Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Ніхто краще за нього не розбирався в епістолярному стилі божевільних. Учений знав, що їхні листи допитливі, розтягнуті, багатослівні, а почерк – нерозбірливий і вибагливий. Люк Прінґл писав не так. У його посланні, надрукованому на друкарській машинці, повідомлялося діловито і коротко, що він бачив, як зник чоловік, а це, мабуть, входить у компетенцію дослідника неймовірного. Це дуже сподобалося професору, і він не розчарувався, коли, звівши очі, побачив перед собою преподобного Люка Прінґла.

– Ваш секретар сказав мені, щоб я йшов одразу ж сюди, – повідомив відвідувач, усміхаючись широкою, приємною посмішкою. Вона ховалася в заростях бакенбардів і рудої зі сивиною бороди. Настільки буйна рослинність нерідко прикрашає обличчя білих, котрі живуть у диких джунглях. Але очі над кирпатим носом не можна було назвати дикими.

Опеншоу просвердлив візитера недовірливим поглядом і, як не дивно, не побачив в ньому ні шарлатана, ні маніяка. Вчений був абсолютно в цьому впевнений. Такі бороди бувають у шаленців, але таких очей у них не буває: очі серйозних пройдисвітів і серйозних безумців не сміються так просто і привітно. Чоловік із такими очима може бути глузливим, веселим жителем передмістя. Жоден професійний шарлатан не дозволить собі виглядати так несолідно. Відвідувач був у потертому плащі, застебнутому на всі ґудзики, і тільки зім’ятий крислатий капелюх видавав його приналежність до духовенства. Місіонери з покинутих куточків світу не завжди одягнені так, як духовні особи.

– Ви, мабуть, міркуєте, що вас знову хочуть ошукати, – весело сказав Прінґл. – Ви вже вибачте, професоре, що я сміюся. Розумію, що ви мені не довіряєте. Що ж, все одно буду про це розповідати всім, хто тямить у таких справах. Нічого не вдієш – було! Ну, гаразд, пожартували – і годі, бо веселого тут катма. Коротко кажучи, я був місіонером у Ніа-Ніа. Це в Західній Африці.[7] Заповітний ліс, і тільки двоє білих – я і місцева військова влада, капітан Вейлз. Ми з ним потоваришували, хоча він був – як би це сказати? – неметкий. Такий, знаєте, типовий солдафон, як то кажуть, «твереза людина». Тому я й дивуюся – люди такого типу мало думають і рідко у щось вірять. Якось він повернувся з інспекції і сказав, що з ним трапилася дивовижна штукенція. Пам’ятаю, ми сиділи в наметі, він тримав книгу в шкіряній палітурці, а потім поклав її на стіл, поруч із револьвером і старим арабським ятаганом (здається, дуже цінним і давнім). Він сказав, що книга належить одному чоловікові з пароплава, який він оглядав. Цей чоловік запевняв, що книгу не можна відкривати, інакше вас чорти вхоплять або щось таке. Вейлз, природно, посміявся над ним, назвав забобонним боягузом. Загалом, слово за словом, і той відкрив книгу. Але тут же впустив і рушив до борту…

– Хвилинку, – перебив гостя професор, котрий зробив у нотатнику дві-три позначки. – Спочатку скажіть: чи розповідав той чоловік, звідки у нього книга?

– Аякже, – цілком серйозно відповів Прінґл. – Якщо не помиляюся, він сказав, що везе її в Лондон власникові, такому собі Генкі, сходознавцю, котрий і попередив про небезпеку. Генкі – справжній учений і великий скептик, це і дивно. Але суть події багато простіша: людина відкрила книгу, переступила через борт і зникла.

Професор мовчав. Нарешті він спитав:

– Ви цьому вірите?

– Ще б пак! – гмикнув Прінґл. – Вірю з двох причин. По-перше, Вейлз був дурний, як пень, але в його розповіді є одна деталь, гідна поета. Він сказав, що той нещасний зник за бортом, але сплеску не було.

