Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Зрештою місцевість почала підніматися. Джунглі посвітлішали, бо тільки на заболочених низинах вони здатні демонструвати всю свою тропічну пишноту. Але тепер, коли затінок уже не захищав, прямовисне екваторіальне сонце нещадно й дошкульно нагрівало важкі обладунки. Повільно і лише короткими переходами виснажені іспанці долали етап за етапом горбисту місцевість, аж поки добулися до гірського ланцюга, що, наче кам’яний хребет, ділив невеличку відстань між двома океанами. Мало-помалу розкрилися обрії, потім посвіжішало повітря. Здавалося, ніби після вісімнадцятьох днів героїчних мук найтяжчі труднощі вже подолані, вже височів попереду гірський гребінь, із верхівки якого, за словами індіанського вождя, можна бачити обидва океани: Атлантичний і ще не знаний і не бачений Тихий. Але саме тепер, коли, здавалося, був остаточно подоланий затятий опір підступної природи, перед іспанцями з’явився новий ворог: касик тих земель, що сотнями своїх воїнів загородив чужинцям шлях. Та в битвах з індіанцями Нуньєс де Бальбоа набув великого досвіду. Вистачило дати залп з аркебуз, щоб штучні грім та блискавка знову справили на тубільців свою випробувану чарівну дію. Перелякані з зойками розбіглися, гнані ще далі іспанським вояцтвом, яке пішло в наступ, і велетенськими собацюрами. Але замість радіти легкій перемозі, Бальбоа, як і всі іспанські конкістадори, позбавив її честі мерзенною жорстокістю, віддавши певне число зв’язаних безборонних полонених – то був ерзац двобоїв із тваринами і гладіаторських ігор – живцем на поталу зграї голодних псів, які роздерли, розшматували й пожерли бідолах. Огидним убивством Бальбоа зганьбив свою останню ніч перед своїм безсмертним днем.

Іспанським конкістадорам було властиве унікальне і незбагненне поєднання різних рис і в їхньому характері, і в діях. Такі побожні й святобливі, якими вкрай рідко можуть бути християни, вони палкою душею закликали Господа і водночас коїли його ім’ям найганебніші нелюдські вчинки в історії. Здатні до чудових і героїчних виявів мужності, самопожертви і пристрасті, вони найбезсоромніше ошукували одне одного і билися між собою, і водночас, хоч які були варті зневаги, мали немов закарбоване чуття честі й гідне подиву усвідомлення історичної величі своїх дій. Той самий Нуньєс де Бальбоа, що вчора ввечері кинув невинних і безборонних зв’язаних полонених собачій зграї і, мабуть, задоволено гладив собачі морди, з яких ще скапувала свіжа людська кров, достеменно усвідомлював значення свого вчинку в історії людства і вмів вирішальної миті вдатись до тих дивовижних жестів, які стали незабутніми в історії. Він знав, що той день – 25 вересня – стане важливим у світовій історії, і з дивовижним іспанським пафосом цей суворий і позбавлений сумнівів авантюрник засвідчив, як добре він розуміє значення свого невмирущого історичного послання.

Великодушний жест Бальбоа: увечері, безпосередньо після кривавої купелі, один тубілець показав йому недалеку вершину й розповів, що з неї вже можна побачити море, ще не знане Mar del Sur. Бальбоа одразу дав розпорядження. Поранених і знесилених лишив у сплюндрованому селі й наказав ще здатним до походу – він мав ще шістдесят сім чоловік із колишніх ста дев’яноста, з якими вирушив у Дарієні в похід – вибиратися на ту гору. Десь о десятій годині ранку вояки вже підходили до вершини. Треба було ще вибратись на невисокий лисий белебень – і вже там можна окинути оком нескінченне.

