Принц України

Тимур і Олена Литовченки

Принц України

60-м роковинам від дня загадкової смерті останнього в історії українського гетьмана (у вигнанні) присвячуємо…

Від авторів

Майже всі учасники подій, описаних в цьому романі, вже відійшли в інший світ. Деякі з цих людей залишили мемуари. Однак оскільки їхні інтереси й оцінки тих чи інших подій не завжди збігалися (а нерідко навіть кардинально розходилися), ми вибудували власну – авторську концепцію, де певною мірою враховано позицію кожного персонажа нашого твору.

Щоправда, є виняток: один-єдиний фігурант описаних подій живий і досі. Назвати його повноправним учасником в жодному разі не можна: адже менш ніж за рік до трагічної розв’язки нашої історії він тільки-но з’явився на світ. Тому, керуючись етичними міркуваннями, ми вирішили не називати цю людину на ім’я: хтозна, як він може відреагувати, прочитавши про самого себе не в документальному, а в художньому творі!.. Отже, цей реальний персонаж так і залишився неназваним.

Тимур і Олена Литовченки

Глава 1

Концтабір чи… концтабір?…

Особняк Порфирія Силенка,

Торонто, 13 липня 1977 року

Заливний дощ невпинно періщив у шибки широкого вікна невеликого кабінету, в центрі якого схилився над паперами господар затишного особняка – Порфирій Силенко-Кравець. Просидівши у величезному шкіряному кріслі тривалий час, він поступово задрімав. Що аж ніяк не дивно, адже Порфирію Андрійовичу виповнилося вже вісімдесят чотири роки…

У двері тихенько постукали, але відповіді не було: старий продовжував дрімати. Несподівано двері з гуркотом розчинив протяг, і в їхньому отворі виникла ведмежа фігура двірника Дмитра. Порфирій Андрійович негайно прокинувся і з цікавістю подивився на непроханого гостя.

– До вас можна?… – прогугнявив бородань.

Старий не встиг відповісти, оскільки вікно несподівано відчинилося, і потужний порив вітру миттю розкидав по всій кімнаті папери, що лежали на столі. Переляканий двірник хотів ретируватися, однак почув навздогін:

– Стривай-но, залишся й допоможи мені навести тут лад!

Дмитро обернувся і побачив, як старий намагається піднятися, судомно чіпляючись тремтячими пальцями за широкі дерев’яні підлокітники крісла. Двірник слухняно повернувся, підібрав папери, що розлетілися по кабінету, подав їх старому… і мимоволі подивився на нього співчутливим поглядом.

Порфирій Андрійович справді виглядав украй змученим і хворим. Вельми поважні роки й загадкова виснажлива хвороба, яка хто зна звідки звалилася на нього останнім часом, зробили свою справу. Колись міцний, дещо схильний до повноти хвацький полковник Армії УНР, який аж пашів відмінним здоров’ям, буквально за пару місяців несподівано висох, облисів і став скидатися на живу мумію з землистою шкірою і темними колами навколо неживих тьмяних очей.

– Як ти сюди потрапив? Хто тебе впустив? Марія?… – сумним рипливим голосом звернувся до двірника Порфирій Андрійович.

– Ні, мене впустив якийсь франтуватий красунчик. Хвилин п’ять тому він вийшов від вас…

– Ах, містер Пітер!.. Так, він був у мене сьогодні, але мені здалося, що з часу його візиту проминула ціла вічність… тому що… – старий замовк, загубивши нитку розмови.

– Я тут вам приніс… ось… – почав було двірник. Порфирій Андрійович повільно підняв голову, подивився в очі велетня і попросив:

– Поклич Марію, будь ласка.

– Але ж ми тут самі… – здивувався чолов’яга.

– Ах, так, я ж сам відпустив її до вечора… Щось морозить мене. Так, зовсім замерз я, – поскаржився старий, зіщулившись у величезному кріслі.

– Та що ви, літо ж надворі! Та й в кімнаті у вас спекотно… і навіть задушливо! – заперечив Дмитро.

