Золота осінь Гетьманщини

Слідство у справі Монса провели напрочуд швидко – щось менше тижня витратили часу. А враховуючи пікантність цієї неприємної для імператора історії з його жінкою, Катеринонькою любою, участь у ній імператриці старанно завуалювали. Винуватим зробили лише Монса, але його звинуватили лише в казнокрадстві та хабарництві.

Монс полегшено перевів подих, як вислухав вирок. Але відразу ж виявиться, що полегшено зітхнув він передчасно: на присуд таке «скорочене» звинувачення аж ніяк не вплинуло – Монса засудили до страти.

Вирок виніс сам імператор у своєму стилі: «Быть ему без головы!»

Страту призначили на Троїцькій площі. О десятій ранку туди прибув похмурий кортеж: солдати вивели з арештантської колимаги Вілліма Монса і в супроводі протестантського священика повели засудженого до місця страти.

Улюбленець імператриці, її коханець, камергер двора, вчора ще майже всемогутній, відомий франт і серцеїд, шанувальник вишуканого стилю, а тепер блідий і виснажений, без кровинки на обличчі, у некритому кожусі, наближався до ешафоту, ледве-ледве тягнучи ноги… Власне, солдати тягли його під руки. Біля ешафоту засудженого вже очікував кат, тримаючи в руках сокиру з широким блискучим лезом…

Біля нього стирчала висока жердина. Монс хоч як намагався, але не міг відвести погляду від жердини із загостреним кінцем… Розумів, що на тій жердині, на тім її гостряку за кілька хвилин, що здадуться йому миттєвістю, буде красуватися його голова… Сказав же імператор: «Быть ему – без головы!..»

За якусь мить так і сталося: на високій тичині, стікаючи кров’ю, з’явилася голова бідолашного Монса – кат виконав свою роботу високопрофесійно.

Потім на залитий кров’ю ешафот звели сестру обезголовленого Матрону Балк і жорстоко відшмагали батогами. (Її потім вишлють до Тобольська – на вічне поселення.) Єгора Столєтова та блазня Балакір’єва теж відшмагали батогами й оголосили про їхнє заслання на пожиттєві каторжні роботи.

Цар Петро бував вельми задоволений, коли комусь із його веління відтинали голову. Надвечір він запросив до коляски імператрицю Катерину – яка навіть аж зраділа, що нарешті прогуляється з любим чоловіком – і повіз її на Троїцьку площу, де на високій тичині стирчала голова страченого Вілліма Монса…

– Ну, як, дорогуша, Катеринушка? Правда перед нами, – кинув на тичину з головою Монса, – картина, гідна пензля найзнаменитіших художників.

Катерина без крихти бодай ніяковості, безтурботно-безжурно, але віддано дивлячись в очі коханому чоловіку, не без обурення зауважила:

– Як сумно, що серед двірцевих стільки зіпсованості…

І кивнула при цих словах на високу тичину, на якій стирчала голова її ще вчора найдорожчого коханця…

– Шкода, що в цього… цього Монса, голова всього лише одна, – зітхнув цар. – Відтяли її – і всі задоволення скінчилися. А були б дві голови, ми продовжили б задоволення, їх відрубаючи. Одне втішно, – по хвилі додав, – зіпсованих, як ти зволила висловитись, на Русі завжди вистачало і вистачатиме.

Наступного дня, коли вже всі надивилися на голову Монса на високій тичині та сам цар натішився тим видовиськом, він велів зняти голову коханця своєї жони-цариці, опустити її в банку зі спиртом (у тій банці голова Вілліма Монса виглядала, як «жива», тільки й того, що не моргала), і розпорядився посудину з головою Монса у спирті поставити в покоях дружини – вочевидь, для кращої пам’яті. Щоб цариця Катерина більше не забувала свого коханця, а вдень і вночі могла ним милуватися…

Ось тоді вперше цариця Катерина занепокоїлась, у душі в неї щось закрижаніло, і вона подумала, знаючи добре характер Петра, що це так не скінчиться. Петро на цьому не зупиниться, якщо велів занести в її покої банку з головою її коханця (але що ще він задумав, тиран жорстокий?), чи не готує він і їй таку саму долю, як бідному Вілліму Монсу?

