Прикметно, що в пісні немає антитатарських мотивів. Татари постають як союзники козаків. І це трактується цілком нормально. Хоча Єрлич, схоже, таку позицію не сприймав.

Автор віршів говорить про поразку Миколи Потоцького під Жовтими Водами й Корсунем, яка завершується його полоном:

«Хочет битися, кривди мститися, під Корсунь вступає,А за собою, як за совою, молодців-запорожців потягає.Там же на полі всю свою силу жовнірську втрачає,Стрільбу і штуки, і всі риштуки запорожцям назичає.Турецькії коні, дорогі убори оддає поневолі,А сам іде і інних веде до татарської неволі».

Наступна частина віршів – це такі собі «пропозиції» й осмислення подій. Автор вважає, що татарський полон коронного гетьмана Миколи Потоцького, польного гетьмана Мартина Калиновського та їхніх воїнів є справедливою карою, котра впала на їхні голови. Це плата за кривди, які вони чинили під час перебування на Поділлі, а також за кривди, завдані козакам:

«А ви в татарах в тяжких кайданах до смерті сидіте,Як ми од вас, так ви од нас нужі потерпіте».

Завершується пісня подякою Богові за звитягу. Ця частина є найбільш ідеологічною:

«Честь Богу, хвала, навіки слава війську Дніпровому,Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Висляному.А рід проклятий жидівський стятий, чиста Україна,А віра святая вцале зостала, добрая новина!»

Отже, автор схильний трактувати повстання під проводом Хмельницького як етнічну війну. Мовляв, козаки разом із татарами вигнали ляхів аж до Вісли, а також «стяли», понищили євреїв. Він тішиться з того, бо Україна стала «чистою».

Звучить також славослів’я і війську Запорізькому, і його гетьману Хмельницькому:

«А ти, Чигирине, місто окраїнне, не меншую славуТепер в собі маєш, коли оглядаєш в руках булавуЗацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця,Хмельницького Чигиринського, давнього запорожця.Бог його вказав і війську подав, аби їм справовав,А жеби покорних од рук гордих моцно обварював.Учини ж, Боже, всім нам гоже, аби булавоюВійсько твоє славне, всьому світу явне – за його головою».

Це чи не один з перших панегіриків Хмельницькому. Звичайно, йому далеко до панегіриків пізніших козацьких літописців. Та все ж…

Загалом пісня є провіденціалістською. Автор вважає, що все в руках Бога. Бог покарав ляхів за те, що вони були горді, поступали нерозумно й чинили зло запорожцям. Тепер Бог підняв запорожців, дарував перемогу над ляхами, а також дав їм доброго полководця – Богдана Хмельницького.

Думка, що повстання під проводом Хмельницького – це кара полякам за їхні гріхи, набуває поширення навіть у суто польській літературі. Подібні погляди цілком вкладалися в русло середньовічних уявлень про Божу кару. Вони мали поширення і в літературі українській, і польській.

Окрім віршів про Миколу Потоцького, вміщених у «Літописці…» Єрлича, до нас дійшла ще одна пісня того часу про битву під Жовтими Водами. Починається вона такими словами:

«Висипався хміль із міха І наробив ляхам лиха…».[27]

Багато в чому цей твір нагадує народну пісню. І достатньо адекватно відображує настрої й погляди, які панували в козацькому середовищі. Автор тішиться, що ляхи зазнали поразки. З іронією пише про них:

«До Жовтої водиціНаклав їм дуже хмельниці.Не могли на ногах стояти —Воліли утікати».

У цій пісні не зустрічаємо антитатарських мотивів. Радше, навпаки, автор радіє, що татари разом із козаками побили поляків:

«І по пастуші табунціПриїхали к нам ординці.Не утікай же, ляху,З самого перестраху…»

Із тексту пісні навіть складається враження, що чи не головною силою в битві під Жовтими Водами були татари. Й сама битва трактується як татарський наїзд на ляхів, у якому брали участь козаки. До речі, в такому ж ключі трактують ці події кримсько-татарські джерела.

Є в пісні певний натяк на причини Хмельниччини. Там не говориться про якісь кривди православних, не йдеться, за великим рахунком, і про причини соціального характеру. Виявляється, що головна образа козаків полягала в тому, що ляхи зв’язалися із євреями:

«Миліш вам жиди-збойці,Ніж запорожці-молойці».

