Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Однак коли юнка повернулася в кімнату, там уже зібралися інші родичі, котрі, будучи менш схильні до спілкування з потойбічним, увімкнули світло. У присутності пані Бенкс патер Браун згадав про загальноприйняті умовності і вибачився за вторгнення.

– Боюся, що занадто безцеремонно увірвався в ваш будинок, пані Бенкс, – сказав він. – Мені дуже важко пояснити, яким чином те, що сталося, стосується вас. Я тільки що був у Пулменів, і раптом мені зателефонували і попросили прийти сюди, щоб зустрітися з людиною, котра має повідомити вам новину, можливо, для вас цікаву. Я б не прийшов сюди, якби не був потрібен, як свідок подій у Бічвуд-гаусі. Фактично саме мені довелося підняти тривогу.

– Що трапилося? – здивувалася господиня.

– Бічвуд-гаус пограбували, – серйозно повідомив патер Браун. – Що найгірше, зникли коштовності леді Пулмен, а її нещасного секретаря, пана Бернарда, знайшли в саду. Вочевидь, його застрелив при втечі крадій.

– Це той чоловік! – зойкнула господиня. – Точно, він… – тут вона зустріла сумний погляд священика і замовкла, сама не тямлячи чому.

– Я зателефонував у поліцію, – продовжив він, – і з іншими органами влади, які мають у цій справі інтерес. Вони кажуть, що навіть при поверхневому огляді вдалося виявити сліди і відбитки пальців та інші прикмети відомого злочинця.

У цю мить бесіду на хвилину перервала поява Джона Бенкса, котрий повернувся після невдалої поїздки.

– Судячи з усього… старий Сміт виявився поганим пасажиром. Злякався в останню мить, – пояснив він обурено. – Втік, поки я оглядав пробиту шину. У житті більше не матиму справ із цими сільськими простак…

Але скаргу не почули, бо в центрі уваги опинився патер Браун і його новина.

– Зараз з’явиться чоловік, котрий зніме з мене відповідальність, – продовжував священик все з тією ж багатозначною стриманістю. – Коли ви зустрінетесь із ним, мій обов’язок свідка буде виконаний. Мені лиш залишається поінформувати, що служниця в Бічвуд-гаусі бачила обличчя в одному з вікон.

– Я бачила обличчя в одному з наших вікон, – уточнила Опал.

– Та ти вічно бачиш обличчя, – обірвав її брат Джон.

– Не так уже й погано бачити факти, навіть якщо це обличчя, – спокійно зауважив патер Браун. – Вважаю, що персону, яку ви бачили…

Знову почувся стукіт у парадні двері, і через хвилину на порозі з’явився чоловік, побачивши якого Дівайн підвівся зі стільця. Прибулець був високий, прямий, з довгим блідим обличчям і важким підборіддям. Величезне чоло і живі сині очі Дівайн погано розгледів удень через крислатий солом’яний бриль.

– Прошу вас, не вставайте, – чітко і чемно вимовив Карвер, але в розбурханому мозку Дівайна ця чемність знайшла зловісну схожість із чемністю бандита, котрий спрямував на вас пістолет.

– Сядьте, будь ласка, пане Дівайн, – попросив Карвер, – і, з дозволу пані Бенкс, я зроблю те ж саме. Маю пояснити свій візит. Мабуть, ви підозрювали, що я – знаменитий злодій.

– Підозрював, – похмуро відповів Дівайн.

– Як ви правильно зауважили, – сказав Карвер, – не завжди легко відрізнити осу від бджоли.

Після паузи він продовжив:

– Щодо мене, то я – одна з найкорисніших, хоча і водночас нестерпних комах. Я детектив і прибув сюди, щоб з’ясувати, чи не відновив свою діяльність злочинець, котрий називає себе Майклом Сновидою. Він спеціалізувався на крадіжці коштовностей, а зараз обікрали Бічвуд-гаус, і, судячи з аналізу, це його робота. Річ не тільки у відбитках пальців, але і в маскуванні – тому самому, яким він користувався, коли був заарештований востаннє, а також, мабуть, і в інших випадках. Ви, либонь, чули про цю просту, але вдалу вигадку: він одягав руду бороду і великі окуляри в роговій оправі.

