Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Ні, справді, патере Браун, – сказав Аутрем. – Невже, по-вашому, він такий винний? То таке ваше християнство?

– Саме так, справжнє християнство, – зм’якнувши благав він свою дружину, – є щось, що знає все і прощає все. Любов, яка може як пам’ятати, так і забувати.

– Патере Браун, – серйозно зауважив Меллоу, – я завжди погоджуюся з вами. Але зараз нічого не тямлю! Невже треба так розплачуватися за такий злочин?

– Злочин його тяжкий, – зітхнув священик.

– Нехай Господь пом’якшить ваше жорстоке серце, – зронила незнайома жінка. – Я піду і побалакаю з моїм нареченим.

І, немов голос її викликав примару, зі сірого замку вийшов чоловік, котрий зупинився в темряві відчинених дверей, на самій горі довгих сходів. Прибулець весь був у чорному. Знизу було видно, що волосся його біле, а обличчя бліде, як мармур. Коли Віола Ґрейсон повільно пішла вгору сходами, лорд Аутрем буркнув у чорні вуса:

– Сподіваюся, її він не образить, як образив мою дружину.

Патер Браун, котрий застиг у якомусь заціпенілому смиренні, глянув на нього і промовив:

– Бідний Марні завинив достатньо, але цього він не робив. Вашу дружину він не ображав.

– Що ви хочете сказати? – поцікавився Аутрем.

– Він із нею не знайомий, – пояснив священик.

Поки вони спілкувалися, висока жіночка піднялася сходами, і тут всі почули реально страшний зойк:

– Моріс!

– Що трапилося? – вигукнула леді Аутрем і побігла до подруги, котра похитнулася так, буцімто зараз злетить кам’яними сходами. Але Віола Ґрейсон повільно пішла вниз, зіщулившись і тремтячи.

– О, Господи, – торочила вона, – о, Боже милостивий… Це не Джеймс… Це Моріс!

– Мені здається, леді Аутрем, – серйозно сказав священик, – вам краще б відвести звідси вашу подругу.

Але з висоти сходів упав голос, який міг би прозвучати з крипти, – хрипкий, непропорційно гучний, як у тих, хто багато років прожив серед птахів на безлюдному острові. Моріс, маркіз Марні, гукнув:

– Стривайте!

Всі застигли на місці.

– Патере Браун, – продовжував маркіз, – перш ніж ці люди підуть, розкажіть їм усе, з чим ознайомив вас я.

– Маєте рацію, – відповідав священик, – і це вам зарахується.

Маркіз зник у замку, а слуга Божий звернувся до присутніх у замку людей.

– Авжеж, – сказав він. – Нещасний Марні дав мені право розповісти все, у що він мене посвятив, але краще я піду ходою власних своїх здогадів. Природно, я відразу ж збагнув, що похмурі монахи – просто дурня, вичитана з книжок. Іноді, досить рідко, ми схиляємо людину до чернецтва, але ніколи не схиляємо до затвору без правила і ніколи не рядимо мирянина в чернечу одежину. Однак я задумався про те, чому ж він носить каптур і ховає обличчя. Мені здалося, що таємниця не в тому, що він зробив, а в тому, хто він. Потім генерал дуже живописно описав мені поєдинок, і найживішою в цій картині була загадкова поза Ромейна, застиглого осторонь. Вона тому і була загадковою, що він застиг осторонь. Чому цей чоловік не кинувся до свого товариша? І тут я почув маленьку дрібничку – генерал згадав про те, що Ромейн стояв саме так, чекаючи грому після блискавки. Тут я все второпав. Ромейн чекав і тоді, біля моря.

– Та поєдинок же скінчився! – скрикнув лорд Аутрем. – Чого ж він чекав?

– На розмову, – пояснив патер Браун.

– Кажу ж вам, я все бачив! – ще схвильованіше крикнув генерал.

– А я, – сказав священик, – скажу вам, що ви нічого не бачили.

– Даруйте, вам клепок не бракує? – спробував кепкувати генерал. – Чому ви вирішили, що я осліп?

