Принц України

– So you fought against communism?[18] – повільно запитав майор, не виймаючи сигарети з рота. Перекладач поспішив розтлумачити:

– Отже, містере Силенко, ви стверджуєте, що вашим основним мотивом вступу в війська СС була боротьба проти комунізму?

– Не тільки моя особисто, але так само і всіх моїх товаришів по службі, – уточнив Порфирій Андрійович. – Так, ми не хотіли, щоб в Польщі взяли гору тамтешні комуністи з Армією Людовою, що абсолютно підкоряється їхній волі… Хоча в підсумку все ж таки перемогли саме комуністи.

– But in Yugoslavia?…[19] – з флегматичним виглядом запитав майор. Силенко зрозумів його і без перекладача, тому поспішив пояснити:

– В Югославії наша дивізія також боролася з так званими комуністичними партизанами маршала Тіто. До речі, як вам оця дивина: партизан очолює маршал! Та що ж це таке?! Де, в якій країні, в яку епоху відбувалося щось подібне?! І що ж то за партизани такі, якщо їх веде в бій маршал?… Поясніть мені, будь ласка…

– Well, – майор флегматично зітхнув, пихнув сизим сигаретним димком і щось не дуже виразно забурмотів.

– Містере Силенко, майор змушений нагадати вам, що у нас тут допит. Запитуємо ми, а відповідаєте ви. Будь ласка, по можливості дотримуйтеся цього порядку, а також стримуйте себе і не переривайте, будь ласка, нас. Прошу, не утруднюйте ведення протоколу!..

– Я спробую, – пообіцяв інтернований.

– Well. But in Slovakia?…[20]

Порфирій Андрійович спробував відповісти на нове запитання якомога тихіше і стриманіше, хоча обраний американцями стиль допиту вже відверто дратував його.

– Минулої осені в Словаччині ми захищали місцеве – словацьке населення від жорстокого червоного терору комуністичних партизанів, як і в січні цього року в Югославії.

– Себто, на вашу думку виходить, що джерелом терору були словацькі та югославські партизани-комуністи, а ніяк не ваша дивізія ваффен-СС? – поспішив уточнити перекладач.

– Зрозуміло.

– But in Austria?…[21]

– В Австрії ми вели бої в районі Гляйхенберзького замку, це також бойові дії, а ніякі не каральні. Справжня війна, одне слово.

– Well, – майор енергійно вдавив недопалок в попільницю і знов заговорив довго та невиразно.

– За участь у згаданих боях в Австрії декілька ваших товаришів по службі були нагороджені німецькими Залізними хрестами першого класу. Водночас ви, містере Силенко, маєте цілих два Залізні хрести…

– Вибачте, лейтенанте, змушений знов перервати вас, хоча це і не дуже чемно. Просто не хочеться, аби в протокол мого допиту вкралася мимовільна помилка… Адже я нагороджений всього лише одним Залізним хрестом, та й то другого класу. Інша ж нагорода, вручена мені свого часу – це Хрест Військових заслуг. Причому підкреслюю: також другого класу.

– А за які такі військові заслуги дивізійний інтендант отримав подібну нагороду?

– За героїчне і, що найголовніше – безперебійне постачання наших бійців усім необхідним. У важких фронтових умовах.

– Невже і таке буває?

– І навіть таке буває, лейтенанте. Перекладіть це майору, прошу.

На деякий час в кімнаті запанувала мовчанка. Навіть друкарська машинка перестала скрекотати, а сержант, який вів протокол, знов завмер у вичікувальній позі.

«Невже все скінчилося? Або майор навмисно затягує паузу перед черговим каверзним запитанням, – подумав Силенко. – Ах, до чого ж добре було б, якби допит і справді закінчився на цьому!..»

