легальних правителів, наприклад на польського короля чи, зрештою, на царя московського.

Можемо констатувати, що українські хроністи, які писали під час Хмельниччини та відразу після неї, не замовчували негативні факти в діяннях козаків (занадто ці факти були очевидні!). Через це не могли вони творити апологетичний образ козака чи їхнього гетьмана Богдана Хмельницького. Козацька апологетика на сторінках українських літописних творів з’являється пізніше – коли про негативні реалії стали забувати, а в козацької старшини з’явилася потреба утвердити себе як пануючий соціальний стан на українських землях.

Загалом із середини й другої половини XVII ст. до нас дійшло мало українських писемних пам’яток, які б давали відносно цілісну картину Хмельниччини й намагалися осмислити це явище. На те була низка причин.

По-перше, воєнні лихоліття, що стали постійними на українських землях протягом тривалого часу, аж ніяк не сприяли тут розвитку літературної творчості. Наприклад, у цей час зазнала руйнації та занепала Києво-Могилянська колегія.

По-друге, вище православне духовенство Київської митрополії, що загалом стояло на позиціях лояльності до влади Речі Посполитої, не було в захопленні від дій Хмельницького та його повстанців. Воно намагалося займати відносно нейтральну позицію, балансуючи між козаками та державною владою. Представники цього духовенства (а саме вони в той час репрезентували українську інтелектуальну еліту), як правило, в своїх творах оминали тему Хмельниччини, обмежуючись абстрактними закликами до миру.

По-третє, козацька старшина в той час ще не спромоглася створити в своєму середовищі інтелектуалів, які б могли зайнятися осмисленням і прославленням Хмельниччини. Це сталося пізніше, у XVIII ст., коли з’явилася низка козацьких літописців та їхніх послідовників.

Можна також допустити, що чимало писемних творів, які з’являлися в той час в Україні, у вогні воєнних лихоліть просто були знищені й не дійшли до нас.

Натомість у другій половині XVII ст. осмислення Хмельниччини зустрічаємо в творах авторів-католиків, передусім у літературі польській. Це не дивно. Інтелектуали, що представляли польське шляхетство, хотіли з’ясувати, чому такі нещастя впали на Річ Посполиту.

Однією з перших праць, де велася мова про війну під проводом Хмельницького, є праця Йоахима Пасторія (справжнє прізвище – Гіртенберг; роки життя – 20.09.1611 – 26.12.1681)[49] «Війна скіфо-козацька, або Про змову татар, козаків і руської черні проти Польського королівства за непереможного короля Польщі і Швеції Яна Казимира», яка вийшла в 1552 р. у Гданську з присвятою королю Яну ІІ Казимиру.[50] Народився Пасторій у сім’ї протестантського пастора в Сілезії. Протягом життя кілька разів міняв віровизнання. Був лютеранином, соцініанином, кальвіністом, зрештою перейшов на католицизм і навіть став католицьким священиком. Тривалий час проживав на Волині, будучи лікарем у заможній шляхетській родині Сенют. Коли вибухнула Хмельниччина, переїхав до Балтійського Помор’я. Жив у Ельблонгу, Гданську, Фромборку. Був офіційним історіографом короля Яна Казимира.

Йоахим Пасторій

У праці «Війна скіфо-козацька…» розглядаються події 1648–1651 рр. Варто враховувати, що ця праця була написана незадовго після волинського періоду життя Пасторія, коли він належав до «братів польських» (соцініан).[51] Соцініани, як і інші неправославні, зазнавали переслідувань з боку повсталих козаків. Значна частина з них змушена була покинути українські землі. І все ж серед них поширеною була думка, що у вибуху Хмельниччини винуваті самі польські шляхтичі. Деякі соцініани, прийнявши православ’я, навіть опинилися в лавах козацького війська. Наприклад, до таких належав Юрій Немирич (1612–1659), автор проекту Гадяцького договору.[52]

Пасторій неприхильно ставиться до козаків. Вони для нього – варвари. На початку твору історик дає характеристику Хмельницькому.[53] Про нього він пише, що той був козаком «старої міліції», тобто реєстрового війська, «окрім мистецтва володіння зброєю, якого навчився в попередніх війнах», володів письмом, «що рідко зустрічається в цих варварів».