Господар кабінету знову заглибився в нотатки.

– А друга причина? – спитав він.

– Друга причина полягає в тому, – повідав преподобний Люк Прінґл, – що я це бачив на власні очі.

Він помовчав і продовжив свій ґрунтовну розповідь. У його промові не було й сліду тієї нетерплячки, яку виявляє божевільний або просто затята людина, намагаючись переконати співрозмовника.

– Отже, він поклав книгу на стіл поруч із ятаганом. Я стояв біля входу в намет, спиною до нього, і дивився в ліс. А той стояв біля столу і лаявся – мовляв, соромно в двадцятому столітті боятися якихось книг. «Якого біса! – обурився він. – Ось візьму і відкрию». Мені якось стало не затишно, і я сказав, що краще б повернути книжку як є доктору Генкі. Але він не міг впокоїтися: «А що тут поганого?» Я пояснив: «Як це що? Згадайте про пароплав». Він мовчав. Я гадав, що йому не було що сказати, і почав чіплятися до нього з чистого марнославства: «Як ви це поясните? Що там сталося?» А він мовчить і мовчить. Я обернувся, а його й немає. У наметі нікого не було. Розкрита книжка – на столі, палітуркою догори. Ятаган – на підлозі, а в полотні – діра, наче її проштрикнули мечем. Через дірку видно тільки ліс. Я підійшов, поглянув і мені здалося, що рослини чи то прим’яті, чи то поламані. З того часу я Вейлза не бачив і нічого про нього не чув. Книгу я з острахом узяв, закинув і повіз до Англії. Спершу думав віддати її доктору Генкі. Але тут я прочитав у газеті про ваші дослідження і вирішив прийти до вас. Кажуть, ви чоловік об’єктивний, вас не обдуриш…

Професор Опеншоу відклав олівець і пильно глянув на чоловіка, що сидів по інший бік столу. У цьому довгому погляді він сконцентрував весь свій досвід спілкування з різними типами шахраїв і навіть із найрідкіснішими типами чесних людей. У будь-якому іншому випадку він вирішив би відразу, що все це – суцільна маячня.

Хотів вирішити так і зараз. Але оповідач заважав йому – такі люди якщо і брешуть, то брешуть інакше. На відміну від шарлатанів, Прінґл зовсім не намагався здаватися чесним, і, як не дивно, здавалося, що він справді чесний, хоча щось зовнішнє, стороннє було приплутане тут. Може, хороший чоловік просто схибнувся невинним чином? Ні, і тут симптоми не ті. Він спокійний і якийсь байдужий. По суті, він і не наполягає на своєму пунктику, якщо це взагалі пунктик.

– Пане Прінґл, – сказав професор різко, як юрист, що задає свідкові підступне запитання. – Де зараз ця книжка?

З бороди знову виринула посмішка й освітила обличчя, напрочуд серйозне під час розповіді.

– Я залишив її в сусідній кімнаті, – сказав преподобний. – Звісно, це небезпечно. Але я вибрав з двох зол менше.

– Про що ви торочите? – поцікавився професор. – Чому ж не принесли її сюди?

– Боявся, що ви її відкриєте, – пояснив місіонер. – Гадав, що треба спершу все розповісти.

Священик помовчав і додав:

– Там був тільки ваш секретар. Здається, він достатньо тихий – щось пише, міркує.

Oпеншоу невимушено засміявся.

– О, Беббедж, – вигукнув він, – ваші магічні фоліанти достатньо безпечні, запевняю вас. Його прізвище Берридж, але я часто називаю його Беббеджем. Адже він такий же точний, як лічильна машина. Жоден чоловік, якщо ви зможете назвати його по-людськи, не матиме менше шансів відкрити чужі посилки, загорнуті у брунатний папір. Ми також можемо піти і привести його сюди. Хоча запевняю вас, я буду розглядати серйозно всі рішення, прийняті з ним. Насправді, скажу відверто, – і він знову кинув пильний погляд, – що я не зовсім упевнений у тому, чи ми маємо відкрити це тут і вже, чи відправити тому ж докторові Генкі.

