Тарас Шевченко: сто днів кохання

І не могли вжитися. Тарас Шевченко був вельми пристрасним, темпераментним та експансивним, часто був людиною настрою, щось починав і кидав, не доводячи до пуття задумане; а Сошенко від природи був спокійний та врівноважений.

«У той час він зовсім змінився, – згадуватиме згодом Сошенко. – Познайомившись через Брюллова з найкращими петербурзькими домами, він часто їздив то сюди, то туди вечорами, гарно вдягався, навіть із претензією на комільфотність. Словом, у нього на деякий час вселився світський біс. Досадно й боляче мені було дивитися на його розкидливе життя, невластиве нашому братові-мистцеві, що живе лише для одного мистецтва. Так ось як, думав собі, зрозумів він свободу, що коштувала йому такої боротьби, таких страшних зусиль».

Про це свідчать і біографи Шевченка. Тарас тоді купував собі то єнотове хутро, то годинник із ланцюжком (гроші заробляв малюванням портретів для багатіїв). Їздив на шикарних візниках; часто у кого-небудь гостював, додому повертався пізно, не без веселого хмелю. Сошенко вже відкрито йому дорікав, що він веде життя гуляки, а не митця, благав схаменутися, кинути гульки і сповна віддатися творчій праці… Але Тарас не хотів і слухати приятеля та його поради «схаменутися»… Іноді у них виникали навіть розмови на підвищених тонах. Братові Микиті Тарас писав: «Велике щастя бути вільним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить». До всього ж Іван Сошенко і Тарас Шевченко мали різні погляди, тож не просто їм було ужитися разом. А втім, хоч і з натугою, а могли би ужитися, якби не трапилася одна рахуба, коли між ними опинилося одне гарненьке дівча на ймення Амалія…

Процитуємо ще раз розповідь Івана Сошенка про його першу зустріч з Шевченком:

«У неділю Тарас з’явився до мене у такому вигляді: на ньому був замаслений тіковий халат і штани з товстого сільського полотна, забруднені фарбою. Він був босий, розхристаний і без шапки… Дивився понуро і соромливо…» Зустрілися земляки-українці в Петербурзі 1836 року.

Шевченку тоді йшов двадцять другий рік, він був кріпаком полковника Павла Енгельгардта, який забагнув з талановитого хлопця зробити домашнього художника, тож послав його на навчання до майстра Ширяєва. Сошенко познайомив талановитого кріпака із вицвітом петербурзької малоросійської громади. І заходився клопотатися про викуп Шевченка з неволі. Художники Брюллов та Венеціанов просили Енгельгардта звільнити Шевченка. Але кріпосник раптом загнув за нього майже неймовірну ціну – дві з половиною тисячі рублів. Дуже велика на той час сума. Але хазяїн – барин.

І ось який було знайдено вихід.

«Домовившись попередньо з моїм поміщиком, Жуковський упросив Брюллова написати з нього портрет з метою розіграти його в приватній лотереї, – згадуватиме згодом Шевченко. – Великий Брюллов відразу ж погодився. Жуковський з допомогою графа Вієльгорського влаштував лотерею в 2500 рублів і цією ціною була куплена моя воля 22 квітня 1838 року».

Лотерея відбулася в Аничковому палаці, резиденції імператора Миколи I. Члени царської сім’ї внесли тисячу рублів і портрет Жуковського став власністю дружини Миколи I, імператриці Олександри Федорівни.

І ось він настав, неймовірно щасливий у житті Тараса Шевченка день 22 квітня 1838 року, коли йому вручили «отпускную» – документ з підписом поміщика Енгельгардта про те, що кріпак Шевченко одержав од нього волю. Як згадуватиме Сошенко, того дня Тарас крізь відчинене вікно вскочив до кімнати просто з тротуару, звалив мольберт і кинувся Сошенкові на шию, вигукуючи: «Свобода! Свобода!». Сошенко гаряче обійняв друга, і вони, наче діти, обоє на радощах розплакалися, разом вигукуючи: «Свобода! Свобода!».

І Тарас Шевченко, вже не кріпак, а вільний, почав навчатися живопису в класі Карла Брюллова.

«Самому тепер не віриться, – записував до щоденника, – а насправді так було. Я з брудного горища, я – нікчемний замарзуха – на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв!»

Янгол з гусячими крилами

Мов янголи ясні,

Літають мрії ті

І будять у людей надії золоті.