Тієї миті Бальбоа наказав своїм людям зупинитися. Ніхто не повинен іти за ним, бо він не хотів ні з ким ділитися тим першим поглядом на незнаний океан. Він буде і лишиться сам, єдиним аж довіку першим іспанцем, першим європейцем і першим християнином, що, перетнувши єдиний величезний океан нашого світу – Атлантичний – дивитиметься тепер на інший, на ще не відомий Тихий. Повільно, з серцем, що аж гупає в грудях, глибоко проймаючись значенням миті, піднімається він угору з прапором у лівій руці й мечем у правій, самотній силует у величезному колі. Поволі, не кваплячись, бо справжню роботу вже виконано, сходить він на гору. Ще кілька кроків, менше, вже менше, ще менше, – і ось нарешті він дійшов до вершини, і перед ним розкрилися незмірні краєвиди. За горами, що опускалися дедалі нижче, за вкритими лісом зеленими, щораз нижчими пагорбами металево полискував величезний диск: океан, новий і невідомий океан, доти тільки омріяний і ще ніколи не бачений, казковий океан, який багато років шукали Колумб і всі його наступники, океан, хвилі якого омивають Америку, Індію та Китай. Васко Нуньєс де Бальбоа дивився і не міг надивитись, гордо й блаженно впиваючись усвідомленням, що його очі – очі першого європейця, в яких відображується безкінечна блакить того океану.

Довго та екстатично вдивлявся Васко Нуньєс де Бальбоа в далечінь. Тільки потім гукнув униз товаришам, поділившись своєю радістю. Метушливо, збуджено, сапаючи і стогнучи, видирались, повзли і бігли іспанці на вершину, дивились, дивувались і в захваті перезиралися. Раптом отець Андреас де Вара, що супроводив загін, затягнув «Te Deum laudamos», «Тебе, Бога, хвалимо», і одразу ущухли галас і крики, суворі й хрипкі голоси всіх вояків, авантюрників і бандитів поєдналися в побожному хорі. Індіанці з подивом придивлялись, як за словом священика солдати зрубали дерево і змайстрували хрест, на деревині якого вирізьбили ім’я іспанського короля. І дивились, як підноситься хрест, наче його обидві дерев’яні руки хотіли обняти обидва океани, Атлантичний і Тихий, з усіма їхніми невидними далечінями.

Серед шанобливого мовчання Нуньєс де Бальбоа ступив наперед і звернувся до вояків. Вони слушно чинять, дякуючи Господу, що сподобив їх такої честі й ласки, і просять його, щоб він і далі допомагав їм завойовувати цей океан та інші землі. Якщо воїни й далі вірно йтимуть за ним, як і досі, то повернуться додому з цієї нової Індії як найбагатші іспанці. Бальбоа врочисто вимахував прапором на всіх чотирьох вітрах, щоб заволодіти для Іспанії всіма далекими землями, що їх овівають ті вітри. Потім гукнув писаря Андреса де Вальдеррабано, щоб той зробив запис, який лишить пам’ять про цю подію на всі віки. Андрес де Вальдеррабано розгорнув пергамент, ідучи через праліс, він ніс у замкненій дерев’яній скриньці каламар і перо, а потім попросив усіх шляхтичів, лицарів і вояків – «los caballeros e hidalgos y hombres de bien», – «присутніх під час відкриття Південного моря, Mar del Sur, яке зробив високий і вельми поважний капітан Васко Нуньєс де Бальбоа, губернатор його величності», що «цей пан Васко Нуньєс був першим, хто побачив той океан, а потім показав своїм людям».

Потім шістдесят сім чоловік пішли з вершини вниз, і того 25 вересня 1513 року людство дізналося про останній, доти не відомий океан землі.

