Золота осінь Гетьманщини

Народилася вона 1657 р. у царя Олексія Михайловича і його першої жони Марії Милославської. Від народження і в дитинстві, а частково і в юності, це була звичайна дівчина-царівна. І, здається, ніщо не віщувало їй будучини, коли вона увійде навіть до історії Російського царства.

Як і всіх дівчат тоді, так і Софію з дитинства навчали, як вести домашнє господарство, шитву-рукоділлю, вмінню читати – бодай церковні книги. Водночас заборонялося виявляти почуття, усілякі емоції та непокірність, а з досягненням зрілого віку царських дочок зазвичай віддавали в монастир, де й минало чи не під замком їхнє рано згублене життя. Дозволялося (і навіть примушувалося) лише читати церковні книги.

Всупереч таким настановам, Софія зростала уїдливою, вона не корилася навіть нянькам, на кожному кроці показуючи свою непокірну самостійну вдачу. Але коли цареві доповіли про не вельми слухняну його дочку, цар похитав головою і звелів далі серйозно навчати її, найнявши для цього найкращих вчителів і наставників, тож не дивно, що Софія до десяти років добре засвоїла грамоту, читання, науку, історію та іноземні мови.

Цар пишався дочкою й охоче брав із собою в поїздки по країні… Як зазначатимуть сучасники, про її незвичайні таланти, ерудованість і проникливість ходили легенди, і в юної Софії почали з’являтися женихи. Щоправда, вона не відзначалася вродою, риси її обличчя не були правильними, а постава статною. Вона була трохи повнувата, з різкими рухами і міцною, не зовсім жіночою будовою тіла. Але це не відштовхувало від неї чоловіків, хоча вона в ті роки не виявляла до них ніякого інтересу.

«У 1676 р. помер цар Олексій Михайлович. Російський трон посів його спадкоємець, хворобливий і слабенький Федір, син царя від першої дружини Марії Милославської. Софія зблизилася з братом, весь час була з ним, оберігаючи і доглядаючи його, а поки там що, завела міцну дружбу з наближеними боярами та воєначальниками, схиляючи їх на свій бік. Так, по кількох місяцях були практично відсторонені від двору Наришкіни і дев’ятилітній спадкоємець царя Петро, а Софія і далі завойовувала популярність у придворних та зміцнювала своє становище біля царського трону. Тоді ж вона і познайомилася з відомим боярином Василем Голіциним.

Він був значно старшим за молоденьку царівну, відзначався особливою мудрістю, багатим життєвим досвідом, різнобічними талантами і зумів, сам того не бажаючи, покорити юну Софію. Голіцин був вельми освіченим, вільно володів польською, грецькою, німецькою та латинською мовами, знався на музиці, захоплювався мистецтвом і жваво цікавився європейською культурою. Потомок відомого литовського князя Гедиміна, аристократичний і добре вихований князь до всього ж був привабливий собою і володів пронизливим, трохи хитрим поглядом, який надавав його обличчю ще більшої оригінальності.

Царівна Софія, яка недолюблювала чоловіків і часто зневажала їх за слабкість і відсутність волі, раптом несподівано для себе покохала вишуканого і галантного князя. Але той, хоч відчував симпатію до молодої дівчини, не міг відповісти їй взаємністю. Василь Васильович мав дружину і шістьох дітей, до того ж любив жону і вважався зразковим сім’янином.

І все ж він запропонував Софії щиру дружбу і підтримку. Весь час Голіцин і Софія були разом: він запрошував її до своєї домівки, де часом були приїжджі іноземці з Європи, які розповідали про чужоземні традиції та звичаї, що вражали Софію Олексіївну. Василь Васильович відкривав дівчині свої мрії про перебудову держави та проведення різних, часом несподіваних реформ, зміни чинних у країні законів. Царівна, зачаровано слухаючи коханого, захоплювалась ним дужче й дужче…

У кінці квітня 1682 р., коли молодий цар помер, новим спадкоємцем було призначено Петра – за регентства вдови-цариці Наталії Наришкіної. Такий поворот подій не влаштовував Софію Романову, і вона разом із князем Голіциним і наближеними боярами влаштувала збройний бунт, внаслідок якого були скинуті з престолу малолітній цар Петро і його мати Наталія Наришкіна. За кілька днів царями стали Іван і Петро, але регентшею при малолітніх братах було призначено Софію Олексіївну. «Їй судилося правити Російською державою довгих сім років», – пише А. Р. Сардарян.