– Тому що ви хороша людина, – відповідав священик. – Господь пощадив вашу чисту душу і відвернув ваш погляд від беззаконня. Він поставив стіну піску і таємниці між вами і тим, що трапилося на закривавленій землі.

– Розкажіть тоді, що там сталося, – ледь вимовила леді Аутрем.

– Потерпіть трохи, – відповів їй священик. – Постежите за ходом моїх думок. Обміркував я і те, що Ромейн вчив Моріса прийомам свого ремесла. У мене є товариш-актор, він показував мені дуже цікавий прийом, як падати мертвим.

– Господи помилуй! – закрив рот рукою лорд Аутрем.

– Амінь, – закінчив патер Браун. – Атож, Моріс упав, як тільки Джеймс вистрілив, і лежав, чекаючи. Чекав і його злочинний учитель, стоячи осторонь.

– Чекаємо і ми, – нетерплячився Кокспер. – Я, наприклад, більше чекати не можу.

– Джеймс, оглушений каяттям, кинувся до нещасного, – продовжував священик. – Пістолет він відкинув із відразою, але Моріс тримав свій пістолет у руці. Коли старший брат схилився над молодшим, той підвівся на лівому лікті і вистрелив. Стріляв він кепсько, але на такій відстані схибити ніяк не можна.

Всі були бліді, вони довго дивилися на священика. Нарешті сер Джон спитав розгублено і тихо:

– Ви впевнені в усьому цьому?

– Я в цьому впевнений, – зауважив патер Браун, – і тепер передаю Моріса Мейра, справжнього маркіза Марні, під вашу християнську опіку. Ви вказали мені сьогодні на християнські чесноти. Здається, що ви таки передали куті меду. Але як добре, що до таких бідних грішників, як цей чоловік, котрий помиляєтеся, ви маєте достатньо милосердя, і готові до примирення навіть усього людства.

– Ну, знаєте! – скрикнув лорд Аутрем. – Пробачити цього мерзенного боягуза? Ні вже, даруйте! Я сказав, що розумію чесний поєдинок, але такого зрадника й убивцю…

– Лінчувати б його! – запропонував Кокспер. – Спалити живцем. Якщо вічний вогонь не казочки, я і слова не скажу, щоб врятувати його від пекла.

– Я не дав би йому й шматка хліба, – добавив Меллоу.

– Людській милості є межа, – промовила тремтячим голосом леді Аутрем.

– Саме так, – сказав патер Браун. – Цим вона і відрізняється від милості Божої. Вибачте, що я не дуже серйозно поставився до ваших закидів і повчань. Річ у тім, що ви готові пробачити гріхи, які для вас не є гріховними. Ви прощаєте тих, хто, на вашу думку, не чинить злочин, а порушує умовність. Ви терпимі до дуелі, розлучення, роману. Ви даруєте, бо вам нічого прощати.

– Невже, – запитав Меллоу, – ви хочете, щоб я прощав таких мерзотників?

– Ні, – відповів священик. – Це ми повинні вибачати їм.

Він різко піднявся й оглянув присутніх.

– Ми маємо дати їм не кусень хліба, а Святе Причастя, – провадив він далі. – Ми повинні сказати слово, яке врятує їх від пекла. Ми одні залишаємося з ними, коли їх покидає ваша, людська милість. Що ж, ідіть своєю неважкою дорогою, прощаючи приємні вам гріхи і модні погані звички. А ми вже в темряві і пітьмі, будемо втішати тих, кому потрібна розрада. Тих, хто скоїв страшні речі, яких не пробачить світ і не виправдає совість. Тільки священик може пробачити їх. Лишіть нас із тими, хто низький, як низьким був Петро, коли ще не запіяв когут і не зайнялася зоря.

– Зайнялася зоря… – повторив Меллоу. – Гадаєте, для нього є надія?