Автор «Війни скіфо-козацької…» твердить, що Хмельницький був сотником, навіть козацьким послом до короля й сейму, потім писарем реєстрового козацького війська. Він видався королеві Владиславу IV здібною людиною, яка могла б очолити козацьке військо для ведення війни. Тут, ймовірно, робиться натяк на те, що Владислав готувався до війни з татарами й турками. Хоча про це прямо й не говориться.

Увага короля до Хмельницького зробила його пихатим. Оскільки до «зовнішньої війни» справа не дійшла, Хмельницький шукав собі роботу. Випадково посварився з «Чаплинським, підстаростою Конєцпольського», за межі своєї землі. Хмельницький вважав, що Чаплинський вчинив йому «приватну зневагу» й захотів помститися. Він легко знайшов спільників у «місцях, де всі пам’ятали про давню свободу» і «де спокій видавався важким як основа неволі». Зрештою Хмельницький втік на «запорізькі острови», де козаки мали своє пристанище.

В одному із останніх своїх видань «Історії Польщі часів правління Владислава IV до його отруєння, міжкоролів’я й обрання та коронації Яна Казимира» (1680 р.) Пасторій більш розлого говорить про конфлікт між Чаплинським та Хмельницьким. При цьому посилається на лист останнього до гетьмана Миколи Потоцького.[54] Хоча самого листа не наводить. Там йдеться про те, що Хмельницький мав на території Чигирина маєтність, яка дісталася йому від батька. Батько ж, за твердженням Пасторія, був шляхтичем із Литви, який одружився на русинці. Маєтність йому в Чигирині надав гетьман (ймовірно, Станіслав Конєцпольський). У битві під Цецорою в 1620 р. він опинився в неволі і був завезений до Туреччини, де й помер. А його син, себто Богдан Хмельницький, потрапив у неволю до кримських татар, звідки його викупила мати. З того часу Богдан жив удома, займаючись господарством, поки Чаплинський (мається на увазі Данило Чаплинський, на той час підстароста чигиринський), отримавши від гетьмана Станіслава Конєцпольського Чигирин, не вигнав його з маєтності. Хмельницький намагався порозумітися із сином гетьмана, Олександром Конєцпольським. Але це нічого не дало. Тоді майбутній козацький вождь подався до Варшави, до короля Владислава, який перед тим хотів його зробити гетьманом козацького війська. Проте і тут він допомоги не отримав. За відібране майно Хмельницький одержав невелику суму – 50 злотих. До того ж Чаплинський у Чигирині прилюдно побив його сина і погрожував йому самому. Становище Хмельницького погіршували доноси козацького сотника Романа Пешти. «Молодий Конєцпольський», тобто Олександр, наказав арештувати Хмельницького, що й було зроблено. Із ув’язнення той звільнився лише завдячуючи поруці свого приятеля, полковника Станіслава Кричевського (Михайло Станіслав Кричевський у той час був чигиринським полковником реєстрових козаків). Після цього всього Хмельницький, не чуючи себе в безпеці в Чигирині, втік на Запоріжжя.

Окрім того, Пасторій говорить, що після смерті короля Владислава Хмельницький говорив, ніби той рекомендував йому шукати справедливості, взявшись за шаблю.

Популярною віршованою хронікою, де розповідалося про події Хмельниччини, була праця барокового поета й історика Самійла Твардовського (1595? – 1661) «Війна домова з козаками й татарами, московітами, потім шведами й угорцями, яка точилася протягом дванадцяти років».[55] Перше її видання побачило світ у Кракові в 1660 р.[56] Друге – у Каліші в 1681 р.[57] Твір користувався популярністю не лише в Польщі, а й Україні.

Герб Самійла Твардовського

У поемі чимало уваги було приділено битвам під Збаражом у 1649 р. та Берестечком у 1651 р. Героями твору можна вважати князя Ярему Вишневецького та короля Яна Казимира. Подібний концептуальний підхід щодо героїв простежується і в романі Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», оскільки автор цього художнього твору теж використовував «Війну домову…» Твардовського. Зрештою, сам термін «війна домова», що можна перекласти як «війна громадянська», широко ввійшов у вжиток у польській історіографії для означення Хмельниччини.