Через цю «милість» з євреями поляки якраз й отримали наїзд татар та козаків Хмельницького:

«Хоть же маєте кримчухи,Дайте їм тепер кожухи.Отже, Хмельницький може —Поможи йому, Боже,Тих куроїдів бити,Як жидів не живити».

Антиюдейські настрої, як бачимо, в той час мали поширення в Україні. З часом з’явилася низка українських фольклорних творів, де мова велася про кривди, які заподіяли євреї українцям.[28]

Завершується пісня кпинами над боягузтвом ляхів та прославлянням молодецтва козаків і татар:

«Юж утікають з валів,Бояться самопалів,Волять татарської юки,Ніж козацької руки».

Мається на увазі, що поляки радше підуть до татарського полону, оскільки більше бояться козаків. Це відповідало дійсності. Деякі польські шляхтичі воліли опинитися в татарському полоні, сподіваючись, що їм вдасться звідти викупитися.

У наведених поетичних творах конфлікт між поляками й козаками зображується як конфлікт переважно етнічний. І тут і там говориться про кривди, які чинили козакам ляхи. Але говориться дуже загально. Взагалі у віршах про Потоцького маємо натяк, що козаки повстали, бо їм не заплатили гроші за службу. Цікаво, що на ту саму причину Хмельниччини вказує османський літопис «Історія Наїми».[29]

У зазначених творах відсутні антитатарські мотиви. Татари – союзники запорожців, їхні дії схвалюються. Основними ж ворогами козаків вважаються ляхи, а також жиди. Тут же бачимо спроби ідеалізувати козаків, показати їх як умілих воїнів, що здатні отримувати блискучі перемоги. Відповідно, маємо й ідеалізацію їхнього вождя – Богдана Хмельницького.

Проте таке трактування подій не було загальноприйнятим у той час. Є твори, які, ймовірно, вийшли із козацького середовища, але в них ці події подаються дещо інакше. До таких належить пісня про Берестецьку битву, яка має назву

«Дума козацька о войні з козаками під Берестечком над Стиром-рікою року теразнійшого 1651-го, дня 28-го, і 29-го, і 30-го червця і потім дев’ятого і десятого липця».[30] Із назви випливає, що твір з’явився в 1651 р. Принаймні опис битви, поданий у творі, дає підстави вважати, що автор був або свідком цієї події, або йому описали Берестецьку битву її свідки.

Починається пісня словами:

«Ой ріко Стиру, що Хмель о віру? Яке всьому миру,Де в Дніпр впадаєш, оповідаєш радощі з війни чи миру?Хан наступає, сам помагає козакам ляхів бити,Під Берестечком, малим містечком, мав оних кров пролити.На перевозі чи пак в дорозі короля погромити:Військом, гетьманом, королем-паном татарам заплатити.Хан згоду радить, та не провадить, козаки войну люблять.Ой Казимиру, вже тобі миру з козаками не буде».

Автор хоча симпатизує козакам, все ж намагається дотримуватися об’єктивності. Як про щось само собою зрозуміле, говорить про союз козаків і татар проти поляків, про те, що козаки з татарами за службу розплачуються ясиром. Козаків же зображує як рицарських людей, які люблять воювати.

Автор з повагою говорить про поляків, їхніх полководців. Розповідає про те, як їм вдалося побити татар. Подає свою версію відходу кримського хана. І, схоже, ця версія має під собою серйозні підстави.

А. Орльонов. «Битва під Берестечком»

У творі описується своєрідна драма, яка виникла під час битви. Її дійовими особами був кримський хан та Хмельницький. Спочатку ведеться мова, що татари зазнали серйозних втрат від польських військ:

«Що, небож-хане, не знає, як лях стане?…Не утікає, от наступає к бунчуку ік ханському.«Ой не гледіти, треба ся бити – хан мурз напоминає, А лях не дбає, мурз забиває, в їх крові меч купає.Пав страх на хана, шле до гетьмана, як ніч наступила:«Щоб твоя рада, істинна зрада ніколи не снила,Я преч одходжу, да пак вигоджу за страту мою тобі,Що мі ся стало, кілько пропало мурз моїх! Тям же собі!»

Далі автор говорить, що Хмельницький все-таки упросив хана не покидати поля бою, пообіцявши йому велику здобич:

«В ноги падає, тисячі дає Хмельницький тут ханові,Щоб наступити і ляхів бити завтра велів військові.«Я сенатори Польськой Корони, і КОРОЛЯ дам тобі,Все то нестатки, усі достатки завтра їх візьмеш собі».