– Атож, – підтвердив священик. – Дозвольте задати вам нечемне запитання. Ви, знатні леді і джентльмени честі, ніколи не вчинили б таке, що зробив нещасний Моріс. Ну, гаразд, а якби вчинили, могли б ви, через багато років, в багатстві і в безпеці, розповісти про себе таку правду?

Ніхто не озвався. Дві жінки і троє чоловіків повільно пішли, а священик мовчки повернувся в сумний замок Марні.

Чоловік із двома бородами

Цю історію патер Браун розказав професору Крейку, славетному криміналісту, після обіду в клубі, на якому їх репрезентували один одному як людей із однаковим нешкідливим хобі, що має прямий стосунок до вбивств і грабунків. Оскільки священик значно применшив свою роль у викладених нижче подіях, ми викладаємо їх неупереджено. Розмова почалася з жартівливої сварки, в якій міркування вченого були строго науковими, а священика – вельми скептичними.

– Шановний добродію, – обурювався науковець, – хіба ви не вважаєте криміналістику наукою?

– Я просто невпевнений… – тер підборіддя патер Браун. – А ви вважаєте наукою агіографію?

– А що це таке? – різко спитав учений.

– Зазвичай її плутають з географією, – посміхаючись, пояснив священик. – Але це – наука про праведників, про святих. Розумієте, темні століття спробували створити науку про хороших людей, наше ж, гуманне й освічене, цікавиться тільки людьми поганими. Мені здається, досвід показав, що вбивцями були найрозмаїтіші люди.

– Ну, ми вважаємо, що вбивць можна непогано класифікувати, – зауважив Крейк. – Список довгий і нудний, але, мені здається, він вичерпний. По-перше, всі вбивства можна поділити на свідомі та несвідомі, і спочатку займемося останніми, позаяк вони значно рідше зустрічаються. Існує така річ, як манія вбивства, потяг до кровопролиття. Існує і несвідома антипатія, хоча до вбивства вона призводить украй рідко. Тепер перейдімо до вбивства з реальними мотивами, але спершу зазначимо, що деякі з них не цілком усвідомлені, інші ж – романтичні та навіяні фантазією. Чиста помста – річ безнадійна. Закоханий убиває суперника, котрого йому не вдалося відтіснити. Бунтівник убиває тирана після того, як той переміг і поневолив його. Однак такі дії диктуються і свідомою надією, і тоді вбивства маємо зарахувати до іншого великого розряду: «свідомі злочини». Вони, своєю чергою, поділяються на два типи. Одна людина вбиває, щоб вкрасти або успадкувати те, чим володіє інша, або запобігти тій чи іншій дії. Сюди ж віднесемо вбивство шантажиста або політичного опонента, а також усунення з шляху пасивної перешкоди – дружини чи чоловіка, котрі стоять на заваді. Мені здається, це досить ґрунтовно розроблена класифікація, вона охоплює всі випадки, якщо нею правильно користуватися. Боюся, однак, що вона видалася вам дуже нудною. Сподіваюся, що не дуже втомив вас.

– Аж ніяк, – заперечив патер Браун. – Даруйте, якщо слухав дещо неуважно. Справа в тому, що я думав про чоловіка, що його знав колись. Він був убивцею, але не можу визначити його місце в вашому музеї. Він не був ні божевільним, ні мономаном. Він не відчував ненависті до людини, котру вбив, і, ледь знаючи жертву, не мав причин для помсти. Убитий не мав нічого, що міг би забажати вбивця. Він вбивці не заважав і зашкодити не міг; не міг навіть хоч якось вплинути на нього. У справу не була замішана жінка. Як і політика. Чоловік убив свого ближнього, котрого фактично не знав, і вбив з досить дивної причини. Можливо, це єдиний випадок у світі.

І священик невимушено розповів цю історію.

Нехай вона починається на цілком респектабельному тлі – за сніданком, в будинку гідної, хоча і заможної родини Бенксів, у той момент, коли звичайне обговорення газети перервали чутки про таємничу подію в їхній окрузі. Таких людей іноді звинувачують у тому, що вони брешуть про своїх ближніх. Однак саме про самих ближніх вони не знають нічого.