Софія виявилася ще й непоганою правителькою: провела військові та податкові реформи, при ній почала бурхливо розвиватися промисловість, усіляко підтримувалася торгівля з іншими державами. Зрозуміло, що Голіцин став при Софії її правою рукою, привозив до Росії іноземних майстрів, відомих учителів та різних спеціалістів, запроваджував у країні іноземний досвід.

Змінились і їхні особисті відносини: Василь Васильович, нарешті, закохався у тридцятилітню царівну. І раніше не відзначаючись вродою, Софія на той час дуже розповніла, риси її обличчя стали ще грубішими, але князь уже не міг без неї жити. Ще не так давно він був чудовим батьком і вірним чоловіком, а тут кинув дружину і навіть не спілкувався з дітьми. Увесь його вільний час належав їй – «любій дівиці Софії». А вона була засліплена почуттями і навіть боготворила свого вже немолодого фаворита.

Голіцина цариця призначила воєначальником, і він двічі водив військо у Кримські походи. А вона слала йому захоплені листи, повні ніжного почуття: «Коли я побачу в обіймах своїх тебе?… Світ мій, батюшка, надія моя… Великим мені буде той день, коли ти, душа моя, до мене повернешся…» І боярин Голіцин відповідав їй такими ж тремтливо-ніжними посланнями.

Жаль тільки, що Василь Голіцин не володів талантом полководця, тож битви жодної не виграв, а навпаки: повернувся переможеним. І все ж Софія, аби хоч якось збадьорити коханого, влаштувала йому пишний бенкет. Її сліпе кохання до «старця» вже навіть почало шокувати близьке оточення.

Але Софії все було дарма. Вона умовила фаворита відправити законну дружину в монастир і піти з нею, Софією, під вінець. Голіцин хоч і кохав її, але довго не міг на таке зважитися – не визрів ще. Бачачи, що коханець дуже переймається, Софія раптом запропонувала йому повну свободу – як ми сьогодні сказали б, цивільний шлюб. Так вони й жили. Чи були у них спільні діти – невідомо, але деякі історики запевняють, що цариця мала дитину від князя, тільки тримала це в секреті.

А пристрасті та обурення при дворі наростали.

Петро, який на той час уже досить виріс, був надто норовливим і впертим, не бажав більше слухати своєї владної сестри. Він чимраз частіше їй суперечив, ставав, як кажуть, упоперек, дорікав їй зайвою самотністю, що не властива жінкам, і прислухався до матері, яка налаштовувала його проти хитрої та підступної сестри. До всього ж у державних паперах наголошувалося, що регентшу буде позбавлено можливості керувати державою з досягненням повноліття Петра чи його оженіння. А в Петра на той час уже була дружина Євдокія Лопухіна, але – парадокс – на троні ще залишалася його сестра. З якого дива? На підставі яких законів Софія Олексіївна Романова, хай і зведена сестра його, правила царством?

Так довго не могло тривати, та ще за такого рішучого, свавільного і жорстокого Петра, Так чи так, а сімнадцятилітній брат ставав для правительки небезпечним ворогом. Збагнувши і відчувши це, Софія вирішила діяти, а для цього покликала на допомогу стрільців – як колись уже було.

Будучи, як спеціалісти вважають, від природи жорстоким і свавільним, загалом рішучим, хоча часто й некерованим, Петро водночас, а надто в ранній своїй молодості, відзначався лякливістю, тож у ньому незбагненним чином поєднувалися рішучість і боязливість.

Особливо це проявлялось у ті дні, коли старша сестра Софія зробила спробу остаточно усунути його зі своєї дороги.

Однієї ночі Петра розбудили перебіжчики з Кремля (Петро тоді ночував у селі Преображенському), які й застерегли його: рятуйся, мовляв. Царівна Софія зібрала військо, щоб напасти і вбити тебе в Преображенському. А далі сталося незбагненне. Повіривши словам перебіжчиків, Петро схопився з постелі, метнувся у стайню, роздягненим, як спав, скочив на коня і помчав до лісу. Конюхи його наздогнали, дали одяг.

Але Петро був таким наляканим, що, навіть не одягнувшись, погнав коня вчвал до Троїці. Була вже шоста ранку, коли він, розбитий тілом і змучений душею, дістався монастиря. Розказують, що, забігши до кімнати, напіводягнений цар, заливаючись слізьми, розповів про свою біду архімандриту, благаючи його захистити від «происков сестры».