– Та ну?! Сьогодні навіть прохолодніше, ніж вчора ввечері, – не вгамовувався старий, – так що закрий вікно і розтопи камін.

Двірник мовчки кивнув, зачинив нарешті вікно, потім підійшов до каміна, підкинув у ледь тліючий вогонь совок дрібного чорного вугілля і ворушив його кочергою доти, аж поки полум’я не розгорілося як слід. Коли з каміна пішов жар, Дмитро поцікавився:

– А тепер тепло?

Порфирій Андрійович схвально кивнув.

– То чи я можу йти нарешті?… – заскиглив бородань.

Старий не звернув уваги на ці слова і забурмотів:

– А знаєш, сьогодні ж моя племінниця Сашунька й її синок обідають в посольстві… Уявляєш, еге ж?

– Це, напевно, дуже почесно, – пробурмотів двірник.

– Ще б пак! – вигукнув старий і продовжив, мрійливо закотивши очі: – Якщо все піде як треба, хлопчик займе гідне місце в суспільстві. У нього ж такі славетні корені, такий іменитий батько!..

– І хто ж його батько? – спитав Дмитро, намагаючись підтримати бесіду.

– У нього дуже…

Старий не встиг договорити, оскільки вхідні двері відчинилися, і дзвінкий жіночий голос чи то спитав, чи то покликав:

– Маріє?…

Зрозуміло, відповіді не послідувало. Маленькі ніжки дрібно, легенько зацокотіли широким коридором. Здавалося, Порфирій Андрійович уважно прислухався до цих кроків і геть забув про двірника. Тож оцінивши момент, Дмитро вискочив з кімнати. І негайно зіткнувся з племінницею старого – Олександрою.

Як і у більшості кадрових військових, які все життя віддавали себе армійській службі, у полковника Силенка з особистим життям не склалося. Щоправда, подейкували, начебто були у нього колись і дружина, і син – але ж давно… дуже давно… ще напередодні Другої світової, здається. А може, навіть Першої. А війна – вона не знає жалю… Отже, тепер Порфирій Андрійович мав всього лише двох родичів: племінницю і внучатого племінника. Обох він щиро любив і надзвичайно дорожив ними.

П’ятдесятитрьохрічна Олександра виглядала набагато молодше за свої роки. Досі картинно красива, немовби маленька витончена статуетка з дорогоцінної китайської порцеляни, на перший погляд вона здавалася беззахисною. Втім, це було помилкове враження: попри легковажний норов, властивий людям мистецтва, насправді жінка мала залізний характер, викуваний роками суворих випробувань.

– Дмитре, як це ви сюди потрапили? – без найменшої тіні переляку поцікавилася вона у велетня, який аж надто несподівано з’явився в темному коридорі особняка.

– Я… я пошту приніс… – відповів дещо збентежений двірник.

– А де доглядальниця? – продовжила допит племінниця.

– Я… я не знаю… Мене впустив Порфирій Андрійович. Себто, протяг… Двері розчинилися, папери розлетілися… Отакої.

Невідомо, чим би закінчився допит, якби з кабінету не пролунав скрипливий старечий голос:

– Сашунько, годі мучити Дмитра! Він нічого поганого не зробив, саме лише хороше… Краще йди-но до мене і розкажи, як минув прийом.

Олександра поспішила до дядечка, а бородань зник у надрах коридору.

– Це ще що за Сахара?! – обурено вигукнула жінка, яку буквально обпекло повітряним потоком, тільки-но вона прочинила двері кабінету.

– Уявляєш, Сашунько, я нарешті зігрівся! – захоплено вигукнув Порфирій Андрійович. – Я щось дуже сильно мерзну останнім часом… Утім, це неважливо. Розповідай швидше, як там відбувся прийом в посольстві?!