Сільські жителі розповідають про своїх сусідів як правдиві, так і вигадані історії. Але цікаві мешканці сучасного передмістя вірять усьому, що пишуть у пресі про аморальність Папи Римського або про страждання вождя з якихось тихоокеанських островів, і, схвильовані цими повідомленнями, навіть не уявляють, що відбувається в сусідній оселі. Однак у цьому випадку два різновиди пліток збіглися, і від цього збігу аж дух перехоплювало. Річ у тім, що їхнє передмістя згадали в їхньому улюбленому часописі, і це наче підтвердило їхнє власне існування. Можна було подумати, ніби до цього вони були невидимі та невловимі і тільки тепер стали такими ж справжніми, як багатостраждальний тубільний володар.

У газеті повідомлялося, що колись знаменитий злочинець, відомий під прізвиськом Майкл Сновида, а також під безліччю інших імен, які йому не належать, нещодавно відбув тривалий термін ув’язнення за численні крадіжки зі зламом. Повідомлялося також, що він, далебі, оселився в передмісті, про яке ведеться мова і яке ми для зручності назвемо Чішемом. У часописі були також перелічені найвідоміші та найзухваліші подвиги і втечі. Варто сказати, що для газет, адресованих таким читачам, характерна непохитна впевненість у тому, що читачі ці достоту позбавлені пам’яті. Селянин століттями пам’ятає про Робін Гуда чи Роба Роя. Але клерк навряд чи згадає ім’я злочинця, про котрого сперечався в трамваї чи метро два роки тому.

Однак грабіжник, прозваний Сновидою, справді чимось нагадував про геройські пригоди Роба Роя і Робін Гуда. Він був гідний того, щоб обернутися в легенду, а не просто в газетні новини. Він був занадто обдарованим ведмежатником, аби стати вбивцею. При його величезній фізичній силі і при тій легкості, з якою він дубасив полісменів, як кеглі, він ніколи нікого не вбивав, тільки оглушав людей, зв’язував їх і затикав рот. І це викликало страх і огортало таємницею його образ. Здавалося навіть, що був би більше схожий на простого смертного, якби вбивав.

Пан Саймон Бенкс, батько родини, міцний чолов’яга зі сивою борідкою й обличчям, укритим зморшками, був начитаний і старомодніший за інших. Він мав схильність до життєписів і мемуарів, і чітко пам’ятав ті часи, коли лондонці лежали ночами, прислухаючись до кроків Майкла, як вони прислухаються тепер до кроків Джека Скорохода. Була тут і його дружина, субтильна смаглява жінка, одягнена з якоюсь уїдливою елегантністю. Її сім’я могла похвалитися набагато більшим статком, ніж сім’я чоловіка (хоча і набагато гіршою освітою), і сама вона володіла дорогим смарагдовим намистом, що зберігалося нагорі. Це давало жінці право на провідну роль у розмові про злодіїв. Була тут і донька з іменем Опал, також худа і смаглява, але обдарована духовним баченням. У будь-якому разі, вона сама так вважала, рідні ж дивачку не дуже підтримували.

Полум’яно-потойбічним душам розсудливо не матеріалізуватися у великій родині. Був тут і брат її Джон, високий парубок, котрий дуже бурхливо демонстрував повну байдужість до спілкування з примарами. Крім цього, його цікавили тільки автомобілі. Складалося враження, буцімто він вічно продає одну автомашину і купує іншу, причому за якимось законом, який навряд чи зміг би пояснити вчений-економіст, завжди примудрявся купити набагато кращий автомобіль, продавши пошкоджений або застарілий.

Був тут ще один брат, Філіп, молодик із темним, хвилястим волоссям, котрий вирізнявся підвищеною увагою до свого гарнітуру. Без сумніву, це входить у число обов’язків біржового клерка. Проте, як часом натякав його господар, вони цим не обмежуються.

