Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Ніч перед штурмом

Після шістьох тижнів майже щоденної битви султан став нетерплячий. Його гармати зруйнували мури в багатьох місцях, але всі спроби штурму, здійснені за його наказом, закінчувались досі кривавим відступом. Для полководця лишаються тепер тільки дві можливості: або зняти облогу, або після численних окремих атак приготуватися до великого й вирішального штурму. Мехмед скликав своїх паш на воєнну раду, і його палка воля взяла гору над усіма міркуваннями. Великий, вирішальний штурм призначили на 29 травня. Султан зі звичною рішучістю береться до готувань. Дав наказ про святковий день, сто п’ятдесят тисяч чоловік, від першого до останнього, повинні виконати всі святкові обряди, які приписує іслам: сім омивань і тричі на день велика молитва. Всі запаси пороху і ядер, які ще лишалися, приготували для масованого гарматного обстрілу, щоб одразу по ньому почати штурм, для якого призначили окремі підрозділи. З ранку до ночі Мехмед не давав місту спочинку. Від Золотого Рогу аж до Мармурового моря, вздовж усього величезного табору, султан їздить від намету до намету, всюди особисто підбадьорює командирів, надихає простих вояків. Але як добрий психолог він знає, як найкраще піднести до найвищих меж бойовий дух ста п’ятдесятьох тисяч, і тому дає страхітливу обіцянку, яку потім, на свою честь або безчестя, найбездоганніше виконає. Ту обіцянку його оповісники під барабани і фанфари оголошують усім вітрам: «Мехмед присягає ім’ям Аллаха, ім’ям Магомета і чотирьох тисяч пророків, присягає душею свого батька, султана Мурада, присягає головами своїх дітей і своєю шаблею, що після штурму і загарбання міста він дасть своєму війську необмежене право грабувати місто. Все, що є в тих мурах: хатнє начиння і майно, прикраси і самоцвіти, монети і скарби, чоловіки, жінки та діти мають належати переможним воякам, а він сам зрікається будь-якої частки, крім слави, що він здобув цей останній бастіон Східної Римської імперії».

Галасливою радістю привітали вояки це дикунське оголошення. Гучний радісний крик і несамовиті заклики: «Алла-іль-Алла» з тисяч горлянок, наче буря, долинули до переляканого міста. «Ягма, ягма!» – «Грабунок, грабунок!» Це слово стало бойовим покликом, воно тріщить разом із барабанами, буяє разом із цимбалами і фанфарами, а вночі табір обертається у святкове вогненне море. Обложені на валах перелякано споглядають, як на рівнині й на пагорбах загорілися міріади вогнів та смолоскипів, а вороги з сурмами, дудками, бубнами й барабанами святкують перемогу за перемогою: то був немов жорстокий і безмовний обряд, що його здійснював поганський жрець перед жертвоприношенням. Потім раптом опівночі погасли, за наказом Мехмеда, всі вогні, враз ущух тисячоголосий гарячий гомін. Але це раптове заніміння і довга пітьма своєю грізною рішучістю пригнітили розгублених оборонців, які прислухалися, ще тяжче, ніж нестямна радість галасливого світла.

