Полная версия
Тарас Шевченко: сто днів кохання
Себто согріши, зайнявшись блудом.
Сприймати це як серйозну пораду грішити не можна. Це, як уже мовилось, алегорія. Автор поезії «Н. Т.» сам дивується і захоплюється дівочою чистотою своєї кумасі…
Так закінчилося ще одне кохання молодого Тараса. Але все ще, як здавалося, несерйозне, коли парубок, переповнений молодечою снагою, просто залицяється до гарненької дівчини, ще не маючи наміру з нею побратися, а лише просто…
Просто пофліртувати. А це всього лише любовна гра, кокетування чи залицяння. Щоправда, до цього Тарас уже захоплювався був – хоча б Амалією. І захоплювався мовби серйозно, а потім і розчарувався.
Таке ж лучиться і з «дорогою кумасею».
Хоча… Ще довго він не міг забути, як вона легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обіймів, зарожевіла і, поправляючи кохтину на пишненьких груденятах, сказала відверто і прямо:
– Облиште, куме. Я – дівиця…
Не погодитися з її словами він не міг і зітхнув чи не з жалем. І навіть пошкодував, що не з ним вона проведе свої ніченьки шлюбні і не йому віддасться… Який жаль… А раптом… Раптом це його щастя, а він так легковажно відштовхнув його від себе… Та що тепер. Після бійки руками не махають. Більше йому не судитиметься побувати в Потоках.
А ось у маєтку Тарновських у Качанівці він ще побуває (потай, щоправда, зітхне, що там не виявиться його «дорогої кумасі» з Поток). Але думатиме про неї. І на прохання написати що-небудь на згадку про його відвідини Качанівки Тарас Григорович, попросивши альбом, напише в ньому всього лише два рядки:
І стежечка, де ти ходила,Колючим терном поросла…Перевірки часом його тодішнє кохання не витримало. Та й обзаводитись жінкою він тоді теж ще не збирався, хотілося ще і ще погуляти та спізнати побільше крадених – а відтак і солодких – любощів. Але до краденої любові «дорога кумася» була не готова. Ну що ж, хай буде вона щаслива!
А його чекають інші жіночки… Тоді наче й справді відчував, що попереду його чекає найсерйозніше, найзначніше кохання, коли він ледь не побрався з любою Варварою…
Частина друга
Я любила Шевченка
…У Шевченка виникла думка купити садибу над Дніпром. Він навіть вибрав мальовниче місце під Каневом, бажаючи поселитися там з коханою жінкою, про яку він так сильно мріяв в останні роки свого життя. Мріям цим, на жаль, так і не судилося збутися… Будучи натурою чуттєвою і емоційною, Шевченко, як і кожний поет, закохувався часто. Але щастя сімейного життя він так і не спізнав. Дворянки і княжни, які обдаровували його своєю близькістю, не спішили ввірити поету свою долю. Про любовні почуття Шевченка біографи пишуть дуже мало, приділяючи більше уваги його творчості. Але в житті поета було чимало муз, що надихали його, дарували йому радість і навіювали смуток, які любили його і були любимі ним самим. Однією з них була княжна Варвара Рєпніна, якій поет присвятив такі рядки:
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…
«100 знаменитых людей Украины» (Харьков: Фолио, 2004)Із записок таємного наглядача за Шевченком
Це – Селецький Петро Дмитрович, поміщик, власник села Малютинці Пирятинського повіту Полтавської губернії. В 1858–1866 роках – київський віце-губернатор. Із Шевченком познайомився у 1843-му. Відав таємним наглядом за поетом під час перебування того в Києві у 1859 році.
Його спогади про Яготин і Рєпніних вперше з’явилися друком в «Киевской старине» за 1884 рік, № 8.
«На праздниках (маються на увазі різдвяні. – В. Ч.) мы все поехали в Яготин к князю Николаю Григорьевичу Репнину. Мои воротились в тот же день, а я провел там несколько дней.
После долговременного пребывания за границей Репнины, князь с княгиней и дочерью, княжной Варварой Николаевной и сын князя Василий Николаевич поселились в Яготине…
Княгиня, рожденная Разумовская, была телом стара, но приветлива и любезна. Князь Николай Григорьевич (Волконский), внук знаменитого фельдмаршала князя Николая Васильевича Репнина, принявший в роде по женскому колену фамилию Репниных, был еще очень бодр и обладал необыкновенной памятью. Отлично образованный, замечательно умный, приветливый и гостеприимный, он занимал важный пост вице-короля Саксонии после Отечественной войны, и потом долгое время был генерал-губернатором малороссийским.