М. Рильський

Янгол (ангел) за релігійним культом – надприродна істота, посланець, вісник Бога, завжди зображується у вигляді юнака з незмінними крилами за плечима, що часто завдавали клопоту художникам. «Справжніх» янголів вони, звісно, не бачили, малювали їх такими, якими уявляли. А ось із зображенням крил була проблема. Якими їх зображувати? З чого їх малювати? Така проблема виникла й перед молодим художником Петровським, коли вони мешкали на Васильєвському острові в Петербурзі.

Якось приятель поскаржився Шевченку: де б дістати великого птаха, аби він міг скопіювати крила янгола-хоронителя для картини «Агар у пустелі», що її тоді малював?…

– Великого і, звичайно ж, крилатого птаха? – ковтнувши слину – вони тоді перебували на грошовій мілині та днями, бувало, голодували, – перепитав Тарас.

– Так, такечки, з великими крилами, щоби я їх міг скопіювати.

Подумавши, Тарас пригадав: неподалік мешкав помічник поліцмейстера Академії Соколов, на задньому дворі в якого були гуси.

– Чималі гуси, – шепнув Тарас художнику. – А крила які в них! Як перемалюєш – за янгольські зійдуть.

Поміркувавши так і сяк, приятелі одного надвечір’я проникли на задній двір помічника поліцмейстера і, підкравшись, накрили там найбільшого гусака шинелею. А щоби він не здійняв ґвалту, міцно затиснули йому дзьоба. Та й понесли свій трофей до майстерні Петровського.

– Крила в нього і справді видатні, – радів дорогою художник, як вони поверталися додому з гусаком. Тарас ніс птаха, а Петровський поруч дріботів (він був маленький, з короткими ногами, тож не ходив, а дріботів), затискуючи гусакові дзьоба, аби той, бува, не здійняв обурливого ґвалту, не зчинив тривоги…

Крила в нього і справді виявилися чималі, і Петровський їх хутко перемалював – для вмілого скільки тої роботи! І обоє – і Петровський, і Шевченко – залишилися задоволені: крила гусака, на їхнє переконання, були схожими на янгольські… (Щоправда, жодного янгола вони за свого життя не бачили, але були певні, що гусячі крила схожі з янгольськими.)

А от самого власника тих крил – чималого гусака – шкода було відпускати. Тим паче що і Петровський, і Шевченко вже який день голодували. Скільки дармового м’яса! Не вагаючись, попрохали сторожа Академії мистецтв, і той зварив для них гусака в самоварі. (Звісно, перед цим позбавивши його голови та обскубавши пір’я.)

Звареного в самоварі гусака (дещо перепало і сторожу) як за себе кинули. Лежали потім ситі й задоволені – ще ніколи їхній обід не був таким щедрим і ситним… Ось тільки непокоїла думка: а раптом помічник поліцмейстера виявить пропажу в загороді для своїх гусей і якимось робом дізнається хто гусака поцупив? Та й совість – ніколи не вдавалися до крадіжок – почала їх непокоїти. На щастя, трапилося так, що Шевченко щось там комусь намалював і отримав за роботу аж два рублі – одного рубля й відніс помічнику поліцмейстера за викраденого в нього гусака. Помічник поліцмейстера не розгнівався, а навіть зрадів: рубль за гусака – то була щедра плата…

Їхній вчитель Карл Брюллов весело сміявся, коли дізнався про витівку молодих художників. Подивився картину Петровського і янгола з крилами, зображеного на ній, все ще сміючись, визнав «справжнім». Особливо його крила. Щоправда, зауважив, що традиційно янгола хоч і зображували у вигляді юнака, але для нього справжніми янголами були, є та будуть жінки.

І в першу чергу, уточнив Брюллов, вродливі дівчата (а всі дівчата у нас – вродливиці, додавав він), які відзначаються добротою, лагідністю, невинністю та ніжністю і від присутності яких у світі білому стає ще краще…

Для житла Шевченко підшукав собі дешевеньку кімнатку. Це житло виявилося таким убогим, що Іван Сошенко, як побачив його, носом закрутив. І відразу ж запропонував другові поселитися разом з ним у квартирі, що її він наймав у німкені Марії Іванівни Клоберг.

Тарас Шевченко, згрібши в оберемок свої нехитрі пожитки, босий і розхристаний, прибіг до Сошенка.

Як водиться, обмили се діло, і Тарас почав жити в Сошенка.