Для Твардовського Хмельницький не є позитивним героєм. Хоча, треба віддати належне автору, він достатньо об’єктивно описує діяння козацького гетьмана. У творі є розділ під назвою «Звідки взявся Хмельницький»,[58] де Твардовський з’ясовує причину козацького повстання. Історія ця виглядає таким чином.

Хмельницький володів хутором, що знаходився неподалік Чигирина. Володарем цього міста був «коронний хорунжий» (мається на увазі Олександр Конєцпольський – староста чигиринський). Самого ж Хмельницького Твардовський оцінює високо. Мовляв, це був «неабиякий чоловік», «багато чого знав» – і військову справу, і грамоту. Правда, ці здібності стали причиною того, що він «переповнився гонором».

Далі поет-хроніст згадує про те, що король Владислав замишляв воювати з турками. Тоді він радився з Хмельницьким. Пропонував йому з великими військовими силами податися в морський похід. На це майбутній козацький вождь погодився.

Чому Хмельницький не пішов на турків, Твардовський не говорить. А переходить до історії конфлікту з Чаплинським. Останній позаздрив багатству Хмельницького й хотів на його землях поставити слободу. Але той не пішов із ним на переговори. Через те Хмельницького кинули до в’язниці, де він просидів кілька днів. Судячи зі слів Твардовського, відпустити в’язня вмовила Чаплинського дружина цього урядника.

Хмельницький, звісно, образився. Він ніби сказав: «Живий Бог, і ще не вмерла козацька мати». Вийшовши із ув’язнення, почав змовлятися з такими ж незадоволеними, як він, і щось замишляти. Тоді, за свідченням Твардовського, гетьман (очевидно, мався на увазі коронний гетьман Микола Потоцький на прізвище Ведмежа Лапа) послав листа до Кжечовського, тобто Михайла Станіслава Кричевського, щоб той негайно спіймав Хмельницького і тримав його до наступних розпоряджень. Однак Кричевський, маючи із Хмельницьким «свої справи», застеріг його, показавши лист гетьмана.

Після цього Хмельницький «осідлав прудкого коня», набрав загін козаків і подався на Запоріжжя. Щоб виправдати цей «зрадницький вчинок», посилав до гетьмана листи, в яких скаржився на Чаплинського, що той його ув’язнив.

Далі подається дуже цікава інформація про переговори Хмельницького в орді, тобто з кримськими татарами, на яку, на жаль, дослідники не звертають увагу. Мовляв, козацький ватажок нагадав татарам про минулі свої з ними угоди (в оригіналі akkordy – ймовірно, від італійського слова «узгодження») і про послуги, надані «їхньому Сангерею». Під останнім, судячи з усього, мався на увазі калга Шагін-Гірей, який відігравав помітну роль в історії Кримського ханства в 20-х рр. XVII ст.

Так, у 1623 р. кримським ханом став Мехмет-Гірей, який із Персії повернув свого брата Шагін-Гірея, зробивши його калгою, тобто другою особою в державі. Цього ж року Персія розпочала війну з Османською державою. Кримський хан теж вступив у війну з османами, залучивши при цьому запорозьких козаків. Війна з турками й протурецьки налаштованими силами в Кримському ханстві тривала до 1629 р. Цю війну можна трактувати як війну за незалежність кримських татар від османів. І діяльну в ній участь взяли українські козаки. Мехмет-Гірей в остаточному підсумку програв, загинувши в 1629 р., а Шагін-Гірей знову емігрував до Персії.[59]

Якщо наведене свідчення Твардовського про переговори Хмельницького в орді не є вигадкою і має під собою підстави, то можна припустити, що в 1620-х роках Богдан разом зі своїми соратниками брав участь у війні Мехмет-Гірея та Шагін-Гірея проти турків.

Твардовський пише, що хан вагався, чи йти з Хмельницьким на угоду – бо підозрілим той йому видався. Однак коли козацький проводир віддав свого сина в заставу, поклявся на шаблі та ще й дав багаті дарунки, хан погодився допомогти і наказав татарам підготувати сім тисяч вояків.