Остання відправа в соборі Святої Софії

Обложені не потребували ніякого вісника, ніякого перекинчика, щоб знати, що чекає на них. Знали, що віддано наказ про штурм, і здогад про страхітливий обов’язок і страхітливу небезпеку висів, наче грозова хмара, над усім містом. Поділене за мирного часу розколами й релігійними суперечками, населення зібралося разом у ті останні години, бо завжди тільки крайня нужда витворює незрівнянну виставу земного єднання. Щоб було готовим усе, що зобов’язувало жителів до оборони: віра, велична минувшина, спільна культура, басилевс наказав здійснити зворушливу церемонію. За його наказом увесь народ – православні й католики, духівництво й миряни, діти та літні люди – зібрався в одну процесію. Ніхто не міг і ніхто не хотів лишатися вдома, всі, від найбагатших до найбідніших, побожно стали рядами і зі співом «Киріє елейсон», «Господи, помилуй», пройшли врочистою ходою спершу по місту, а потім і по зовнішніх мурах. Із церков повиносили святі ікони та мощі й несли їх попереду, всюди, де в мурах був пролом, вішали яку-небудь ікону, щоб вона краще, ніж земна зброя, захищала від штурму невірних. Водночас імператор Константин зібрав коло себе сенаторів, шляхтичів і командирів, щоб останнім зверненням надихнути їхню мужність. Проте не міг, як Мехмед, пообіцяти їм незмірну здобич. Але їх прикрасить честь, яку вони здобудуть для християнства і всього Західного світу, якщо відіб’ють цей останній вирішальний штурм, і на них чигає небезпека, якщо вони піддадуться тим убивцям і паліям; і Мехмед, і Константин – обидва знають, що цей день визначить історію на сотні років.

Потім почалася остання сцена, одна з найзворушливіших у Європі, незабутній екстаз загибелі. У Святій Софії, що тоді ще була найпишнішим собором світу, який від того дня братання обох церков покинули й вірні, й люди взагалі, зібралися приречені на смерть. Навколо імператора купчиться увесь двір, аристократія, грецьке і римське духівництво, генуезькі й венеціанські моряки й вояки, всі в обладунках та зі зброєю, а позаду них мовчки й шанобливо вклякли тисячі й тисячі тіней, що бурмотіли молитви: зігнутий, збуджений страхом і клопотом народ, а свічки, які насилу змагалися з пітьмою навислих склепінь, освітлювали ту одностайно схилену в молитві масу, наче єдине тіло. То була душа Візантії, що молилася тут Господу. Ось уже патріарх підніс свій могутній голос, закликаючи вірних, йому співом відповіли хори, в тому просторі востаннє залунав священний і вічний голос Західного світу, його музика. Потім люди одне за одним, спершу імператор, підходили до вівтаря, щоб їм дала розраду віра, аж поки величезний простір до самих склепінь відлунював і гув від ненастанного прибою молитов. Почалася остання, заупокійна відправа Східної Римської імперії. Християнська віра востаннє мала свій притулок у храмі Юстиніана.

Після цієї разючої церемонії імператор ще раз побіжно навідався до свого палацу й попросив в усіх своїх підданих і слуг прощення за всі кривди, які він коли-небудь заподіяв їм у житті. Потім сів верхи й поїхав – точнісінько як Мехмед, його великий супротивник, тієї самої пори – вздовж мурів від краю до краю, щоб надихнути вояків. Ось уже опустилася ніч. Не чути жодного голосу, ніде не бряжчить зброя. Але з тривогою в душі тисячі людей у міських мурах чекають дня і смерті.

