Золота осінь Гетьманщини

Єлизавета щось захоплено вигукувала та мчала за соколом. І здавалося, що не на коні, бодай і вітрогоні, вона мчить, а на власних крилах. Відбирала в сокола пійману здобич і приносила її потім додому – це якщо сокіл не встигав задушити птаху своїми крицевими кігтями, і темно-бура плямиста птаха із заляканими бусинками оченят жила в неї й поволі отямлювалась і видужувала – Єлизавета ходила біля неї, як біля маленької дитинки. І виходжувала перепілку, а потім відпускала її в полі на волю.

І це був своєрідний врочистий ритуал, коли збігалися всі цікаві дивитися, як царівна випускала птаха на волю.

– Лети, дорогенька, та більше не потрапляй на око соколу…

Казала потім подругам, сміючись дзвінко й весело:

– І де б його, сокола, знайти?… – Зітхнувши, сама собі перечила: – Ні, ні, ніякого сокола, бо схопить мене, як бідну перепілку…

А ще полюбляла лови зі псами. Для цього їздила з мисливцями до села Курганихи, де на просторих полях влаштовували заячі лови та цькували лисиць чи вовків.

У всі часи це була улюблена барська забава на Русі. Не було такого поміщика, який не мав би десятків чи й сотень собак і коней для ловитви. А ще ж цілі загони ловчих – вижлятники, доїжджачі. Навчені собаки особливо цінувалися, на них вимінювали людей, а то й цілі родини. Хорти, знайшовши звіра – лисицю, зайця, рідше вовка, тримали його в кільці, доки не з’являвся сам поміщик…

А скільки було галасу, вигуків, гавкоту, виття, тупоту…

Єлизавета завжди мчала попереду ловчих разом із хортами, під’юджуючи собак, верещала від захоплення. Взяти зайця їй було не важко, а от вовка… Якось трапився дебелий вовчище (казали, що то міг бути і вовкулак, людина, яка перекидалася на вовка), хорти з ним не могли впоратись – ось-ось він міг вирватися з кільця. І Єлизавета, не тямлячи себе від шаленого захвату, стрибнула з коня тому вовцюгану на спину, схопила його за вуха і так різко задерла йому голову з ошкіреною пащекою, що він і дух спустив… довго потім у Москві згадували, як царівна Єлизавета дебелого вовцюгана голіруч узяла…

Щоправда, женихів у неї тоді враз поменшало. Ба навіть шепотіли, що то не донька Петра I, не царівна Єлизавета, а насправді його син, царевич Єлизавет. Зачарований буцімто злими силами і перетворений на дівицю – що у царя не було спадкоємця… От він і зміг узяти вовцюгана голіруч, а не якась там дівиця, бодай і царівна…

І що буцімто вона – чи то пак він, – смаленого вовка бачив – такий був досвідчений у будь-якому ділі… Цариця Катерина від таких чуток гнівалася, наказувала шептунів хапати і в буцегарню відправляти, а дочці заборонила віднині й назавжди брати участь у ловах зі псами…

Але й без полювань із собаками в Єлизавети було чимало забав і розваг. На Масляну згукувала сільських дівчат, каталася з ними на санках і прості, не родовиті, дівчата були її найкращими подругами, з якими почувалася просто і добре.

А коли надходила весна, починалися хороводи. Старовинні слов’янські народні танці, учасники яких ходили по колу з піснями та виконували певні рухи. А як заграють бувало гуслярі чи сопілкарі, Єлизавета аж затремтить з радощів, кидаючись у дівочий хоровод, від захоплення землі під ногами не відчуваючи.