Архімандриту ледве вдалося заспокоїти переляканого царька… А тим часом до монастиря підоспіли друзі з Преображенського табору, підійшли кілька стрілецьких полків, і між Москвою та Троїцьким монастирем почалися переговори, що тривали цілий місяць. І весь цей час, ще зляканий, цар сидів у монастирі, боячись його залишити – йому всюди ввижалися змови, що їх повсюди влаштовувала Софія. Але стрільці почали залишати Софію, переходячи на бік Петра. Софія цього разу прорахувалася. Чи історія двічі не повторюється – стрільці вже не повірили – ні їй, ні її постарілому фавориту – і перейшли на бік молодого спадкоємця, який на всіх законних підставах мав право на трон.

І присягнули на вірність Петру.

Правителька Софія зрозуміла, що це вже все. Удвох із Голіциним трону вона не втримає і сама на ньому і дня не всидить.

Так воно і сталося. Петро наказав схопити сестру і зачинити в келії Новодівичого монастиря. Тридцятидвохрічну царівну було відсторонено від влади і назавжди розлучено – так покаже час – із її немолодим коханцем. Василя Голіцина було позбавлено боярського титулу, майна і чинів і відправлено на заслання в далеке архангельське село, де князеві доведеться проскніти серед білих ведмедів до кінця своїх днів, яких у нього тоді залишилося вже не так і багато.

Туга за коханою Софією, наруга, що її над ним учинили з наказу Петра, швидко вкоротять йому віку, у мерзлій землі виколупають – земля була як камінь, архангельські зими суворі – сяку-таку яму, в якій його сяк-так і загребуть. Кажуть, що тіло його вигребуть білі ведмеді та залишать з нього самі лише потрощені кістки…

Софію тим часом постригли в черниці під ім’ям Сусанни. Вона проживе в монастирі ще п’ятнадцять років і піде в інший світ у 1704 р. За іншими даними, фаворит переживе її буцімто на десять років і помре в архангельському селі – його таки загребуть у мерзлу землю – у 1714 році.

Перед смертю Софія була спокійна і якась аж умиротворена – наче щось спізнала таке, що недосяжне для інших. І навіть попрохала називати її Софійкою – «Я такою іду із цього світу, – казала. – Не Софією, а Софійкою…»

І ще казала:

– Дякуючи князеві Голіцину, я спізнала, що таке справжня любов, хоча спершу й не вірила в неї. Гадала, що то все людські вигадки… фантазії. Але коли поруч був князь Голіцин – а він завжди був зі мною поруч, – я жила, жила, як у раю.

Передихнула.

– А може… Може, й справді я жила з коханим у раю, де закохані живуть… І зараз до нього збираюсь. І коли ми з ним стрінемося, щоб ніколи більше не розлучатися, ми теж будемо в раю… У тім раю, що його любов надає людям…

Із законною своєю дружиною цар Петро після того, як закрутив роман із Анною Монс, формально ще перебував у шлюбі – і не розлучався, і не жив. Мабуть, тому, що на Русі цар не міг розлучитися із законною жоною-царицею, а ось запроторити її в монастир замість розлучення міг. Петро й вирішив запхати в келію монастиря свою законну жону-царицю, – та й нащо вона йому, як він, давно охолонувши до неї (а втім, він і не мав до неї гарячих почуттів), жив – і жив відкрито в Німецькій слободі з Анною Монс.

Поки ще була жива його мати, яка й женила Петра на Євдокії, цар намагався не демонструвати своєї антипатії до жони-цариці. Дотримувався якоїсь, бодай вже й лицемірної пристойності, але після смерті Наталії Кирилівни Петро поїхав до Архангельська, не передавши дружині жодної, бодай куцої, записки, всіляко демонструючи, що вона для нього не існує.

Та Євдокію за традицією, чи радше за інерцією, ще називали царицею і жила вона з сином Олексієм у палаці в Кремлі, але її родичі Лопухіни, які обіймали до того високі державні посади, на той час потрапили в опалу, були позбавлені своїх посад і взагалі будь-якої честі, бо вже не вважалися родичами царю. А він більше не вважався їхнім зятем. І тоді Євдокія перейшла на бік тих осіб, які були невдоволені політикою, як і самим правлінням Петра.

Петро затаїв на них злобу. Дні їхні, здавалося, вже були полічені.

Але так минуло чи не три роки – після смерті цариці Наталії Кирилівни, – Петро і не жив з її невісткою, але й не виганяв її з Кремля, хоча постійно погрожував це, врешті-решт, зробити.