Вони вийшли в прохідну кімнату. Але не встигли зачинитися двері, як професор зойкнув і кинувся до столу секретаря. Стіл був на місці, а от клерка не було. Серед обривків обгорткового паперу лежала книжка в шкіряній оправі. Вона була закрита, але чомусь відчувалося, що закрилася вона тільки що. У широкому вікні, що виходило на вулицю, зяяла діра, немов крізь неї пролетіла людина. Більше від пана Берріджа нічого не залишилося.

І гість, і професор немов скам’яніли. Нарешті науковець очуняв, повільно обернувся до Прінґла і простягнув йому руку. Зараз він ще більше скидався на суддю.

– Пане Прінґл, – сказав він, – даруйте мені. Вибачте мені написані та випадкові думки. Справжній учений зобов’язаний рахуватися з такими фактами.

– Мені здається, – невпевнено сказав відвідувач, – що нам треба дещо уточнити. Може, зателефонуєте йому? А раптом він удома?

– Я не знаю номера, – неуважно відповів Опеншоу. – Здається, він живе десь у Гемстеді. Якщо він не повернеться, його друзі або рідні зателефонують сюди.

– А могли б ми, – поцікавився Прінґл, – описати його прикмети для поліції?

– Для поліції! – стрепенувся професор. – Прикмети… Та начебто у нього немає прикмет. Ось хіба тільки окуляри. Знаєте, такий поголений жевжик… Поліція… гм… Послухайте, що ж нам робити? Яка безглузда історія!

– Я знаю, що мені робити, – рішуче сказав преподобний Прінґл. – Зараз же віднесу книгу доктору Генкі та розпитаю його про все. Він живе неподалік. Потім повернуся і поінформую, що він на це скаже.

– Добре, гаразд… – погодився професор, втомлено сідаючи в крісло.

Здається, він втішився, що хтось інший узяв на себе відповідальність. Кроки неспокійного місіонера простукотіли сходами, а науковець все сидів нерухомо і дивився в порожнечу, наче впав у транс. Він ще не отямився я, коли швидкі кроки знову простукотіли сходами і в контору повернувся Прінґл. Професор відразу побачив, що книжки в нього немає.

– Генкі її взяв, – підтвердив Прінґл. – Обіцяв нею зайнятися. Просить нас прийти за годину. Він зумисне повторив, професоре, що просить вас прийти разом зі мною.

Опеншоу мовчки дивився в далечінь. Потім спитав:

– Хто ж цей гаспидів доктор Генкі?

– Ви так це сказали, ніби він і справді сам нечистий, – усміхнувся візитер. – Мабуть, багато про нього так пліткують. Але він займається тим же, що і ви. Тільки він відомий в Індії – вивчав там магію і всі ці штукенції. А тут його мало знають. Він маленький, жовтий, кульгавий і дуже сердитий. Здається, в Лондоні він просто лікар, і нічого поганого про нього не скажеш, хіба тільки, що він один чув хоч трохи про цю кляту справу.

Професор Опеншоу важко підвівся і підійшов до телефону. Він зателефонував патеру Брауну і повідомив, що сніданок замінюється обідом, бо йому треба навідати вченого з Індії. Потім він знову опустився в крісло, закурив сигару і поринув у якісь роздуми.

Патер Браун чекав професора в вестибюлі ресторану, де вони домовилися пообідати, серед дзеркал і пальм. Він знав про сьогоднішнє побачення Опеншоу і, коли похмурі сутінки пом’якшили виблиски скла та зелені, вирішив, що непередбачені ускладнення затримали його друга. Він уже почав сумніватися, чи професор узагалі прийде. Але той прийшов, і з першого ж погляду стало ясно, що підтвердилися найгірші підозри: погляд чоловіка блукав, волосся було скуйовджене. Вони з Прінґлом дісталися-таки до північних околиць, де житлові квартали перемежовуються пустирями, особливо похмурими в негоду, розшукали будинок – він стояв трохи осторонь – і прочитали на мідній дверній табличці: «Дж.-Й. Генкі, доктор медицини, член Королівського наукового товариства». Але вони не застали Дж.-Й. Генкі, доктора медицини. А побачили лиш те, про що їм підказало моторошне передчуття. У звичайнісінькій вітальні лежала на столі проклята книга. Здавалося, що хтось лиш мить тому відкрив її.