Золото і перли

Тепер уже є певність. Іспанці побачили океан. Але ж тепер пора вниз, на його узбережжя, відчути океанські хвилі, помацати його, відчути, покуштувати й зібрати здобич із його берегів! Спуск тривав два дні, і, щоб знайти найкоротший шлях із гір до моря, Нуньєс де Бальбоа поділив своїх людей на невеликі групи. Третя з цих груп під проводом Алонсо Мартіна перша дійшла до узбережжя, але навіть прості вояки з цієї ватаги авантюрників були такі пронизані марнославством і прагненням безсмертя, що й простий чоловік Алонсо Мартін звелів писарю одразу чорним по білому засвідчити, що він перший занурив свої ноги і руки в той ще не названий водний масив. Тільки надавши своєму малому «я» дрібки безсмертя, він послав Бальбоа повідомлення, що дійшов до океану й помацав його хвилі рукою. Бальбоа одразу приготувався до ще одного патетичного жесту. Наступного дня, що за календарем був днем святого Михаїла, він у супроводі лише двадцятьох двох чоловіків вийшов на берег океану і сам, мов святий Михаїл, озброєний і підперезаний, врочистою церемонією взяв у своє володіння новий океан. Але не пішов одразу в хвилі, а, як пан і володар, гордовито чекав, спочиваючи під деревом, аж поки приплив доніс океанські хвилі до нього, і вони, мов слухняний пес язиком, пестили йому ноги. Тільки тоді Бальбоа підвівся, закинув щит за спину, що на сонці блищав тепер, наче дзеркало, взяв в одну руку меч, у другу – кастильський прапор із зображенням Матері Божої і ступив у воду. Аж коли хвилі почали доходити до поперека, Нуньєс де Бальбоа занурився весь у ті неозорі чужі води і, дотепер бунтівник і desperado, а віднині найвірніший слуга свого короля й тріумфатор, заходився вимахувати прапором на всі боки й кричати гучним голосом: «Слава Фердинанду та Йоанні, високим і могутнім монархам Кастилії, Леону і Араґону, ім’ям яких і на користь королівській короні я беру в своє дійсне фізичне і тривале володіння всі ці моря, землі, узбережжя, гавані та острови! І, якщо який-небудь володар чи інший капітан, християнин або поганин, хоч яка його віра або стан, захоче заявити про якесь право на ці землі й моря, присягаюся боронити їх ім’ям кастильського короля, чиєю власністю вони є тепер і на всі часи, поки стоїть світ, і аж до останнього суду».

Усі іспанці повторили присягу, і її слова заглушили на мить гучне сичання прибою. Кожен змочив вуста морською водою, а писар Андрес де Вальдеррабано записав акт про вступ у володіння і закінчив свій документ такими словами: «Ці двадцять двоє людей, і так само й писар Андрес де Вальдеррабано, були першими християнами, що занурили свої ноги в Mar del Sur, і попробували своїми руками воду, і змочили нею вуста, щоб відчути, чи солона вона, як в іншому океані. А коли пересвідчилися, що це так, подякували Господу».

Величне завдання виконане, тепер ще треба отримати земну користь від героїчних звитяг. У деяких тубільців іспанці забрали або виміняли трохи золота. Але серед того тріумфу на іспанців чекала ще й нова несподіванка. Індіанці принесли їм повні жмені коштовних перлин, знайдених на недалеких островах, що аж рясніли ними, серед них і перлину, названу Pellegrina – «Прочанка», її оспівували Сервантес і Лопе де Веґа, бо вона прикрашала королівську корону Іспанії та Англії як одна з найкращих перлин. Усі кишені й торби іспанці напхали тими коштовностями, які мали там не більшу ціну, ніж мушлі та пісок, а коли потім пожадливо запитали про найважливіше для них на землі – про золото, – один касик показав їм рукою на південь, де контури гір розмивались на далекому обрії. Там, пояснив він, лежить край із незмірними скарбами, володарі їдять із золотого посуду, а великі чотириногі тварини – то були лами, як назвав їх касик – звозять найпишніший вантаж до скарбниці імператора. Касик сказав і назву тієї країни, що лежить на півдні в морі й за горами. Вона звучала неначе Біру – мелодійно й чужо.