Племінниця з тривогою позирнула на дядечка, але той лише відмахнувся:

– Сашунько, та я, можна сказати, абсолютно здоровий!.. Якась там інфлуенца… Як прийшла, так і піде. Дурниці все це! Після запашного липового чаю з медом мені стане значно краще. Будь ласка, не турбуйся, таке вже зі мною траплялося… Ти краще ось що: попроси-но Марію заварити мені чайку, будь ласка!

– Але ж Марії немає…

– Ах, так, я ж відпустив її до вечора… Тоді сама завари, гаразд?

Старий запобігливо зазирнув в очі племінниці. Жінка легко витримала цей погляд і з усією жорсткістю, на яку була здатна, почала безжалісний допит:

– Порфирію Андрійовичу, ви це навіщо відпустили доглядальницю? У вас, як я розумію, була важлива зустріч, чи не так?

– Так, Сашунько, я цього і не приховую. Приходив містер Пітер Пірс, цікавився моїм здоров’ям… А що?

Відірвавши пильний погляд від заваленого паперами столу, Олександра різко відповіла:

– Дорогий дядечко, у мене інша інформація.

– І яка ж?…

– Це зараз не надто важливо. Дядечку, дорогий мій чоловіче, у вас же якихось два тижні тому стався важкий напад, ви буквально дивом вибралися з того світу. Я так злякалася за ваше життя!.. Ваш лікар дуже стурбований вашими нічними дискусіями. Ви ж знаєте, дорогоцінний мій, що вам не можна настільки багато працювати, а ваш стіл, як я подивлюся, знов завалений паперами. На що це схоже, дядечку?!

Демонструючи цілковиту байдужість до теми розмови, старий витягнув кістляву тремтячу руку, вкриту подібною до пергаменту шкірою, до принесеної двірником стосу свіжої пошти, підхопив газету, що лежала згори, і заглибився в читання. Олександра почала ще більше сердитися, це могло обернутися справжнім скандалом… Тому Порфирій Андрійович відчужено вимовив, не відриваючи погляду від газети:

– Змушений зауважити, дорога Сашунько, що вночі я сплю дуже міцно.

– Тим не менш, я зараз візьму та й подивлюся, що то за документи лежать у вас на столі, – оголосила племінниця й додала трохи тихіше: – З вашого дозволу, ясна річ.

– Гаразд, дивись. Тільки спочатку розкажи, як же все-таки пройшов прийом у посольстві? А що було під час обіду?… Чи справив наш хлопчик враження на гостей знанням етикету?

Олександра важко зітхнула і з приреченим виглядом зізналася:

– Ми пішли звідти, на обід не залишилися. Прийом був нудним, ніхто не звертав на нас жодної уваги, ми почувалися там чужинцями.

– Але ж Олександро!.. Ти дістала такий прекрасний шанс познайомитися бодай з кимсь… і наш хлопчик також… – дорікнув їй Порфирій Андрійович.

– Повірте, дядечку, я намагалася, він намагався також, але в цьому товаристві панують свої закони, свої порядки… Всі поважно прогулюються бенкетною залою, потроху сьорбають вино, закусюють, обтічними фразами підтримують бесіду про все і водночас ні про що конкретне. А чужинців, якими ми є в цьому товаристві, геть не помічають.

Старий слухав племінницю уважно, водночас перебираючи пошту, періодично кривлячись і хитаючи головою. Нарешті його погляд зупинився на конверті, що випав з газети.

– Дорогенька, подай-но мені, будь ласка, ось цього листа… – звернувся Порфирій Андрійович до племінниці. Олександра нахилилася, підняла конверта, глянула на адресу: лист був із Швейцарії. Старий чекав з простягнутою рукою, проте листа племінниця чомусь не поспішала віддавати. Тоді він, начепивши окуляри, заглибився в читання газети… Себто вдавав, що читає. Бо чим довше зображував байдужість, тим більше лютився.

– Овва, дрібнішає суспільство, дрібнішає! – нарешті прошепотів старий обурено. – Я уявляв собі певний занепад, але щоб настільки!..