Керкапорта – забуті двері

О першій годині ночі султан дав наказ починати штурм. Розгорнули величезні корогви, і з єдиним криком: «Алла, Алла-іль-Алла» сотня тисяч чоловік зі зброєю, драбинами, мотуззям і гаками кинулися до мурів, водночас гриміли всі барабани, вили фанфари, а литаври, цимбали і дудки поєднували свої гострі тони з людськими криками і гуркотом гармат у єдиний ураган. Під мури без ніякого жалю кинули спершу ненавчені війська, башибузуків, бо в султановому плані нападу їхні напівголі тіла правили певною мірою за запобіжний бар’єр, вони мали виснажити й ослабити ворога, перше ніж підуть у вирішальний штурм добірні війська. З сотнями драбин біжать уперед у пітьмі ці гнані батогом люди, видираються на мури, їх скидають униз, а вони знову деруться вгору, знову і знову, бо шляху назад немає: позаду них, призначеного лише для пожертви нікчемного людського матеріалу, вже стоять добірні війська, які щоразу знову женуть їх уперед майже на певну смерть. Захисники ще зберігають свою перевагу, численні стріли та каміння не пробивають їхніх кольчуг. Але справжню небезпеку для них – і тут Мехмед розрахував слушно – становить виснаження. Ненастанна битва у важких обладунках із легко озброєними військами, які без упину ринуть уперед, постійні переходи від одного місця нападу до другого виснажили значну частину їхніх сил протягом тієї вимушеної оборони. І аж тепер, коли вже засірів ранок після двогодинної боротьби, уперед помчали другі штурмові війська, анатолійці, битва стане ще запекліша. Адже анатолійці – дисципліновані й добре вишколені воїни, теж убрані в кольчуги, крім того, їх набагато більше і вони анітрохи не втомлені, тоді як захисники змушені захищати від спроб ворога вдертися в місто то одне місце, то друге. Але напасників знову всюди відкинули назад, і султан змушений послати свої останні резерви: яничарів, добірні війська, елітну гвардію османського володаря. Він сам стає на чолі дванадцятьох тисяч молодих, добірних вояків, найкращих, яких тоді знала Європа, і вони з єдиним криком кинулись на виснаженого супротивника. Це вже крайня пора, щоб у місті бамкали в усі дзвони, скликаючи на мури всіх бодай наполовину боєздатних та моряків із кораблів, бо тепер почалася справді вирішальна боротьба. На лихо для оборонців, камінь влучив у проводиря генуезьких військ відважного кондотьєра Джустініані, з тяжкою раною його занесли на корабель, і ця втрата на мить похитнула енергію оборонців. Але вже підбігає сам імператор, щоб запобігти загрозі й ворог не вдерся в місто, ще раз удається скинути штурмові драбини: рішучість протистоїть останній рішучості, і якусь мить здається, ніби Візантія врятована, крайня потреба знову взяла гору над найнесамовитішим нападом. Але одна трагічна випадковість, одна з тих таємничих секунд, протягом яких історія інколи ухвалює свої незбагненні постанови, одним ударом вирішила долю Візантії.

Сталося щось цілком неймовірне. Крізь один із багатьох проломів у зовнішніх мурах неподалік від місця основного нападу пробралося кілька турків. Іти до внутрішнього муру вони не наважились. Із цікавості тиняючись без мети між першим і другим міськими мурами, вони побачили, що одна з малих брам внутрішніх міських стін, так звана Керкапорта, через незбагненний недогляд стоїть відчинена. Власне, то були невеличкі двері, призначені в мирний час для проходу піших у ті години, коли велика брама ще зачинена; саме тому, що ті двері не мали ніякого військового значення, серед загального збудження останньої ночі про їхнє існування вочевидь забули. А тепер яничари побачили на свій подив, що ці двері посеред непорушних бастіонів зручно відчинені для них. Спершу вони припускали якісь військові хитрощі, бо їм видавався неймовірним цей абсурд, що тоді, коли біля кожного пролому, кожної діри, кожної брами фортеці купчаться тисячі трупів, а зверху ллється кипляча олія і сипляться дротики, тут отак по-святковому мирно стоїть Керкапорта – відчинені двері до серця міста. Хай там як, турки привели підкріплення, і без ніякого опору цілий загін проник до центру міста, несподівано напавши з тилу на захисників зовнішніх мурів, які ні про що не здогадувалися. Кілька воїнів турки лишили позаду своїх лав, і тоді пролунав фатальний крик, що в кожній битві згубніший, ніж гармати, крик фальшивої чутки: «Місто взято!» – і цей крик зламав увесь опір. Найманці, які вважали, що їх зраджено, покинули свої позиції, щоби вчасно добутися до гавані і врятуватися на кораблях. Константин марно з кількома вірними людьми метнувся назустріч напасникам, він упав, убитий і не впізнаний, у тисняві битви, і тільки наступного дня, побачивши в одній купі трупів пурпурову мантію і черевики, прикрашені золотим орлом, з’ясували, що останній східний римський імператор почесно – в римському розумінні – втратив своє життя та імперію. Дріб’язкова випадковість, Керкапорта, забуті двері, вирішила світову історію.