Васко Нуньєс де Бальбоа дивився в далечінь, куди показувала касикова рука і де гори, бліднучи, зливалися з небом. М’яке і спокусливе слово «Біру» одразу закарбувалось у його душі. Бентежно калатало серце. Вдруге в житті він несподівано отримав велику обіцянку. Перше повідомлення, слова Комаґре з близького океану, виявилось правдивим. Бальбоа знайшов берег, засіяний перлами, і Mar del Sur, можливо, йому пощастить і вдруге і він відкриє та завоює імперію інків, Золоту країну цієї землі.

Боги рідко дозволяють…

Нуньєс де Бальбоа й далі тужливо вдивлявся в далину. Наче золотий дзвін, слово «Біру» – «Перу» – відлунювало в його душі. Але – як тяжко зрікатися! – він не міг наважитись іти далі на розвідки. З кількома десятками виснажених людей годі завоювати імперію. Отже, назад, спершу в Дарієн, а потім, зібравши сили, піти по вже відкритому шляху до нового Офіру. А втім, і дорога назад анітрохи не була легша. Іспанці знову були змушені продиратися крізь джунглі, знову відбивати напади тубільців. І немає вже війська, а тільки купка хворих на пропасницю людей, які заточувались і докладали останніх зусиль, щоб не впасти, – самому Бальбоа було вже недалеко до смерті, й індіанці несли його на ношах, – і після чотирьох місяців страхітливих мук, 19 січня 1514 року, іспанці нарешті повернулися в Дарієн. Але одну з найвеличніших дій в історії виконано. Бальбоа дотримався своєї обіцянки, кожен учасник походу, що наважився піти з ним у невідоме, забагатів, кожен вояк приніс з узбережжя Південного моря скарби, яких не мали ані Колумб, ані інші конкістадори, та й решта колоністів отримали свою частку. П’яту частину приготували для корони, і ніхто не відчув і кривди, коли тріумфатор, поділяючи здобич, дав винагороду і своєму псу Леонсіко за те, що він так ревно шматував плоть бідолашних тубільців: пес, наче справжній воїн, брав участь у церемонії й отримав п’ятсот золотих песо. Після такого успіху вже ніхто в колонії не заперечував авторитет Бальбоа як губернатора. Авантюрника і бунтівника вшановували, як Бога, і він із гордістю міг послати до Іспанії звістку, що після Колумба він досяг для кастильської корони найбільшого. Круто піднімаючись угору, сонце щастя Бальбоа пробило всі хмари, які доти гнітили його життя, і стоїть тепер у зеніті.

Але щастя Бальбоа тривало недовго. Минуло кілька місяців, і яскравого червневого дня населення Дарієна здивовано скупчилось на березі. На обрії заясніло вітрило, і вже це було дивом у тому забутому закутку світу. Але дивіться, поряд показалося друге, третє, четверте, п’яте, а невдовзі їх уже десять, ні, п’ятнадцять, ні, двадцять, – цілий флот, що пливе до гавані. Невдовзі й дізналися: це все заподіяв лист Нуньєса де Бальбоа, проте не звістка про його тріумф, – вона ще не дійшла до Іспанії, а попередня звістка, коли він уперше переказав розповідь касика про недалеке Південне море та Золоту країну і просив військо в тисячу чоловік, щоб завоювати ті землі. Для цієї експедиції іспанська корона не зволікала спорядити такий могутній флот. Але ніхто в Севільї та Барселоні не думав доручати це вкрай важливе завдання такому сумнозвісному авантюрникові та бунтівникові, як Васко Нуньєс де Бальбоа. Прислали справжнього губернатора, багатого, шляхетного і шановного шістдесятирічного Педро Аріаса Давілью (його звичайно називали Педраріас), щоб він як губернатор нарешті дав лад колонії. Він мав чинити правосуддя, покаравши за всі скоєні доти злочини, знайти Південне море і завоювати пообіцяну Золоту країну.