І все було добре, місця їм обом вистачало, але тут… Тут спалахнула любовна драма.

Про ту негадану рахубу сам Сошенко так розповів:

«У Марії Іванівни мешкала племінниця, сирота, дочка виборзького бургомістра Амалія, прегарненька німкенька. Нашому брату художнику закохатися не важко і я покохав її від душі і навіть, грішна людина, подумував було на ній женитись. Але Тарас розладнав всі мої плани. Він швидко провів атаку проти Амалії (очевидно, за Амалію. – В. Ч.) і відбив її у мене. Довго я приховував своє невдоволення на їхні близькі відносини, зрештою не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири. Але тим не допоміг своєму горю: Амалія стала ходити до нього на квартиру».

«Амалія стала ходити до нього на квартиру…»

Дівчина до хлопця! Власне, не ходила, а, як розповідали Сошенкові очевидці, крадькома бігала – хитрою лисичкою. Як називають тих, хто не рахується з народною мораллю, веде аморальний спосіб життя?… Так, так, розпусниками. І Амалія, виходить, розпусниця. Гуляща дівка! А така за людськими звичаями не заслуговує на пощаду. Бо де це бачено, де це чувано, щоб незаміжня дівчина бігала додому до парубка – гм…

Дізнавшись про це, Сошенко ладен був розтерзати Амалію, яку ще вчора кохав і яка ще вчора обіцялась йому віддатися…

Обіцялась і…

І зустрівши молодшого за нього, за Сошенка, якому обіцяла віддатися, парубка, перебігла до нього. Ба навіть на квартиру до нового любчика потай почала бігати, затіваючи там сороміцькі любощі. Бо ж навіть затримуючись у Тараса допізна, залишалася в нього ночувати.

Любов – почуття, властиве людині, глибока симпатія до іншої людини чи об’єкта, почуття глибокої приязні… А втім, хто сієї премудрості не знає, хто цього не спізнавав, бо як же людині жити без неї, без любові?

А ще любов розглядається як філософська категорія, у вигляді суб’єктного відношення, інтимного вибіркового почуття, спрямованого на предмет любові, тому любов виступає найважливішим суб’єктивним індикатором щастя.

Любов – одна з фундаментальних і загальних тем у світовій культурі та мистецтві. Давні греки розрізняли кілька окремих типів любові:

«Ерос» – стихійна, захоплююча закоханість у вигляді пошанування, спрямованого на об’єкт любові.

«Філія» – любов-дружба чи любов-приязнь, обумовлена соціальними зв’язками або особистим вибором.

«Сторге» – любов-ніжність, особливо сімейна.

«Агапе» – жертовна любов, безумовна любов, в християнстві – це любов Бога до людини.

Греки виокремили ще різновиди любові:

«Людус» – любов-гра до перших ознак нудьги, заснована на статевому потягові і спрямована на отримання задоволень.

«Манія» – любов-одержимість, основа якої – пристрасть і ревність. Давні греки називали манію «безумством від богів».

«Прагма» – поміркована любов, коли переживання цього почуття в людині спричиняється не сердечною прив’язаністю, а тільки заради вигоди.

В українців, окрім любові, існує ще й кохання. Це вважається одне й те ж, але… Любити можна всіх і вся (батьківщину, край, людей, рідних тощо), а кохають лише дівчат і жінок, бо кохання – це вже сексуальний інтим.

Кохання – в уявленнях українців – це найкраще людське почуття, найвище щастя, світла доля, основа сімейної злагоди. Вочевидь, так воно і є.

Століттями і навіть тисячоліттями кращі уми людства, філософи і поети намагалися розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття – кохання. (У деяких народів символом кохання була бджола, бо поєднувала (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».)

І став Тарас коханцем, як називається чоловік, що перебуває в позашлюбному зв’язку з жінкою або дівчиною, а вона, своєю чергою такому чоловікові стає коханкою… І вперше юний Тарас спізнав – із Амалією, – що ж воно таке, те, що сьогодні називається… гм-гм… сексом. Чи то пак, статевими зносинами, статевою любов’ю…

Далі фантазувати про те, що буває між молодими, коли вони на нічку залишаються удвох під одним дахом в одній постелі, Сошенко вже не мав сили. Чортова німкенька! Здавалося, кінець світу, а не тільки моралі.

– Шалава! Гуляща! Розпусниця! Зрадливиця!