Скидання хреста

Історія інколи грається цифрами. Бо точнісінько через тисячу років по тому, як Рим так незабутньо сплюндрували варвари, почалося плюндрування Візантії. Страхітлива річ: Мехмед, переможець, не відступивши від своєї присяги, дотримав слова. Після першої різанини він віддав на поталу своїм воїнам, не пощадивши нічого й нікого, будинки і палаци, церкви та монастирі, чоловіків, жінок і дітей, і, немов чорти з пекла, тисячі вояків гасали по вулицях, прагнучи випередити один одного. Перший удар дістався по церквах, там сяяло золоте начиння, поблискували самоцвіти, але, тільки-но вдершись до якогось будинку, вони вивішували перед ним свій прапор, щоб ті, хто прийшов пізніше, знали, що тут уже на трофеї наклали руку, і ті трофеї полягали не тільки в тканинах, самоцвітах, золоті та майні, яке можна винести, бо й жінки були товаром для сералів, чоловіки і діти – для ринку невільників. Тих нещасних, які втекли до церков, виганяли звідти цілими юрбами, літніх людей як непридатних їдців і баласт, який не можна продати, вбивали, молодих, зв’язаних, мов худоба, гнали геть, і одночасно з грабунком лютувало безглузде руйнування. Ті цінні реліквії та мистецькі твори, які ще лишилися після, мабуть, не менш страхітливого плюндрування, яке коїли хрестоносці, несамовиті переможці розбили, розтрощили, розшматували, дорогі картини знищили, чудові статуї порозбивали, книжки, в яких мудрість століть, безсмертне багатство грецької думки і творчості мали зберігатися всю вічність, – спалили або зневажливо повикидали. Людство ніколи повною мірою не дізнається, яке лихо вдерлося у світ у ті доленосні години через відчинені двері Керкапорти і яке багатство духовного світу було втрачене під час плюндрування Риму, Александрії й Візантії.

Тільки пополудні в день великої перемоги, коли вже закінчилась різанина, заїхав Мехмед у завойоване місто. Гордо й поважно їхав він на своєму розкішному огирі повз сцени плюндрування, навіть не дивлячись на них, вірний своєму слову не перешкоджати воякам, які здобули йому перемогу, вдаватись до своєї роботи. Його перший приїзд був присвячений не здобуванню, бо ж він здобув усе, він гордо їде до собору, сяйливої голови Візантії. Понад п’ятдесят днів він зі свого намету тужливо поглядав на лискучий недосяжний купол Святої Софії, а тепер як переможець уже може зайти в її бронзові двері. Але Мехмед ще раз змушений приборкати своє нетерпіння: спершу хоче подякувати Аллаху, а вже потім навіки присвятити йому цю церкву. Султан смиренно спішився і низько схилив голову до землі для молитви. Потім узяв жменю землі й посипав голову, щоб нагадати собі, що він смертний, і не годиться йому пишатися своїм тріумфом. Лише засвідчивши Богові своє смирення, султан випростався і ступив, перший слуга Аллаха, до собору Юстиніана, церкви Святої Мудрості, Ая-Софії.

Султан із захватом і цікавістю споглядав пишну споруду, високі склепіння, що виблискували мармуром і мозаїкою, лагідні вигини, що піднімалися з сутінків до світла; не йому, відчував він, належить цей піднесений палац молитви. Султан одразу звелів привести свого імама, що зійшов на кафедру й оголосив звідти мусульманське віровчення, а тим часом падишах, повернувшись обличчям до Мекки, проказав першу молитву Аллахові, володарю світу, в тому християнському соборі. Наступного дня робітники вже отримали доручення видалити всі знаки попередньої віри: вівтарі викинули, побожні мозаїки замалювали, а піднесений угору хрест Ая-Софії, який тисячу років простирав свої руки, щоб обняти всі страждання на землі, впав, глухо гупнувши, на землю.