І ось настав вирішальний день. Збираючись за кордон, Петро – буцімто через якусь змову, що її намагалися влаштувати бояри, – звелів батька цариці, свого високопоставленого тестя і двох її братів, бояр Сергія і Василя схопити і вислати подалі від Москви. Щоправда, поки що воєводами – аби якось пом’якшити їхнє падіння.

Вже перебуваючи в Лондоні, цар письмово доручив своєму дядькові Леву Наришкіну, боярину Стрешнєву та духовнику цариці умовити Євдокію постригтися в черниці, за звичаєм, прийнятим на Русі (замість розлучення).

Ті поговорили з царицею, переконували її «не доводити Петра до гріха», а хутчій погодитися на постриг – з усіх можливих бід ця була найменшою.

Але Євдокія йти до монастиря навідріз відмовилася, пославшись на малолітство сина Олексія та його потребу в ній як матері, адже батько, цар Петро, своєму синові ніколи ніякої уваги не приділяв. Навіть ігнорував його, ігнорував вороже.

Цареві доповіли в Лондон про відмову цариці виконати його повеління. Повернувшись до Росії, Петро одразу ж поїхав до Анни Монс у Німецьку слободу, наче вона була його царицею і його закоханою жоною.

Євдокія всю ніч – коли їй про це розповіли, – плакала, але вранці вже знову була веселою і, як казала, радувалась із сином життю…

Із закордонного вояжу цар Петро повернувся задоволений вельми і в новому, європейського крою, кафтані, що його подарував йому польський король Август ІІ, з яким його зустріч тривала аж три дні. Петро залишився задоволеним його подарованим кафтаном зі шпагою, тож був так захоплений, що не знаходив і слів для похвали свого нового друга-приятеля. Тоді за бенкетом та різними забавами вінценосні домовилися допомагати один одному збройною силою в разі потреби.

Повернувшись до Москви, цар не поїхав у палац до жони-цариці і навіть не побачився з нею, а подався до Німецької слободи, де в нього було стільки друзів. А там несподівано рознеслася чутка, що цар дуже гнівається… На кого?… Відповів сам цар. Коли вранці у Преображенському палаці з’явилися вельможі, цар, попрохавши ножиці, раптом власноруч і нічого не кажучи, почав відрізати їхні розкішні, як лопати, істинно руські бороди. Першим був воєвода Шеїн. І тільки слух про це поширився по Москві, як служилі люди, бояри і дворяни, самі собі поспішно почали відчикрижувати бороди.

До всього ж усім близьким до двору велено було скидати свою руську одіж та перевдягатися в європейські кафтани. А цар, поки там що, особисто проводив допити з тортурами тим стрільцям, які брали участь у заворушенні на боці Софії, катував їх на дибі власноруч, сам виносив їм смертні вироки і сам, вибравши сокиру, відтинав стрільцям голови. А коли йому набридало орудувати сокирою, сидів верхи на коні й залюбки дивився, як голови засудженим відтинали з його наказу наближені. І дуже сердився, коли деякі бояри «принимались за дело трепетными руками». Як уривався йому терпець, зіскакував з коня, хапав сокиру і сам рубав голови на пласі, показуючи боярам, як це треба робити – «без соплів». А вже потім спостерігав, як обезголовлених стрільців вішали навколо монастиря Новодівичого – трупи там висіли і по п’ять місяців, щоб живі затямили, як виступати проти царя чи не виконувати його наказів.

Удовольнившись стратою, їхав у Німецьку слободу – тішитися в обіймах Анни Монс. Плоть жадала чогось такого… а найперше любові.

І так день за днем, день за днем – більше двох тижнів.

Нагостювавшись після повернення з Лондона у Німецькій слободі, Петро відвідав ще кілька будинків, де гуляв, пив, спав і знову пив і гуляв, і тільки за тиждень, а можливо, і більше, нарешті «соизволил» побачитись із законною супругою і не вдома, а в когось із бояр. І побачився лише для того, аби «власноустно» порадити Євдокії хутчіш постригтися в черниці. Євдокія й цього разу – хоч і почула пропозицію вже з уст царя, – навідріз відмовилась іти в монастир, бо не відчувала за собою ніякої вини – та її і в природі не було. Того ж дня вона попросила про заступництво патріарха Адріана. Його святість зробив спробу заступитися за царицю, але без успіху. Якщо не рахувати люті, що її він викликав у Петра.