Племінниця суворо подивилася на нього і запитала:

– Ну і про що ж таке жахливе повідомляють газети, що викликало ваш гнів? Знову ви на нервах, дорогий мій дядечку!..

– Так, дрібниці, – з награною безтурботністю відповів Порфирій Андрійович і посміхнувся. Тоді Олександра сказала, примруживши очі:

– Чесно кажучи, я така голодна, що з’їла б зараз слона. Як ви щодо можливості пообідати разом з племінницею? А потім поговоримо про долю вашого внучатого племінника. Чи згодні на таке?

Коли Порфирій Андрійович почув ці слова, його виснажене обличчя осяялося скороминущою посмішкою. Старий щиро вірив, що хоча характер Олександри нестерпний, до того ж вона схильна до різких змін настрою, проте завжди гостро потребує його мудрих порад. І лише поганий стан здоров’я заважає йому стати надійною опорою для племінниці й її синочка.

– Гаразд, Сашунько, пообідаємо, а потім поговоримо… Я тут подумав, що не варто поки що розкривати нашому хлопчикові, ким був його батько…

– Ви маєте рацію, дядечку, з цим варто почекати, я дуже навіть згодна.

Променисто посміхаючись, Олександра віддала дядечкові листа із Швейцарії, цмокнула його в щоку і, через відсутність доглядальниці, вирушила на кухню розігрівати обід.

Залишившись на самоті, Порфирій Андрійович розкрив конверт і з цікавістю заглибився в читання листа. Проте чим далі читав, тим похмурішим ставав. А дійшовши до кінця, з несподіваною ненавистю зім’яв нещасливого аркушика паперу і голосно заволав:

– Гнидо! Мерзота! Тобі це так не минеться!!! Я знайду на тебе управу!..

В кімнату якнайшвидше вбігла перелякана Олександра і завмерла прямо на порозі: ніколи ще не бачила вона Порфирія Андрійовича таким розгніваним!

– Що сталося, дядечку? – запитала племінниця якомога лагідніше. – Я давно не чула від вас настільки жахливих слів. Що такого ви там вичитали?! І хто це написав вам із Швейцарії?

Порфирій Андрійович сидів у шкіряному кріслі почервонілий, немов варений рак, і, задихаючись від люті, що охопила його, хапав повітря судомно роззявленим ротом. А почувши запитання племінниці, несподівано заплакав, немов дитина:

– Я маю попросити у тебе вибачення, Сашунько! Я вкрай шкодую, що не зміг захистити тебе і нашого любого хлопчика від всіх бід, які…

Він ласкаво потиснув руку племінниці, яка підійшла до нього упритул, і продовжив:

– Як і тоді в Лондоні, мене дуже непокоїть наше становище. Дорога моя племіннице, тобі не повинно бути жодного діла до брудних чуток і паскудних пліток, що їх поширюють покидьки суспільства. Ти ж, зрештою…

– Але що ж сталося? – допитувалася Олександра.

Старий знов затремтів від гніву і люті, а потім заговорив голосно, викарбовуючи кожне слово:

– Ця тварюка вирішила мене принизити! Принизити і розчавити!!! Та я дійшов висновку, що її слід провчити… Я покараю її за нечемність, так! Для цього у мене зібрана ціла тека з документами… І вона поплатиться за те, що наважилася погрожувати мені й моїм рідним… Ох і поплатиться ж!!!

Порфирій Андрійович обернувся до Олександри, здійняв вгору тремтячу від гніву руку і почав погрожувати стиснутим кулаком в порожнечу. Настрій старого також передався племінниці, яка вигукнула:

– То що ж ви маєте намір зробити?

– Я задам цій особі добрячу прочуханку!!! Діяти слід негайно, з граничною рішучістю і категоричністю!!! Я сам подбаю про все. Під час останньої поїздки до Європи мені довелося поговорити з обома сестрами Данила, які досі живі, – з Єлисаветою й Оленою. Я навів переконливі аргументи, і вони вже були готові визнати нашого хлопчика членом сім’ї. Але я тоді злякався можливих наслідків, та й він був ще занадто малим…

– От бачите, дядечку, ви ж самі так вирішили.