І тепер Педраріас опинився в прикрій ситуації. З одного боку, він мав доручення притягти до відповідальності бунтівника Нуньєса де Бальбоа за те, що він колись прогнав губернатора, і, якщо доведуть його провину, взяти його в кайдани або ж стратити. Але, тільки-но його човен торкнувся берега, як він дізнався, що саме цей Нуньєс де Бальбоа, якого він мав притягти до суду, самотужки здійснив таку величну дію, що цей бунтівник уже святкує тріумф, який був призначений йому, Педраріасу, і зробив іспанській короні найбільшу послугу після відкриття Америки. Річ зрозуміла, такого чоловіка він уже не може тепер, наче звичайного злочинця, вести на ешафот, треба чемно привітати його, щиро побажати йому щастя. Але від тієї миті Нуньєс де Бальбоа вже пропащий. Педраріас ніколи не простить суперникові, що самостійно зробив те величне відкриття, задля якого й послали до Америки цього губернатора і яке забезпечило б йому вічну славу. Щоправда, він змушений, щоб передчасно не розлютити колоністів, приховувати ненависть до їхнього героя. Розслідування відклали, і навіть утвердився оманливий мир, коли Педраріас пообіцяв віддати Нуньєсу де Бальбоа за дружину свою рідну доньку, яка лишалася ще в Іспанії. Але його ненависть до Бальбоа і заздрість анітрохи не зменшились, а тільки зросли, коли тепер з Іспанії, де нарешті дізналися про звитягу Бальбоа, прийшла постанова, якою колишньому бунтівникові запізніло надали належний титул, Бальбоа призначили adelantado – губернатором далекої провінції, а Педраріасу доручили радитися з ним в усіх важливих справах. Але для двох губернаторів той край замалий, хтось мусить поступитися, зникнути. Васко Нуньєс де Бальбоа відчуває, що над ним завис меч, бо в руках Педраріаса і командування військом, і правосуддя. Тож Бальбоа вдруге пробує вдатися до втечі, яка так успішно вдалася йому вперше, до втечі в безсмертя. Він просить Педраріаса дати йому змогу спорядити експедицію, щоб дослідити береги Південного моря й завоювати дальші землі. Але потаємний намір давнього бунтівника полягає в тому, щоб на березі другого океану стати незалежним від будь-якого контролю, самому збудувати собі флот, стати володарем власної провінції і по змозі завоювати ще й казкове Біру, той Офір Нового Світу. Педраріас лукаво погоджується. Якщо Бальбоа загине в цьому поході – тим краще. А якщо йому пощастить, є ще досить часу, щоб спровадити на той світ цього надміру честолюбного чоловіка.

Отож Нуньєс де Бальбоа готується до своєї нової втечі в безсмертя, проте його другий похід, можливо, ще грандіозніший, ніж перший, не забезпечив йому такої самої слави, бо історія завжди уславлює тільки тих, хто досягає успіху. Цього разу Бальбоа перетнув перешийок не тільки зі своїми людьми, а й наказав тисячам тубільців перенести через гори дерево, дошки, вітрила й лебідки для чотирьох бригантин. Адже, маючи там флот, він зможе опанувати всі береги, завоювати перлові острови і Перу, казкове Перу. Але цього разу доля обернулася проти відважного чоловіка, він раз по раз натрапляв на нові перешкоди. Під час походу через вологі джунглі черва поточила дерево, дошки принесли вже зіпсуті й не придатні для роботи. Не зневірившись, Бальбоа наказав зрубати нові дерева в Панамській затоці й виготовити свіжі дошки. Його енергія творила справжні дива, і здавалося, ніби все йому вдасться – вже збудовано бригантини, перші на Тихому океані. Аж тут несподівано на річку, де будували бригантини, налетів несамовитий торнадо. Готові кораблі позривало й розтрощило в океані. Довелося втретє починати спочатку, і тепер нарешті пощастило збудувати дві бригантини. Бальбоа потрібні ще дві, ще три, і тоді він зможе вирушити й завоювати країну, про яку мріяв день і ніч, відколи той касик, простерши руку, показав йому на південь і він уперше почув спокусливе слово «Біру». Треба запросити ще кількох сміливих офіцерів, попросити підкріплення, і тоді він нарешті зможе заснувати свою державу! Ще б кілька місяців, ще б трохи щастя на додачу до душевної відваги, і не Пісарро ввійшов би у світову історію як переможець інків і завойовник Перу, а Нуньєс де Бальбоа.