Хан, за словами автора, піддався на ці намовляння. Наступного дня він знову виставив свої загони на битву, але їх сильно потіснили поляки. Через це хан мусив утікати:

«Стрільці-янчари із діл пожари непрестанно світили.Втім од гетьмана з діл ляхи хана заразом одлучили,Затим ся стало, де мурз немало і татарів набили:Хан утікає і Кіш минає, наметів одбігає.Ляхи гонили, татарів били, хан ся не оглядає.Тут зась козаки, хоть же юнаки, ой, різко утікали,А ляхи ганяли і їх стинали, аж табір розривали…»

Автор змальовує відступ татар і оточення козацького війська. Пише, що «не одна б мати… козацькая завила», «Буде же тужа: не одна мужа жена не огляда».

У віршах немає ідеалізації Хмельницького. Судячи з контексту твору, в автора радше негативне ставлення до цього діяча. Він навіть описує один епізод, який аж ніяк не прикрашає козацького гетьмана:

«Зла на нас пішла: турського посла до Хмеля піймано,Шкатула Хмеля, а там до Хмеля пісм много в ній достано».

Із цих слів можна зрозуміти, що Хмельницький підтримував тісні зв’язки з турецьким султаном, навіть координував з ним свої дії. Така думка підтверджується кримсько-татарськими й османськими писемними джерелами другої половини XVII – початку XVIII ст.[31]

Цікавим є завершення віршів. Там йдеться про вбивство під час битви корінфського митрополита Йоасафа, який був на боці козацькому.[32] Це досить дивна особистість. З’явився він в Україні в 1649 р. по дорозі в Москву. Потім, очевидно, в 1650 р. він опинився в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. І це при тому, що вище духовенство Київської митрополії намагалось дистанціюватися від козаків-повстанців. Закономірно виникає питання, чому такі дії чинив ієрарх, що прибув із чужої землі – Османської імперії? Йоасаф був впливовою фігурою при чигиринському дворі Хмельницького. Митрополит називав гетьмана «своїм паном» і водночас «духовним сином».

Автор з болем говорить про смерть пастиря:

«Все світ спужає, коли пізнає: МИТРОПОЛИТ забитий.В той же порі ту а був з КОРІНФУ ой старець знаменитий».

І все ж осуджує діяння цієї людини:

«О дідчії коси, сто дідьків в носі: твоя то справа билаЗ твоїми чернцями, монастирцями, богдай се і не снила.Ви підбивали, ви розгрішали, хоругви нам святили,Свинець давали і примішали, щоб єсмо ляхів били».

Отже, корінфський митрополит разом з іншим православним духовенством провокував козаків на війну з поляками.

Це автор не сприймає і осуджує:

«Кров наша била, нас боронила у Жовтих Вод. Бог з нами.Ви запалили і світ згубили вашими пихотами».

Більше того, автор пісні вважає, що боронити віру козакам не було сенсу, адже Річ Посполита в релігійному плані була державою толерантною. А конфесійні противники православних не чинили їм великої кривди:

«Мовите ВІРА: дадь в Польщі міра вся ЄРЕСЬ заживає:Жид, і поганин, і аріанин покой о віру має.Ми дурні були: о віру били, бо ви нас так учили.Щоб єсте віру зо всього миру руського вигубили.Ви бунтували, бисьте пропали. А козакам УНІТИ,Що провинили, в чім прогрішили козакам ЄЗУВІТИ?»

Ці слова заперечують традиційні в українській історіографії уявлення про роль релігійного чинника у повстанні під проводом Хмельницького. Якщо виходити з розуміння автора, то цей релігійний чинник обумовлений не переслідуваннями православних, а пропагандою, яку проводив митрополит Йоасаф та йому подібні. Вони цілеспрямовано нацьковували козаків, щоб ті воювали з поляками.

Показовою є згадка про унітів, тобто уніатів. На поле Берестецької битви прибув холмський уніатський митрополит Яків (Суша) (1610–1687),[33] який благословляв воїнів Речі Посполитої славнозвісною іконою Холмської Божої Матері.

Цей факт промовисто свідчить, що в рядах польського війська під Берестечком було чимало уніатів-русинів, тобто українців.