Якими тільки словесами не вибухав за згадки про Амалію Сошенко, про ту Амалію, з якою ще вчора збирався йти під вінець. Сліпець! Як добре, що хоч своєчасно прозрів і побачив, хто така насправді кралечка Амалія. Тараса ж ні в чому не винив – не він ходив на побачення до Амалії. Амалія, втративши стид і страм, сама до нього бігала на квартиру, де невдовзі навіть почала залишатися й на ніченьку…

Жах, жах та ще й жахота! Невже такі дівчата ще водяться на світі білому, вдаючи з себе невинних ягничок, а самі тим часом у гречку – стриб-стриб! От стерва! І вродиться ж така!

А де ж твоя дівоча цнота, незайманість, де твоя честь дівоча незаплямована? Не знаходячи відповіді, зрештою накотився на Тараса:

– Як ти міг… Ми ж друзі. Чи не побратими. А ти… Я збирався на ній женитись, а вона… Тихцем до тебе бігає. І навіть залишається у тебе на ніч. І ти її не виштурхав у плечі?

– За віщо?

– А вона ж зрадила мене, твого друга.

– Та чи вона твоя власність, Йване… Була твоєю, стала моєю… Що ж тут такого. А я з нею спізнав – уперше! – рай! І вперше повірив, що рай на землі є, якщо там є такі дівчата. А женитись на ній, на відміну від тебе, я їй не обіцяв. У нас – вільна любов!

– Що ти говориш? Хіба це любов? Це ж… це ж б-блуд! Бо як не женитись на дівчині, то для чого тоді з нею і кохання затівати…

В істориків збереглися дані, що Тарас і Амалія ще досить довго зустрічалися, але Шевченко з німкенею так і не одружився – хоча буцімто й обіцяв із нею побратися. (Прегарненька німкеня йому таки подобалась, принаймні на початку їхнього знайомства). Та діло далі флірту так і не просунулося. Що ж до Сошенка, то він таки взяв би шлюб із Амалією, якби вона не виявилася шелихвісткою. Чи, принаймні, була б твердою у своїх намірах; вона належала до тих красунечок, яким сьогодні подобається один, а завтра інший… Була вона сиротою, мешкала в Сошенка, якому так успішно наставила роги, хоча він і збирався з нею побратися, але… Він був значно старший (Амалія називала його позаочі «дідом»), тож молодому та хвацькому Тарасу – і на вроду він був гарніший од свого приятеля, – легко пофортунило відбити в Івана його нестійку подругу. Шевченко – парубок удатний! – таки захопився Амалією, але…

За спогадами Чужбинського[3] та Чалого, Шевченко в ранній юності хоч і упадав за дівчатами, але не мав наміру – принаймні, до заслання – женитися, тому й серйозних зв’язків із жінками у нього тоді не було, хоча жіноче товариство він таки любив. Та не все так виходило, як гадалося.

«Як молоді люди, – писав Чужбинський, – почнемо було з ним (із Шевченком. – В. Ч.) розмову, і варто було лише нагадати йому якесь захоплення жінками, він звичайно казав: “Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже”».

Жінок (як і дівчат) він знав і далебі інших…

Про красуню, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло

Це Дмитро Чуб у своїй праці «Живий Шевченко» висловився так про одну відому в Києві красуню, що нею навіть захопився був і Шевченко.

І ледве вирвався з її чар. Та кралечка гулящою була. Простіше, повією.

Як відомо, у першій половині свого життя – принаймні, до заслання – Шевченко не збирався (начеб не збирався) одружуватись. Тож і не мав тривалих зв’язків з жінками та серйозних намірів щодо них. Наприклад, щоби побратися. Але «будучи, як і всі» (чоловіки), полюбляв жіноче товариство.

І не тільки товариство жіноче, а й самих жінок, бо як же нам, чоловікам, та без них жити? Де той рай шукати, якщо обминути жінок?

А кожна жінка – це рай. (Пардон, буває, що й пекло, але раю все ж таки вони дарують нам більше.)

А жінок Шевченко, за свідченням свого друга-приятеля та біографа Михайла Чалого, любив жвавих. Казав бувало:

«Щоб під нею земля горіла на три сажні».

Утім пропащі, хоч і милі, створіння не захоплювали Шевченка, – зазначив Д. Чуб у згадуваній праці. – На продажну любов, на жінку, що віддавалася пристрасті (треба гадати за гроші. – В. Ч.), він казав: “Можна махнути рукою!”».

«Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші. «Я завжди радів, коли йому хтось подобався, – писав Чужбинський, – благородна його натура робилася ще художнішою, і він працював тоді з великим завзяттям». Проте у красуні тій Шевченко хутко розчарувався. Запросила вона його якось уранці прочитати їй одну поему і сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала би зазнати насолоди від читання. Тарас Григорович пішов до неї з якимсь тремтінням, але ж яка чекала на нього несподіванка! Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі, в товаристві трьох залицяльників… І майстерно маневрувала, по-своєму дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, зніяковів, і хоч як чарівна господиня атакувала його люб’язністю, пішов із твердим наміром ніколи більше не звертатися до красуні – і дотримав слова».

Щоправда, як свідчив Чужбинський, Шевченко довго її ще згадував і навіть написав такі рядки з приводу захоплення тією красунею:

Не журюся, а не спиться,Часом до півночі,Усе світять ті блискучіТвої чорні очі.Мов говорять тихесенько:«Хоч, небоже, раю?Він у мене тут – у серці».А серця немає.Й не було його ніколи,Тільки шматок м’яса.Нащо ж хороше і пишноТи так розцвілася?…Не журюся, а не спитьсяЧасом і до світа,Усе думка побиває,Як би так прожити,Щоб ніколи такі очіСерця не вразили?…

То що ж воно таке – любов?

Сказано ж бо: століттями і навіть тисячоліттями кращі уми людства, філософи і поети намагалися розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття кохання. Чи – любові. І розгадуючи цей фантастичний феномен, завдяки якому людство існує й розвивається і люди залишаються людьми, а не, наприклад, тваринами, ось яке вже століття ті, хто, здається, знає усе, намагаються розгадати таємницю, зокрема й Лаури де Новес.

…То був сонячний квітневий день, коли поет Франческо Петрарка вперше побачив свою кохану. Той день він запам’ятав на все життя. Вони зустрілися 6 квітня 1327 року у Страсну п’ятницю в маленькій церковці Святої Клари. На той час він уже був визнаним поетом двадцяти трьох років, вона – заміжня двадцятишестилітня жінка, в якої на той час уже було кілька дітей (всього Лаура народила своєму чоловікові одинадцятеро дітей). Білявка з великими і добрими очима, вона здалася поету втіленням жіночності й духовної чистоти. Зачарований нею, Петрарка писатиме:

Благословен той день, місяць, літо, годинаІ мить, коли мій погляд ті очі зустрів!Благословен той край і далина та світла,Де полоняником я став очей прекрасних!

І Лаура, яку він доти не знав, за мить стала музою Петрарки та його мрією, що перейшла у вічність… Турботи і вік дещо зіпсували її прекрасне лице глибокими зморшками (в епоху середньовіччя дівчатка виходили заміж і активно жили статевим життям у віці 10–11 років, тож старіли вони досить швидко, ледве досягнувши 30 років), волосся її посивіло і втратило красу, а фігура зіпсувалася після багатьох пологів, але Франческо Петрарка і тоді любив Лауру. І що більше вона старіла, то більше він захоплювався її жіночністю і зачаруванням. Для нього вона і в старості була все такою ж прекрасною, як у ранній юності… Вони зустрічалися на вулицях містечка Авіньйона, в церквах на службах, і закоханий Петрарка, не сміючи відвести від своєї музи очей, дивився на неї закохано-захоплено-зачаровано, доки вона йшла під руку з чоловіком. За всі роки зустрічей вони не обмовилися жодним словом. Але кожного разу, спіймавши звернений до нього теплий погляд Лаури, щасливий поет повертався додому і до ранку писав присвячені їй сонети. І через століття потомки називатимуть її ім’я як символ неподільної любові чоловіка до жінки.

Як присягався поет, за довгі роки він не мав жодного помислу про «гріховне доторкання до цієї святої жінки».

Доля Лаури залишилась у серпанку таємниці. Чи була вона щаслива у своєму сімейному житті? Чи кохала свого чоловіка? Чи завбачала вона тремтливий погляд, закоханий погляд поета, який зустрічався з нею на вулицях містечка? Чи могла вона бодай здогадуватися про почуття чоловіка, який так і не відкрив їй свого серця? Цього вже ніхто й ніколи не знатиме.