Але навіть до своїх улюбленців доля не дуже великодушна. Боги рідко дозволяють смертному виконати більш ніж одну безсмертну дію.

Загибель

Нуньєс де Бальбоа підготував свій великий похід із залізною енергією. Але саме сміливий успіх становив для нього небезпеку, бо злобні очі Педраріаса занепокоєно стежили за намірами свого підлеглого. Можливо, внаслідок зради до нього дійшла звістка про честолюбні мрії Бальбоа про володарювання, а може, він просто через заздрощі боявся другого успіху колишнього бунтівника. В усякому разі, він раптом послав Бальбоа приязного листа, він хотів би, перше ніж Бальбоа остаточно рушить у свій завойовницький похід, запросити його ще на одну розмову в Аклу, містечко неподалік від Дарієна. Бальбоа, сподіваючись отримати від Педраріаса нові підкріплення, дослухався до запрошення і притьмом повернувся. Перед міською брамою назустріч йому вийшла невелика група солдатів, начебто щоб привітати його; він радісно поспішив назустріч, щоб обняти їхнього командира, свого багаторічного бойового побратима, товариша під час відкриття Південного моря і довіреного приятеля – Франсіско Пісарро.

Але Франсіско Пісарро важко наклав йому на плече свою руку й повідомив, що його арештовано. Пісарро теж прагне безсмертя, прагне завоювати Ельдорадо, і, мабуть, йому до вподоби, що можна прибрати з дороги такого відважного попередника. Губернатор Педраріас почав чинити суд за начебто якийсь бунт і швидко оголосив несправедливий вирок. За кілька днів Васко Нуньєс де Бальбоа зі своїми найвірнішими людьми вже йшов на ешафот. Зблиснув катів меч, і за секунду в голові, що покотилася вниз, навіки згасли очі, які першими в історії людства бачили водночас обидва океани, що охоплюють нашу землю.

Завоювання Візантії

29 травня 1453 рокуРозуміння небезпеки

5 лютого 1451 року таємний посланець приніс найстаршому синові султана Мурада, двадцятирічному Мехмеду, що був у Малій Азії, звістку про смерть його батька. Не сказавши жодного слова ані своїм міністрам, ані радникам, не менш хитрий, ніж енергійний, султанич сідає на свого найкращого коня й підганяє батогом чудову чистокровну тварину всі сто двадцять миль до Босфору й перебирається одразу на півострів Ґалліполі на європейському березі. Тільки там він розповів найвірнішим про батькову смерть, збирає добірне військо, щоб мати змогу одразу покласти край будь-яким іншим претензіям на трон, і веде його в Адріанополь, де його справді визнали без заперечень володарем Османської імперії. Вже перші дії Мехмеда як володаря засвідчили його страхітливу і нещадну рішучість. Щоб заздалегідь усунути будь-якого суперника однієї з ним крові, він наказав утопити у ванні свого неповнолітнього брата, а потім одразу – це теж засвідчує його завбачливу хитрість і несамовитість – послав на смерть услід за вбитим і вбивцю, якого наймав для цього вчинку.