І, нарешті, за столом сидів його друг Деніел Дівайн, також темноволосий і вишукано одягнений, але з борідкою, підстриженою за іноземною модою і тому вселяючи певний острах. Саме Дівайн завів бесіду про газетну статтю, тактовно вдавшись до настільки дієвого способу, щоб запобігти сімейним чварам, що назрівали через те, що юна ясновидиця почала описувати бліді обличчя, що пропливали вночі у неї за вікном, а Джон Бенкс ще несамовитіше, ніж зазвичай, відгукнувся на це одкровення потойбічного світу.

Згадка про нове і, можливо, небезпечне сусідство досить швидко відвернуло увагу обох сперечальників.

– Який жах! – вигукнула пані Бенкс. – Мабуть, він зовсім нещодавно приїхав. Хто б це міг бути?

– Не пригадую, щоб хтось приїхав зовсім недавно, – відгукнувся її чоловік, – хіба що сер Леопольд Пулмен в Бічвуд-гаусі.

– Мій любий, – як дитині зауважила дружина, – які дурниці ти мелеш! Сер Леопольд!.. – жінка помовчала і додала: – От якби хтось сказав, що це його секретар – той, із бакенбардами… Я завжди казала, з того часу, як його взяли на місце, яке мав отримати Філіп…

– Нічого не вдієш, – замріяно зронив Філіп, єдиний раз вступивши в розмову. – Та й місце так собі.

– Єдиний, кого я знаю, – зауважив Дівайн, – це чоловік на прізвище Карвер, котрий оселився на фермі у Сміта. Він веде спокійний спосіб життя, але з ним цікаво балакати. Здається, у Джона були з ним якісь справи.

– Трохи розбирається в автомобілях, – визнав одержимий однією пристрастю Джон. – Розбиратиметься ще краще, коли проїдеться в моїй новій автівці.

Дівайн легко посміхнувся – всі вже побували під такою загрозою – і зауважив:

– Ось дивно! Він добре метикує в автомобільному спорті, в мандрах, взагалі – в живих заняттях, а сам весь час сидить удома і порається з вуликами старого Сміта. Каже, він цікавиться тільки бджолами, тому і живе на пасіці. Визнаю, що це дуже спокійне хобі для такого чоловіка. Однак не сумніваюся, що твоя машина трохи струсоне його.

Коли того вечора Дівайн повертався від Бенксів, його смагляве обличчя перебувало в зосереджених роздумах. Можливо, ці думки і заслуговують на нашу увагу, проте зазначимо лише, що під їхнім впливом він вирішив невідкладно відвідати пана Карвера, котрий жив у пана Сміта. Йдучи в цьому напрямку, жевжик зустрів Бернарда, довготелесого секретаря з Бічвуд-гауса, з великими бакенбардами, які пані Бенкс сприймала, як особисту образу. Молодики були ледь знайомі, бесіда була короткою та випадковою. Проте Дівайн, мабуть, почерпнув з нею інформацію для подальших роздумів.

– Даруйте, що питаю, – несподівано сказав він, – чи правда, що у леді Пулмен є якісь знамениті коштовності? Я не професійний злодій, але я якраз чув, що один тут тиняється.

– Я попереджу, щоб вона за ними пригляділа, – відповів секретар. – Щиро кажучи, я вже дозволив собі застерегти її. Сподіваюся, що вона буде піклуватися про них.

У цей момент позаду пролунало жахливе виття автомобільної сирени, і біля подорожніх зупинилася автівка, за кермом якої сидів сяючий Джон Бенкс. Коли він почув, куди прямує Дівайн, то зауважив, що їде туди ж, однак, судячи з його тону, просто не міг відмовити собі в задоволенні і мусить підвести хоч когось. Поки вони їхали, молодик безперервно хвалив свій транспорт, головним чином за те, що його можна пристосувати до будь-якої погоди.

– Закривається щільно, як коробка, – тішився він, – а відкривається легко. Ну, скажімо, як рот.