– Стривай, Сашунько, вислухай до кінця!.. За останні вісімнадцять років я зібрав достатній компромат на цю сімейку, тому якщо вони тепер не погодяться на наші ввічливі вимоги, ми забудемо про поблажливість і доводи розуму. Ми більше не проситимемо їх, ми почнемо диктувати їм, як слід чинити. Тому що у мене є всі потрібні документи!..

– Які ще документи? – стурбовано запитала Олександра.

– Дуже навіть вагомі! Такі, що розчистять нашому хлопчикові шлях до цього незговірливого сімейства!..

Порфирій Андрійович раптом рішуче підвівся з крісла і, задихаючись від надмірного зусилля, зробив декілька непевних кроків на тремтячих ногах. При цьому широко посміхнувся племінниці й весело мовив:

– Мабуть, не завадило би трохи повправлятися в ходьбі!..

Сказавши це, старий похитнувся і зробив ще один крок.

– Вам зле? – стурбовано запитала племінниця.

– Легке нездужання, дрібниці. До речі, я не голодний. Мабуть, поїмо пізніше… А ти поїж, Сашунько, не варто через мене пропускати обід.

Спробувавши знов посміхнутися, він зробив ще один крок… але тут немовби зіткнувся з невидимою перешкодою. Слабкі коліна миттєво підломилися, і Порфирій Андрійович впав на підлогу.

– Дядечку!!! – відчайдушно скрикнула племінниця. Вона негайно кинулася до старого, перевернула і приклала вухо до його грудей. Все зрозуміло: не можна гаяти жодної хвилини!!! Перш за все принести ковдру, закутати хворому ноги, під голову підкласти подушечку. А потім терміново дзвонити лікареві – містеру Фредеріксену. Телефон в коридорі…

Лікар прибув за п’ятнадцять хвилин. Огледівши Порфирія Андрійовича, зауважив, що старий досі стискає щось у руці. Містер Фредеріксен опустився на коліна, насилу розігнув зсудомлені пальці й передав Олександрі клаптик паперу. Жінка з бридливим виглядом взяла клаптик з рук лікаря і недбало кинула на підлогу. Лікар здивувався, але вголос нічого не сказав: вся його увага була прикута до пацієнта…

Порфирія Андрійовича відвезли до найкращої лікарні Торонто, туди його супроводжували племінниця і лікар. За годину після того, що сталося, до особняка повернулася Марія. Не заставши Порфирія Андрійовича вдома, доглядальниця дуже здивувалася і подумала: «Куди міг подітися цей нестерпний стариган?…»

А за деякий час до особняка завітав чоловік у модному шикарному плащі. Він назвався містером Пітером і повідомив, що Порфирій Андрійович в лікарні, та що Олександра невідлучно перебуває біля нього. І найголовніше: обоє вони дуже просять Марію передати туди, в лікарню, папери, що лежать на столі в кабінеті Порфирія Андрійовича!.. Не ставлячи зайвих запитань, доглядальниця передала папери незнайомцю. Всі до єдиного.

І вже згодом, прибираючи кабінет старого, вона знайшла на підлозі клаптик паперу, на якому було написано:

«…Не бувати тому, щоб я визнала вашого байстрюка сином свого шляхетного брата! Не сподівайтеся на це і не намагайтеся мене залякати.

Олена».

Про подальшу долю паперів зі столу полковника Силенка так ніхто ніколи й не дізнався. Зрозуміло, за винятком містера Пітера, який хитрістю виманив їх у необачної доглядальниці… Якби тільки Олександра була вдома, вона, ясна річ, нізащо не допустила б настільки безглуздої пропажі. Однак жінка перебувала поруч із вмираючим дядьком. Як і понад три десятиліття тому, доля знову звела їх у лікарні. Тільки минулого разу з лап смерті вирвалася Олександра…

Розташування 60-ї армії 1-го Українського фронту,

район м. Дембіца, південно-східна Польща, кінець серпня 1944 року

Два з половиною метри на майже два метри – ось тобі й весь простір для роботи! Спробуй-но на такій «сцені» нормальну балетну партію станцювати… Та ще ці кляті відсутні п’ять сантиметрів завширшки!..