Опал Бенкс нажахана рвонула вперед.

– Це воно! – зойкнула вона. – Це обличчя, яке я бачила! Великі окуляри, руда кудлата борода, як у Юди. Я думала, що це привид.

– Такого ж самого «привида» бачила і служниця в Бічвуд-гаусі, – сухо додав Карвер.

Він поклав якісь папери і згортки на стіл і почав їх дбайливо розпаковувати.

– Як я сказав, – продовжував він, – мене прислали сюди для того, щоб дізнатися про злочинні наміри Майкла Сновиди. Ось чому я зацікавився бджолами й оселився у пана Сміта.

Запанувала мовчанка, і потім озвався Дівайн:

– Ви справді хочете сказати, що цей милий дідок…

– Вважали ж ви, пане Дівайн, – усміхнувся Карвер, – що вулик – моя ширма. Чому б і йому не вибрати собі таку ж?

Дівайн похмуро кивнув, і детектив схилився до своїх паперів.

– Я підозрював Сміта і хотів без нього оглянути його речі. Тому підтримав люб’язну пропозицію Бенкса. Обшукуючи будинок, я виявив певні цікаві предмети, які дивно бачити в будинку старого сільського жителя, котрий цікавиться винятково бджолами. Ось один із них.

Із розгорнутого пакета витягнув волохатий предмет майже червоного кольору – такі бутафорські бороди носять в аматорських театрах. Поруч із нею лежали важкі окуляри в роговій оправі.

– Але я натрапив на одну річ, яка має безпосередніший стосунок до цього будинку і виправдовує моє сьогоднішнє вторгнення. Це записка. У ній вказані назви та приблизна вартість коштовностей, власники яких живуть у вашій місцевості. Відразу ж після тіари леді Пулмен згадане смарагдове намисто пані Бенкс.

Пані Бенкс, котра досі споглядала навалу відвідувачів в гордовитому сум’ятті, при цих словах насторожилася. Її обличчя відразу постаріло років на десять і стало набагато усвідомленішим. Але не встигла жінка вимовити й слова, як Джон стрімко піднявся на повний зріст.

– Тіара вже пропала! – заревів він, як слон. – А намисто? Поглянемо, що з намистом!

– Непогана ідея, – схвалив Карвер, коли той кинувся з кімнати. – Хоча ми, звісно, тримаємося напоготові. Я не відразу розшифрував записку, і коли закінчував, зателефонував патер Браун із Бічвуд-гауса. Я попросив його поспішити сюди і сказати, що йду за ним, а…

Його мову обірвав крик. Підводячись із стільця, Опал вказала на кругле вікно.

– Ось він, знову! – верещала вона.

На якусь мить усі побачили картину, що зняла з панни Опал звинувачення у брехні й істерії, що часто зводилися на неї. Обличчя, що випірнуло зі синьої імли за вікном, було блідим або, можливо, зблідло через те, воно припало до скла, а великі пильні очі, оточені колами, надавали почварі схожості з рибою, що зазирає з темно-синього моря в ілюмінатор корабля. Зябра або плавники цієї риби були мідно-червоними. У наступну мить усе щезло.

Дівайн одним махом опинився біля вікна, і тут же пролунав несамовитий зойк, що наповнив увесь будинок. Він був настільки потужний, що слова злилися воєдино. Однак, почувши його, Дівайн збагнув, що сталося.

– Намисто зникло, – кричав, з’явившись у дверях, захеканий Джон Бенкс і він негайно зник сам, рвонувшись, як пес, що йде по сліду.

– Злодій тільки-но був біля вікна! – нагадав сищик, кинувшись у сад за шаленим Джоном.

– Будь обережним! – голосила господиня. – У них пістолети!..