Що цар задумав – зосталося невідомим. Із тієї причини, що жити йому тоді залишалося всього лише два місяці та дванадцять днів…

Ідилія – близьке до природи, мирне, безтурботне щасливе життя. Принаймні так за словниками.

Таким воно принаймні особисте – було і в царя Петра – на його тодішнє переконання.

І ось настав день ікс і…

І вона, Ідилія, зникла в один день, чорний для Петра, коли він дізнався, що його кохана, яку він навіть проголосив жоною-царицею та раптом…

Раптом зрадила його. Зрадила, як наче якась потіпака. І це вона, цариця царства Російського і його полум’яна любов. Та хто вона взагалі така? Селянка з діда-прадіда, служниця пастора, якась там наймичка, коханка Меншикова та Шереметьєва. Шльондра! Курва, як кажуть про таких на Русі. Він її, підстилку генерал-фельдмаршала, забрав до себе, зніс до царського достоїнства, якусь там Марту Скавронську, дав їй звання цариці, а вона…

Вона зрадила його. І з ким? З якимось камергером двору… Монсом.

Що їй, його кохання мало? Його невситимої пристрасті? Вона ж, як він злягався з нею, стогнала і кричала від задоволення…То що ж, виходить, тих стогонів і криків їй замало? Злягалася з якимось камергером, аби ще й з ним стогнати і кричати в постелі – це єдине, що вона вміє робити і робить просто блискуче. І, як кажуть, від душі…

Історія іноді мстить.

Чи творить – це вона полюбляє – парадокси. Це ж треба… Доки він, зраджуючи свою жону, царицю Євдокію Лопухіну, бігав у Німецьку слободу і крутив там з Анною Монс, її братець Віллім закрутив із його жоною-царицею.

Справді ідіотський парадокс історії. Яка богиня за давніми греками – чи ким там іще? – була музою історії? Здається, Кліо. Ось вона і мстить Петрові. Затіяла з ним ігрища в парадокси. Ідилія – він гадав, що в нього ідилічна любов з Анною Монс, з Мартою-Катериною, а вона, ідилія, в один день з гуркотом луснула. І він не просто дізнався про зраду цариці Катерини, а й переконався, що вона таки зраджує його, всемогутнього царя всемогутнього царства. І зраджує його, знаного на всю Європу, з якимось шмаркачем без роду й племені, братом його коханки…

О, жінки, хто вас збагне? І чи взагалі збагне? Цариця – і раптом почала його, царя, зраджувати з якимось камергером двору! Дарма він їй дав нове ім’я Катерина, вона як була Мартою – безрідною, так і зосталася.

І що він у ній такого знайшов-побачив? Навіть не красуня, а так собі…

Історики свідчать: Марта Скавронська, вона ж Катерина Олексіївна російська цариця, не була красунею. Але вона володіла якоюсь незбагненною жіночою звабливістю, що притягувала до неї чоловіків, як магнітом. Дівчиною вона була напрочуд жвавою (росіяни кажуть «бойкою»), ніколи не уникала роботи – будь-якої – і мала незмінно веселий настрій. І все їй, здавалося, було дарма.

Ось ця риса характеру і знадобилась їй, коли вона стала Катериною, як нарекли її у хрещенні за православним обрядом, жоною самого царя.

Вона була жінкою без будь-якої, бодай елементарної, освіти, неграмотна, але, як свідчать сучасники, вона такою мірою вміла «являть пред мужем горе к его горю, радость к его радости». І взагалі інтерес до його потреб і клопотів, що Петро, за свідченням царевича Олексія, постійно твердив: «жена моя и его мачеха – умна!» Тож із задоволенням (навіть відчуваючи в цьому потребу) ділився з нею своїми новинами, думками і планами.