Автор вірша є прихильником миру. Завершується твір промовистими словами:

«О Хмелю, Хмелю, що ті повелю, землях ся розтікаєшХутко новину, що на тичину піднесуть тя, міт маєш.Як плине вода, так ВОЙНИ ВОДА з тобою всяк пропала,Хутній з приміра правая віра, ніж з твоєй войни стала.Співай же, Стиру, піснь да о миру: війна бодай устала.Іди ж в Дніпро, вода: радше, щоб згода хутчій тут настала».

З пісні випливає, що Хмельницький розпалив війну за віру. За це буде покараний – він вже за це має чорну мітку. Автор вважає, що праведність віри треба доводити прикладом.

Наведений вірш про Берестецьку битву виглядає дещо незвично на фоні інших віршів. Ми нічого не можемо сказати про його автора. Безперечно, це була освічена людина. Інше питання, наскільки високою була ця освіта. Сильний простонародний струмінь у мові дає підстави говорити, що автор не був добре обізнаний з високим стилем та тогочасним українським поетичним мистецтвом.

Можливо, він належав до духовного стану. Чи не звідси його інтерес до релігійних питань? Є в цьому вірші толерантне ставлення до уніатів та єзуїтів. Подібне ставлення зустрічалося в середовищі тогочасного вищого православного духовенства Київської митрополії, яке навіть ладне було йти на порозуміння з уніатами та католиками. Можливо, автор вірша входив до кола цих людей. Звідси його прагнення до миру й порозуміння з поляками та конфесійними конкурентами.

Збереглися народні пісні й думи про події Хмельниччини, зокрема дума про Хмельницького й Барабаша, про битву під Жовтими Водами та Корсунем, про похід на Молдавію, поразку під Берестечком, Білоцерківський мир, про деяких соратників Богдана Хмельницького, наприклад Кривоноса. Не можна однозначно твердити, що вони з’явилися саме в часи козацького повстання. Але їхні сюжети й інтерпретації свідчать, що корені цих творів сягають тих часів.

У згаданих творах часто з сарказмом говориться про ляхів, про їхні поразки від козацького війська. Так, у думі про Білоцерківський мир розповідається, як козаки загнали ляхів аж до Вісли. Налякані ляхи називають козаків рідними братами й просять їх пустити за Віслу «хоть у одних сорочках». Тим часом на річці зломився лід.

«…тоді козаки ляхів рятували, за патлі хватали,да ще далі під лід підпихали:«Ей, ляхи ж ви, ляхи,мостивиї пани!Колись наші діди над цією річкою козакувалида в сій річці скарби поховали;як будете скарб находити,то будемо з вами пополам скарб ділити,тоді будемо з вами за рідного брата жити.Ступайте, тут вам дорога одна до самого дна».[34]

Козаки ж у цих творах представлені як славні молодці, котрі легко перемагають ляхів. А ляхам випоминається те, що вони погано ставилися до козаків.

Були твори, в яких розповідалося про погроми євреїв. У них, як правило, йдеться про жидів-рандарів (орендарів), котрі безжалісно експлуатували мужиків та козаків:

«…котрий би то козак альбо мужик ісхотів риби вловити,жінку свою з дітьми прокормити,то не йди до пана благословиться,да піди до жида-рандара, да поступи йому часть оддають,щоб позволив на річці риби вловити,жінку свою з дітьми покормити».[35]

Дійшли до нас й твори, де говориться про негаразди Хмельниччини. У одному з них йдеться про те, як Хмельницький віддавав українців у ясир:

«…що все парубочки, да дівочки,да молодиї молодички,да безщасниї удовички.Парубочки ідуть – у дудочки грають,а дівочки ідуть – пісні співають,а вдовички ідуть – сильно ридають.Ой вони ідуть, сильно ридаютьда Хмельницького проклинають:«Бодай того Хмельницькогопервая куля не минула,а другая устрелила,у серденько уцелила!».[36]

Тобто в народній пам’яті Хмельницький не обов’язково постає в образі героя. Як бачимо, про нього говориться і як про винуватця народних лих.

До творів, які вийшли з-під пера православних і писалися в часи Хмельниччини чи незадовго після неї, належить т. зв. Львівський літопис.[37] Названий він так через те, що був знайдений у Львові.