– У мене також, – пролунав голос безстрашного Джона з темної глибини саду.

Дівайн зауважив, коли молодик пробігав повз нього, що той зухвало розмахує револьвером, і від щирого серця бажав, щоб цю зброю не довелося застосувати. Не встиг він це подумати, як пролунали два постріли, що спричинили шалену зграю відзвуків у тихому приміському саду.

– Джон мертвий? – спитала Опал тремтячим голосом.

Патер Браун, котрий просунувся далі в темряву і стояв до них спиною, дивлячись вниз, спростував це:

– Ні, це інший.

До нього підійшов Карвер, і якийсь час двоє людей, високий і низький, затуляли картину, освітлену мерехтливим і тривожним світлом місяця. Коли вони відійшли вбік, всі побачили маленьку сухорляву постать, яка лежала, вигнувшись ніби в останньому пориві. Фальшива червона борода стирчала вгору, глузливо вказуючи в небо, а місячне світло грало у великих бутафорських окулярах чоловіка, котрого назвали Сновидою.

– Який кінець… – бурмотів детектив Карвер. – Після всіх пригод його застрелили в приміському саду, мало не випадково, і хто? Біржовий маклер!

Маклер, звісно, ставився до своєї перемоги з більшою врочистістю, хоча і з певним неспокоєм.

– Нічого не вдієш… – промовив він, все ще важко дихаючи. – Мені дуже шкода. Він стріляв у мене.

– Певна річ, буде слідство, – похмуро зауважив Карвер. – Але вважаю, вам нема про що турбуватися. У пістолеті, що випав у нього з рук, бракує одного набою. Природно, він не міг стріляти після вас.

До цього часу вони знову зібралися в кімнаті, і детектив збирав свої папери, готуючись іти. Патер Браун стояв навпроти нього, дивлячись на стіл в похмурих роздумах. Потім він раптом заговорив:

– Пане Карвер, ви блискуче розплутали цю складну справа. Я, зізнатися, здогадувався про ваш фах, але не очікував, що ви так швидко все зв’яжете – бджіл, бороду, окуляри, і шифр і намисто, словом – усе.

– Завжди відчуваєш задоволення, коли доводиш справу до кінця, – зашарівся Карвер.

– Авжеж, – відгукнувся священик, все ще споглядаючи стіл. – Я просто в захваті. – І додав смиренно, майже злякано: – Заради справедливості варто додати, що я не вірю жодному слову.

Дівайн нахилився вперед, несподівано зацікавившись:

– Ви не вірите, що це злодій Сновида?

– Я знаю, що він злодій, але цього грабунку не скоював, – пояснив патер Браун. – Я знаю, що він не приходив ні сюди, ні в той великий особняк, щоб викрасти коштовності і померти. То де коштовності?

– Там, де вони зазвичай бувають у таких випадках, – відповів Карвер. – Він або сховав їх, або передав спільникові. Це пограбування скоєно не однією людиною. Звісно, мої люди обшукують сад…

– Може, так, – припустила пані Бенкс, – спільник украв намисто, коли він зазирав у вікно?

– А чому він зазирав у вікно? – спокійно поцікавився священик. – Навіщо йому знадобилося виказувати себе?

– Ну, а ви як вважаєте? – бадьоро зронив Джон.

– Я вважаю, – сказав патер Браун, – що йому зовсім і не треба було дивитися в це вікно.

– Тоді чому він це зробив? – не зрозумів Карвер. – Який сенс у таких голослівних твердженнях? Усе це розігрувалося на наших очах.

– На моїх очах розігрувалося багато речей, в які я не вірив, – відповів священик. – Як і на ваших – у театрі, наприклад.

– Патере Браун, – промовив Дівайн, і в голосі його почулася повага, – не розкажете, чому не вірите власним очам?