…В царствование государя Николая Павловича, в тридцатых годах, по доносу… Репнин был удален от должности малороссийского генерал-губернатора, на имение его наложено запрещение, назначено следствие, обвиняли князя в незаконном расходовании казенных денег – … князь был виновен в неправильном позаимствовании из полтавского приказа общественного призрения девятнадцати тысяч рублей для окончания постройки полтавского института… Князь Николай Григорьевич, знавший меня еще ребенком, принял меня в высшей степени любезно, и я провел у него два дня в постоянных разговорах, по большей части с стариком князем в кабинете. Не было новой книги, мало-мальски замечательной, которую князь не прочел бы, разговор его бывал интересен и поучителен. Любил вспоминать и старину, но ни слова о несправедливостях, которых был жертвой…
Княжна Варвара Николаевна, энергичная, легко увлекавшаяся девица зрелых лет, худая, тоненькая, с большими живыми, выразительными глазами, не могла скрывать своего негодования на неблагодарность к заслугам ее отца.
Вспыхивала, как порох, при малейшем намеке на дела минувших лет, но, добрая, остроумная, милая и любезная, она была провидением бедных и несчастных, раздавала, что у ней было, и принимала самое теплое участие во всех, прибегавших к ее помощи и совету.
Из посторонних в то время жили в Яготине две личности, обращавшие на себя внимание. В качестве домашнего доктора находился постоянно Фишер, вывезенный князем из Саксонии, очень умный, образованный, симпатичный человек и отличный медик. Проживал временно в Яготине в одном из многочисленных флигелей Шевченко, живописец по профессии и поэт по призванию… Как живописец он мало известен: рисовал довольно посредственно; как поэт был замечателен чистотою малороссийского языка, плавным, мерным стихом, звучными строфами, задушевным чувством, мягкою сердечностью; его «Кобзарь», в особенности его «Катерина», может считаться одним из лучших произведений в этом роде…
Старые князь и княгиня удалялись тотчас после вечернего чая в свои комнаты; мы, оставшись с молодыми Репниными, с княжной, заставляли Шевченка читать «Катерину» и неизданные им стихотворения; расходились рано. Ко мне обыкновенно приходил Фишер и Шевченко, болтали до поздней ночи. Рассказы Фишера были очень интересны; он ездил в Египет, на мыс Доброй Надежды и знакомил нас с этими отдаленными странами.
Шевченко говорил о своем прошедшем и, казалось, был совершенно доволен настоящим…
Несколько раз играл я на фортепьяно в Яготине, и музыка моя очень нравилась; Варвара Николаевна предложила мне написать оперу, либретто взялся составить Шевченко, сюжетом избрали Мазепу. Сюжет для оперы действительно богатый. Много драматизма, действия, разнородные элементы: велико- и малорусский, шведский, польский. Но в разработке драмы и в языке либретто мы расходились… Варвара Николаевна и Шевченко хотели, чтобы либретто было написано на малорусском языке, я был противоположного мнения и уверял, что Шевченко владел настолько русским языком, что хорошо напишет либретто; если писать оперу, говорил я, так писать оперу серьезную и на языке общедоступном, а не какую-нибудь «Наталку Полтавку». Каждый остался при своем мнении, тем дело и кончилось в Яготине.
Огромный деревянный яготинский дом, окруженный парком в полтораста десятин, с закругленною рекой, представлял удобное и вполне барское помещение».
Так, це я – княжна Варвара
«Я дуже прив’язалась до нього і не заперечую, що якби я бачила з його боку любов, я, мабуть би, відповіла пристрастю…»
– Це я – княжна Варвара.