Однак зараз рот Дівайна не так уже й легко відкривався, і вони під’їхали до ферми Сміта під безугавний монолог. Пройшовши крізь ворота, Дівайн одразу ж знайшов того, кого шукав. Садом, заклавши руки в кишені, прогулювався довготелесий чолов’яга з масивним підборіддям, у великому м’якому солом’яному брилі. Тінь падала від його широких крис на горішню частину обличчя, трохи схожого на маску. На задньому плані виднівся ряд освітлених сонцем вуликів, уздовж яких походжав інший чоловік, міцний, мабуть, пан Сміт, і ще один, низенький, непримітний, в чорному вбранні священика.

– Послухайте! – крикнув невгамовний Джон, не давши Дівайну привітатися. – Я привіз її, щоб вас підвезти. Ось побачите, вона краща за «блискавку»!

Губи пана Карвера склалися в посмішку, яка, мабуть, була люб’язною, але виглядала доволі похмуро.

– Боюся, що сьогодні ввечері мені буде не до розваг, клопотів під зав’язку.

– «Як копітка бджола»,[2] – продекламував Дівайн. – Мабуть, ваші бджоли дуже копіткі, якщо вони не відпускають вас весь вечір. А от скажіть мені…

– Слухаю! – вимовив Карвер із якимось холодним викликом.

– Кажуть, що треба косити сіно, поки сонце світить, – продовжував Дівайн. – Подейкують, що ви збираєте мед, поки світить місяць?

У тіні крислатого капелюха щось блиснуло, мабуть, очі Карвера.

– Може, тут і не обходиться без місячного світла, – промовив він, – але пам’ятайте, мої бджоли не тільки дають мед – вони й жалять.

– То ви поїдете на машині? – нетерпляче спитав переминаючись із ноги на ногу Джон.

Але хоча в Карвера не залишилося і тіні зловісної багатозначності, вдовольнити пропозицію Дівайна він ввічливо, але рішуче відмовився.

– Мабуть, я не зможу поїхати, – відказав він. – Треба написати багато листів. Може, ви будете такі люб’язні повозити когось із моїх друзів, якщо вже вам потрібен компаньйон. Це пан Сміт і патер Браун.

– Певна річ! – втішився Бенкс. – Нехай усі їдуть!

– Красно дякую, – захвилювався священик. – Боюся, що я не зможу: через кілька хвилин мені треба буде йти.

– Тоді візьміть Сміта, – вказав Карвер майже нетерпляче. – Дивіться, він прагне проїхатися.

Сміт широко посміхався і, так виглядало, що взагалі нічого не прагнув. Це був діяльний маленький дідок у дуже відвертій перуці – одній із тих перук, які нітрохи не природніші за капелюх. Жовтий відтінок штучного волосся не поєднувався з блідістю обличчя.

– Пам’ятаю, – сказав Сміт із якоюсь чемною упертістю, – їхав я цією дорогою десять років тому в одній із таких дивовиж. Повертався від сестри, з Голмґейта, і з того часу жодного разу не їздив тут автівкою. Ну і трясло мене, скажу я вам!

– Десять років тому! – глузливо вигукнув Джон. – Дві тисячі років тому їздили у возах, запряжених волами. Гадаєте, автомобілі не змінилися за десять років? А дороги? У моїй машині навіть не відчуваєш, як обертаються колеса. Здається, що летиш по повітрю.

– Упевнений, що Сміт дуже хоче політати, – під’юджував Карвер. – Це мрія його життя. Поїдьте в Голмґейт, Сміте, навідайте сестру. Та ви просто зобов’язані з нею побачитися! Поїдьте і залишитеся там на ніч, якщо бажаєте.

– Ну, мені доводиться повертатися пішки, тому, природно, що залишаюся ночувати, – зауважив старий Сміт. – Не варто через це ускладнювати життя молодому чоловікові.

– Ви тільки уявіть собі, як зрадіє ваша сестра, якщо ви прибудете не пішо! – потішався Карвер. – Справді, треба поїхати. Не будьте таким егоїстом.

– Саме так, – з бадьорою доброзичливістю підхопив Бенкс. – Не будьте таким егоїстом. Автівка вас не вкусить. Ви ж не боїтеся її, еге ж?