Але…

Тільки-но полегшення почало зміцнюватись, як майор вибухнув неймовірно довгою промовою, яку виголосив у явно неприязному тоні. Лейтенант уважно вислухав його, потім заходився перекладати:

– Містере Силенко, достатньо ймовірно, що не тільки ваші товариші, які вже побували у нас на допиті, але й ви самі вважаєте нас, представників союзного командування, закінченими дурниками. Будь ласка, не намагайтеся перебивати, але вислухайте нас уважно.

Так, ми розуміємо, що війна – це війна. Хтось нападає, хтось захищається. Ваші товариші по службі – українці, між іншим, зі зброєю в руках воювали на боці німецьких нацистів проти українських комуністів. Всі ваші свідчення на нинішньому допиті зводяться до того, що, борючись із комунізмом у лавах військ СС, ваша дивізія «Галичина» не брала участі в жодній каральній акції проти мирного населення. А два бойових Залізних хрести ви отримали, очевидно, знову ж таки за героїчне вирощування капусти, редису й огірків у фронтових умовах. Будь ласка, не вважайте нас настільки наївними, щоб повірити в подібну нісенітницю!

Силенко не витримав і спробував сказати щось на своє виправдання, проте лейтенант зробив застережливий жест і продовжив:

– Я ж просив не переривати мене… Отже, вам дається останній шанс розповісти всю правду про ваші так звані «подвиги» в лавах злочинної нацистської організації СС. В іншому разі ми будемо змушені згадати про ваше більш віддалене минуле… Що відповісте на це, містере Силенко?

Він і справді хотів уже відповісти, проте в останній момент прикусив язика. «Ми будемо змушені згадати про ваше більш віддалене минуле», – цікаво, що означає ця фраза (з явним відтінком прихованої загрози) в устах представника союзного командування?! Наскільки віддаленим від сьогодення є те саме минуле, яке потрапило в сферу інтересів американської розвідки?! І що такого вони в цьому минулому відкопали…

– Бачу, ви здивовані, – вдоволено констатував лейтенант, коли мовчання зробилося нестерпним.

– Якщо бути відвертим, то це правда, – підтвердив Силенко.

– Ну, що ж відповісте на це?…

– Гадаєте, що коли ми служили в дивізії «Галичина», то всі до останнього є жорстокими підлими вбивцями? Що нам не знайомі жалість і співчуття? І ми не хочемо жити по-людськи, оскільки єдине наше бажання – катувати, вбивати і грабувати?… Такої ви про нас думки?! Гадаєте, що більшість з інтернованих є вродженими солдатами? То можу вас запевнити, що це не так. Більшість із них – це селяни. Перш ніж взяти в руки гвинтівку, вони чудово орудували лопатою. Так що не варто сміятися з того, що, опинившись в полоні, люди захотіли попрацювати на землі. Не потрібно сприймати цілком нормальне, людське бажання бійців нашої дивізії вирощувати капусту, огірки й помідори, як спробу обдурити вас. Це не так…

– Себто?…

– Себто, ми розбили клумби під вікнами бараків і зайнялися городами зовсім не для того, щоб позамилювати союзному командуванню очі. Ми просто хочемо жити так, як звикли, невже не зрозуміло?

Лейтенант кивнув, обернувся до майора і заговорив англійською, докладно переповідаючи зміст відповіді Порфирія Андрійовича на поставлені запитання. Майор зосереджено кивав, сержант знову взявся за ведення протоколу.

А Силенко між тим обмірковував натяки щодо свого минулого. Він навмисно відволік увагу американців, аби отримати цю паузу. І врешті-решт, дійшов висновку, що в його минулому союзників могли зацікавити хіба що певні епізоди боротьби за утвердження самостійної Української держави або УНР. Але ж відтоді минуло вже чверть століття, в які вписалася Друга світова війна! Навіщо ж згадувати настільки давні справи…

– Містере Силенко!

– Так?