Вона постійно вгадувала його думки – скоріше серцем, аніж розумом, – та бажання, відгукувалась на його часом несусвітні витівки, ділила з ним не тільки постіль, а й труднощі воєнного походу, терпіла його часом грубі та різкі вибрики, могла заспокоїти і навіть вгамувати йому головний біль, що часом доводив царя до буйного божевілля.

Називав-величав її Петро не інакше, як Катеринушка (Катеринонька), і любив її до нестями. А втім, це не заважало йому – такий уже вдався непостійний, – затівати на стороні інтрижки. Це він не вважав зрадою дружині, на відміну від тих випадків, коли його зраджувала дружина. Їй зради він не прощав.

Це знала Катерина і не панікувала, вважаючи, що перевиховати царя ніхто не може, і вона теж, а тому слід не боротися з сильною течією, а пливти за нею.

Тож час од часу, коли він опинявся – щоправда, було це типово, «на безриб’ї» – присилала йому, любому своєму Петруші, «девок попышнее да порумянее».

Такій допомозі жони-цариці Петро нарадуватися не міг і крутив з відібраними дівками у своє задоволення, аж ніяк не вважаючи те зрадою чи чимось аморальним і не гідним сім’янина. Він – цар-государ, і йому все можна. На відміну від його цариці, яка й глянути на інших чоловіків спокусливо не могла і не мала права, бо для неї це було б уже аморально.

Жінки в житті Петра відігравали особливу роль, значну, що його цілком поглинала. Він володів могутнім темпераментом, який вимагав реалізації у статевому житті. У виборі жінок він не керувався якимись високими мотивами – «мог предпочесть крестьянку, прачку, проститутку утонченной фрейлине».

«Імпотент, – як скаже вже в наші дні один політик, великий ловелас, – не може керувати ні державою, ні областю, ні містом – узагалі нічим. Тому що, коли втрачається інтерес до жінок, втрачається інтерес до життя, а без інтересу до життя людина вже ні на що не здатна».

Це сказано, як про Петра І.

Чи, принаймні, і про Петра I. Хто, хто, а він мав колосальний інтерес до жінок, тому й міг керувати і державою, і чим завгодно. Бо, маючи інтерес до жінок, мав інтерес і до життя.

А от щоб зберегти гідність жінки – таке йому й на думку не спадало. Зайвий клопіт. Важливішим для нього і головним було бажання та його задоволення.

Вважається, що не залишилася в боргу перед велелюбним мужем і Катерина. Статева любов завжди більше важила для неї та була на першому плані. Як свідчить один з авторів, який писав про неї, «этому научил ее еще горячий Марко в цыганском таборе (есть и такой факт в биографии русской царицы)». А будучи царицею, вона ніколи не відчувала голоду в задоволенні своєї невгамовної та невситимої плоті, тож мала коханців і мала. Але вибирала не будь-якого віку, а чоловіків, молодших за неї на 10–15 років. У свої майже сорок вона не відчувала себе старою, а різноманітність молодих коханців робила її життя цікавим і повноцінним – на її переконання. І не вважала вона це гріхом – щиро не вважала.

Не знала, що таке – унікальна, взагалі, жінка! – що таке ревнощі.

Коли їй пояснювали, що це – сумнів у вірності, коханні, підозра у зраді подружжя, з непідробним подивом перепитувала:

– А що таке… вірність? Що таке, як ви кажете, підозра у зраді? І що таке взагалі – зрада?

Хоч стій, хоч падай!

І питала з такою наївною дитячою щирістю, що ображатися на неї не було підстав. І вродиться ж така жінка! Розуміли, що їй не дано це знати – щаслива! Навіть самі жінки дивувалися. Ті, котрі, як і вона, були непостійні в коханні. До всього ж Катерина не знала – таке складалося враження, – що це таке – сім’я?