– Ну що ж, – погодився Сміт, задумливо моргаючи. – Не хочу бути егоїстом і гадаю, що не боюся.

Вони від’їхали вдвох під заохочувувальні махання та вигуки, завдяки яким маленька група вчиняла галасу, як цілий натовп. Однак і Дівайн, і священик, котрі приєдналися до цієї церемонії з ввічливості, відчули, що саме виразний жест пасічника надав їй закінченого характеру. Й їм здалося, що він вміє собі підпорядкувати й йому важко опиратися.

Коли автомобіль зник, Карвер повернувся до гостей і рвучко, ніби вибачаючись, промовив:

– Ну ось! – вимовив це з тією цікавою сердечністю, яка є зворотним боком гостинності.

Така привітність рівносильна натяку на те, що час забиратися.

– Мені треба йти, – сказав Дівайн. – Не будемо заважати копіткій бджолі. На жаль, я дуже мало знаю про бджіл – інколи насилу відрізняю бджолу від оси.

– Я розводив і ос, – зронив таємниче Карвер.

Коли гості пройшли вулицею кілька ярдів, Дівайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:

– Досить дивна сцена, вам не здається?

– Атож, – відповів патер Браун. – А вам що здається?

Дівайн глянув на низенького чоловічка в чорному, і в його великих сірих очах знову щось промайнуло.

– Мені здається, – сказав він, – що Карвер усіма силами намагався залишитися сьогодні ввечері сам у будинку. У вас такі підозри не виникли?

– Можливо, і виникли, – погодився священик, – але я не впевнений, що вони збігаються з вашими.

Коли того вечора в саду, що оточував особняк, зовсім смеркалося, Опал Бенкс вешталася темними порожніми кімнатами ще відчуженіше, ніж завжди. Якби хтось придивився до неї уважно, то помітив би, що її звичайна блідість посилилася. Незважаючи на буржуазну розкіш садиби, від неї віяло смутком, тим підсвідомим сумом, яке викликають не старовинні, а старі речі. У домівці панували застарілі моди, а не історичні стилі. Він був переповнений предметами настільки недавнього вжитку, що відразу видно було, які вони старомодні. То тут, то там у сутінках поблискувало кольорове скло. Кімнати здавалися вузькими через високі стелі, а в кінці вітальні, якою вона швендяла, було одне з тих круглих вікон, які зустрічаються в будівлях цієї епохи. Дійшовши приблизно до середини кімнати, Опал зупинилася, ледь хитаючись, ніби її вдарила по обличчю невидима рука.

За мить почувся стукіт у парадні двері, приглушений другими, зачиненими дверима. Юнка знала, що домашні перебувають на другому поверсі, але навряд чи змогла б пояснити, що спонукало її відчинити двері самій. На порозі стояв присадкуватий пошарпаний чоловік, в якому вона впізнала католицького священика на прізвище Браун. Панночка не була з ним близько знайома, але слуга Божий їй подобався. Він анітрохи не підтримував її точку зору на духів, але не відмахувався і не сміявся, а серйозно з нею сперечався. Можна сказати, що священик співчував поглядам дівчини, але не погоджувався з ними. Всі ці думки промайнули у неї в голові, коли вона сказала, навіть не привітавшись і не вислухавши його самого:

– Як добре, що ви прийшли! Я бачила привида.

– Не варто засмучуватися, – зронив патер Браун. – Таке часто трапляється. Більшість привидів – зовсім і не привиди, а ті деякі, які, можливо, і справжні, – абсолютно нешкідливі. Ваш привид якийсь особливий?

– Ні, – сказала панночка й їй стало легше. – Справа не стільки в ньому самому… Розумієте, атмосфера була дуже страшна… Буцімто все розкладається, гниє. Я побачила обличчя у вікні. Бліде, з виряченими очима, зовсім як у Юди.

– Ну що ж, бувають люди з такою зовнішністю, – задумливо пробурмотів священик, – й іноді вони зазирають у вікна. Можна мені подивитися, де це сталося?