І-і – р-раз!

І-і – дв-ва!

Бат-ман!..[1]

І-і – тр-ри!

Ну, так, головне – не промахнутися на ті самі п’ять сантиметрів, яких завширшки до двох рівних метрів бракує. Адже якщо промахнешся – полетиш на землю, а до неї ще метр, а там вибоїни та каміння…

І-і – р-раз!

Плі-є!..

І-і – дв-ва!

І-ще!..

Бувало, вона все ж таки промахувалася і падала. Всяке бувало: при такому графіку виступів іноді втомлюєшся так, що на ходу засинаєш. Себто в стрибку…

І-і – р-раз!

І-і – дв-ва!

І-і – тр-ри!

Моло-дець!..

Ех, замала «сцена», та що поробиш?! Такі стандартні розміри кузова у «полуторки»:[2] двісті п’ятдесят один з половиною сантиметр завдовжки, сто дев’яносто п’ять сантиметрів завширшки. Сто дев’яносто п’ять – і ні сантиметром більше. Не двісті. Не два метри, себто. Про це-то і йдеться…

І-і – р-раз!

І-і – дв-ва!

Ара-беск!..

І-і – р-раз!

І-і – дв-ва!

Піру-ет!..

Все, виступ відпрацьовано. Бійці, які розляглися просто на нагрітій спекотним сонцем землі, оглушливо аплодують, вигукують «Браво!!!» і вимагають станцювати «на біс». Але ні, не вийде, товариші дорогі: балерина просто падає від втоми на послужливо підставлені руки музикантів – добре, що сьогодні хоч обійшлося без польоту шкереберть з кузова полуторки…

Тому виступу «на біс» не буде. Зараз є можливість бодай трішечки перепочити перед довгою дорогою. А ви, дорогі товариші бійці та командири, послухайте-но краще скетч! У нас в концертній бригаді є двоє чудових хлопців: Хомич і Єремеїч – їхні сценічні імена. Ото їхні скетчі й послухайте. На здоров’я.

А їй – відпочивати, відпочивати…

Відпочивати?! Як би не так.

– Ба-ле-ри-ну!.. Ба-ле-ри-ну!..

І дружні синхронні аплодисменти, що рвуться з десятків огрубілих чоловічих долонь.

Вимагають її на імпровізовану «сцену».

Не хочуть слухати чудових хлопців Хомича і Єремеїча.

Хочуть балет дивитися.

Ех, товариші дорогенькі, не знаєте ви всього! Або ж не розумієте, наскільки важко, причому далеко не з першої спроби Олександрі Тимченко вдалося-таки переконати своє концертне начальство, щоб її номер «Червона лебідонька» (що тепер з незмінним шаленим успіхом виконується на кузові «полуторки» з відкинутими бортами в супроводі скрипки, баяна і флейти замість повноцінного оркестру) таки включили у виступ фронтової концертної бригади…

«Та ви взагалі розумієте хоч би, про що просите?!»

«Розумію! Прекрасно розумію, що люди вже три роки як мінімум нормального балету не бачили. А я їм хочу…»

«Товаришко Тимченко!..»

«Я знаю, балет навіть солдатам на війні і то потрібен. Мистецтво завжди необхідне! Балет – це така краса!.. Краса така, що…»

«Дурепа ти, товаришко Тимченко! Дурепа цілковита!!!»

«Так як ви смієте?!»

«Смію, бо не розумієш ти в ситуації ні біса!!!»

«Що-о-о?!»

«Так ото ж саме».