– Давайте не будемо заглиблюватися в сторонні питання, а нарешті почнемо розмову по суті…

– Згоден, не варто заглиблюватися в пустопорожні питання. Просто ваш же майор їх підняв. Не я, зауважте, а ваш майор.

– Добре, добре, забули про це. Адже є проблема, набагато більш суттєва особисто для вас: то як, згадувати нам про ваше більш віддалене минуле чи ні? Чи ви самі розповісте нам все, що нас цікавить?

«Овва, як же ці американці загострюють допит!.. Можливо, я помиляюся, але дуже схоже, що мене зараз спробують схилити до таємного співробітництва», – подумав Силенко. Але вголос мовив наступне:

– Перепрошую, лейтенанте, але я всіляко намагаюся зрозуміти ваші натяки, та все одно не розумію. Кажіть вже прямо, як воно є… Себто, перекладайте те, про що там бажає дізнатися ваш майор.

Американці ще трохи порадилися, сержант надрукував щось в протоколі, тоді перекладач запитав:

– Що ви можете розповісти про ваше життя в передвоєнній Польщі?

– А що там розповідати… – Силенко знизав плечима. – Волею долі опинившись у цій країні, закінчив Аграрно-лісовий інститут в Дублянах, після цього пішов працювати лісничим. Начебто все.

– А в особистому плані?

– Одружився. У нас народився син Микола. Життя як життя, – він знову пересмикнув плечима.

– І нічого прикметного?…

– Зовсім нічого! Та й життя те вже димом пішло: Польщу встигли завоювати, розділити і знов переділити, дружина померла, син загинув.

– Як загинув ваш син?

– Як і багато інших – на війні. Ми разом пішли служити в українську дивізію. От тільки я став інтендантом, щоб годувати, одягати і взувати людей, тоді як мій Микола… а-а-а…

Силенко проковтнув клубок, що підкотив до горла, примружив очі та прохрипів через силу:

– Перепрошую, мені трохи зле…

– Чому?

– Бо він там згинув. Там, під Бродами, маю на увазі. Вибачте, мені завжди важко про це говорити, і я не розумію, чому моє особисте горе настільки вас цікавить. Тому… давайте краще облишимо цю тему. Мені зле, так і поясніть своєму майорові.

Лейтенант кивнув і почав щось переказувати іншим. Цвіркнула друкарська машинка.

– Only one question,[22] – майор щось сказав (при цьому прозвучав зрозумілий географічний термін «Brody»), і лейтенант переклав:

– Наскільки нам відомо, ваш син загинув не під Бродами. Смерть наздогнала його набагато пізніше. Після того бою, і справді важкого для дивізії «Галичина», ваш син разом з іншими бійцями оточеного підрозділу влився до лав антикомуністичного партизанського руху. Наскільки нам відомо, тоді стався такий масовий перехід бійців дивізії «Галичина» в партизани, що німці поспішили видалити рештки розгромленого військового підрозділу з Польщі, звідки можна було швидко дістатися до Західної України. Чому ви не розповіли про все це, містере Силенко?

– Не вважав за потрібне говорити, отож і не сказав. Мій син загинув. Як на мене, питання вичерпано, бо все зрозуміло.

– Що саме?

– Ви цікавилися, що змусило мене піти на співпрацю з такою організацією, як ваффен-СС. Все дуже просто й очевидно! Якщо ти голий і босий, де взяти кошти, щоб озброїти армію? Найпростіший шлях пройти бойовий вишкіл, отримати годящу зброю, амуніцію і взагалі все необхідне для ведення війни – це вступити до армійських лав, а вже звідти перейти до Української повстанської армії.

Лейтенант кивнув.

– Ви були дивізійним інтендантом, отже, особисто сприяли…

– Абсолютно вірно. Я робив все від мене залежне, щоб УПА поповнювалася не тільки добре вишколеними бійцями, але також отримувала всі матеріальні ресурси, необхідні для ведення війни проти більшовицького режиму, – парирував Порфирій Андрійович.