Веспасіанан Коховський

Ще одним відомим твором про Хмельниччину, який мав вплив як на польську, так і на українську історіографії, були «Аннали Польщі від смерті Владислава IV» авторства Веспасіана Коховського (1633–1700).[60] У другій половині XVII ст. він вважався одним із найпопулярніших польських «сарматських» поетів. У молоді роки довелося йому «понюхати пороху». У 1650 р. Коховського зарахували до крилатих гусар, які воювали проти українських козаків. Він був учасником Берестецької битви 1651 р. Воював також проти Московії й шведів. Брав участь у Віденській битві 1683 р.

В останні роки життя Коховський зацікавився історією. Навіть став історіографом короля Яна ІІІ Собеського. Найбільший його історичний твір, згадувані «Аннали Польщі від смерті Владислава IV», виходив по частинах й видавався в Кракові. У цьому творі висвітлювалися історичні події, свідком яких часто був сам автор. За життя Коховського вийшло три частини цього твору – у 1683, 1688, 1698 роках. Всі вони були видані латинською мовою. Невиданою лишилася лише четверта частина. Вона побачила світ у перекладі польською мовою аж у 1853 р. Михайло Грушевський вважав, що це «найбільша й найпопулярніша зі старих праць про Хмельниччину».[61]

Чимало інформації про Хмельниччину, її причини, початок і перебіг до 1655 р. подано в першому випуску «Анналів…» Коховського.[62] Козацьке повстання Коховський іменує «безбожним бунтом», а його ініціатором вважає Хмельницького. Про діяльність останнього говориться чимало.[63]

Праця «Аннали Польщі від смерті Владислава IV» В. Коховського, як і «Війна домова…» С. Твардовського, спричинила вплив як на польську, так і на українську історіографії. Цей твір використовували козацькі літописці, зокрема Григорій Грабянка. Звертався до нього й Генрік Сенкевич, пишучи роман «Вогнем і мечем».

Коховський наводить різні версії щодо походження батька Богдана Хмельницького – Михайла. На думку одних, він походив із Мазовії, інші вважали, що з Лисянки. В силу обставин Михайло опинився в Жовкві, при дворі гетьмана Станіслава Жолкевського. Іван Данилович утворив Чигиринське староство, Михайло перебрався туди й служив у нього писарем. Тут він оженився з козачкою. Коли ж гетьман Жолкевський подався з військом у Молдавію, щоб підтримати місцевого господаря Гаспара Ґраціані, який розпочав війну з турками, Данилович зібрав чимало козаків із околиць Чигирина й послав їх на цю війну. Михайло в цьому війську був сотником. Також у цей похід вирушив його син Богдан. У битві під Цецорою польське військо, яким командував Жолкевський, зазнало поразки. Гетьман загинув. Із ним загинуло чимало воїнів. Серед них був Михайло. Богдан же опинився в неволі.

Далі Коховський говорить, що Богдана козаки викупили з кримського полону – ніби заради пам’яті його батька, обмінявши на татарських полонених. Така мотивація виглядає дещо дивно. Адже, принаймні з цього тексту, не дуже зрозуміло, чим так догодив Михайло Хмельницький козакам.

В. Коховський. «Аннали Польщі від смерті Владислава IV»

Щодо Богдана, то він, опинившись на волі, швидко почав набирати впливу серед козацтва, оскільки був письменним і вмів полагоджувати різні справи.

Автор «Анналів…» спеціально акцентує увагу на освіті Богдана Хмельницького. Допускає, що він учився в «київській гімназії» або «у Ярославі у єзуїтів».