– Спробую, – м’яко погодився священик. – Ви знаєте, хто я такий і хто ми такі. Ми не дуже набридаємо вам. Намагаємося бути друзями всім нашим ближнім. Але не думайте, що ми нічого не робимо. Не думайте, що нічого не знаємо. Ми не втручаємося в чужі справи, але знаємо тих, хто нас оточує. Я дуже добре знав покійника – я був його духівником і другом. Коли сьогодні він від’їжджав із свого саду, я бачив його душу так ясно, наскільки це дано людині, і душа його була, як скляний вулик, повний золотих бджіл. Сказати, що його переродження щире, – не сказати нічого. Це був один із тих великих грішників, чиє каяття дає кращі плоди, ніж чеснота багатьох. Я сказав, що був його духівником, однак насправді це я ходив до нього за розрадою. Від товариства такого гарного чоловіка я мав користь. І коли побачив, як він лежить у саду мертвий, мені почулося, що над ним звучать дивні слова, вимовлені дуже давно. І вони справді могли б прозвучати, бо, якщо колись людина і потрапляла прямо на небо, то це був він.

– А, дідько, – нетерпляче сказав Джон Бенкс. – Врешті-решт він всього лиш засуджений грабіжник.

– Атож, – погодився патер Браун, – і в цьому світі тільки засуджений злодій почув: «Ти будеш зо Мною сьогодні в раю».[3]

Всі почулися ніяково в тиші, і Дівайн різко спитав:

– Як же ви поясните все це?

Священик похитав головою.

– Поки що не можу пояснити, – відповів він просто. – Я помітив кілька дивацтв, що мені не зрозумілі. У мене ще немає жодних доказів, я просто знаю, що він не винен. І я цілком упевнений у своїй слушності.

Слуга Божий зітхнув і простягнув руку за великим чорним капелюхом. Взявши його, він зупинився, по-новому дивлячись на стіл і схиливши набік круглу голову. Можна було подумати, що з того капелюха, як із циліндра фокусника, вискочить дивовижна тварина. Але інші не побачили на столі нічого, крім документів сищика, позбавленої смаку бутафорської бороди й окулярів.

– Боже милий! – пробурмотів патер Браун. – Адже він лежить мертвий, в бороді й окулярах!

Раптом він обернувся до Дівайна:

– Ось за що можна вхопитися, якщо хочете! Чому у нього дві бороди?

І він квапливо, як завжди, ніяково вийшов із кімнати. Дівайн, котрого тепер з’їдала цікавість, пішов за священиком у сад.

– Зараз я ще не можу вам нічого сказати, – застеріг патер Браун. – Не впевнений і не знаю, як бути. Заходьте до мене завтра, і, може, я вам усе розповім. Можливо, все вляжеться у мене в голові. Ви чули гамір?

– Це автомобіль, – відповів Дівайн.

– Автомобіль Джона Бенкса, – уточнив священик. – Мабуть, він дуже швидко їздить?

– У будь-якому разі, він так думає, – відказав Дівайн, посміхаючись.

– Сьогодні він буде їхати швидко і поїде далеко, – зауважив патер Браун.

– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився його співрозмовник.

– Хочу сказати, що він не повернеться, – зронив священик. – З моїх слів йому стало ясно, що я щось знаю. Джон Бенкс поїхав, а разом із ним – смарагди й усі коштовності.

Наступного дня Дівайн застав патера Брауна, коли той сумно, але мирно прошкував туди і сюди перед рядом вуликів.

– Я заговорюю бджіл, – пояснив він. – Бачте, хтось має заговорювати бджіл, «співаючих зодчих цих дахів золотих».[4] Який рядок! – І він додав уривчасто: – Його б засмутило, якщо б бджоли залишилися без нагляду.

– Гадаю, його б засмутило, якби на людей не звертали жодної уваги, коли вони всім роєм гудуть від цікавості, – буркнув молодик. – Ви мали рацію, Бенкс поїхав, прихопивши коштовності. Але не уявляю собі, як ви здогадалися і про що взагалі можна було здогадатися.