Полюбляла разом з сільськими дівчатами, під перші громи Перуна, весняні дощі вітати, щоб рясніше падали на землю. Дощ селяни називали годувальником, і тільки починалися перші опади після зими, вибігали з хат, хороводи під дощем водили, співаючи, як заклинаючи:

Поливай, дождь!На бабину рожь,На дедову пшеницу,На девкин ленПоливай ведром.Дождь, дождь! Припусти,Посильней, поскорей,Нас ребят обогрей…

Коли чулися удари першого грому, всі спішили вмитися водою, яка по весні молодить і «красит лицо, дает здоровье и счастье». Таку цілющу силу приписували й першим весняним дощам, тож Єлизавета під небесною водою залюбки водила хороводи і вмивалася, як казали, «водою с серебра и золота» і втиралася, як і велить звичай, «чем-нибудь красным». Про це і в царській грамоті 1648 р. писалося: «И в громное громление на реках и в озерах купаются, чают себе от этого здравия, и с серебра умываются».

Крім хороводів, Єлизавета полюбляла навіть кулачні бої, тож незмінно ходила дивитись, як стінка на стінку йде й гамселить одна одну кулаками. А коли з’являлися ряджені та скоморохи, Єлизавета аж верещала від захоплення.

Улюбленими народними видовищами й гулянками для юної царівни були, звичайно ж, ведмідь і коза. Бігла, як на вулиці з’являвся поводир із ручним ведмедем і хлопчиком-підручним. Спершу ведмедя змушували показувати різні штуки, що так дотепно імітували людей:

«Мишко, покажи, як зуби болять». «Мишко, покажи, як дівчина в люстерко дивиться…»

Потім хлопчик, убраний козою, натягав на себе мішок з рогатою козячою головою, довгий язик якого міг гучно лопотіти, брав дерев’яні ложки та під барабанний бій і перестук ложок пускався з ведмедем у веселий танок…

У неї в дитинстві навіть була улюблена глиняна іграшка: фігурка ручного ведмедя з намордником.

А з якою радістю чекала бога весняного сонця, любові та пристрастей! Ярило з’являвся на білому коні, на голові – вінок із квітів… У правій руці він тримав серп, а в лівій – сніп жита і де він з’являвся, там земля прокидалася, вбиралася в зелень і квітла, і приносила людям врожай. Де Ярило ступне ногою – ярина виросте, подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне на ліс – пташки защебечуть, а торкнеться уві сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра спалахне, і виходять хлопці й дівчата на Ярилове поле хороводи водити та пісень співати. Ходячи, Ярило жито родив, людям діток плодив і любов неземну дарував…

Загалом систематичної освіти принцеса не набула, та вона з цього приводу і не переймалася. Дні її життя було заповнено верховою їздою, полюванням-ловами, греблею та піклуванням про свою зовнішність.

На той час вона поселилася під Москвою в Покровському, полюбляла збирати сільських дівчат, слухати їхні пісні, залюбки водила з ними хороводи де-небудь на галявині під березами.

Полюбляла, коли на Русі наставали свята, і завжди чекала їх з нетерпінням.

Масляна взимку, коли всі їли млинці та каталися на санках, Троїця, коли з настанням літа прикрашали ізби й житла зеленню, а в полі «завивали берізку».

Покрова – осіннє свято врожаю.

А ще ж Пасха – «світле Христове воскресіння», Різдво і святки з колядуванням і ворожінням. І всюди, де святкували, Єлизавета була попереду, невгамовним заводієм, навколо якої завжди гуртувалися дівчата і хлопці, лунали співи, вертілися в танцях.

Коли ще малою Єлизавета (тоді просто Лізка) дізналася, що вона, виявляється, царівна, то стрибала, ляскала в долоньки, вигукуючи:

– А я – царівна! Ага, я – царівна-царівна! Щонайсправжнісінька…

І до матері:

– Мамо Катерино, – так вона завжди її називала, – а чому я – царівна?

– Ти питаєш мене, дочка моя, про надто розумні речі, – мати подумала ще якусь мить, згадала, що вона – цариця і відповіла. – Мабуть, тому ти царівна, дочка моя, що я, твоя мати, цариця.