27 січня 1844 року я писала з Яготина у Швейцарію Шарлю Ейнару: «Дорогий учителю…» А втім, я зараз зачитаю вам лише фрагмент з листа: «Тепер я повинна вам сказати, що Капніст переконаний, що я люблю Шевченка і що я втратила голову. Я ж симпатизую йому і не заперечую, що якби я бачила з його боку любов, то, мабуть, відповіла б йому пристрастю…»
– Якби я бачила з його боку любов… О, як багато в нашому житті залежить від отого малопримітного слова «якби»… Але не буду, бо зразу напрошується відома приказка, якби та в роті виросли гриби… Здається, у великоросів така поговірка є… Жаль, я не так добре знаю українську мову, як російську чи французьку. Та, зрештою, я народилася і виросла в Москві, в сім’ї російського військового і державного діяча і була – навіть була! – російською письменницею.
«Малый энциклопедический словарь» (том III, С.-Петербург, 1902 рік) запевняє, що я, «Репнина-Волконская, княжна Варвара Николаевна, писательница – псевд. Ливьерская». Та й у вашій енциклопедії (УРЕ, том 9, стор. 359) теж написано, що я – «рос. письменниця». Але як письменниця я нині міцно забута. А ось як княжна Варвара Рєпніна із Яготина я ще й досі відома. Є в моїй біографії рядок (та який рядок! Половина мого життя! Краща половина! Та, що й зберегла мене в історії, завдячуючи якій я оце й розмовляю з вами):
«В 40-х рр. жила в Україні, в містечку Яготині, де 1843 зустрічалася з Т. Шевченком. Їй поет присвятив поему «Тризна». Була другом Шевченка, високо цінувала його талант, клопоталася про полегшення його становища під час заслання, листувалася з ним». Хіба цього мало? Та цього вистачить на все життя і навіки після нього. До всього ж, я – правнучка українського гетьмана Кирила Розумовського і Україна для мене рідна. І хоч я померла у Москві, у 1891 році, та звідтоді все повертаюсь і повертаюсь на Україну. Є таке слово: репатріація. Від одного мудрого латинського слова, що означає: повертаюся на батьківщину. Так і я повертаюся на батьківщину, повертаюся в імені його… Всі ці роки, за мого життя і після смерті, я завжди з Україною, з Ним. Бо тут моє кохання. Лелека хоч і літає в Африку, але дітей своїх виходжує лише на Україні, на батьківщині, там, де він спізнав любов… А моя любов тут, в Україні.
Так ось в Яготин прийшла моя велика любов, по-українському – кохання. Я вчила українську мову, його мову, мову моїх пращурів. Вчила і знаю, що любов – це те ж саме, що й кохання. А кохання – це почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, закохання… Гм… Не дивуйтесь, це зі словника. А втім, у словнику воно, може й так, а ось у серці… Але я не гідна те передати словами. Словами будь-якої мови. Українська ж мова є наймилішою, наймилозвучнішою, найдорожчою мені, адже нею творив Він. Так ось українська серед своїх нелічених скарбів має таке чарівне слово, як коханнячко.
А жінка в українців, це – КОХАНА.
Жінка, що кохає, жінка, яку кохають. Те ж саме, що пестуха, пестунка… Воно й справді так: коли тебе кохають, ти неодмінно будеш – мало тобі самого кохання! – ще й пестункою!
Боже мій, як я хотіла бути жінкою, яку кохають! Жінкою я стала – так вирішив Господь.
Але я була жінкою, яка не була пестункою, не була коханою, а була такою, яку пеклó чуже кохання.
Невже я була заздрісною і ревнивою? Господи, який сором! А втім, хіба нещаслива жінка може відчувати сором? Є ревність до чужого щастя. Адже жінка з’являється у світі білому лише для кохання.
А я стала жінкою, яку не кохали.
Господи, Боже ти мій, за віщо? За які гріхи? Я давним-давно мертва. І стала такою ще за свого земного життя, коли збагнула, що я – та жінка, яку Він не кохає… А померла вже пізніше. І ще за свого земного життя я написала ці фатальні для мене рядки: «Найжахливіше у мене те, що я дійшла до такого стану, коли вигляд чужого щастя мене мучить, дратує, тобто щастя, яке дає кохання… Полум’я кохання, що горить перед моїми очима, убиває мене і пече…»
Боже мій, і це справді я? І як це воно сталося, як це почалося… понад п’ятдесят років тому, в ту липневу грозу…
Шевченко прибув до Яготина з вельми прозаїчною метою – заробити дещо на прожиття. Річ у тім, що знаний український меценат і добра людина Тарновський замовив йому зробити копію портрета князя Миколи Рєпніна пензля швейцарського художника Горнунга. Прибув він у супроводі сина письменника Капніста – Олексія, оглянув галерею, познайомився з княжною Варварою, дочкою князя Миколи Рєпніна.