Коховський у своїй праці намагається подати психологічний портрет Хмельницького. Про нього пише: «Певно, у зрілому віці він навчився обережності, навчився практично оцінювати кожну нову річ, відкладати надію на майбутнє і виявляти то лагідність, то знову жорстокість, часто не погрожуючи, водночас не забувати про помсту». Відзначає він і його військові якості, витривалість духу. А ще – «лице мав усміхнене, котрим приховував, як блискучий лід гнилу воду, порухи своєї душі». Будучи вояком, Богдан відзначався послухом, ніколи не наражав себе на небезпеки. Тобто Хмельницький постає людиною потаємною, уміє приховувати свої прагнення. Проте це потаємне іноді проривалося. Тому, пише Каховський, Хмельницький брав участь у козацьких бунтах – Тараса Трясила, Острянина й Гуні, але вміло уникав «заслуженої кари». Щоб продемонструвати на прикладі психологію Хмельницького, автор «Анналів…» розповідає таку легенду: мовляв, коли гетьман Станіслав Конєцпольський спорудив фортецю Кодак, то запитав Богдана в присутності інших козаків, що він може сказати про цю твердиню. Але той не витримав і відповів: «Що руки зробили, руки й зруйнують». Ця легенда немає реальної основи. Вона наведена для того, щоб продемонструвати приховану скритість та підступність Хмельницького. Однак вона набула поширення – особливо в літературі українській.

Давши таку психологічну характеристику майбутньому козацькому ватажку, Коховський приділяє чимало уваги взаємостосункам Хмельницького й Ілька Барабашенка (саме так це ім’я звучить у Коховського). Щодо останнього, то тут мався на увазі черкаський полковник козацького реєстрового війська Іван Барабаш (? – 1648).[64] Про нього нам відомо небагато. Вважається, що Барабаш завжди тримав сторону влад Речі Посполитої. Воював під Цецорою та Хотином. У 1646–1647 рр. зустрічався із королем Владиславом, обговорюючи питання походу на татар і турків. На початку повстання Хмельницького лишився на боці Речі Посполитої. Загинув навесні 1648 р. Існує версія, що був утоплений козаками – прихильниками Хмельницького.

Постать Барабаша з часом обросла численними легендами. Він став героєм, точніше антигероєм думи про Хмельницького й Барабаша. У ній розповідається, що Барабаш мав якійсь листи-привілеї від короля, які переховував. І ось Хмельницький їх спеціально викрадає, підпоївши Барабаша. Подібні легендарні оповіді зустрічаються також у писемних творах.

Оповідь Коховського про Хмельницького й Барабаша, чи то Барабашенка, має теж чимало легендарного. Автор «Анналів…» пише, що Барабаша король іменував гетьманом запорозьким, а Хмельницького – військовим писарем (notarius). Ці люди за своєю вдачею й звичаями помітно різнилися між собою.

Барабаш ніби слухався можновладців, готовий був йти на Чорне море, щоб воювати з «ворогами королівства», тобто турками, але при умові, що на це буде легальний дозвіл. Як відомо, сейм Речі Посполитої не дав згоди королю Владиславу для проведення війни з турками. У Коховського навіть наводиться промова Барабаша до козаків, де він закликає їх утриматися від бунтів і обіцяє їм, якщо на це буде згода влади, повести їх на «розбійничі ватаги татар» і на Чорне море.

«Зовсім не так невинно поводився Хмельницький, – пише Коховський. – Його неспокійна душа вагалася. То хилився він до тих, хто був прихильний до розбишацтва, то знову пригадував, що королівський двір, ображений (це було йому добре відомо) занехаяною війною, легко пристане на його бік… Замислювався, чому війну розпочато й занехаяно, зброю піднято й відкинуто?» Хмельницький, говорить далі Коховський, знав, що при королівському дворі є чимало противників війни з турками. Вони вважали, що ця війна може викликати небезпеку. Знали про це й козаки. Але вони не лякалися й ладні були йти на загострення відносин.

Подальші події у Коховського розгортаються як детектив. «Удаючи велику приязнь», читаємо далі, Хмельницький запросив Барабаша до себе в куми на хрещення дитини. І під час гостини з Барабашем посварився якийсь козак і убив його. Ніби Хмельницький не був причетний до цього вбивства, але те, що це сталося в його домі, кидає на нього тінь вини. Більше того, це було на руку Хмельницькому, адже Барабаш стримував свавільних козаків.

З інформації та міркувань Коховського випливає, ніби Хмельницький та бунтівні козаки вирішили скористатися суперечностями у владному середовищі Речі Посполитої. Можна так зрозуміти, що, пішовши війною на турків, вони би мали прихильність з боку короля, але наражалися на незадоволення з боку шляхти. Підтримані королем, козаки могли б виступити проти шляхетського загалу. Це, звісно, не говориться прямо – радше випливає з контексту.