Імовірним автором літопису вважається Михайло Гунашевський – дрібний шляхтич із Галичини, який став священиком. У 1647 р. він потрапив до канцелярії Війська Запорозького, брав участь у посольстві Богдана Хмельницького до Москви в 1652 р., а потім опинився в оточенні Івана Виговського. У 1660 р. Гунашевський отримав посілості на Придніпров’ї, маючи на той час сан протоієрея. Отже, імовірний автор Львівського літопису був безпосереднім свідком подій Хмельниччини.[38] Це не могло не знайти відображення в його творі. Правда, сам твір закінчується описом битви під Зборовом та Збаражем у 1649 р.

Михайло Гунашевський розглядав унію, міжконфесійну напругу між католиками й православними як одну з головних причин конфліктів між козаками й поляками. Згодом ця думка набула значного поширення в українській літературі, а також у літературі російській. Давала вона про себе знати і у польській та єврейській літературах.

Автор, судячи з усього, належав до духовних осіб, і це не могло не позначитися на його позиції. Конфесійні аспекти в літописі посідають далеко не останнє місце. Можна погодитися з Михайлом Возняком, що літописець «завзятий оборонець православної віри й ворог унії».[39] Тобто маємо бажання зображувати повстання Хмельницького як релігійну війну – хоча насправді це не зовсім відповідало реальному стану справ. Звісно, конфесійні чинники грали певну роль, релігійні відмінності накладали відбиток на поведінку конфліктуючих сторін, посилюючи протистояння, ті чи інші релігійні питання обговорювалися під час дипломатичних перемовин. Та попри те не варто перебільшувати значення чинника конфесійного. Коли тій чи іншій стороні було потрібно, то вона ігнорувала релігійну приналежність. Наприклад, повсталі козаки, котрі репрезентували себе захисниками православ’я, не завжди знаходили спільну мову з ієрархами православної Київської митрополії, нерідко вбивали православних християн, навіть грабували православні церкви й монастирі. А їхніми союзниками на початковому етапі повстання були татари-мусульмани.

Із симпатією літописець зображує Богдана Хмельницького і козаків. Описує битви 1648 р. і перемоги над поляками. Дає зрозуміти, що важливу роль у цих битвах відігравала татарська орда. Навіть наводить розмову між гетьманом Миколою Потоцьким та Богданом Хмельницьким. Ця розмова є вигаданою, але сама по собі вона показова. «Хлопе, – ніби запитав Потоцький Хмельницького, – чим же знаному рицарству орд татарських (яким і перемогу приписують) заплатиш?» Хмельницький же відповів: «Тобою… і іншими з тобою».[40]

Літописець без прикрас говорить про ті страждання, які принесла Хмельниччина. Ведучи мову про події 1648 р., пише: «Але орди люд незлічений з собою до поганських країн затягли в полон. Був і голод всюди, куди тільки прийшли війська козацькі. Був і мор якийсь… Багато військових на дорогах і на Україні вмерло».[41] Говорить літописець про жорстокі розбої козаків і татар під Львовом:

«Замку Високого добули і люд повбивали, також у католицьких монастирях все забрали і у церквах. Одних людей татари в полон забрали, другі від меча загинули, треті – від голоду, четверті – від моровиці. У церкві Святого Юрія було 54 трупи убитих людей…»[42] Отже, у літописі говориться про небажані, з точки зору православного священика, речі. Адже церква Святого Юра була православною. І в ній православних людей вбивали свої ж православні козаки або їхні союзники – татари.

Твором українського автора другої половини XVII ст., в якому частково була відображена Хмельниччина, є «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича (? – 1677).[43] Хоча твір не дійшов до друкарського верстата, проте існував у численних списках. Тому вплинув на українське історіописання наступних часів.

Про автора «Хроніки…» відомо таке. Народився він десь у першій чверті ХVIII ст. в Києві у міщанській родині. Освіту здобував у Києво-Могилянській академії, де отримав знання з латинської, грецької, польської та церковнослов’янської мов. У 1640-х – на початку 1650-х рр. викладав у цьому навчальному закладі, у 1653–1655 рр. був його ректором. Весною 1655 р. став ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. У нього на очах проходили події Хмельниччини й Руїни.

Феодосій Софонович розглядав історію України-Русі з давніх, зокрема києво-руських часів, до війни під проводом Хмельницького, а також до деяких подій після неї. Опис доведений до 1672 р., коли турецьке військо взяло Кам’янець-Подільський.