– А батько?

Матінка наче розгубилася.

– Ну й батько твій… цар. Ось чому ти царівна.

Батько з цього приводу висловлювався коротко:

– Чому? Та хоча б тому, що без нас, царів, не було би і держави, а не тільки тебе, царівни. А без царства аж ніяк не можна. Якось мені мій навчитель ще маленькому пояснював: царство є навіть у звірів.

– То в них лев – цар?

– Не тільки лев. У кожної козявки є своє царство. Так казав ще якийсь давній грек, забув, як його звали. Але запам’ятав: царство є і в тварин, і навіть у рослин. А про людей годі й казати.

Відтоді Єлизавета часто питала – вигукувала:

– Я тому царівна, що люди не можуть жити без царства, еге?

Матінка зітхала:

– Я навіть не уявляю, як я жила, коли ще не була царицею…

– А ким ти була, коли не була царицею? – доскіпувалась дочка.

– Дурепою була. Якоюсь служницею, коли відразу ж треба було ставати царицею… А я… прислужувала іншим. Добре, що потім спохопилась і стала тим, ким мені й належить бути – царицею.

Єлизавета хотіла було зауважити (чи поправити матір): царицею вона стала тільки тому, що нею захопився цар Петро I та зробив її царицею, але стрималась. Матінка, коли було не по її, спалахувала, як суха солома, і в гніві ніколи не знала спину.

Стримувалася лише при цареві, при всіх інших – буянила, доводячи, що ніяка вона не селянка і не служниця, а – з діда-прадіда цариця. Про це дізнався цар Петро і взяв її за жону. Бо коли б вона була простою служницею, родом селянкою, то хіба би цар на ній женився?

А він женився. От і виходить, що вона з діда-прадіда цариця. А тому й ти в мене царівна. Пам’ятай про це і шануй свою неньку рідненьку, доню моя. Єлизавета і шанувала.

Якось вона підгледіла, що матінка на самоті іноді плаче, обхопивши руками свою гарну голівку, бурмотить сама до себе:

– О, горе, горенько мені! Муж Петро не хоче мене бачити і не йде до мене ночувати з ласками-пестощами своїми… О, горе, горенько мені…

І за віщо така кара мені?…

Єлизавета знала за віщо – за зраду.

Петро I запідозрив імператрицю в подружній невірності з її камергером Монсом, то, стративши того Монса, припинив із жоною навіть говорити, і не з’являвся на її очі – ще й велів своїй стражі, щоб та не пускала до нього Катерину, хоч би як вона просилася… імператриця цим переймалася, не знаючи де приткнутися і завжди, коли вона зраджувала і це ставало відомо чоловікові, то каралася, терзала і проклинала саму себе. Клялася більше не зраджувати супруга, аби він лише її простив. А коли він вибачав їй гріхи, оживала, знову квітла і знову, знайшовши собі коханця, зраджувала законного – наче так і треба було.

Єлизаветі було шкода матері. Розуміла, що неньки вже не перевиховаєш – яка вдалася, така й до смерті буде. Прохала батька-царя, щоб він погодився пообідати – бодай пообідати – з Катериною, його нерозлучною подругою впродовж останніх 20 років. І так просила, так щебетала-лепетала, кидаючись в обійми батька, що батько-цар не витримав і погодився. Завітав якось до цариці, щоправда, смурний, і щока в нього часом смикалась, а рот кривився, жахаючи цим і її, Єлизавету, і царицю Катерину, але пообідав із нею та не доївши, на ходу дожовуючи шматок, пішов геть, не глянувши на царицю…

І все ж Єлизавета була й тому рада-радісінька. Що батько-цар послухався її, маленьку свою доню, і пообідав – бодай і мовчки, – з ненькою-царицею.