Двері в сад були розчинені навстіж, і нечіткий слід тягнувся вгору по крутій садовій доріжці. Важко було уявити собі, що кульгавий чолов’яга вибіг нею, і все ж він був кульгавий – відбиток однієї ноги був неправильної форми. Потім залишився тільки неправильний слід, немов хтось стрибав на одній нозі. Далі сліди обривалися. Більше нічого не можна було дізнатися про доктора Генкі. Без сумніву, він досліджував книжку. Він порушив заборону і став жертвою долі.

Прибульці увійшли в ресторан, і Прінґл поклав книгу на столик, немов вона обпікала йому пальці. Священик зацікавлено поглянув на неї. На палітурці були витіснені рядки: «Хто в книгу цю заглянути наважиться, того крилатий жах зжере». Далі було написано те ж саме грецькою, латиною і французькою.

Прінґлу й Опеншоу хотілося пити – вони ще не заспокоїлися. Професор гукнув лакея і замовив коктейль.

– Сподіваюся, ви з нами пообідаєте, – звернувся він до місіонера. Але Прінґл ввічливо відмовився.

– Ви вже даруйте, – сказав він. – Я хочу битися з цією книгою сам на сам. Не дозволите скористатися вашою конторою години на дві?

– Боюся, що вона замкнена зараз, – скривився Опеншоу.

– Ви забули, що там розбите вікно.

І преподобний Люк Прінґл, усміхнувшись ще ширше, ніж зазвичай, зник у темряві.

– Дивний він усе ж, – зауважив професор, заклопотано суплячись.

Він обернувся і з подивом зауважив, що патер Браун спілкується з лакеєм, котрий приніс коктейль. Наскільки він збагнув, мова йшла про суто приватні справи – священик згадував про якусь дитину і висловлював сподівання, що небезпека минула. Професор спитав, звідки священик знає лакея. Той відповів просто:

– Я тут обідаю кожні два-три місяці, і ми іноді балакаємо.

Професор обідав тут п’ять разів на тиждень, але йому жодного разу і на гадку не спало потеревенити з лакеєм. Він задумався, але міркування його перервав дзвінок, і вченого покликали до телефону. Голос був глухий – можливо, в трубку потрапляла борода. Але слова доводили ясно, що на тому кінці дроту – Прінґл.

– Пане професоре! – сказав голос. – Я більше не можу. Мушу зазирнути в неї. Зараз я у вас в конторі, книга лежить переді мною. Мені хочеться з вами попрощатися про всяк випадок. Ні, не варто мене відмовляти. Ви все одно не встигнете. Ось я відкриваю книгу. Я…

Професору здалося, що він чує щось, якийсь різкий, хоча і майже беззвучний поштовх.

– Прінґле! Прінґле! – закричав він у трубку, але ніхто не відповів.

Учений відклав слухавку і, віднайшовши академічний спокій (а може, спокій відчаю), повернувся і тихо сів до столика. Потім безпристрасно, ніби мова йшла про провал якоїсь дурної вигадки на спіритичному сеансі, розповів у всіх подробицях цю таємничу справу.

– Так зникло п’ятеро людей, – резюмував він. – Всі ці випадки – вражаючі. Але найнеймовірніший – випадок з Берріджем. Він такий тихий, працелюбний… Як таке могло з ним статися?

– Справді, – погодився патер Браун. – Дивно, що він так вчинив. Працівник він дуже сумлінний. Жарти для нього є жартами, але справа – справою. Майже ніхто не знав, як він любить жарти і розіграші.

– Беррідж? – залупав очима професор. – Нічого не розумію! То ви і з ним знайомі?