Для Софоновича війна під проводом Хмельницького стає важливим моментом історії Русі. Сам автор був не лише очевидцем цих подій, але і брав у них безпосередню участь. При читанні «Хроніки…» складається враження, що Софонович намагався бути максимально правдивим, оскільки описує події, ніби не стаючи ні на ту, ні на іншу сторони. Лише в рідких випадках дозволяє собі давати якісь оцінки.

Розповідаючи про події 1648 р., хроніст не дошукується причин козацької війни, немає в нього й апологетики Хмельницького. Радше, навпаки. Якщо виходити з опису того, що відбувалося в 1648 р., то бачимо, що автор «Хроніки…» звертає увагу на події, які аж ніяк не прикрашають козаків та їхнього ватажка. Наприклад, чимало уваги приділено опису взяття й руйнування козаками міста Тульчин. «…полковник Ганджа, – пише Софонович, – з немалим козацьким військом підійшов до Тульчина, де вся шляхта воєводства Брацлавського сховалася, і князь Четвертинський Іван з ними сховався. Ганджа хотів тоді той

Києво-Могилянська академія. Старий корпус на фотографії 1860-х років

Тульчин здобути. Шляхта з Тульчина жадала перемир’я. Ганджа з ними перемир’я учинив, але, однак, поставив вимогу, щоб всіх жидів було видано. І так шляхта видала всіх жидів зі всією їхньою маєтністю. Ганджа усіх жидів наказав убити, а маєтності їх забрав і відійшов від Тульчина. Після цього швидко інший полковник Хмельницького, Остап Іванський, прийшов до Тульчина зі своїм полком, здобув замок Тульчинський, шляхту, яка була в тому замку, повбивав, там і князь Четвертинський Іоанн, православний, був убитий, а княгиню його до Умані було взято в неволю».[44] Козаки в цих описах постають як убивці й грабіжники: навіть убивають православних людей, русинів. Спеціально акцентується увага на вбивстві православного князя Івана Четвертинського. Принагідно варто відзначити, що руський князівський рід Четвертинських розглядався в той час як один з головних покровителів православ’я в Речі Посполитій.

Софонович виявляє помітну лояльність до польських королів. Про них говорить з повагою – що характерним було для тодішнього етикету. Особливо тепло відзивається про короля Владислава: «Владислав був дуже добрий до Русі і зичливий».[45] Описавши перемогу козаків і татар під Пилявцями, хронікер розповідає про похід цих військ під Львів та Замостя, який для місцевих мешканців, у тому числі православних, став справжньою трагедією: «…Хмельницький та хан зі своїм військом потягнулися під Львів. Йдучи, татари багато міст і сіл пустошили й палили, і людей у неволю забирали. Під Львовом ставши, дуже багато шкоди вчинили, а львів’яни відкупилися в Хмельницького, давши йому багато скарбу. Звідти пішов Хмельницький із ханом під Замостя, всюди пустошачи і людей у неволю беручи. Коли Замостя добував, то замостяни великим скарбом від Хмельницького відкупилися. А загони козацькі й татарські тим часом аж за Віслою пустошили. Так і зима надійшла, тоді Хмельницький і хан з дуже великими скарбами повернулися додому».[46] Тобто з цих слів випливає, що ні Хмельницький, ні його союзники, татари, не йшли на українські землі з «визвольною місією», чи мали на меті захопити Варшаву й утвердити свою владу в Речі Посполитій. Зрештою, в системі тогочасних уявлень останнє було нереальним. Хмельницький не мав аристократичної крові й не міг сприйматися як легітимний правитель.

З болем Софонович описує події, що відбулися після Зборівських домовленостей. Спочатку говорить, що король Ян ІІ Казимир надав козакам вольності, обіцяв не допускати перебування коронних військ на українських землях, забрати церкви в уніатів і віддати їх православним. Далі читаємо: «Там же за вислугу татарам дозволив король взяти багато місць на Поділлю, які могли би оборонятися…» Це можна зрозуміти так. Мовляв, король змушений був відкупитися чимось від татар, які прийшли з козаками. Він вирішив їх обманути, дозволивши грабувати міста на Поділлі, які могли оборонятися. І тут далеко не найкращу роль відіграли козаки, які «перед татарами приходячи, запевняли на місцях людей, що буде спокій, а коли їх пускали в міста, за ними татари вслід приходили і людей зі всіма скарбами брали в неволю». Софонович, розповівши про ці безчинства, вигукує: «Горе! Горе!»[47]

<1 2 3 4...9 >

На страницу:

Перейти

2 из 9