Шевченку тоді було 29 років, Варварі – 35.
«Їх зв’язувало щось сильніше, ніж просто симпатія чи приязнь – вони були потрібні одне одному…» – так і досі пишуть, і писатимуть ще довго і довго, бо так воно насправді й було.
А який же він тоді був, у 1843 році? Ось що свідчать очевидці.
Афанасьєв-Чужбинський: «Середнього зросту, дебелий, на перший погляд лице його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і виразним світлом, що мимовільно я звернув на нього увагу… Тримався він у товаристві вільно, із тактом, ніколи не вживав тривіальних виразів…»
К. Юнге, дочка графа Ф. Толстого, віце-президента Академії мистецтв: «Протягом двох років, як я бачилась із Шевченком, за рідкими винятками, кожний день, я ні разу не бачила його п’яним, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поводженні чим-небудь відрізнявся від інших добре вихованих людей…»
Ще свідчення (Павло Зайцев): «Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Широкі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його постаті того особливого характеру, що його росіяни називали «угловатостью»… у рухах його не було гнучкості, граціозності. На смуглявому лиці знати було легкі сліди віспи. Був русявий. На перший погляд, обличчя його видавалося звичайним, але кожного, хто хоч трохи приглянувся до нього, чарували його невеликі, але виразисті сірі очі, що світилися незвичайним розумом і дивною добрістю. Очима тими він підкорив собі вже не одне людське серце…»
А ось свідчення про неї: «Княжна Варвара Миколаївна, енергійна дівиця зрілих років, що легко захоплюється, худа, тоненька, з великими, живими, виразливими очима… Добра, дотепна, мила, люб’язна, вона була провидінням бідних і нещасних, роздавала, що в неї було, і брала найактивнішу участь у долі всіх, хто звертався до неї за допомогою і порадою».
А ще пишуть, що княжна Варвара ненавиділа кріпацтво і його, селянського сина, вчорашнього кріпака прийняла в княжому домі як рідного. І Варвара, і старі князі, батько її і мати. Адже в сімействі Рєпніних не було соціальних забобонів. Рєпніни не комплексували від того, що вони титулованого роду, і Шевченко став у них своїм, як найближча людина князів. Варвара вже тоді дивилась на нього, як на генія, як на людину в ореолі, що нарешті вирвалася на волю. Варвара любила людей, любила контактувати з ними, спілкуватися, особливо з неординарними. Життя в неї було спокійне, монотонне, в клопотах за ближніх, у молитвах Богу (вона була глибоко віруючою людиною), і він, молодий поет і художник, увірвався у її життя, як буря, як яскраве явище. Так писатимуть. І так воно насправді й було в 1843 році, в повітовому містечку Яготині, що тоді належав не до Київщини, як тепер, а до Полтавщини.
І блакитнів Петрів батіг, і деревій білів…
Яготин – місто Київської області, райцентр на р. Супої (прит. Дніпра). Залізнична станція. З Києва ходить електричка: Київ – Бориспіль – Баришівка – Березань – Яготин. Заснований 1552 року.
В УРЕ можна прочитати, що в 1923 році створено Яготинський район на сході Київської області. Площа – 1,4 тис. кв. км. Населення – 60,5 тис. осіб (1984). У районі – 78 населених пунктів, підпорядкованих міській, селищанській та 28 сільським Радам народних депутатів.
Район рівнинний, зі значною кількістю улоговин і пологих пасмоподібних підвищень. Корисні копалини – торф, глина.
Річки – Супій з водосховищем біля Яготина та Перевід (теж басейн Дніпра). Ґрунти чорноземні, район розташований у лісостеповій зоні. Ліси (сосна, вільха, дуб, береза, липа, граб, клен, біла акація) займають 2 тис. га.
У районі різні підприємства, птахофабрика, 17 колгоспів, 7 радгоспів, дослідна станція, Український НДІ землеробства. Є училища, 39 загальноосвітніх шкіл, 49 лікарняних закладів, 18 будинків культури, 29 клубів, 3 кінотеатри, 61 кіноустановка, 92 бібліотеки, історичний музей та картинна галерея. Автомобільних шляхів 315 км, зокрема з твердим покриттям – 301.