– Не твоє діло, святий отче, – кричав цар. – Молися Богу та не лізь не в свої сани! Євдокія буде черницею, а ти, святий отче, можеш опинитися біля неї простим монахом!

І патріарху заціпило.

Не знаходячи собі місця від гніву, цар велів схопити Євдокію і під конвоєм відвезти в монастир. Спершу він навіть хотів за непослух скарати її на горло, але його відговорили від такої затії друзі з Німецької слободи.

23 вересня 1698 р. царицю Євдокію під конвоєм привезли до Суздальсько-Покровського монастиря, що був традиційним місцем заслання невгодних цариць. Там Євдокію поспіхом і насильно постригли під ім’ям Олени. Щоправда, архімандрит обителі відмовився постригти Євдокію, за що був узятий під варту. Згодом у маніфесті, виданому у зв’язку зі справою царевича Олексія, Петро сформулював звинувачення проти колишньої цариці так: «…за некоторые ее противности и подозрения». (Між іншим, того ж року Петро постриг у чернецтво двох своїх єдинокровних сестер Марфу і Феодосію – за співчуття до скиненої царівни Софії.)

Утримання від казни цариці Софії не було виділено – її мали утримувати родичі. Вона їм у відчаї писала: «Здесь ведь ничего нет: все гнилое. Хоть я вам и прискушна, да что ж делать. Покамест жива, пожалуйста, поите, да кормите, да одевайте, нищую».

Черницею Євдокія пробула щось із півроку, а тоді перейшла у статус мирянки при монастирі. Життя у вільної мирянки Євдокії, колишньої цариці, поступово почало налагоджуватись. Зрештою вона познайомилася з майором Степаном Глєбовим (у Суздаль приїздив для проведення рекрутського набору), якось непомітно закохалася в нього, сама дивуючись, що після всіх пертурбацій вона ще здатна на почуття. І, як писатимуть, «вступила с ним в связь…» (Майор Глєбов, коли почув, що в монастирі живе колишня цариця Росії, зажадав з нею познайомитись, духовник Євдокії і привів майора до засланої цариці, і вони, наче молоді, захопилися одне одним з першого погляду.)

Згодом Євдокію примусили загрозами-тортурами зізнатися «в содеянном» і навіть писати про це самому цареві. Євдокія напише «признательное письмо» (хитрити й дурити вона від самої своєї природи не могла):

«Всемилостивейший государь! В прошлых годах, а в которых не упомню, по обещанию своему пострижена я была в суздальском Покровском монастыре в старицы и наречено мне было имя Елена. И по пострижению в иноческом платье ходила с полгода; и не восхотя быть инокою, оставя монашество и скинув платье, жила в том монастыре скрытно, под видом иночества, мирянкою…»

З її листа до майора Глєбова: «Свет мой, батюшка мой, душа моя, радость моя! Знать уж злопроклятый час приходит, что мне с тобою расставаться! Лучше бы мне душа моя с телом рассталась! Ох, свет мой! Как мне на свете быть без тебя, как живой быть? Уже мое проклятое сердце да много послышало нечто тошно, давно мне все плакало. Ах мне с тобою, знать, будет расставаться. Уж мне ни жизнь моя на свете! За что ты на меня, душа моя, был гневен? Что ты ко мне не писал? Носи, сердце мое, мой перстень, меня любя; а я такой же себе сделала; то-то у тебя я его брала…»

Що довше перебувала колишня цариця в монастирі, то більше чуток про неї почало з’являтися. І майже всі співчутливі. Так, єпископ Ростовський Десифей почав вістити, що Євдокія скоро знову буде царицею, і величав її в церквах «великой государыней». Пророкували, що, мовляв, Петро ось-ось помириться з царицею і залишить недавно заснований ним Петербург, а разом з ним і свої реформи, що тільки руйнують Русь. Це дійшло до Петра, коли цар проводив слідство у справі царевича Олексія. Під час суду над ним цареві доповіли: колишня цариця Євдокія «яшкается с противниками его реформ и принимает участие в ихнем заговоре против царя». Відразу ж у Суздаль для проведення додаткового розслідування було послано капітана-поручика Скорнякова-Писарева, який і заарештував Євдокію разом з деякими її прихильниками.

Петро видав йому нове повеління: «Указ бомбардирской роты капитана-поручика Писареву. Ехать тебе в Суздаль и там в келиях бывшей жены моей и ея фаворитов осмотреть письма, и ежели найдутся подозрительныя, по тем письмам, у кого их вынул, взять за арест и привести с собою купно с письмами, оставя караул у ворот».