Це вже було щось, і Єлизавета безжурно мугикаючи якусь пісеньку, час од часу вигукувала:

– Ах, ах, як здорово! Ах який я подвиг звершила – царя з царицею помирила. Російська імперія має бути мені вдячною. Я зробила те, що не далося нікому, – царя з царицею помирила.

Щоправда, до миру між ними ще було далеко – Петро простить зрадницю лише перед самою своєю смертю, та все ж… Це вже був початок їхнього миру. І для Єлизавети це була перша перемога, здобута нею в житті, тож вона захоплено й вигукувала:

– Ах, ах, як здорово, що я помирила царя з царицею!..

У рік смерті Петра I Єлизаветі виповнилося шістнадцять. Юна, тоненька, струнка і вельми гарненька дівчинка, що її батько ласкаво називав Лізеткою. Але бачилася Лізетка з батьком-царем, потім імператором, дуже рідко – Петро ходив з одного походу в інший, тож йому було не до сімейних ідилій та забав із дочкою. Якщо ж не був у поході, то віддавався своєму улюбленому заняттю – гульками з «возлияниями».

Він був велетнем – двох із чимось метрів на зріст, завжди його голова здіймалася над будь-яким гуртом людей, серед якого йому доводилося стояти. Від природи він був сильним, міг не тільки згорнути в трубку срібну тарілку, а й перерізати шмат сукна на льоту…

Він був веселим гостем у будь-якій компанії, на домашніх святах вельмож, купців, майстровитих людей, багато і непогано танцював. Їсти він міг всюди і завжди. Приїхавши в гості, відразу ж був готовий сідати за стіл та бенкетувати – хоч до обіду, чи й довше. В обід, після останньої страви, що подавали, відразу ж – удома чи в гостях – ішов «подрімати годинку». Спав у гостях як удома, гості тим часом не мали права вставати з-за столів, коли з’являвся після сну збадьорений, одразу ж сідав за стіл:

– Наливай!

І готовий був хоч і до вечора пити і їсти…

Єлизавета не переставала дивуватися своєму незвичайному батькові. Бо незбагненний він був – принаймні для неї. І добрий, і страшний водночас. І батько рідний, і страховище, яке могло тебе будь-якої миті скарати на горло – навіть без причини… А втім дівчина, а потім і сама цариця-імператриця, не завжди сприймала його як свого батька.

Для неї він був тим, ким був для всіх підданих імперії – царем-государем, владикою, імператором. Тільки боялась його дужче за інших, адже була, як дочка, ближче до нього. Тому й відчувала від нього постійну загрозу, що холодком віяла на неї, і часом крижаніла її душа. Він був не передбачуваний і цим її лякав. Батьком був – і не батьком. Справді-бо, хто в Росії, – а саме він Русь перетворив на Росію, а затхле Московське князівство-царство на Російську імперію, де повіяли нові вітри, – так ось, хто в Росії міг збагнути Петра, який, напевне ж, був від світу не цього, а диявольського. (Хоч іноді міг удати, що він – від самого Господа Бога. І це йому на якусь часинку вдавалося.)

Але боялися його всі – смертним страхом. І рідні члени його сімейства, і піддані, вельможі та простолюдини. І не тому, що він безцеремонно і брутально голив бороди боярам, курив люльку, полюбляв теслярувати, а заразом і рубати голови. Він ще й володів чималим почуттям гумору – в його розумінні, звичайно. Велів перетопити дзвони на гармати, а коли патріарх почав скаржитись – мовляв, через це «неправедне деяние, множество икон заплакало кровью» – відповів: «Смотри у меня! Как бы поповские задницы кровью не заплакали!»

А згодом чимало гармат, захоплених у шведів, велів віддати церкві, аби та поробила з них дзвони навзамін раніше ним конфіскованих…

Всі знали, що цар «трапезничает» потроху, але часто. Через кожні дві години. Меню його – на диво просте. Щі, холодець із хріном та часником, порося у сметані, смажена яловичина з квашеними яблуками або солоними огірками. Солонина, буженина, шинка, житній кислий хліб, квашена капуста, терта редька, варена ріпа. Вранці натщесерце, а потім і перед кожною трапезою – чарка (143,5 г) анісової горілки. А де одна чарка, там і дві – під настрій.