– Як би вам сказати… – безтурботно відповів Браун. – Не більше, ніж із цим лакеєм. Розумієте, мені часто доводилося чекати вас у конторі, і ми з ним, певна річ, балакали. Він чоловік цікавий. Пам’ятаю, якось казав, що збирає непотрібні речі. Колекціонери люблять збирати всілякий мотлох. Пам’ятаєте стару розповідь про жінку, котра збирала непотрібні речі?

– Не зовсім вас розумію, – сказав Опеншоу. – Добре, нехай він жартівник (ось уже ніколи б не подумав!). Але це не пояснює те, що сталося з ним і з іншими.

– З якими іншими? – підняв брови священик.

Професор дивився на нього і сказав чітко, як дитині:

– Любий мій патере Браун, зникло п’ятеро людей.

– Любий мій професоре Опеншоу, не зник ніхто.

Слуга Божий дивився на свого візаві привітно і промовляв чітко, і все ж професор не збагнув. Священику довелося сказати ще чіткіше:

– Повторюю: ніхто не зник.

Він трохи помовчав, відтак додав:

– Мені здається, що найважче – переконати людину, що нуль плюс нуль плюс нуль дорівнює нулю. Люди вірять у найнеймовірніші речі, якщо вони повторюються. Ось чому Макбет повірив прогнозам трьох відьом, хоча перша сказала те, що він і сам знав, а третя – те, що залежало тільки від нього. Але у вашому випадку проміжна ланка – найслабша.

– Про що це ви?

– Ви самі нічого не бачили. Не бачили, як чоловік зник за бортом. Не бачили, як чоловік зник із намету. Ви все це знаєте зі слів Прінґла, які я зараз згадувати не буду. Але ви ніколи б йому не повірили, якщо б не зник ваш секретар. Зовсім, як Макбет: він не повірив би, що буде королем, якби не збулося пророцтво і він не став би Кавдорським таном.

– Можливо, ви маєте рацію, – задумався професор, повільно киваючи. – Але коли він зник, я переконався, що Прінґл не дурисвіт. Ви кажете, я сам нічого не бачив. Так, не бачив, але Беррідж справді зник.

– Беррідж не зникав, – сказав патер Браун. – Навпаки.

– Як це «навпаки»?

– Те, що він, скоріше, з’явився, – пояснив священик. – У вашому кабінеті з’явився рудий бородатий чоловік і назвався Прінґлом. Ви його не впізнали тому, що жодного разу в житті не спромоглися роздивитися власного секретаря. Вас спантеличив невигадливий маскарад.

– Стривайте… – почав професор.

– Могли б ви назвати його прикмети? – реготнув священик. – Ні, не могли б. Ви знали, що він гладко поголений і носить темні окуляри. Він їх зняв – і все, навіть гриму не знадобилося. Ви ніколи не бачили його очей і не бачили його душі. А у нього дуже хороші, веселі очі. Він приготував дурнувату книгу і всю цю бутафорію, спокійно розбив вікно, начепив бороду, одягнув плащ і увійшов у ваш кабінет. Він знав, що ви на нього не глянули жодного разу в житті.

– Чому ж він вирішив мене розіграти? – відкрив рота Опеншоу.

– Саме тому, що ви на нього не дивилися, – сказав патер Браун, і рука його стиснулася, немов він був готовий вдарити п’ястуком об стіл, якби дозволяв собі такі різкі жести. – Ви його називали лічильною машиною. Адже вам від нього потрібні були тільки підрахунки. Ви не помітили те, що міг помітити випадковий відвідувач за п’ять хвилин: що він розумний, любить жарти, у нього є своя точка зору на вас, і на ваші теорії, і на ваше вміння бачити людину наскрізь. Як ви не тямите? Йому хотілося довести, що ви не впізнаєте навіть власного секретаря! У нього було багато кумедних задумів. Наприклад, він вирішив збирати непотрібні речі. Чули ви хоча б колись розповідь про жінку, яка купила дві найнепотрібніші речі – мідну табличку лікаря і дерев’яну ногу? З них ваш винахідливий секретар і створив високоповажного Генкі – це було не важче, ніж створити Вейлза. Він оселив лікаря у себе…

– Ви хочете сказати, що він повів мене до себе додому? – Опеншоу був ошелешений.