– Просто, – казала вона, як про щось звичайне і буденне, – сьогодні я живу з одним і тішуся з ним, але – сьогодні. А завтра… Завтра, як Бог дасть.

– Бог зради не дає, – заперечували їй.

– Це вам, – гмикнула цариця, – а мені Господь усе дає. Бо я не така, як ви, я – єдина у світі. Іншої такої немає. Ще не народилася.

І пурхала безжурною пташкою, яка знайшла черв’ячка – і рада. А вони… ревнощі. Бог з вами, що ви кажете таке! Які ревнощі, коли треба жити у своє задоволення і на свою втіху, а не ревнувати – пхе! Чоловіків на мій вік вистачить.

І додавала, як присуд виносила:

– І мене на їхній вік вистачить!

Вибираючи собі в коханці брата Петрової коханки Анни Монс Вілліма Монса, Катерина й не думала мстити чоловікові. Просто вона закохалася в цього молодика, закохалася враз і гаряче-пристрасно. Віллім був авантюристом у повному розумінні цього слова, а таким вона завжди віддавала перевагу – кохання з таким ніколи не було прісним. Він щомиті був готовим, втративши обережність, кинутись у будь-яку пригоду. Навіть небезпечну. До всього ж він був європейцем, по-європейському освіченим, гарним собою. А ще – спритний, дотепний, шукач різних пригод. А ще він цікавився магією (Катерина – теж) та був забобонним – у кращому значенні, якщо воно є, цього слова.

На пальцях носив аж чотири обручки: золоту, свинцеву, залізну і мідну. Вони буцімто слугували йому талісманом. Золота обручка в його розумінні означала любов. Він писав навіть вірші та присвячував їй, Катерині. Вірші були різні – жартівливі, грайливі, дотепні, пікантні, майже на грані непристойностей – останні вона любила над усе і весело сміялася, коли їх слухала.

«А его ласки… – писатиме одна з авторок, – это была отдельная статья. И где он успел такому научиться? – думала Екатерина. А потом поняла – нигде, что это была его природа. Каждый раз он ласкал ее по-новому. Как будто каждый раз в постели с ней был другой любовник. Он относился к плотской любви, как к творчеству. И был искусным, страстным, горячим и необыкновенно изощренным».

…І цариця Катерина успішно і вже не перший рік – подумати тільки: не перший рік у палаці царя Петра, як колись співав один російський бард, «пахло воровством» – наставляла мужу-цареві пречудові роги. Коли про її зраду нарешті дізнався цар – одним, правда, з останніх, – то в першу мить занепав духом.

Ті, яких він найдужче любив. Хоча б Анна Монс і ця… як її, Марта Скавронська, яку він навіть царицею зробив.

І за що вона його зраджує? Чи вони всі такі, жінки пре… препрекрасні. Чим він їм не може догодити, цар-государ? Чи причина їхньої невірності не в ньому, а в них? У жінках, які від природи визначені на зраду?

Навіть не підозрюючи, цар Петро тоді був близьким до істини. Правда це – що жінки від природи приречені на зраду, – якщо вірити австралійським вченим… Ось яка в наші дні, коли автор працював над цим твором (січень 2015 р.) з’явилась у пресі оригінальна інформація.

«У ЖІНОК ВИЯВИЛИ ГЕН ЗРАДЛИВОСТІ». Такого висновку дійшли австралійські вчені, генетики й нейрофізіологи. Спеціалісти проводили дослідження, в яких брали участь 7000 волонтерів. Дякуючи експерименту, вчені змогли відкрити ген AYPRIA, який підштовхує жінок до зради.

Цей ген є і у чоловіків, але виявляє на сильну стать інший вплив. Австралійські експерти заявляють: ген подружньої невірності змушує дам обманювати своїх кавалерів і «ходити наліво».

І ще виявилося: схильність до невірності може передаватися по спадковій жіночій лінії – отак-то, братове, представники сильної – буцімто сильної – статі людства!