– Як ви гадаєте, містере Силенко, чи здогадувалося про таке ваше самоуправство вище керівництво СС, а можливо, і Третього рейху також?

– Все це стало очевидним лише після масової втечі бійців нашої дивізії у ліси з-під Бродів. Саме тому наш підрозділ переформували, а опісля загалом прибрали подалі від Польщі й України.

– Але ж ви, по суті, вчинили посадовий злочин! Дезертирство у воєнний час, крадіжка військового майна… Однак керівництво СС чомусь нікого не покарало, – в голосі лейтенанта відчувалося здивування.

– На той час вище керівництво не тільки СС, але і Третього рейху також нарешті усвідомило свою грандіозну помилку, допущену трьома роками раніше: якби влітку сорок першого року самостійна Україна все ж таки утворилася, то з цим союзником Німеччина завдала би більшовицькій Росії нищівної поразки. На жаль, цього так і не сталося. Отже, щоб бодай якось залагодити настільки непростимий промах, керівництво Третього рейху заплющило очі на наш внесок у справу зміцнення УПА.

Американці знову почали радитися. Силенко ж намагався зрозуміти, чому їх так цікавить дана тема. Або справа зовсім в іншому?…

– Містере Силенко! Те, що ви повідомили нам про зв’язки з антикомуністичним партизанським рухом на території України, надзвичайно цікаво. Дякуємо вам, ці відомості внесені до протоколу. А що ви можете розповісти про вашу співпрацю з польською розвідкою?

От!!! От воно що, подумав Порфирій Андрійович. От у чому криється справжня причина сьогоднішнього допиту… себто, по суті, спектаклю. Американці якимось чином пронюхали про його зв’язки з польськими спецслужбами і тепер вирішили зіграти на цьому. Адже коли офіцер ваффен-СС, який має українське походження, зраджує німецькій присязі заради України – це одна річ. І зовсім інша річ, коли лісничий українського походження співпрацює зі спецслужбами Польщі – країни, де становище його співвітчизників було далеко не найкращим. Але звідки американці про це дізналися?! Звідки?…

– Отже, містере Силенко, ми чекаємо на вашу відповідь.

Після цього нагадування Порфирій Андрійович не став і далі затягувати час, а відповів швидко, не замислюючись:

– Все надзвичайно просто: я співпрацював з польськими спецслужбами з тією ж метою, що і з ваффен-СС.

– Себто?…

– Себто, в лісах дуже зручно створювати приховані від сторонніх очей таємні бази зі зброєю, військовою амуніцією та продовольством. Мені запропонували – отож я й погодився.

– Хто запропонував – польські спецслужби?

– Так, звісно.

– Але ж ви пішли на співпрацю…

– Так, пішов. Для України це було вигідно – отож я й пішов. У даному випадку я розглядав Другу Річ Посполиту в якості окупанта,[23] нічим не кращого ні від більшовицького СРСР, ані від німецького Третього рейху. Проконтролювати, хто саме користується таємними «лісовими» складами, дуже важко. Практично неможливо. А брати-українці в Закарпатті дуже-дуже потребували зброї, причому в великій кількості.

– Отже, містере Силенко, ви визнаєте, що, погодившись працювати в інтересах передвоєнної Польщі, насправді посприяли…

– Так, я всіляко сприяв тому, щоби частина зброї та амуніції з підвідомчих мені таємних складів переправлялася в Закарпаття, де на ці речі дуже чекали тамтешні брати-українці. От заради їхнього озброєння я й пішов на співпрацю з польськими спецслужбами.

Після такої заяви американці радилися особливо довго. Судячи з усього, вони навіть дещо виправили в протоколі допиту: сержант вийняв з друкарської машинки і переробив наново останній аркуш, оригінал же розірвав і сховав обривки до спеціальної течки.

