Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Але шість років, дарма що становлять лише минущу мить у величезному просторі історії, в такій молодій науці, як електрика, означають вічність. Щороку, щомісяця в цій сфері відбувається нове відкриття. Динамо-машини стають дедалі потужніші й точніші, їх дедалі різноманітніше застосовують, щоразу точнішими стають електричні прилади. Телеграфна мережа вже охопила внутрішній простір усіх континентів, уже перетнули Середземне море, вже пов’язані Африка і Європа, і тому план прокласти кабель через океан рік у рік позбувається фантастичності, що так довго була пов’язана з ним. Неминуче має настати година, коли поновлять спробу, бракує тільки людини, яка наснажить давній план новою енергією.

І раптом ця людина з’явилася, і дивіться, це та сама давня людина з тією самою довірливістю і вірою: Сайрус Вест Філд, що повернувся з мовчазного вигнання і зловтішної зневаги. Він утридцяте перетнув океан і знову з’явився в Лондоні, де йому вдалося забезпечити давню концесію новим капіталом у шістсот тисяч фунтів стерлінгів. І тепер уже є нарешті давно омріяний могутній корабель, що може взяти увесь величезний вантаж, – це славетний чотиритрубний «Great Eastern» водомісткістю двадцять дві тисячі тонн, його збудував Ісамбар Брунель. І диво за дивом: того 1865 року цей корабель стояв без ужитку, бо теж занадто сміливо випередив свій час; за два дні його пощастило купити, щоб спорядити для експедиції.

Усе те, що раніше було незмірно важким, стало тепер легким. 23 липня 1865 року корабель-велетень із новим кабелем виплив із Темзи. Навіть якщо перша спроба виявилась невдалою, навіть якщо внаслідок розриву за два дні до кінцевої мети люди зазнали невдачі, і невситимий океан знову ковтнув шістсот тисяч фунтів стерлінгів, техніка вже досить упевнена в своїй роботі, щоб зневіритись від такого. Коли 13 липня 1866 року «Great Eastern», цей «Великий Східняк», знову вийшов у океан, це плавання стало тріумфом, цього разу кабель передає до Європи виразні й точні сигнали. Через кілька днів пощастило знайти торішній, загублений кабель. Тепер уже дві нитки поєднують Старий і Новий світи в одну цілість. Учорашнє диво стало сьогодні звичайною річчю, і від тієї миті в Землі немов б’ється одне серце; слухаючи себе, придивляючись до себе, розуміючи себе, людство живе тепер в одному часі від одного краю планети до іншого, ставши, наче Бог, присутнім усюди завдяки своїй творчій силі. Завдяки своїм перемогам над простором і часом людство відтоді було б чудово об’єднане на всі прийдешні часи, якби його не баламутило щоразу згубне божевілля, якби воно не намагалося невпинно зруйнувати ту грандіозну єдність і знищити себе тими самими засобами, які дали йому владу над стихіями.

Утеча до Бога

Кінець жовтня 1910 рокуЕпілог до незакінченої драми Льва Толстого «І світло сяє в пітьмі»Вступ

1890 року Толстой починає писати драматичну автобіографію, згодом опубліковану й поставлену в театрі як фрагмент його спадщини під назвою «І світло сяє в пітьмі». Ця незакінчена драма (про це свідчить уже перша сцена) – не що інше, як найінтимніше зображення його домашньої трагедії, вочевидь написане як самовиправдання задуманої спроби втечі й водночас як виправдання його дружини, отже, це твір із цілковитою моральною рівновагою, написаний серед крайньої душевної розірваності.

Себе самого Толстой цілком прозоро зобразив у постаті Миколи Івановича Саринцева, і тільки щось найменше в цій трагедії можна було б сприймати як вигадане. Лев Толстой, безперечно, написав її тільки на те, щоб наперед уявити собі й зобразити необхідне вирішення свого життя. Проте ані в творі, ані в житті, ані тоді, 1890 року, ані через десять років, 1900 року, Толстой не міг знайти мужності та форми і для своєї постановки, і для закінчення п’єси. Саме через цей брак волі п’єса лишилася фрагментом і закінчується цілковитою безпорадністю героя, що лише благально піднімає руки до Бога, щоб той допоміг йому і поклав край його душевній роздвоєності.