Священик доброзичливо примружився на вулики і сказав:

– Буває часом, що спотикаєшся об щось, а в цій справі зі самого початку був камінь спотикання. Мене спантеличило, що в Бічвуд-гаусі застрелили бідного Бернарда. Адже навіть коли Майкл був професійним злочинцем, для нього було питанням честі, навіть справою принципу нікого не вбивати. Мені здалося неймовірним, щоб тепер, коли став майже святим, він учинив гріх, який зневажав грішником. Над усім іншим я ламав голову до самого кінця. Нічого не міг збагнути, крім одного – все це неправда. Потім, із деяким запізненням, мене осінило, коли побачив бороду й окуляри і згадав, що злодій з’явився з іншою бородою і в інших окулярах. Певна річ, у нього могли бути запасні, проте щонайменше дивно, що він не надягнув ні старі окуляри, ні стару бороду, які були ще в хорошому стані. Правда, не виключено, що вийшов без них і йому довелося діставати новий реквізит, але це малоймовірно. Ніщо не змушувало його їхати з Бенксі. Якщо справді намірявся грабувати, то легко міг вмістити це причандалля в кишені. До того ж бороди не ростуть на деревах. Йому було б нелегко швидко все це роздобути. Словом, чим більше я міркував про це, тим більше відчував: щось тут нечисто з цією новенькою бородою. І тоді до моєї свідомості почала доходити істина, яку я вже відчував. У нього і на гадці не було їхати з Бенксом. Він і не думав грати роль. Хтось інший заздалегідь змайстрував оце і потім одягнув на нього.

– Одягнув на нього! – повторив Дівайн. – Як же це вдалося?

– Повернімося назад, – сказав патер Браун, – і поглянемо на речі крізь вікно, в якому дівчина побачила привида.

– Привида! – повторив співбесідник знову, легко здригнувшись…

– Вона назвала його привидом, – спокійно підтвердив маленький чоловічок, – і, можливо, не так уже й помилялася. Дівчина справді відчуває духовні речі. Її єдина омана в тому, що пов’язує це зі спіритизмом. Деякі тварини чують мерців… У будь-якому разі, у панночки болюча чутливість, і вона не помилилася, відчувши, що обличчя у вікні оточене ореолом смерті.

– Ви маєте на увазі… – почав було Дівайн.

– Я маю на увазі, що в вікно заглядав мрець, – докінчив патер Браун. – Покійник тинявся навколо будинків і заглядав не в одне вікно. Правда, мороз проймає? Однак це був привид навпаки: не гротеск душі, звільненої від тіла, а гротеск тіла, звільненого від душі.

Священик знову примружився на вулики і продовжував:

– Мабуть, найпростіше і найкоротше поглянути на речі очима людини, яка все і обтяпала. Ви знаєте його. Це Джон Бенкс.

– От уже кого запідозрив би в останню чергу, – почухав потилицю Дівайн.

– А я запідозрив його в першу чергу, – заперечив патер Браун, – наскільки взагалі маю право підозрювати людину. Мій друже, немає хороших чи поганих соціальних типів і професій. Будь-яка людина може стати вбивцею, як бідний Джон, і будь-яка людина, навіть така ж сама, може стати святим, як бідний Майкл. Але є один соціальний тип, представники якого іноді бувають розпуснішими, ніж інші, і це – досить неприємний клас махлярів. У них немає соціального ідеалу, не кажучи вже про віру. У них немає ні традицій джентльмена, ні класової честі тред-юніоніста. Коли він хвалився вигідними угодами, то хизувався тим, що одурив людей. Його глузування над жалюгідним спіритизмом сестри були огидне. Природно, що її містицизм – абсолютна нісенітниця, але він не зносив розмов про духів тільки тому, що це були розмови про духовне. У будь-якому разі, він був театральним лиходієм, котрого приваблювала участь у вельми оригінальній і похмурій виставі. Справді нове і зовсім незвичне – використовувати труп як реквізит – щось на зразок жахливої ляльки або манекена. Коли вони їхали, шофер вирішив убити пасажира в машині, а потім привезти його додому і прикинутися, ніби вбив його в саду. А фантастичні завершальні штрихи виникали у нього в мізках при думці про те, що у нього, в закритій машині, вночі лежить мертве тіло відомого злодія, котрого можна легко впізнати. Він міг залишити відбитки його пальців і сліди, міг притулити знайоме обличчя до вікна і прибрати його. Згадайте, що Майкл «з’явився» і «зник», коли Бенкс вийшов із кімнати поглянути, чи на місці смарагдове намисто. І нарешті йому залишилося тільки жбурнути труп на галявину і вистрелити з обох пістолетів. Ніколи б ніхто нічого не виявив, якби не дві бороди.