Силенко ж дивився на цю зосереджену метушню і намагався уявити їхнє розчарування. Справді, спочатку майор і лейтенант спробували приспати пильність інтернованого гауптштурмфюрера, потім намагалися остаточно вибити його з колії, змусивши згадати про загиблого сина. Нарешті розраховували приперти до стіни, порушивши делікатну тему співпраці з польськими спецслужбами. Але гауптштурмфюрер не піддався – викрутився!.. І як же тепер діятимуть американці?!

– Отже, містере Силенко, ви тільки-но навели нам безліч доказів своєї відданості українській справі, – мовив перекладач.

– Сподіваюся, у вашого майора більше немає до мене запитань?

Порфирій Андрійович трохи нахилився вперед, приготувавшись підвестися й піти, однак лейтенант зупинив його:

– Не поспішайте, містере Силенко. Запитань до вас і справді більше не лишилося, зате є вельми неприємне повідомлення. Для вас неприємне, себто.

– Яке ще повідомлення?! – Порфирій Андрійович знову напружився.

– Найближчим часом ми будемо змушені передати вас в руки представників радянського військового командування.

– Що-о-о?! – від несподіванки Порфирій Андрійович навіть підскочив.

– Ми зобов’язані це зробити…

– Але чому?!

– Мусимо передати вас радянським комісарам, як того, хто народився на території Росії… Ви ж самі підтвердили, що з’явилися на світ в Черкасах – місті, що на той момент знаходилося в межах Київської губернії Російської імперії. Це територія сучасної комуністичної Росії, містере Силенко.

– Ну то й що?!

– А те, що радянське керівництво найвищого рівня вимагає, аби всі військовополонені й інтерновані особи, що є в розпорядженні союзного командування і народжені на території колишньої Російської імперії або комуністичної Росії, були негайно видані радянським комісарам для подальшого повернення на батьківщину. Тим паче, повинні бути видані всі ті, хто співпрацював з політичними режимами, ворожими комунізму. Ви ж співпрацювали як з німецькими нацистами, так і з польськими авторитаристами. Вас же ще за часів Пілсудського[24] завербували, хіба ж не так, містере Силенко?

– Це кінець!.. – пробурмотів Порфирій Андрійович тихим тремтячим голосом. – Мене ж просто вб’ють!.. Розстріляють без суду…

– Ми все розуміємо, однак вдіяти нічого не можемо. Зрозумійте і ви нас, містере Силенко: радянські комісари жадають вашої крові. Якщо їхню спрагу не задовольнити, то з такими зусиллями й жертвами завойований мир не буде стійким. Народи ж втомилися від війни, половина Європи лежить в руїнах… Тому хоч як це неприємно, проте союзне командування найближчим часом передасть всіх військовополонених, а також інтернованих осіб згаданих категорій радянським комісарам. Така ціна миру в Європі, що поробиш…

– А втім… робіть що хочете, лейтенанте! – Силенко зміряв перекладача презирливим поглядом. – Ви занадто добре володієте українською мовою, як для американця. Напевно, ваш рід…

– Маєте рацію, містере Силенко, моє походження безпосередньо пов’язане з Україною. Однак я є громадянином Сполучених Штатів. Я не воював в лавах ваффен-СС і не співпрацював з польською розвідкою.

– Послухайте, лейтенанте! Вислухайте мене, як земляк земляка… Якщо мені доведеться повернутися туди… Тоді наша сьогоднішня розмова закінчена, й я повертаюся в свій барак до хлопців. Мені необхідно попрощатися з усіма і дати тим, хто уникне моєї долі, певні настанови. Я вже пожив достатньо і зробив багато, їм мій досвід згодиться. Також маю до них певні прохання… Отже, вибачайте, але відпустіть мене, бо перед відправкою на вірну смерть мені необхідно дещо владнати.

– Що ж, ідіть.