Отож, шляхом з твердим покриттям їхав я до Яготина. Ні, не їхав, а наче на побачення летів. Давно мріяв побувати в краю Варвари Рєпніної, онуки Кирила Розумовського, і ось уже мчить машина асфальтівкою годину, другу…
Було 26 липня 1995 року.
На під’їзді до Яготина – широка долина Супою, привільна, зелена, гарна – все тут радує око. В долині – багаті городи, повні різноманітного зела, там і там на левадах верби позбиралися в купки – як на поетичне замовлення. А сама річка Супій, як і більшість степових річок України, не широка, довжиною 144 км, але вже в Яготині перетворюється на чимале – від обрію до обрію – озеро, офіційно зване водосховищем.
Перші згадки про власників Яготина належать до початку XVII ст. (У прадавніші часи Київської Русі, часи Володимира Мономаха, річка Супій служила своєрідним кордоном, біля якого кочували різні ворожі слов’янам племена – печеніги, половці. Багато їх щезло в пітьмі історії, тільки могили й лишилися, дослідники нарахували лише вздовж Супою 224 могили.)
До монголо-татарського нашестя тут існували городища, після нашестя на 100–200 і навіть на 300–400 років ті краї обезлюдніли. Лише де-де, в найзахищеніших місцях ще жевріло життя. Але наші люди, яким не звикати до лиха, винесли й це і відродили край. У 1620 році Яготином володіли українські магнати. За часів козаччини Яготинська сотня – центр Яготин – складалася з 24 сіл і входила до Переяславського полку. Після Визвольної війни 1648–1654 років було впроваджено новий політично-адміністративний устрій, за яким територія України переділилася на 17 полків, а ті своєю чергою ділилися на сотні. Яготин став сотенним містечком і був таким аж до знищення Росією українського гетьманства у 1764 році.
Одним з перших поміщиків Яготина був Василь Танський – онук Семена Палія, а вже в нього купив землі та став власником містечка Кирило Розумовський. Сталося те у 1757 р. І Яготин із купленими і подарованими селами відійшов до складу 8 (з 9) округу маєтків К. Г. Розумовського – останнього гетьмана України, який, намагаючись піднести гетьманську владу, проводив політику зміцнення козацької старшини, а це йшло врозріз з колоніальною політикою Російської імперії. Тож гетьман і поплатився як посадою, так і званням. Позбавлений гетьманства, він приїхав до Яготина жити, тоді й зайнявся впорядкуванням маєтку.
Того ж року за допомоги селян і найманих робітників спорудив греблю, що утворила на річці Супій велике і гарне озеро – ось воно, розлилося степами на всю широчінь! Нині озеру виповнюється 230 років, і видається, що там воно було вічно. Графу озеро обійшлось у 22 тис. срібних карбованців. Як зазначає Ю. Толкач у своїй збірці «Історія Яготина»: «куплена Розумовським садиба мала лише невеликий будиночок та 29 десятин присадибної землі. Поступово гетьман прикупив сусідні садиби та землі, про що залишилися перекази та записи, збереглися навіть прізвища колишніх власників, ціни. Так, частину маєтку слободи Лизогубівки К. Розумовський виміняв у полковника Лизогуба «за англійського кровного жеребця». А село Кулябівку його дружина (уроджена Наришкіна) «витанцювала» у полковника Куляби. Звісно, не просто витанцювала, а своїм чудовим хистом до танців змусила «Кулябку», який мав до графині неабиякі симпатії, продати село. Розширивши земельні володіння, Розумовський почав розбудовувати маєток…»
Взагалі, останній гетьман України – особа не тільки відома з історії, а й легендарна. Можливо, завдяки саме йому, Кирилу Розумовському, Яготин згодом стане містечком історичним.
Із розповіді князя Долгорукого про батуринську Воскресенську церкву, де поховано останнього гетьмана України, дізнаємося:
«Он умер по-философски и сам назначил место своего погребения. За несколько месяцев перед кончиной он поручил англичанину вырыть себе в церкви могилу… Он спросил иностранца: «Зробив мені хату?». Граф любил весьма наречие своей родины, – додає далі крізь зуби князь Долгоруков. – Узнавши, что яма готова, сам ее осмотрел и одобрил. Не всякий вельможа так равнодушно опустится в землю» («Кіевская старина», № 4 за 1893 р.).