Саме після вбивства Барабаша почалися наради бунтівників. Про це стає відомо коронному хорунжому Олександрові Конєцпольському, якого повідомили сотник Оніаш та Роман Песта. Хмельницького арештовують. Але Конєцпольського упросив Кречовський (мається на увазі Михайло Станіслав Кричевський) взяти того на поруки. Кречовського ж Коховський характеризує як давнього приятеля й кума Хмельницького. Майбутній вождь повстання живе в Кречовського вдома ніби як під арештом. «…вони, – читаємо в «Анналах…», – напивалися й цілувалися сердечно, а коли Кречовський, п’яний від меду, заснув твердим сном, Хмельницький, позбавившись його опіки, швидко втік спочатку на острів Бучок, потім – на Микитин Рів, де застав майже триста товаришів-козаків, яких послав у різні сторони ширити сім’я бунту».

Як бачимо, із цього оповідання випливає, що причиною козацького повстання була не особиста образа Хмельницького, а дещо інші чинники. Акцент робиться на психологічних моментах – бунтівній натурі Хмельницького. Також дається зрозуміти, що він прагнув скористатися незгодами в середовищі влади Речі Посполитої. Про історію конфлікту з Чаплинським тут не йдеться.

Правда, ця історія в «Анналах…» подається пізніше, коли Коховський наводить промову Хмельницького про кривди козаків, виправдовуючи повстання.[65] Хмельницький говорить таке: «Гляньте на мене і майте милосердя! Я запорізький військовий писар, старий вояк, наділений багатьма маєтностями, перетерпів варварське ув’язнення і замість того, щоби бути обдарованим, без жодної провини, окрім тиранської сваволі, зазнав небезпеки для життя. Мого сина жорстоко замордовано, жінку забрано, маєток захоплено, не лишили мені навіть коня, а останнім часом мене шукають, щоб убити мене. І не залишилося мені, заслуженому воїну, що проливав свою кров і тіло якого вкрите рубцями від ран, нічого іншого, як лише через фальшиве звинувачення в бунті згинути від руки ката».

Виклавши ці жалі Хмельницького, Коховський ніби хоче показати, що стоїть за цими словами. Колись Хмельницький, твердить він, мав конфлікт із чигиринським підстаростою Чаплинським (у тексті твору – Чаплицький) за фільварок Суботів. Майбутній гетьман володів фільварком без законних підстав. Земля, на якій з’явилося це володіння, за твердженням Коховського, була подарована ще чигиринським старостою батькові Богдана. Хмельницький вважав цю землю своєю, оскільки тривалий час господарював на ній і мав воєнні заслуги перед Річчю Посполитою. Але на цей фільварок претендував Чаплинський. Справа дійшла до суду. Вирішено було, що Чаплинський заплатить за фільварок певну суму і той перейде в його володіння. Хмельницький змушений був піти на таке, але затаїв образу.

Говорить Коховський і про побиття сина Хмельницького. Але побив його не Чаплинський, а його зять Коморовський на чигиринському ринку палицею. І побив не до смерті. Щодо історії з жінкою, то її Коховський вважає зовсім фальшивою. У «Анналах…» стверджується, що, коли почалося козацьке повстання, то жінка Чаплинського втекла з Чигирина. Її схопив і зґвалтував Хмельницький, одружився на ній, але потім жорстоко замордував.

Загалом Коховський розглядає Хмельницького як підступного й бунтівного чоловіка. Те, що він творить, є злодіяннями і йде на шкоду Речі Посполитій, до якої автор «Анналів…», зрозуміло, має пієтет. Однак Коховський вказує на певні таланти козацького ватажка. Інша справа, що ці таланти не йдуть на користь людям.

У другій половині XVII ст. польсько-шляхетські автори написали низку робіт, у яких так чи інакше зачіпали питання Хмельниччини. Не всі вони дійшли до друкарського верстата, багато залишилося в рукописах. Ці твори можуть слугувати як джерелами для реконструкції історичних подій, так і для відтворення суспільних настроїв того часу.