Силенко підвівся, і тут лейтенант весело вигукнув:

– До речі, про вашу племінницю з Харкова – Олександру Тимченко, яка зараз перебуває в Австрії після тривалого лікування… Майте на увазі, що її ми також передамо радянським комісарам!

Немовби блискавка прошила все тіло Порфирія Андрійовича і миттєво випалила душу зсередини. Він застиг на місці, скарлючившись від нестерпного душевного болю, і тихо простогнав:

– Як мені врятувати Сашуньку?…

Лейтенант перекинувся кількома англійськими фразами з майором, потім важко зітхнув:

– Ех, містере Силенко, міцний же ви горішок!.. Ми розраховували, що ви швидко зламаєтеся, що впадете нам до ніг і благатимете нас про те, щоб ми вас не висилали до СРСР.

– Не дочекаєтесь такого, – крізь зціплені зуби просичав він.

– Ну, чому ж… Багато хто з ваших вчинив саме так, повірте.

– Не вірю!

– Що ж, не вірите, то й не треба… Я про інше. Ви спочатку виявили неочікувану стійкість, аж раптом просто взяли та й здалися! І ще ця ваша заява: робіть що хочете… А як же Олександра?! Це ж ви зіштовхнули дівчину з її шляху.

– Навпаки, я врятував її…

– Ну, як це – врятували?… Ви її вбили, містере Силенко, давайте будемо чесними й відвертими! Ми знаємо, що вона є балериною, що потрапила під артобстріл, перебуваючи на південному сході Польщі у складі фронтової концертної бригади, а потім її, поранену, підібрали німці. Ви піддурили горопашну дівчину, спочатку налякавши її перспективою потрапляння до нацистського концтабору, а на додачу повідомивши, що всі її родичі в рідному Харкові загинули під час окупації.

– Як?! Ви навіть про це знаєте?!

– Ми все знаємо, містере Силенко. І навіть те, що її рідні в Харкові живі та здорові, теж знаємо. Але повернімося до вашої племінниці: потім ви домоглися, щоб після краківського військового шпиталю її відправили на лікування до Австрії…

– У Сашуньки з легені витягли два осколки! Тому я й домігся її відправки на лікування до Австрії з подальшим проходженням відновлювального курсу в одному з альпійських санаторіїв. Для балерини дуже важливо відновити дихання, дуже!.. Якби я тоді не втрутився, вона лишилась би у Кракові, а після звільнення міста більшовиками потрапила б до сибірських таборів. Що сталось би з нею – невідомо. Тож скажіть, заради Бога, де тепер Сашунька?! Що з нею станеться?! І чи можу я для зробити щось для неї?

Американці знов порадилися, після чого лейтенант мовив:

– Міс Тимченко дотепер перебуває на альпійському курорті. Ми неодмінно подбаємо про неї. Але лише в тому разі, якщо ви, містере Силенко, відпрацюєте нам і за себе, і за вашу племінницю.

– Що треба робити? – очі Порфирія Андрійовича заблищали. – Я готовий на все, тільки б Сашунька залишилася живою і здоровою! Сина я вже втратив, то нехай хоч би вона…

Раптом Порфирію Андрійовичу дещо спало на думку, й він мовив:

– Одружіться з нею, лейтенанте! Ви ж обидва є українцями… Моя Сашунька стане громадянкою Сполучених Штатів. Вона молода, красива і не зрадлива… Та ще й до того ж балерина – людина мистецтва!..