– Чому ж ваш товариш Майкл зберігав стару бороду? – спитав у задумі Дівайн. – Це здається мені підозрілим.

– А мені це здається природним, – не погодився патер Браун. – Вся його поведінка була як перука, яку він носив. Його личина нічого не приховувала. Йому більше не потрібна була стара маска, але він її не боявся, і для нього було б фальшю знищити фальшиву бороду. Це було б те саме, що сховатися, а він не ховався. Не ховався від Бога, не ховався від себе. Він був на очах у всіх. Якби його знову посадили у в’язницю, він був би все одно щасливий. Він не обілився, він очистився. У ньому було щось дуже дивне, майже таке ж дивне, як гротескний танок смерті, в якому його протягнули мертвим. Навіть коли він, усміхаючись, вештався серед вуликів, то був мертвий в справді променистому і сяючому сенсі слова. Він був недосяжний для суджень цього світу.

Вони зніяковіло помовчали, і Дівайн зауважив:

– І ми знову повертаємося до того, що бджоли й оси дуже схожі.

Проклята книга

Професор Опеншоу завжди виходив з себе і голосно обурювався, якщо його називали спіритуалістом або хоча б підозрювали в причетності до спіритизму. Однак він гуркотів і тоді, коли його підозрювали в недовірі до спіритизму. Він пишався тим, що присвятив себе вивченню потойбічних явищ. Пишався і тим, що жодного разу не дав допетрати, вірить він у них чи ні. Найбільше на світі любив розповідати в колі переконаних спіритуалістів про те, як викривав медіума за медіумом і розкривав одурення за одуренням.

Справді, він був на диво пильним сищиком, якщо щось здавалося йому підозрілим, а медіум завжди здавався йому підозрілим і ніколи не вселяв довіри. Вчений казав, що якось викрив шарлатана, котрий виступав в личині то жінки, то сивочолого старигана, то темно-брунатного браміна. Від цих його оповідок спіритуалістам ставало моторошно – тому він, по суті, про це й базікав. Але причепитися не було до чого – адже жоден спіритуаліст не заперечує існування шарлатанів. Щоправда, з неквапливих оповідань професора можна було зробити висновок, що всі спіритуалісти – шарлатани.

Але горе тому простодушному, довірливому матеріалістові (а матеріалісти, здебільшого, довірливі та простодушні), котрий, скориставшись досвідом Опеншоу, буде стверджувати, що привидів не існує, а спіритуалізм – марновірство, дурня або, якщо хочете, нісенітниця. Професор оберне свої гармати на сто вісімдесят градусів і змете його з лиця землі канонадою фактів і загадок, про які невдачливий скептик навіть не чув. Він засипле його градом дат і деталей, викриє всі природні тлумачення, розповість про все, крім одного: чи вірить у духів він сам, Джон Олівер Опеншоу. Ні спіритуалісти, ні скептики так цього і не дізналися.

Професор Опеншоу – високий худорлявий чоловік зі світлою левовою гривою і владними блакитними очима – розмовляв зі своїм приятелем, патером Брауном, біля входу в готель, де обидва згаяли ніч і тільки-но поснідали. Напередодні професора затримав допізна один із його дослідів, і зараз він ще не отямився повністю – і боротьба зі спіритулізмом, і боротьба зі скептиками завжди виводила його з рівноваги.