Під час трапезування – квас…

А найбільше Петро полюбляв перлову кашу (між іншим, нею він змушував харчуватись і армію).

Часом цар вражав присутніх своїм незвичайним апетитом. Коли він лікувався на водах у бельгійському містечку Єпа, йому було визначено дієту з овочів і фруктів. Тоді цар з’їдав – як за себе кидав – за «один присест 6 фунтов вишен и 4 фунта инжира. После чего выпивал 20 стаканов минеральной воды. Лечение, разумеется, впрок не пошло».

Захопившись медициною, зокрема хірургією, Петро полюбляв ампутувати своїм підданим кінцівки. В Голландії він лікував хвору водянкою купчиху, фрау Боршт. Воду цар випустив із хворої, але нещасна фрау Боршт наступного дня і віддала – від такого випускання води, – Богу душу.[4]

А коли Петро отримав диплом хірурга – був і такий вибрик у біографії російського царя-государя, – то вельможі боялися потрапляти йому на очі. Імператор завжди носив з собою набір інструментів і тут же хапався за них. Зупиняв кров, ставив на вуха п’явки, під настрій відрізав нещасним кінцівки, – здебільшого здорові, – але особливо полюбляв рвати зуби.

Денщики носили за ним мішок, у якому було до тисячі вирваних монархом зубів! Зуби імператор-стоматолог виривав і хворі і здорові. Іноді бував справедливим – платив нещасним один рубль за вирваний зуб і червонець за «отворение крови». Корова тоді коштувала 2 рублі 50 копійок.

У побуті жахливо боявся прусаків, полюбляв низькі стелі, себто боявся просторих і високих кімнат, а над усе вдавався до «рукоприкладства». І тим, кому заюшував носи, чомусь не платив, але сам бував од того страшенно задоволеним.

А взагалі… Коли він уперше поїхав за кордон, то курфюрстова ганноверська Софія так про нього відгукнулася: «Ця людина дуже хороша, а водночас – дуже лиха. В моральному аспекті він – повний представник своєї країни».

А за півтора століття Федір Достоєвський так продовжив думку німкені: «Широк человек, слишком широк, я бы сузил…»

Під час нервового збудження з ним почали лучатися припадки: невимушено кривився рот, смикалися щоки, шия і нога, з’являлися конвульсії, цар втрачав над собою контроль… Він ніколи не слідкував за собою і не стримував себе, тож його великі очі наче вилазили з орбіт.

У такі хвилини Єлизавета кричала, затуляла личко руками й тікала од батька-царя.

Він був жорстоким від природи. Часто проводив слідство особисто, вдавався до тортур, ламав і трощив кості арештованим, вимагаючи од них зізнання. Коханця своєї першої жони він посадив на палю, а щоб той довше мучився, наказав зодягти його в шубу. Особисто був присутній на страті стрільців, допитував їх і сам на рівні з катом рубав голови приреченим, ще й змушував робити це своїх поплічникиів. Тоді було страчено більше тисячі стрільців, деяких повісили на стінах Новодівичого монастиря, перед вікнами Софії, постриженої в монахині. Будь-який народний протест придушувався дуже жорстоко.

Єлизавета до шістнадцяти років боялася батька-царя. Іноді він викликав у неї напади такого жаху, що дівчина не могла знайти собі місця. Боялася повторити долю свого зведеного брата Олексія.