Капітан-поручик Скорняков-Писарев заскочив колишню царицю у мирській сукні (та яка ж вона тоді черниця?), а в церкві монастиря виявив записку, в якій її згадували не черницею: «Благочестивейшей великой государыней нашей, царицей и великой княгиней Евдокией Федоровной, и желали ей и царевичу Алексею благоденственное пребывание и мирное житие, здравие же и спасение и во все благое поспешение ныне и впредь будущие многие и несчетные лета, во благополучном пребывания многая лета здравствовать».

На допиті «с пристрастиями» арештований майор Глєбов зізнався: «…сошелся я с нею в любовь через старицу Каптелину и жил с нею блудно».

Стариці Мартем’яна і Каптеліна показали, що свого любаса «инокиня Елена пускала к себе днем и ночью, и Степан Глебов с нею обнимался и целовался, а нас или отсылали телогреи кроить к себе в кельи, или выхаживали вон». Гвардії капітан Лев Ізмайлов, що робив обшук, знайшов у Глєбова 9 листів цариці. Вона просила його покинути військову службу і добитися місця воєводи в Суздалі, рекомендувала, як добитися успіхів в інших справах, але головним чином вони присвячувалися їхній любовній пристрасті. Сама Євдокія показала: «Я с ним блудно жила в то время, как он был у рекрутского набора, в том и виновата». В листі до Петра вона зізналася у всьому і просила вибачити, що їй «безгодною смертью не умереть».

З інтернет-видання:

«Писарев арестовал всех и повез в Москву, а затем в застенке Преображенском состоялась очная ставка Глебова и Лопухиной, которые не запирались в своей связи. Глебову ставили в вину письма «цифирью», в которых он изливал «безчестныя укоризны, касающияся знамой высокой персоны Его царского величества, и к возмущению против Его величества народа». Австриец Плейер писал на родину: «Майор Степан Глебов, пытанный в Москве страшно кнутом, раскаленным железом, горящими углями, трое суток привязанный к столбу на доске с деревянными гвоздями, ни в чем не сознался». Тогда Глебов был посажен на кол и, прежде чем умереть, мучался 14 часов. По некоторым указаниям, Евдокию заставили присутствовать при казни и не давали закрывать глаза и отворачиваться».

«После жестокого розыска были казнены и другие сторонники Евдокии, прочие были биты кнутом и сосланы. В сочувствии к Евдокии были уличены монахи и монахини суздальских монастырей, крутицкий митрополит Игнатий (Смола) и многие другие. Игуменья Покровского монастыря Марфа, казначея Мариамна, монахиня Капитолина и несколько других монахинь были осуждены и казнены на Красной площади в Москве. Собор священнослужителей приговорил и ее саму к избиению кнутом, и в их присутствии она была выпорота. 26 июня 1718 года умер ее единственный сын, царевич Алексей. В декабре был казнен ее брат, Лопухин Абрам Федорович.

В итоге она была переведена из Суздальского в ладожский Успенский монастырь, где 7 лет жила под строгим надзором до кончины бывшего мужа. В 1725-м ее отправили в Шлиссельбург, где Екатерина І держала ее в строго секретном заключении как государственную преступницу под именованием «известной особы» (Евдокия представляла большую угрозу для новой императрицы, чьи права были сомнительны, чем для своего мужа, настоящего Романова)».

І лише після воцаріння на престолі свого онука Петра ІІ Євдокія була з пошаною переведена в Москву і мешкала спершу у Вознесенському монастирі в Кремлі, потім у Новодівичому монастирі – в Лопухінських палатах.

Верховна тайна рада видала указ про відновлення честі й гідності цариці Євдокії «с изъятием всех порочащих ее документов». І скасували своє рішення про призначення імператором спадкоємця «по собственному без учета прав на престол». Євдокії було виділено особливий двір і на її утримання 4500 рублів (велика на той час сума) на рік, а по приїзді Петра ІІ в Москву суму було збільшено до 60 тисяч рублів щорічно – фантастична за тих часів сума! Проте ніякої ролі при дворі Петра ІІ Євдокія не відігравала.

Коли по смерті Петра ІІ виникло питання, хто стане його спадкоємцем, то в числі інших кандидатур згадувалася і Євдокія Лопухіна – як цариця. Верховна тайна рада навіть запропонувала їй престол, але Євдокія Федорівна від нього благорозумно відмовилась – аби не спокушати долю.