– А хіба ви не знали, де він живе? – спитав священик. – Не думайте, я зовсім не хочу принижувати вас і вашу справу. Ви – справжній шукач істини, а ви знаєте, як я це ціную. Викрили багатьох ошуканців. Але не треба придивлятися тільки до дурисвітів. Гляньте, хоча б побіжно, на чесних людей – ну, хоча б на того лакея.

– Де тепер Беррідж? – спитав професор не відразу.

– Упевнений, що він повернувся в контору, – припустив Браун. – По суті, він повернувся, коли Прінґл відкрив книгу і зник.

Вони знову помовчали. Потім професор зареготав. Так сміються люди, достатньо розумні, щоб не боятися принижень. Нарешті він сказав:

– Я це заслужив. Справді, не помічав найближчих своїх помічників. Але погодьтеся – було чого злякатися! Зізнайтеся, невже вам жодного разу не стало моторошно від цієї книги?

– Ну що ви! – замахав руками патер Браун. – Я відкрив її, як тільки побачив. Там лиш чисті сторінки. Розумієте, я не забобонний.

Найгірший злочин у світі

Патер Браун походжав картинною галереєю з таким виглядом, ніби прийшов сюди не для того, щоб дивитися на картини. Справді, вони його не цікавили, хоча загалом картини він дуже любив. Не те, щоб у цих дуже сучасних творах мистецтва було щось аморальне або негоже. Той, хто відроджував у собі язичницькі пристрасті, маніпулюючи поєднанням переривчастих спіралей, перевернутих конусів і розбитих циліндрів, за допомогою яких мистецтво майбутнього надихало чи спокушало людство, володів – треба віддати йому належне – легкозбудливим темпераментом. Річ у тім, що патер Браун чекав тут свою юну приятельку, котра обрала це безглузде місце відповідно до своїх більш футуристичних смаків.

Юна приятелька була ще й юною родичкою, однією з небагатьох, котрі у нього були. Звали її Елізабет Фейн, або просто Бетті, і вона була донькою його сестри, котра вийшла свого часу заміж за благородного, але збіднілого сквайра. Позаяк сквайр цей був таким же мертвим, як і бідним, патер Браун був її опікуном, так само, як і сповідником, і в якомусь сенсі захисником, а заодно й рідним дядьком.

Тепер він, втім, марно мружився на групу людей, що стояли в галереї, в пошуках знайомих каштанового волосся й світлого обличчя. Замість племінниці він побачив кількох знайомих і ще більше незнайомих йому людей, у тому числі кількох, із котрими, за химерністю смаку, він і не хотів би знайомитися.

Серед людей, із котрими священик не був знайомий, але котрі тим не менш викликали його зацікавлення, був гнучкий, рухливий і дуже елегантний чоловік, схожий на іноземця завдяки своїй борідці клинцем, як у літнього ідальго, і темним волоссям, підстриженим так коротко, що вони здавалися чорною шапчиною, що щільно облягає череп. Серед тих, із ким священик знайомитися не хотів, була дуже пихата на вигляд особа в викличному червоному платті, з гривою жовтого волосся, занадто довгого, щоб назвати його стрижкою, але надто рідкого, щоб назвати його якось інакше. У персони було міцне, важке обличчя блідого, майже нездорового відтінку, і доста було їй поглянути на когось, як у того виникало відчуття, що на нього зиркає василіск. Вона тягла за собою на буксирі коротуна з великою бородою, дуже широким обличчям й овальними сонними очима. Дивився він цілком пристойно, якщо взагалі не спав, але бичача його шия (вигляд ззаду) здавалася, правду кажучи, дещо грубуватою.