Жаль, що самодержавець Петро I, сам знатний гуляка і зрадливець – а може, в ньому теж було завівся подібний ген? – не дожив до такого відкриття австралійських учених, тоді бідолашному цареві було значно легше.

Як легше тепер усім нам – представникам сильної статі, – що, виявляється, хоч ми і зраджуємо подружню вірність, але винуваті не ми, а наше преславне жіноцтво, де й завівся той нещасливий ген. Цікаво, а як його витурити з нашого жіноцтва? Цього австралійські вчені ще не відкрили. Але будемо сподіватися, що вони й це з часом відкриють – тямущі вчені!

А нам уже відкритого досить. Бо, виявляється, не ми їх, прекрасних, зраджуємо (та в нас, у сильної статі, і генів відповідних катма, то як ти будеш зраджувати!), а вони нас, прекрасні Венери наші, нам роги наставляють. Але дякуючи відкриттю австралійських учених, прекрасним Венерам уже не викрутитися, зрадницям нашим. Тим, яких ми так любимо та без яких і життя свого – і взагалі життя на планеті Земля, – не уявляємо. Ось так, братове-товариство.

Бережімо жінок наших. Бережімо, бо хто ж нас, окрім них, наших прекрасних, – якщо вірити австралійцям, – і зраджувати буде, га?

Про те, що й ми їх зраджуємо – іноді… – не будемо згадувати, з нашого боку це – випадок. Лише. Той виняток. А кожен випадок-виняток – нетиповий.

Лише за неповні десять років Катерина Олексіївна народила від Петра I вісьмох дітей – виходить, майже постійно перебувала вагітною, – скаржилася, що Петро в постелі не бережеться, тож вона після одного зачаття відразу ж підхоплює інше.

Першою в них на світ білий з’явилася 1707 р. дівчинка, що її на честь матері буде названо Катериною.

За рік новонародженої не стане – Бог дав, казали в таких випадках, Бог і взяв.

Другою прийде в цей світ Анна – народжена в рік смерті своєї сестрички Катерини (1708 р.), Анну Петрівну в сімнадцять років буде віддано заміж за німецького герцога Карла-Фрідріха, вона переїде в Кіль, де народить сина Карла-Петра Ульріха (в майбутньому російський імператор Петро ІІІ) і тихо скінчить свої дні у віці 20 років – через три роки після заміжжя.

Наталія проживе лише два роки. Маргарита проживе ще менше – один рік.

Потім з’являться один за одним два сини: Петро, що вважався офіційним спадкоємцем корони з 1718 р. і Павло. На світ білий він вигулькне 13 січня 1717 р., а залишить його через один день.

Дочка, також Наталія (остання в списку дітей Петра від Катерини), з’явиться 1718 р., помре через сім років.

Не згадана в цьому списку Єлизавета (після Катерини та Анни), яка проживе найдовше з усіх своїх сестер та братів – 53 роки. І навіть стане – теж єдина з усіх царських дітей – російською імператрицею (21 рік пробуде на троні).

З офіційного досьє:

«Єлизавета І Петрівна – російська імператриця з династії Романових, молодша дочка Петра І та Катерини І, народжена за два роки до того, як вони взяли шлюб.

Позашлюбна дочка отримала ім’я Єлизавета, яке раніше Романови не використовували. Вважається, що ім’я Єлизавета у формі «Лізетт» користувалося особливою прихильністю Петра. Так називався шістнадцятигарматний корабель за проєктом самого Петра і корабельного майстра Скляєва. Це був один із перших російських кораблів, збудований на петербурзькій верфі. Це ж ім’я мали одна з улюблених собак Петра І – гладкошерстий тер’єр Лізетта й улюблена кобила царя перської породи.

Іменини випадали на 5 вересня – тезоіменні свята – праведна Єлизавета, мати Іоанна Предтечі».