Вважається, що первісток царя від першого його шлюбу з Євдокією Лопухіною царевич Олексій «постійно завдавав Петрові прикрощів і смутку, – так пишуть історики, виправдовуючи жорстокого царя, – натура загалом слабка, бездіяльна, яка не сприймала батькових замислів і звершень. Конфлікт, що назрівав роками, вилився у втечу Олексія в Австрію, де він попросив у імператора Карла VІ захисту і притулку…»

Петро від люті, що син утік за кордон, не знав, де себе приткнути. Будь-що вирішив повернути сина і скарати його на горло «за зраду». Обіцянками та обманом спромігся заманити Олексія додому – наївний царевич повірив батьковим запевненням, що й пальцем його не торкне. Почалося слідство над тим, хто під’юджував Олексія до втечі. Було виявлено опозицію, що її Петро назвав змовою. Олексія з наказу Петра схопили й запроторили в камеру Петропавлівської фортеці, де відразу ж почали допити «с пристрастиями», і жорстокі тортури, в яких брав участь і сам цар. Віддавши сина до суду, звелів винести цесаревичу смертний вирок.

Сину заявив: «Я, за мое отечество и людей, и живота свого не жалею, то како тебя, непотребного жалеть».

У червні 1718 р. морально і фізично зломленого Олексія було страчено в камері фортеці… З наказу батька-царя, який і краплі жалю не мав до сина. Єлизаветі розповідали (пошепки, озираючись і роблячи очі круглими від жаху), що вже наступного дня після смерті сина батько-цар пив і веселився, святкуючи річницю Полтавської вікторії. (У нього тоді була надія зробити спадкоємцем своїм малолітнього царевича Петра від сина Катерини, але той помер іще дитиною…)

Війну проти шведів цар Петро почав невдало. У першій же битві під Нарвою шведи завдали руському цареві нищівної поразки – майже третину армії Петра, близько 80 офіцерів і серед них 10 генералів, 135 гармат було втрачено.

Більшої ганьби Петро доти не зазнавав. Але не знітився, діючи за правилом: за одного битого двох небитих дають. Найголовнішою рисою характеру Петра була та, що з будь-якого програшу він добував зерно, в поразках шукав успіх, не скиглив, а навпаки – зібравши всі сили, боровся далі… Боровся так енергійно, що це швидко почало давати добрі наслідки. Але як боровся?!

«Царь занялся преобразованием армии и наращиванием военной и экономической мощи, – пише Ключевський, – представляя во фронте своим генералам и адмиралам, Петр… набирал рекрутов, составлял планы военных движений, строил корабли и военные заводы, заготовлял амуницию, провиант и боевые снаряды, все запасал, всех ободрял, понукал, бранился, дрался, вешал, скакал с одного конца государства в другой, был чем-то вроде генерал-фельдцехмейстера, генерал-провиантмейстера и корабельного обер-мастера». «При этом он еще находил время проводить реформы», – говорить І. Мусський.

Результати почали з’являтися швидко.

Програвши в першому ж бою шведам, Петро заходився зміцнювати й реорганізовувати армію, і це дало позитивні наслідки. Вже наприкінці 1701 р. російська армія почала бити шведську.

У 1702 р. Петро штурмом оволодів Орешком (перейменує його у Шліссельбурґ), були взяті Ям, Конор’є і Марієнбурґ. Ще за рік Петро заснував місто Санкт-Петербург у гирлі Неви, якому судилося стати столицею країни, її морськими воротами і символом нової Росії.

І шведи як покотилися – від поразки до поразки – аж до 1709 р., коли було розбито армію Карла ХІІ під Полтавою. Це вже була не просто перемога, а дуже велика перемога, після якої шведи так і не змогли протистояти Росії. Повернувшися з-під Полтави, Петро, дізнавшись про народження дочки Єлизавети, вирішив святкувати її уродини.

Захоплено вигукнув своїм гучним голосом: «Отложим празднество о победе и поспешим поздравить с восшествием в мир мою дочь».