– Я на вас не серджуся, – сміявся він. – Ви в спіритуалізм не вірите, навіть якщо вам подати незаперечні факти. Але мене вічно питають, що я хочу довести. Ніхто ж не тямить, що я вчений. А науковець нічого не хоче довести. Він шукає.

– Але ще не знайшов, – додав священик.

Професор спохмурнів і помовчав.

– Ну, дещо я таки намацав, – сказав він нарешті. – І висновки мої не такі негативні, як гадають. Мені здається, що потойбічні явища шукають не там, де треба. Все це надто театрально, б’є на ефект – якісь там етоплазми, трубні звуки, голоси, що нагадують старі мелодрами чи історії про привида роду. Якби замість історій вони звернулися до історії, гадаю, вони могли б дещо довести. Але тільки не існування привидів.

– Врешті-решт, – не став заперечувати патер Браун, – привиди – це лише об’яви. Ви, здається, казали, що привиди роду існують тільки задля дотримання пристойності…

Розсіяний погляд професора раптово зосередився, немов він вставив у своє око збільшувальне скло. Так дивився він на підозрілих медіумів. Не треба думати, однак, що священик був хоч трохи схожий на медіума, просто професора вразило, що його товариш подумав майже про те саме, про що міркував він сам.

– Об’яви… – пробурмотів він. – Як дивно, що ви сказали саме це. Чим більше дізнаюся, тим більше схильний вважати, що об’явами духів переймаються забагато. От якби придивилися до зникнення людей…

– Цілком згоден, – сказав патер Браун. – Адже в казках не так уже й багато розповідають про об’яви фей чи духів: пробудження Титанії або видіння Оберона при місячному світлі… Однак існує незліченна кількість легенд про людей, котрі зникли, їх викрали чарівники. Чи напали ви на слід Кілмені та Тома Рімера?[5]

– Мені цікаві звичайні сучасні люди – ті, про кого ми читаємо в пресі, – спростував цю думку Опеншоу. – Дивуйтесь, якщо хочете, – так, я захоплююся зникненням людей, і доволі давно. Чесно кажучи, не важко розкрити одурення, коли з’являються духи. А ось зникнення людини ніяк не можу пояснити природним чином. У часописах часто пишуть про людей, котрі зникли без сліду. Якщо б ви знали подробиці… Та що там, якраз нині я отримав ще одне підтвердження. Достойний літній місіонер надіслав мені дуже цікавого листа. Зараз він прийде до мене в контору… Чи не поснідаєте зі мною сьогодні? Я розповім вам, що з цього вийшло, вам одному.

– Дякую, зі задоволенням, – сором’язливо погодився священик. – Неодмінно прийду. Хіба що феї мене кудись затягнуть…

Вони розійшлися. Опеншоу завернув за ріг і пішов до себе в контору. Він орендував її неподалік, головним чином для того, щоб видавати «Нотатки», в яких друкувалися дуже сухі й об’єктивні статті про психологію та спіритизм. Його єдиний клерк сидів у першій кімнаті і підбирав якісь дані. Проходячи повз, професор спитав, чи не телефонував пан Прінґл. Не відриваючись від паперів, секретар відказав, що не дзвонив, і вчений пройшов до свого кабінету.

– До речі, Беррідже, – сказав він, не обертаючись, – якщо він прийде, пришліть його прямо до мене. Працюйте, працюйте. Дані потрібні мені до вечора. Коли піду, покладіть їх мені на стіл.

І господар увійшов до свого кабінету, міркуючи над проблемою, про яку нагадало йому ім’я Прінґла або, точніше, що це ім’я втілювало. Навіть найнеупередженіший агностик – все ж людина. Тому не виключено, що лист місіонера здавався йому настільки важливим, бо він підтверджував його власні гіпотези. Опустившись в глибоке м’яке крісло, навпроти якого висів портрет Монтеня,[6] професор узявся знову за лист преподобного Прінґла.