По двох роках після народження Єлизавету було «перевінчано», як тоді казали: її батьки взяли законний шлюб. З цієї нагоди цар дав у 1711 р. своїм дочкам – Анні та Єлизаветі титул царівен. Після прийняття Петром I титулу імператора його дочки Анна, Єлизавета і Наталія отримали титул цесарівен, онука царя Наталія Олексіївна при цьому залишалася великою княжною, а дочки покійного царя (брата Петра) Івана Олексійовича (Катерина, Анна і Парасковія) – царівнами.

«Изучение литературы об императрице Елизавете Петровне, – писатиме один з істориків, – вызывает чувство неудовлетворенности: подавляющее большинство материалов посвящено лицам из ее ближайшего окружения, их интригам и корыстолюбию, фаворитам, войнам, которые вела ее армия, дипломатии, вопросам развития экономики и культуры России в годы ее правления.

Образ самой дщери Петра Великого остается как бы несколько затушеванным, но с трудом просматривается сквозь кисею времени, личность этой, на мой взгляд, необычной императрицы видится либо в бальном антураже, либо сквозь замочную скважину ее спальни.

Не случайно почти все, что касается медицинских сторон жизни Елизаветы Петровны, осталось между строк книг и статей, повествующих о ней, за кулисами театра, именуемого царством Елизаветы Петровны».

Єлизавета (всі називали її Єлизаветкою, Лізонькою) росла-зростала і квітла, наче маківка. В Україні про таких казали:

– Що то за гарна дівчина!.. Як маківка, що, розквітнувши, гойдається на тихім блакитнім плесі серед круглого латаття Божого літечка, вся така ніжно-білосніжна…

Вихованням майбутньої імператриці, вельми в релігійному дусі, клопоталася сестра царя Наталія Олексіївна. Вважається, що закладена в дитинстві релігійність була невід’ємною та важливою частиною її сутності впродовж всього життя, щоправда, це не заважало їй «однако, жить жадно и страстно, пока позволяли силы…»

Зростала Єлизавета в атмосфері загальної любові та майже вседозволеності (крім релігійних постулатів), тож була невгамовною і непосидючою дитиною. Улюбленими її розвагами були верхова їзда (коней обожнювала), гребля, танці.

Історик В. О. Ключевський писав: «Подрастая, Елизавета казалась барышней, получившей воспитание в девичьей. Большее развлечение доставляли ей свадьбы прислуги: иногда она сама убирала невесту к венцу, ей доставляло удовольствие наблюдать из-за двери, как веселятся свадебные гости».

Зростала вона, як свідчать сучасники, вродливою дитиною. Коли французький посол побачив її зодягненою в іспанський костюм (Єлизаветі тоді виповнилося вісім рочків) з нагоди зустрічі Петра, який повертався з-за кордону, писав, що молодша дочка государя здавалась у цьому вбранні незвичайно прекрасною.

Іспанський посланник герцог де Ліріа в 1728 р. писав про вісімнадцятирічну цесарівну: «Принцеса Єлизавета, – така красуня, яких я рідко бачив. У неї дивовижний колір обличчя, прекрасні очі, чудова шия і незрівнянна постава. Вона висока на зріст, надзвичайно жива, гарно танцює та їздить верхи без найменшого страху. Не позбавлена розуму, граційна і вельми кокетлива».

Більшість мемуарів і документальних свідчень сходяться на тому, що Єлизавета Петрівна була незвичайно привабливою. І вона чудово знала про це, тож усе життя намагалася зберегти свою красу, докладаючи для цього неймовірних зусилль, не шкодуючи ні особистого часу (іноді на шкоду своїм державним обов’язкам), ні засобів, що їх мала як імператриця.

Це була ідея-фікс, що цілком її полонила.

Вільно розмовляла французькою (знала також німецьку).

До речі, про французьку.