Патер Браун поглянув на червону леді, радіючи з того, що його племінниця нітрохи на неї не схожа. Потім він відвернувся і став озиратися – з якоїсь йому самому невідомої причини – поки не відчув, що будь-яка людська особа була б рятівним контрастом. І тому він із полегшенням, наче прокинувшись, почув своє ім’я та побачив ще одне знайоме йому обличчя.

Це було гостре, але аж ніяк не агресивне обличчя юриста на ім’я Ґренбі, чиї сиві пасма видавалися напудреною перукою, настільки вони не в’язалися з юнацькою енергією рухів чоловіка. Він був із тих людей, котрі носяться конторами, як шкідливі школярі. Певна річ, він не міг скакати по модній картинній галереї так, як скакав у себе в офісі, але, здавалося, мріяв про це і хвилювався, озираючись на всі боки в пошуках знайомих.

– Я не знав, – сказав патер Браун із посмішкою, – що ви захоплюєтеся новим мистецтвом.

– А я не знав, що ви йому протегуєте, – відбрив той. – Я тут полюю за однією людиною.

– Бажаю вдалого полювання, – відповів священик. – Я займаюся приблизно тим самим.

– Сказав, що він тут проїздом на континент, – пирхнув правник, – а я можу зустріти його в цій підозрілій місцині. – Він трохи подумав і продовжив: – Послухайте, я впевнений, що ви вмієте зберігати таємниці. Чи знаєте ви сера Джона Масґрейва?

– Ні, – відповів священик, – але мені важко уявити, що він був таємницею, хоча про нього і кажуть, що він поховав себе живим у замку. Чи не той це старий, про котрого розповідають стільки побрехеньок? Начебто він живе у вежі зі справжніми опускними ґратами і підйомним мостом і навідріз відмовляється повернутися з темного середньовіччя? Він що, один із ваших клієнтів?

– Ні, – коротко відповів Ґренбі, – до нас звернувся його син, капітан Масґрейв. Але старий відіграє в цій справі важливу роль, а я його не знаю, в цьому й річ. Слухайте, це суто між нами, втім, вам я можу довіряти. – Він знизив голос і потягнув свого друга в бічну галерею, що містить зразки різноманітних скульптур, й яка була майже порожня.

– Молодий Масґрейв, – почав він, – хоче отримати від нас велику суму під довіреність post obit[8] свого старого батька в Нортамберленді. Старому далеко за сімдесят, і він рано чи пізно піде. Але як бути з post, якщо можна так сказати? Що станеться з його грішми, замком, підйомними мостами? Це чудовий стародавній замок, і він, як і раніше, чогось таки вартий, але, як не дивно, він не відзначений в заповіті. То ж ви бачите, з ким маємо справу. Питання в тому, як сказав котрийсь герой Діккенса, чи прихильний старий.

– Якщо він прихильний до свого сина, то краще для вас, – зауважив патер Браун. – Ні, боюся, я нічим не зможу вам допомогти. Мені ніколи не доводилося зустрічати сера Джона Масґрейва, і, наскільки я знаю, дуже мало хто бачиться з ним. Вочевидь, ви маєте спитати у нього самі, перш ніж позичати молодому джентльменові кошти вашої фірми. Чи не з тих він, кого частенько залишають без пенса?

– Сумніваюся, – відповів той. – Він дуже популярний, блискучий розум і значна постать у товаристві, але більшу частину часу живе за кордоном. Крім цього, він був журналістом.

– Що ж, – сказав патер Браун, – це ще не злочин, принаймні не завжди.

– Дурниці, – несподівано запропонував Ґренбі. – Ви знаєте, що я маю на увазі, він – перекотиполе. Був журналістом, лектором, актором, ким тільки він не був. То на чому я зупинився?… Втім, ось і він.

І правник, нетерпляче походжаючи порожньою галереєю, несподівано обернувся і на бігу влетів в іншу, заповненішу кімнату. Він поспішав назустріч високому, добре одягненому молодику з короткою стрижкою та закордонною борідкою.