Той звук гучною луною озвався в церкві й далеко за її межами. Адже, впавши, той хрест струснув увесь Західний світ. Наганяючи страх, долинула звістка до Рима, Ґенуї та Венеції, як застережний грім прокотилася над Францією і Німеччиною, і Європа, здригаючись, збагнула, що внаслідок її тупої байдужості через Керкапорту, ті, на лихо, забуті двері, увірвалося доленосне і руйнівне насильство, яке не одне сторіччя сковуватиме і паралізуватиме її сили. Але в історії, як і в людському житті, жалі не повертають утраченого часу, і тисяча років не надолужують того, що марнує однісінька мить.

Воскресіння Ґеорґа Фрідріха Генделя

21 серпня 1741 року

13 квітня 1737 року слуга Ґеорґа Фрідріха Генделя сидів пополудні перед вікном першого поверху будинку на Брук-стрит, виконуючи найдивнішу роботу. Він із прикрістю помітив, що в нього скінчився запас тютюну, хоча, власне, йому треба було б пробігти лише дві вулиці, щоб у крамничці своєї подруги Доллі купити тютюну, але він не наважувався вийти з дому, боячись свого нестриманого господаря і пана. Ґеорґ Фрідріх Гендель повернувся з проб додому в лютому гніві, аж буряковий на обличчі від припливу крові, з товстими, набубнявілими жилами на скронях, одним ударом розчахнув вхідні двері і тепер, як чув слуга, так енергійно походжав на другому поверсі, що здригалася стеля; в такі гнівні дні нерозумно бути недбалим на службі.

Отож, щоб розігнати нудьгу, слуга вирішив відволіктися і замість пахкати череп’яною люлькою, випускаючи гарненькі кільця блакитного диму, видував мильні бульки. Приготував собі мисочку з мильним розчином і задовольнявся тим, що з вікна випускав на вулицю строкаті барвисті пухирці. Перехожі зупинялися, задля розваги розбивали ціпком одну чи дві кольорові кульки, всміхалися та підморгували, але ніхто не дивувався. Адже від цього дому на Брук-стрит можна було сподіватися чого завгодно: там раптом серед ночі озивався клавесин, люди чули, як там завивають і схлипують співачки, коли холеричний німець у несамовитому гніві погрожував їм, бо вони на восьму частину тону співали зависоко або занизько. Для сусідів із Ґросвенор-сквер будинок на Брук-стрит, 25 давно вже був божевільнею.

Слуга тихо і наполегливо й далі видував барвисті бульбашки. Трохи згодом він вочевидь удосконалив свою вправність, бо немов мармурові, бульки були вже більші і з тоншими оболонками, злітали вгору дедалі швидше і легше, одна навіть перелетіла низенький вершечок даху будинку навпроти. Аж раптом слуга перелякався, бо увесь будинок здригнувся від глухого удару. Забряжчали склянки, захиталися гардини: певне, на другому поверсі впало щось важке і велике. Слуга підскочив і притьмом вибіг сходами до кабінету.

Стілець, на якому сидів господар під час праці, стояв пустий, у кімнаті нікого не було, і слуга вже хотів бігти до спальні, як раптом побачив, що Гендель лежить без руху на підлозі з широко розплющеними очима, і аж тепер, коли слуга перелякано заціпенів, він почув глухий важкий хрип. Дебелий чоловік лежав горілиць і стогнав, чи, радше, щось стогнало в ньому короткими, щоразу тихішими поштовхами.

Він умирає, подумав переляканий слуга, і швиденько нахилився допомогти напівпритомному. Спробував підвести його, підтягти до дивана, але велетенське тіло було надто важким, годі поворушити. Тоді зірвав йому з шиї краватку, що душила шию, і хрип нараз припинився.