Помер Кирило Григорович Розумовський у 1803 році, не доживши п’яти років до народження своєї онуки Варвари. Після смерті гетьмана Яготин, як і всі інші земельні володіння небіжчика, дістався його синові Олексію Кириловичу Розумовському, відомому дипломату. Очолюючи міністерство народної освіти, він сприяв збільшенню в Україні початкових шкіл, але в питанні викладання проводив (будучи геть зросійщеним) реакційний курс, заборонив приймати до гімназії дітей кріпаків і, що зовсім жахливо, – син же ж українського гетьмана! – сприяв русифікації своєї поневоленої батьківщини – цим завжди була сильна і є сильною імперська – самодержавна, червона і нині мовби ж демократична – матушка Росія!
Олексій Розумовський перебудував яготинську садибу, насадив величезний парк, побудував літні флігелі та господарчі будівлі. Один з мандрівників у 1823 р. писав: «Самое расположение княжеского дома с флигелями и садом есть игра прихотливой фантазии архитектора. Дом отделяется от озера цветником и стоит против острова, покрытого густым лесом, – фасад маєтку був до Супою. – Флигели, состоящие из отдельных домов, выдаются уступами на зеленую площадь двора, от них проведены через сад аллеи, направленные к тому же острову, как к центру и основанию всей перспективы».
Для створення парку запрошували як іноземців, так і місцевих майстрів. За два роки до смерті (граф помер у Почепі 1822 р.) Олексій Розумовський подарував яготинський палац своїй дочці Варварі, яка вийшла заміж за князя Миколу Григоровича Волконського.
Весілля святкували в Батурині, в палаці діда нареченої Кирила Розумовського – так поріднилися два роди й увійшли в історію України.
Зокрема, і в історію Яготина.
М. Г. Рєпнін вів свій родовід від княжого роду Михайла Всеволодовича Чернігівського, який помер у 1246 р. Рід припинився 1801 р. зі смертю генерал-фельдмаршала князя М. Б. Рєпніна. Та в тому ж році за велінням Олександра I онуку (по дочці) останнього Рєпніна, князю Миколі Григоровичу Волконському, який теж походив від Михайла Чернігівського, було дозволено носити прізвище Рєпніна-Волконського. Як пишуть дослідники: «величезне озеро не тільки прикрасило графський маєток, а й стало невід’ємною частиною Яготина. Ним захоплювалися й милувалися всі, хто приїздив до містечка. Мальовничі береги Супою не залишали без уваги і пензлі художників. Нині відомі чудові акварелі російського художника XVIII століття Лазарєва, на яких передано живописні куточки Яготина, графського маєтку, Супою». Місця тут і справді гарні – такі, де, як звичайно, відпочиває душа і де хочеться забути про життєву маєту. Відвідати Яготин і не побувати в парку Рєпніних, що привільно розкинувся на горбистих берегах Супою? Ми відразу ж зайшли до картинної галереї (помешкання її – то маленька часточка, що вціліла від колишнього палацу), гуляли в тінистому парку. Був тихий і лагідний липневий день. Ми йшли парком до озера і всюди, блакитніючи, нас супроводжував петрів батіг. Скільки його було в Яготині! Здавалось, що він, як зацвів ще в часи Кирила Розумовського чи його нащадків Рєпніних та правнучки його Варвари, так і цвіте досі і ніяк не може відцвісти. А в парі з ним білів деревій. Над сухими горбами, над парком, що спускався до Супою, – небо голубе, по ньому пливуть ліниві хмарки. Повітря було сухим, степовим. Ми присіли на вигорілому горбистому березі, а внизу, в зелені – там волого, – плескалися хвилі графського озера, на берегах якого шумів очерет, там і там виднілися вудкарі.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Деякі історики свого часу запевняли – щоправда, бездоказово, – що Шевченко – це їхнє вуличне прізвисько, а родове їхнє прізвище – Грушевські, по батькові.
2
М. К. Чалий – український громадсько-культурний діяч, автор книги «Жизнь и произведения Тараса Шевченко», що стала однією з перших біографій поета. Шевченко називав його своїм «великим приятелем». Михайло Чалий і розповів про раннє дитинство Тараса Шевченка.