Лейтенант променисто посміхнувся і швидко переклав слова Силенка майорові. Той хитнув головою, мугикнув і зробив знак сержанту, щоб останні фрази до протоколу допиту не заносили. Потім щось тихо сказав лейтенантові. Той хитро примружився і звернувся до інтернованого:

– А ви винахідливі, містере Силенко! Одружуватися з вашою племінницею я не стану, але гадаю, що дівчина ще знайде своє щастя. Якщо ви, звісно, погодитеся співпрацювати з нами…

Порфирій Андрійович мовчки кивнув. В кімнаті повисла напружена тиша, потім майор із задоволеним виглядом пробурмотів:

– Wery well! He has matured.[25]

Тоді перекладач знову звернувся до інтернованого:

– Містере Силенко, я пояснив майорові ваші наміри. Обговоривши ситуацію, ми вирішили піти вам назустріч і спробувати допомогти. Щоправда, з одним застереженням: ви щойно зізналися, як обдурювали і керівництво СС, і польську розвідку. До певної міри це можна вибачити – адже в обох випадках ви діяли заради блага свого народу. Ми цінуємо ваш патріотизм, містере Силенко. Але якщо ви так само надумаєте зрадити інтереси Сполучених Штатів, тоді ми будемо змушені виконати свою погрозу. Ви й оком моргнути не встигнете, як разом із племінницею опинитеся в руках заклятих ворогів – червоних комісарів. Зрозуміло?

– Цілком зрозуміло. Але…

– Які ще можуть бути «але», містере Силенко?

– Але маю одну умову.

– Містере Силенко, невже ви серйозно хочете виставляти якісь умови?!

– І тим не менше, – не здавався Порфирій Андрійович, – обіцяйте мені, будь ласка, що не станете змушувати мене працювати проти інтересів України. Краще вже припинити все відразу й назавжди!

– О-о-о, містере Силенко, за це можете не хвилюватися! Я ж сказав, що ми цілком розуміємо і цінуємо ваш патріотизм, тому ні в якому разі не станемо змушувати вас працювати проти інтересів України. Навпаки розраховуємо, що ви не відмовитеся від подальшої діяльності, спрямованої на повалення комуністичного режиму в Україні.

Порфирій Андрійович трохи подумав і підтвердив:

– Від такого, звісно, не відмовлюся.

Лейтенант обернувся до решти американців і заторохкотів щось англійською. Майор вислухав підлеглого з байдужим виглядом, проте потім розправив плечі й доволі-таки енергійно вигукнув:

– Yes of course![26]

– Майор дав слово офіцера, що в тому разі, якщо ви самовіддано служитимете нам, то з вами нічого поганого не станеться, як і з вашою племінницею, – підтвердив перекладач.

– Чи можу я нарешті дізнатися, в чому полягає моє завдання? Хоч би в загальних рисах…

– Just a moment please! Одну хвилинку, будь ласка…

На цей раз американці радилися недовго, перш ніж лейтенант пояснив:

– Нам відомо, що наші союзники-англійці теж мають якісь види саме на вас, містере Силенко. Отож ми хочемо, по-перше, щоб ви погодилися виконати будь-яке їхнє завдання… Чуєте, пане Силенко? Будь-яке! По-друге, ви в усіх подробицях розповісте нам про покладену на вас місію. А по-третє, станете регулярно інформувати нас про хід її здійснення. Ну що, сподіваємося, це не суперечить вашим проукраїнським переконанням?

– Іншими словами, ви пропонуєте мені шпигувати за англійцями на вашу користь, я вірно зрозумів?

– Можна сказати і так.

– Що ж, це не суперечить моїм переконанням.

– Отже, домовились?

– Стривайте-но… А раптом англійці запропонують мені місію, спрямовану на шкоду справі дебільшовизації моєї рідної країни?!

– О-о-о, ні-ні, оце вже точно неможливо! Вони не самогубці, щоб рятувати комуністичну країну собі ж на шкоду, – перекладач навіть руками замахав від обурення, потім щось сказав англійською майорові. Той лише мугикнув із саркастичним виглядом, а лейтенант додав:

– Такий поворот справи виключений, можете не хвилюватися. Англійці зацікавлені в декомунізації України не менше, ніж ми з вами. Окрім того, кожен їхній крок контролюватимемо ми за вашою ж допомогою, містере Силенко. Тому питаю повторно: чи можна вважати, що ми домовилися?