Вважається, що виховання царівни Єлизавети не було систематизованим – хоч би тому, що її мати була повністю неписьменною. Та й про виховання вона мала вельми туманне уявлення. Її саму ніхто змолоду не виховував, то й вона не відала, що це таке. А виховували і вчили Єлизавету за відомим принципом: потроху чогось і якось… Єдине, чому ретельно навчали юну царівну, – французької мови. Слідкували, аби вона добре нею оволоділа – як рідною. Навіть неписьменна матінка, байдужа взагалі до виховання дітей, тут слідкувала і раз по раз нагадувала доньці, як важливо їй знати саме французьку мову.

Така увага батьків Єлизавети до французької пояснювалася суто практичними, щоб не сказати меркантильними, причинами, а конкретніше – матримональними: батьки вирішили видати Єлизавету за кого-небудь із осіб французької королівської крові. У Франції тоді правила королівська династія Бурбонів.

Але… Хоч як намагалися люди Петра «висватати» його дочці якого-небудь Бурбона, нічого не виходило, Бурбони ввічливо, але рішуче відмовлялися від дочки російського імператора, який тоді не котувався в Європі, як і його імперія. Але французьку мову Єлизавета вивчила добре, а завдяки їй познайомилася з французькими романами, і вони, як уважається, збагатили її та «возвысили ее душу».

Залишається свідченням, що, крім французької та німецької мов, Єлизавета легко читала італійські тексти, писала вірші – ніяк не бездарні, чудово співала. Її навчали танцям, музиці, вмінню зодягатися – і не без успіху. Здавалося, легше сказати, чого вона не вміла і чим не володіла.

Ті, хто знав її, були нею незмінно захоплені.

«Живая и веселая, но не спускавшая глаз с самой себя, при этом крупная и стройная, с красивым круглым и вечно цветущим лицом, она любила производить впечатление».

Праві були й ті, хто вважав, що в Єлизавети Петрівни «было много тщеславия, она вообще хотела блистать во всем и служить предметом удивления».

Пишалася, що вона не проста дівчина, – дівчат багато, – а царівна, яка згодом стане ще й імператрицею – синів у Петра I не було. Взимку царівна та її фрейліни, прихопивши ковзани, зграйкою бігали на ставок кататися.

Єлизавета з таким захопленням літала на кістяних ковзанах, що й замерзлого ставка під собою не відчувала. Часом носилися по ставку – з вереском і сміхом – до самого вечора, поверталися хоч і стомлені, але захоплено-веселі, тож Єлизавета від збудження довго потім не могла заснути – здавалося, що вона летить над усім світом на своїх ковзанах…

В Александрівській слободі Єлизавета, яка часто бувала там, веліла збудувати два дерев’яні палаци (ласкаво називала їх палациками) на кам’яних підвалинах, один зимовий, другий літній.

В Александрівську слободу Єлизавета щоліта їздила на соколине полювання. У ті часи полювання з ловчими птахами – соколами, яструбами, орлами-беркутами – було привілеєм царського двору та князів.

Соколів для царського двору добували ще пташенятами, знавці цього діла їх вигодовували, приручали і привчали приносити господареві здобич – птахів чи якихось дрібних тварин. Такі умільці вельми цінувалися при дворі Петра. Щоправда, йому не було коли полювати, але навчених соколів тримав і часто їх, безцінних, відсилав монархам інших країн як дарунок, на знак своєї прихильності чи дружби.

У доброму гуморі Єлизавета іноді з’являлася в царських стайнях, де тримали ловчих птахів, і частенько вибиралася на соколині лови, гасала конем (що-що, а в сідлі вона вміла хвацько триматися) з ловчими у поле. У правій руці – повід, на зігнутій лівій, ближче до ліктя, поважно і водночас грізно набурмосившись – ловчий сокіл. Краса і гордість царського полювального домика… Мчала з мисливцями полем, завжди попереду, і коли десь вигулькувала перепілка й необачно здіймалася на крило, пускала сокола… І той, блискавично загледівши птаху, стрілою нісся їй навздогін чи напереріз, і для перепілки вже не було рятунку…