А тут уже знизу піднявся й Кристоф Шмідт, учень і помічник господаря, він прийшов скопіювати кілька арій, і його теж налякало глухе падіння. Удвох вони підняли важкого чоловіка – його руки мляво впали вниз, немов у небіжчика – і вклали в ліжко, поклавши голову на подушку. «Роздягни його, – розпорядився Шмідт, – а я збігаю по лікаря. І скроплюй його водою, аж поки прокинеться».

Кристоф Шмідт побіг без сюртука, бо не хотів гаятись, по Брук-стрит у бік Бонд-стрит, махаючи всім екіпажам, які статечним клусом проїздили повз, не звертаючи уваги на огрядного чоловіка в сорочці, що важко сапав. Нарешті один зупинився, кучер лорда Шендоса впізнав Шмідта, що забув про всякий етикет, і розчахнув дверцята. «Гендель помирає! – гукнув він герцогу, знаючи його як великого любителя музики і найкращого мецената свого улюбленого вчителя. – Треба до лікаря!» Герцог одразу запросив його до карети, коні шарпнулися від удару батога, і отак вони добулися до лікаря Дженкінса в кімнаті на Фліт-стрит, де він якраз ревно клопотався аналізом сечі. Лікар на своїй легенькій бідці мерщій поїхав зі Шмідтом на Брук-стрит. «Це, мабуть, тому, що він дуже розгнівався, – розпачливо нарікав учень, поки котилася бідка, – вони замучили його до смерті, оті кляті співаки і кастрати, писаки й критикани, вся та мерзенна шушваль. Він написав цього року аж чотири опери, щоб урятувати театр, а решта заховалися за жінками і двором, надто вже італієць доводив їх усіх до нестями, отой клятий кастрат, та солодкава мавпа-ревун. Ох, що вони заподіяли нашому доброму Генделю! Він віддав усі свої заощадження, десять тисяч фунтів, а тепер вони дошкуляють йому борговими розписками і зацькували до смерті. Ніхто ніколи ще не творив такої краси, ніхто не був такий самовідданий, але зламався і велетень. Ох, що за чоловік, який геній!» Доктор Дженкінс, мовчазний і незворушний, слухав. Перше ніж зайти в дім, він ще раз затягся димом і вибив попіл із люльки:

– Скільки йому років?

– П’ятдесят два, – відповів Шмідт.

– Поганий вік. Він працював, як віл. Але й здоровий, як віл. Що ж, побачимо, що тут можна вдіяти.

Слуга тримав миску. Кристоф Шмідт підняв Генделю руку, лікар розрізав вену. Порснула цівка крові, яскраво-червоної, гарячої крові, й наступної миті з побілілих вуст злетіло полегшене зітхання. Гендель глибоко дихав і розплющив очі. Вони були ще втомлені, чужі й безтямні. Блиск у них згас.

Лікар перев’язав руку. Годі було зробити щось більше. Він уже хотів підвестись, як помітив, що вуста Генделя заворушились. Лікар підступив ближче. Гендель тихесенько, немов самим віддихом, прохрипів: «Минулося… минулося мені… нема сили… я не хочу жити без сили…» Лікар Дженкінс низько нахилився над хворим. Він помітив, що одне око, праве, дивиться непорушно, а ліве ворушилось. Задля перевірки підняв праву руку вгору. Вона впала назад, мов мертва. Потім підняв ліву. Ліва лишилася в новій позиції. Тепер лікар Дженкінс знав уже досить.

Коли лікар вийшов із кімнати, Шмідт, переляканий і збентежений, пішов за ним до сходів:

– Що там?

– Апоплексія. Права сторона паралізована.

– А він… – Шмідт затнувся на слові, – він одужає?

Лікар Дженкінс, не кваплячись, узяв понюшку тютюну. Він не любив таких запитань.

– Мабуть. Можливо все.

– І він лишиться паралізований?

– Напевне, якщо не станеться дива.

Але Шмідт, відданий учителеві кожною жилкою свого тіла, не вгамовувався:

– А він… а він зможе принаймні знову працювати? Він не може жити і не творити.