Звістка, що замість розважливого Мурада султаном Туреччини став молодий, палкий і пожадливий до слави Мехмед, ужахнула Візантію. Адже завдяки сотні шпигунів уже знали, що цей честолюбець заприсягся здобути собі цю колишню столицю світу, що він, незважаючи на свою молодість, день і ніч присвячує стратегічним роздумам, як здійснити цей свій життєвий задум, і водночас усі джерела одностайно повідомляли про незвичайні військові та дипломатичні здібності нового падишаха. Мехмед двоїстий: він і побожний і жорстокий, і палкий, і підступний, і вчений, залюблений у мистецтво чоловік, що латиною читає Цезаря та біографії римських імператорів, і водночас варвар, що проливає кров, наче воду. Цей чоловік із гарними сумовитими очима і гострим, дзьобатим носом папуги виявився водночас невтомним трудягою, відважним войовником і безцеремонним дипломатом, і всі ці небезпечні сили сконцентровано працювали на одну думку: перевершити звитяги свого діда Баязида і батька Мурада, які вперше продемонстрували Європі військову перевагу нової турецької держави. Але його першою метою, і про це вже знають, це відчувають, буде Візантія, цей останній пишний самоцвіт імператорської корони Константина і Юстиніана.

І цей самоцвіт справді лежить не прихований від рішучого кулака, от-то уже можна схопити його. Візантійська імперія, давніше – Східна Римська імперія, колись оперізувала світ, тягнучись від Персії до Альп, а потім знову до азійських пустель. То була світова імперія, яку навряд чи можна було об’їхати за довгі місяці, а нині її можна спокійно пройти за три години пішки; на жаль, від тієї Візантійської імперії лишилася тільки голова без тулуба, столиця без країни, Константинополь, місто Константина, давній Візантій, але навіть від цієї Візантії імператорові, басилевсу, належить тепер тільки частина, сьогоднішній Стамбул, тоді як Ґалата вже дісталася генуезцям, а вся земля за міськими мурами – туркам; ця імперія останнього імператора завбільшки в долоню, Візантією називають лише височезний круговий мур навколо церков, палаців і безладно натулених будинків. Місто, колись уже геть сплюндроване хрестоносцями, знелюднене чумою, виснажене споконвічною обороною від кочових народів, розшматоване національними і релігійними суперечками, вже не мало ані людей, ані мужності, щоб самотужки відбитися від ворога, що давно, наче спрут, охопив його з усіх боків; пурпурова мантія останнього імператора Візантії Константина Драгасеса пошита з вітру, а його корона – іграшка долі. Але саме тому, що турки давно вже обступили Візантію, що освячує увесь Західний світ спільною тисячолітньою культурою, Візантія становить для Європи символ її честі; тільки тоді, коли об’єднаний християнський світ захистить цей останній і вже почасти зруйнований східний бастіон, Свята Софія й далі зможе бути базилікою віри, останнім і водночас найгарнішим собором східноримського християнства.

Константин одразу збагнув небезпеку. Незважаючи на всі балачки Мехмеда про мир, він, опанований цілком зрозумілим страхом, посилає посланців за посланцями до Італії, до папи, Венеції та Ґенуї, щоб вони прислали галери і воїнів. Але Рим вагається, Венеція також. Адже між вірою східних християн і вірою західних християн і далі існує давній теологічний розкол. Грецька церква ненавидить римську, а патріарх відмовляється визнати папу як найвищого пастиря. Щоправда, з огляду на небезпеку з боку турків у Феррарі та Флоренції ухвалили на двох соборах постанову про возз’єднання обох церков і гарантували таким чином Візантії допомогу в разі нападу турків. Але тільки-но небезпека для Візантії стала вже не такою гострою, як грецькі синоди відмовилися надавати тому договору чинності, і тільки тепер, коли Мехмед став султаном, нужда взяла гору над православною затятістю: водночас із проханням про швидку допомогу Візантія посилає в Рим звістку про свою підпорядкованість. Аж тепер заходилися споряджати галери, садити в них воїнів і складати припаси, але на одному судні поплив ще й папський легат, щоб урочисто провести церемонію примирення обох церков Західного світу і повідомити світові, що той, хто нападе на Візантію, кине виклик усьому об’єднаному християнському світові.