А далі з використанням то напівнатяків, то грубих слів, що межують з матюками, концертне начальство пояснює, які помисли можуть виникнути в головах великої маси і без того по життю грубих, а тут ще й додатково зачерствілих від війни мужиків під час її виступу. Коли в повітрі перед самим носом крутиться струнке дівоче тіло, затягнуте в легеньку балетну пачку, а ще й стрункі м’язисті ніжки в одних лише пуантах. А за три роки війни ці брутальні мужики до м’яких поступливих бабських тіл ох як зголодніли…

«І хоч би танці у тебе пристойні були! Народні там якісь чи я вже не знаю що. А тут – на тобі: дівка з голими ногами в сукеньці, майже з фіранки зшитій!.. Тьху ти, дідько, провалися!!! Ні-ні, не тямиш ти нічого, товаришко Тимченко! Не тямиш».

«Але ж є жінки в концертних бригадах?»

«Є, звісно. Та то співачки якісь, наприклад, а у тебе танцюльки ці твої звабливі… Тьху, ганьба!!!»

«У мене ніякі не танцюльки, у мене балет. То є високе мистецтво».

«Саме так!!! Голими, догори задраними стегнами у солдатні перед носом дригати – це ж треба додуматися до такої безсоромності!..»

«Але ж я балерина, я не можу співати!.. Та й не вмію просто».

«А хто ж тобі винен, що не вмієш?! Співай давай. Або там фокуси показуй, отакої!»

«У мене ж талант до танців, а не до співу і не до фокусів…»

«Ну, знаєш!.. Я з тобою, лебідонько ти червона-пречервона, нічого не можу вдіяти: або танці якісь інші підготуй, або не лізь на фронт з голими стегнами в сукні з фіранки».

От як концертне начальство ставило питання, розумієте, товариші бійці?! А ви «на біс» її викликаєте. Добре хоч один балетний номер в концертну програму вставити, нехай і зі скрипом, але таки дозволили… Тож вдіяти не можна нічого: слухайте Хомича з Єремеїчем – і годі з вас на сьогодні вражень! А балерина нехай відпочине.

Олександра накинула на плечі плащ-намет, подарований їй ще торік, під час першої концертної поїздки на лінію фронту, щільніше закуталася в нього, опустилася на землю позаду «полуторки» в тому місці, де трава була найгустішою, найбільш м’якою і шовковистою. Знесилено склепила повіки, які від втоми навіть трохи свербіли. Деякий час намагалася прислухатися до відчайдушно молодецьких жартиків майстрів скетчу, проте незабаром повернулася в думках до свого виступу.

Як їй аплодували, як аплодували!.. Найголосніше і найдовше від усіх – це точно!!! І ці дружні гучні крики: «Ба-ле-ри-ну!.. Ба-ле-ри-ну!..»

Ні, що не кажіть, а балет потрібен навіть солдатам на війні…

* * *

– Сашенько, підйом! Нумо, швидко, швидко… Їхати час.

Балерина здригнулася і підскочила, немовби підкинута прихованою пружиною. Цікаво, скільки ж оце часу вона проспала?! Сонце начебто змістилося. Тіні…

Ой, яке диво!!!

Перевівши погляд на землю, Олексанра виявила поруч із собою величезний букет польових квітів, від яких линув тонкий медовий аромат. Ось найкращий доказ того, що її мистецтво цінують з гідністю. Колись, ще до війни за успіхи в улюбленій справі її нагородили цінним подарунком – старовинною срібною, схожою на химерну морську мушлю, пудреницею. Безперечно, дівчина надзвичайно пишалася цією нагородою. Але все ж таки підношення від теперішніх вдячних глядачів (навіть оцей скромний букетик поспіхом зірваних польових квіточок) чомусь здавалися набагато ціннішими, ніж навіть справедливо заслужена нею срібна штучка. То що, ви стверджуєте, буцімто це є дригання голими стегнами перед обличчями грубої солдатні, зголоднілої за бабськими тілами?! Ні-і-і, помиляєтеся!..