Лікар Дженкінс стояв уже на сходах.

– Це вже ні, – тихесенько проказав він. – Мабуть, ми зможемо зберегти людину. А от музиканта ми втратили. Удар дійшов аж до мозку.

Шмідт дивився на лікаря. В погляді Шмідта був такий страхітливий розпач, що лікар аж збентежився:

– Як кажуть, – повторив він, – якщо не станеться дива. Я, щоправда, ще такого не бачив.

Чотири місяці Ґеорґ Фрідріх Гендель жив без сили, а сила була його життям. Права половина його тіла лишалася мертвою. Він не міг ходити, не міг писати, не міг правою рукою натиснути бодай одну клавішу, щоб вона озвалася звуком. Він не міг говорити, вуста йому скривились на один бік від страхітливого розколу, що відбувся в його тілі, лише нерозбірливо і приглушено пробивалося в нього слово з вуст. Коли друзі грали для нього музику, трохи ясніло його око, потім ворушилося важке і непокірне тіло, немов хворий уві сні; він хотів потрапити в ритм, але мороз скував йому члени, моторошна заціпенілість полонила його, сухожилки і м’язи вже не корилися, колишній велетень почувався безпорадно замурованим у невидній могилі. Тільки-но замовкала музика, кінцівки йому важко опадали, і він знову лежав, наче труп. Зрештою лікар, збентежившись, – пацієнт був вочевидь невиліковний, – порадив, що хворого треба повезти на гарячі купелі в Ахен, можливо, завдяки їм йому там стане краще.

Але під заціпенілою оболонкою, подібно до тих таємничих гарячих водойм під землею, таїлася незбагненна сила: воля Генделя, первісна сила його єства, її не зачепив нищівний удар, вона прагнула ще не дати загинути безсмертному в смертному тілі. Могутній чоловік ще не дав перемогти себе, він ще хоче, ще хоче жити, хоче творити, і ця воля створила диво всупереч законам природи. В Ахені лікарі наполегливо порадили йому не лежати в гарячій воді довше, ніж три години, бо його серце не витримає, тривалі купелі можуть убити його. Але воля кинула виклик смерті задля життя і задля найпалкішого бажання Генделя: бути здоровим. На страх лікарям, Гендель щодня по дев’ять годин лежить у гарячій ванні, і разом із волею зростає і його сила. Через тиждень він уже знову може плентатись, а ще через тиждень – ворушити рукою, то була незмірна перемога волі та впевненості, він нараз вирвався з паралітичних обіймів смерті, щоб обняти життя ще гарячіше і палкіше, ніж доти, з отим несказанним щастям, яке знає тільки той, хто одужує.

Останнього дня, цілком володіючи своїм тілом, Гендель, що вже мав виїздити з Ахена, зупинився перед церквою. Він ніколи не був дуже побожним, але тепер, піднімаючись милостиво поверненою йому вільною ходою вгору, де стояв орган, відчув, як його надихає незмірне. Задля проби натиснув лівою рукою на клавіші. Вони зазвучали, зазвучали ясно і чисто у сповненому чекання приміщенні. Потім, вагаючись, спробував правою рукою, що довго була скута й заціпеніла. І дивіться, навіть під нею злинули вгору, наче срібні джерельця, звуки. Мало-помалу Гендель почав грати, фантазувати, і його немов затягнув могутній струмінь. Дивовижно нагромаджувались і спинались у невидимі високості дзвінкі цеглинки, знову і знову здіймалась угору повітряна будівля його генія, що не лишала тіні, була ефірною ясністю, наповненим звуками світлом. Унизу слухали безіменні черниці та вірні. Ще ніколи вони не чули, щоб так грала смертна людина. А Гендель, смиренно опустивши голову, грав і грав. Він знову знайшов свою мову і промовляв тепер нею до Господа, до вічності й до людей. Він знову міг писати музику, знову міг творити. Аж тепер він відчув, що одужав.