Останню, не написану дію п’єси Толстой не дописав навіть згодом, але важливіше те, що він пережив її. Наприкінці жовтня 1910 року ваганням, які тривали чверть сторіччя, нарешті настав край, відбулася криза визволення: Толстой утік після страхітливо драматичної сварки і втік саме вчасно, щоб його спіткала чудова й зразкова смерть, яка надала його життєвій долі довершеності й святості.

Ніщо не видається мені природнішим, ніж додати пережитий кінець трагедії до вже написаного фрагмента. Саме це і тільки це я й спробував тут зробити з якомога більшою історичною точністю і повагою до фактів та документів. Я знаю, що я вільний від марних сподівань, мовляв, я сам закінчу зізнання Толстого, і то не гірше, ніж він, бо я не закінчую твір, а тільки хочу служити йому. Тому те, що я пробую тут робити, слід сприймати не як закінчення, а як самостійний епілог до незакінченого твору і невирішеного конфлікту, призначений тільки на те, щоб дати тій незакінченій трагедії останній урочистий акорд. Саме в цьому й полягає сенс цього епілогу і моїх шанобливих зусиль. Якщо цю мою спробу, може, ставитимуть на сцені, слід наголошувати, що даний епілог відбувається в часі на шістнадцять років пізніше, ніж дія п’єси «І світло сяє в пітьмі», і це має бути безумовно очевидним зовні в появі Льва Толстого. Тут за взірець можуть правити гарні фотографії останніх років життя Толстого, надто ті, де він у монастирі Шамардіно коло своєї сестри, а також фотографії на смертному одрі. Слід подати й зображення його робочого кабінету в усій його страхітливій простоті відповідно до історичної правди. В суто сценічному аспекті я б хотів, щоб цей епілог (де Толстого названо його ім’ям і він уже не ховається за постаттю свого двійника Саринцева) подавали після трохи довшої перерви після четвертої дії фрагмента «І світло сяє в пітьмі». Самостійна інсценізація цього епілогу не відповідає моїм намірам.

Дійові особи Епілогу

Лев Миколайович Толстой (на вісімдесят третьому році життя).

Софія Андріївна Толстая, його дружина.

Олександра Львівна (Саша), його донька.

Секретар

Душан Петрович, домашній лікар і товариш Толстого.

Іван Іванович Озолін, станційний наглядач зі станції Астапово.

Кирило Григорович, поліцмейстер з Астапово.

Перший студент.

Другий студент.

Троє подорожніх.

Перші дві сцени відбуваються в останні дні жовтня 1910 року в робочому кабінеті в Ясній Поляні, остання – 31 жовтня 1910 року в залі чекання станції Астапово.

Сцена І

Кінець жовтня 1910 року, Ясна Поляна.

Робочий кабінет Толстого, простий і без прикрас, точнісінько такий, як на відомому фото.

Секретар заводить двох студентів. Вони, за російським звичаєм, одягнені в застебнуті аж до шиї чорні тужурки, обидва молоді, з виразними обличчями. Рухаються абсолютно впевнено, радше зухвало, ніж сором’язливо.

СЕКРЕТАР. Поки що присядьте, Лев Толстой не змусить вас довго чекати. Я б хотів лише попросити вас зважати на його вік. Лев Толстой так полюбляє дискусії, що забуває про свою втому.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

© П. В. Таращук, переклад українською, 2017

2

«До зброї, громадяни! Корогва війни майорить! Сигнал подано!» (Фр.). – Тут і далі примітки перекладача.

3

«До зброї, громадяни! Нехай тремтять короновані деспоти! Ходімо, діти свободи!» (Фр.).

4

Уперед, діти Вітчизни,День слави настав!

5

Свята любов до батьківщини,Веди, підтримай месників руки!Свободо, люба свободо,Воюй разом з твоїми оборонцями!

6

«Хай живе імператор!» (Фр.).

7

«Треба йти до гармат» (фр.).

8

Переклад Василя Стуса (подано за джерелом: http://www. knyga. in. ua/index. php/inozemna-literatura/nimechchyna/gete-yohann/547-mariienbadska-elehiia).

9

«Кабель у чудовому робочому стані»; «Кожен шаленіє з радощів»; «Величезна сенсація в усьому місті»; «Тепер пора для загальної радості» (англ.).

10

Розпинання (лат.).