І це був зоряний час цариці Катерини, яка з дитям на руках зустрічала царя з полтавського походу, овіяного такою перемогою. Він навіть взяв у неї з рук повиток із дитиною, вигукуючи:

– Ану, покажи мені нашу маленьку полтавочку. Вона теж допомогла мені – разом з тобою – бити шведів.

І ще довго після того, як Єлизавета вже бігала піддівком, вигукував, загледівши дочку:

– Ану, покажись, яка ти вже стала, моя полтавочко!

І всі двірцеві, аби догодити цареві, називали її дівчина-полтавка, і це для Єлизавети був зоряний час.

Це був зоряний час і самого Петра. Мине не так і багато часу, як зі Швецією буде укладено знаменитий Ніштадтський мир, за яким Росія отримувала узбережжя Балтійського моря від Виборга до Риги, частину інших країв з островами. Росія, дякуючи перемозі в Північній війні, зробилася однією з найсильніших держав у Європі, з якою тепер рахувалися всі. Зріс і авторитет самого імператора.

Сенат підніс Петру титул «Великого отца Отечества и императора всероссийского». Московія, ще вчора ніби відстала та всіма забута, раптом перетворилася в Російську імперію, а «Великий отец Отечества» відтоді проводив лише імперську політику.

Єлизавета однією з перших в їхньому сімействі вітала Петра як «Великого отца Отечества», додавши при цьому, що він і її Великий отець, а вона його маленька-маленька донечка…

Імператор підхопив її на руки, закружляв, вигукуючи:

– Ах ти ж моя люба полтавко! А пам’ятаєш, як ми з тобою шведів били!

– Били та будемо бити! – вигукувала Єлизавета, щаслива як ніколи.

Петро залишався таким же жорстоким, яким був до того. Навіть іще жорстокішим, ніж раніше. Його укази було переповнено погрозами лютих покарань, а то й смерті за їх невиконання… Будь-яке свято супроводжувалося дикою пиятикою. Сучасники з жахом згадували, як біля дверей зали, де бенкетували, виставлявся караул, солдати-преображенці розносили «ушаты с водкой и по настоянию царя гости упивались до потери сознания».

Всі боялися «Великого отца Отечества», боялась його і Єлизавета, тож часом ховалася від нього подалі, намагаючись не потрапляти йому зайвий раз на очі… Хоч і батько рідний, який іноді бував добрим (щоправда, та доброта залишилася в минулому), Петро наганяв жах на всіх.

Особливо государ бував лячним, коли добре випивав, а випивав він завжди добряче, міри ніколи не знав і здебільшого втрачав тоді над собою самоконтроль. Тож його, хмільного, боялися не лише свої, піддані імперії, своєю пиятикою Петро не раз, бувало, шокував Європу. Недарма ж прусська королева фамільний фарфор од нього ховала, щоб захмелілий російський імператор не перетовк його, переповнившись від горілки «русской удалью». Збереглося одне із свідчень про те, як 1719 р. Петро приїздив до Берліна.

Як відомо, його нервова система відзначалася крайньою дратівливістю і легкою збудженістю, до всього ж він був «подвержен частым припадкам конвульсий, которые он не мог преодолевать. За столом с ним приключился один из таких припадков, а так как именно в тот момент он держал в руках нож, то так усиленно начал размахивать им перед прусской королевой, что последняя перепугалась и хотела вскочить с места.

Царь начал ее успокаивать, при этом он взял ее за руку и так крепко пожал, что королева взмолилась о пощаде…» Коли руські гості залишили палац, де гуляли на чолі зі своїм государем, той був зруйнований, як після штурму чужих військ. Все було зіпсоване і знищене так, що королеві довелося заново перебудовувати весь палац!

З іншого свідчення: «чтобы уберечь вещи от порчи, которую русские гости (на чолі з Петром І. – В. Ч.) производили повсюду, куда бы они не приехали, королева приказала вывезти всю дорогую мебель и те из украшений, которые легко могли разбиться…»