Лаура померла 6 квітня 1348 року – в Європі тоді лютувала чума, що й забрала її з цього світу. Довго і тяжко-боляче переживав поет смерть коханої. Зачиняючись ночами в кімнаті, він за тьмяного світла свічки звеличував Лауру у своїх сонетах.

Я припадав до її ніг у віршах,Сердечним жаром наповнюючи звуки,І сам з собою перебував в розлуці:Сам – на землі, а думками – в хмарах.Я співав про золоті її кучері,Я оспівував її очі і руки,Блаженством райським вшановуючи муки.І ось тепер вона – холодний прах.А я без маяка, в шкаралупі сирійКрізь шторм, який для мене не новий,Пливу по життю, правуючи навмання…

Після смерті Лаури Петрарка написав сонети – «Вірші на смерть мадонни Лаури», «Тріумф смерті», «Тріумф слави». Свою кохану він пережив на 26 років. Але і після її кончини він кохав Лауру так само захоплено і ніжно, присвячуючи їй, вже давно мертвій, прекрасні сонети, 365. Їх усіх було зібрано в «Канцоньєре» («Книзі пісень»), що є найзнаменитішим твором поета. Знетямлено люблячи Лауру, він одружився, мав сина й дочку, але так само пристрасно і незрадливо любив Лауру. Всі роки біля нього була його улюблена дочка Франческа та її діти. Вона й поховала батька, який одного дня не дожив до свого 70-ліття. І останніми його словами в цьому світі були слова про те, що він «нарешті йде до Лаури, щоб там… ТАМ уже більше ніколи не розлучатися з коханою»…

Справді, які, хоч і найпремудріші, філософи і поети зможуть розгадати таїну любові-кохання…

То хто ж їм послав Амалію?

Ось таким він виявився тоді, коли, упадаючи за прегарною німкенею, відбив її в Сошенка: щось ніби ворухнулося в серці та якийсь час там ворушилося, а потім і стихло… Шевченко молодим був, безтурботним, легко і просто міняв жінок і дівчат, і хоч би що їм не обіцяв, але тоді ще не збирався обзаводитися сім’єю… Хоч іноді захоплювався аж-аж…

Той же Чужбинський згадує про одне таке захоплення Шевченка в Києві. Змальовуючи лавру, Шевченко, як розповідав Дмитро Чуб у своїй книзі «Живий Шевченко», познайомився з родиною богомольців, що приїхали до Києва. У цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звіту. Чужбинський не бачив Шевченка кілька днів і зрозумів, що поет захопився дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на Поділ, ідучи скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товаристві, що складалося з двох старих жінок, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання відхилила вуаль – її розчервоніле личко, обрамлене світлим волоссям, було чудове. Сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Тараса Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось цікаве. Чужбинський у цей час сходив на гору. Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський монастир.

На третій день він був дуже сумний і розповів Чужбинському про своє захоплення. Та родина виїхала вже в село. Дівчина ж була за когось засватана, і у вересні мало бути весілля. І Шевченко про неї скоро забув.

Але до однієї особи поет повертався тричі. «Славна молодичка, – казав він приятелеві, – і така приємна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знову тебе тягне».

Шевченко, писав Чалий, любив жінок жвавих. І вкотре повторював: «Щоб під нею земля горіла на три сажні».

Що ж до Івана Сошенка, свого друга-приятеля, який стільки зробив для нього, то Тарас Шевченко таки помирився з ним – щоправда, після того, як покинув Амалію, вони й далі залишилися щирими друзями.

Як склалася подальша доля прегарненької, щедрої на любов німкеньки Амалії – невідомо.

Іван Сошенко невдовзі переїде до Ніжина учителем каліграфії та малювання в місцевій гімназії, а 1846 р. перебереться до Немирова на таку ж посаду. Малюватиме портрети відомих людей тамтешнього краю, врешті, закохається у свою ученицю Марцеліню Тимофіївну. Щось там у нього не склалося в Немирові – тамтешній директор виявився самодуром, – Іван Максимович переїде до Києва і двадцять років викладатиме у Другій київській гімназії.

Сошенко був щасливим чоловіком і гарним батьком. Але роки тихо й непомітно брали своє. У 1876 році він повіз своїх онуків до Черкас, звідти збирався заїхати в Богуслав, але, діставшись до Корсуня, відчув свій кінець. Впав на ходу і на сімдесятому році життя віддав Богу душу – це трапилося на березі річки його дитинства Росі.