Вітіко

Висловивши цю пропозицію, Богдан сів.

Тепер підвівся чоловік у червоному вбранні, що сидів на задніх лавах, він мав чорну шапку з червоною пір’їною, а на підборідді – пишну шпакувату бороду. Він вигукнув:

– Я Домаслав! – А потім заговорив: – Посланець, що стоїть перед нами, хоче доповісти князеві Собеславу про постанови, які ми ухвалимо. Ми тут зібралися з очевидним наміром порадитись, що слід робити після смерті нашого ясновельможного князя, яка, здається, вже недалеко, щоб нашу батьківщину обминули всі лиха, що можуть виникати в таких випадках. Навіть якщо наші постанови завжди будуть слушні, може статися, що вони не сподобаються князеві Собеславу, і його дух, потьмарений хворобою, може спонукати до наказів, які призведуть у країні до збурення і лиха. Те, що так не криючись намагається зробити цей молодий посланець, – зрада нашої батьківщини. Ми можемо запобігти цій зраді, просто вивівши посланця з наших зборів, але тоді однаково лишиться замах на зраду, і саме так слід розуміти його намір цієї миті. Тому я кажу, що молодика треба взяти під варту й віддати під суд майбутньому князеві.

По цьому промовець знову сів.

Тепер у лівій половині зали підвівся чоловік у темно-синьому вбранні, що мав руду бороду, руде волосся і білу пір’їну на темно-синій шапці. Він вигукнув:

– Я Бенеш! – А потім заговорив: – Навіть якщо те все, що казали люди переді мною, правда, то не менша правда й те, що найвищі чоловіки держави зібралися в цій залі, назва якої, якщо вигукнути її, відома всім, щоб узяти в свої руки долю людей, які живуть у нашій країні. Посланця, який стоїть перед столом, не знає ніхто, а його роки не дають йому ніякого права в цій залі. Тут злочин товаришує із зарозумілістю, і треба покарати їх обох. Тож я й кажу: не чекаймо наступного князя, а вчинімо суд самі і оголосімо вирок.

Сказавши, чоловік знову сів на своє місце, і посеред правої половини зали одразу підвівся якийсь молодик. Він мав русяві локони й сині очі, чорну шапку з білою чаплиною пір’їною він тримав у лівій руці, рукав свідчив, що в нього гаптоване золотом вбрання брунатної барви. Він вигукнув:

– Я Мілгост! – А потім заговорив гучним голосом: – Оскільки наші збори повинні подбати про порятунок країни, їм належить і найвища гідність, яка є в цій країні. Якщо вони мають довести свою мету до кінця, то повинні бути й найвищою владою, якій ніхто не може чинити опір і яку ніхто не може підточити, не підточивши сам себе. Тому я кажу: поставмо перед Вишеградом високу палю і повішаймо на ній цього молодика, щоб він висів там для постраху і науки аж до часу, коли лишиться година до миті, коли новий князь сяде в Празі на князівський престол.

Чоловік, якого звали Мілгост, знову сів на своє місце.

Після нього підвівся літній чоловік, що сидів на одній із передніх лав. Він мав темно-буре вбрання, чорну шапку без пір’їни і довгу сиву бороду. Він вигукнув:

– Я Болеміл!

Після цього вигуку запанувала глибока тиша, і Болеміл почав говорити:

– Я б тепер ще не виступав, бо вважав, що не настала ще пора говорити нам, але оскільки мої попередники вже висловились і дійшла черга до мене, я скажу наступне: я прожив багато років і багато бачив. Я знав ще давнього римського імператора Генріха IV, що сперечався зі святим отцем Григорієм і жив однієї пори з нашим князем Вратиславом, князем, що став королем. Відколи того князя коронували як короля, я прослужив ще понад п’ятдесят років. Такого свята в Богемії ще ніколи не було і ніколи вже не буде: в День Святого Віта князя і його дружину Сватаву, що померла чотирнадцять років тому, коронували в королівських шатах і помазали в соборі Святого Віта, коронував їх архієпископ Трірський Еґільберт, а князі, єпископи, всі лехи Богемії і весь народ кричали: «Велике спасіння і благословення помазаному від Бога королю Вратиславу!» Тоді лунали пісні, які тепер уже майже забуті. Я дізнався, як той король упав із коня й помер. Я знав його сина Бржетислава, що правив вісім років, а потім його вбили в лісі коло Крживоклату. Я був свідком кривавих битв, які точилися за князівський престол, бо за панування Бржетислава скасували перехід престолу до найстаршого. Я знав брата і наступника Бржетислава Борживоя, що спершу був змушений воювати за владу з Ульріхом із Брно, а потім зі Сватоплуком з Оломоуца, зазнавши від нього поразки. Я бачив, як Сватоплук протягом свого дворічного панування знову був змушений воювати з Борживоєм за престол і як він під час цієї боротьби з люті винищив увесь рід вршів, а потім убили і його самого по той бік Карконошів. Я знав і другого брата Бржетислава: доброго Владислава, змушеного провадити криваву боротьбу за свій князівський престол і в Празі, і в цьому замку з Борживоєм та польським королем, його приятелем. Крім того, я знав і третього брата Бржетислава, нашого теперішнього доброго князя Собеслава, я був разом із ним у великій битві під Хлумецом, яку він був змушений провадити супроти зазіхань Оттона Чорного, щоб мати змогу лишитися князем у Богемії. Отак відбувалися ті події. Ми зібралися тут під час тяжкої хвороби, яка вразила нашого князя, щоб, коли його покличе Господь, не тільки дійти думки, як тепер уникнути глибоких ран, які були б завдані нашій нещасній країні та її людям, якби виникла боротьба за спадковість на троні, а й придумати, як можна уникнути таких лих у майбутньому. Можливо, чимало вас прийшли сюди з такими думками, але багато тих, кому бракує великого досвіду, можуть це не дуже виразно розуміти, а дехто може мати в голові тільки власні бажання. Хлопець, який стоїть перед нами, не знає нічого, про що йдеться, князь не посилав його до нас, він сам прийшов до нас і не знає, що він не належить до нас. Та оскільки ми таки знаємо, чого він хоче, слід вивести його і сказати, що його присутність тут недоречна, дати йому пораду піти до своєї рідні й дозрівати там до майбутнього. Можливо, він ще може зробити щось добре. Отак каже Болеміл, старий чоловік, що вже не любить земних благ, ні до кого не відчуває ненависті й готується лише до поєднання з Богом і його святими.

Після цих слів Болеміл повільно, як і підводився, сів на своє місце.

Якийсь час панувала цілковита тиша. Потім у задніх лавах підвівся чоловік середніх літ, що мав каштанове волосся і каштанову бороду й був у чорному вбранні. Він вигукнув:

– Мене звуть Немой, я такої самої думки, як і Болеміл!

Після нього озвався десь посередині старий чоловік у темно-синьому вбранні:

– Я Славибор і думаю, що досвідчений Болеміл сказав слушні слова.

Потім з правого боку зали підвівся чоловік, що зростом переважав усіх, хто доти вставав перед ним. Він був у темно-червоному вбранні, мав пишне чорне волосся і чорну бороду. Він гукнув:

– Я Пржедбор! – А потім заговорив: – Я згоден із тим, що казав Болеміл, але думаю, що зарозумілість і настирливість посланця заслуговують справедливого суду.

Після цього промовця в передньому ряду насилу підвівся старий чоловік із сивим волоссям і сивою бородою, вбраний у темно-зелений одяг. Він сказав:

– Мене звуть Преда, я теж думаю, що ми повинні вчинити суд, навіть якщо й несуворий, над цим молодиком, який стоїть перед нами, бо, якщо ми, зглянувшись на його юні літа, випустимо його, в країні, що дивиться на нас, зменшиться повага до нас, а коли ми поступимось перед його волею, то не шануватимемо наших власних постанов і, можливо, невдовзі самі порушимо їх.

Старий насилу знову сів на своє місце, і тепер позаду нього підвівся молодик у яскраво-зеленому вбранні та з русявими кучерями, що мав на шапці одну довгу білу пір’їну:

– Я Коган! – гукнув він, а потім заговорив: – Як на мене, над посланцем треба вчинити суворий суд.

Після нього озвався чоловік у передньому ряду, що теж був русявий, але в гарному брунатному вбранні, а на чорній шапці він мав одну плямисту пір’їну:

– Моє ім’я Дрслав, і я також кажу, що має відбутися суворий суд.

Після цих двох молодиків посеред зали промовляв старий чоловік у темно-сірій шубі і з сивим волоссям:

– Мене звуть Хотимир, я вважаю, що поради Болеміла досить.

Після слів Хотимира на якийсь час настала тиша. Більше ніхто не підводився, щоб говорити.

Трохи згодом зі свого місця підвівся єпископ із темними очима і каштановою бородою, підійшов до столу і тричі вдарив металевою штабою по дзвону, що дзвінко озвався в усій залі.

Коли всі, почувши цей звук, глянули вперед, він сказав:

– Я Здик, єпископ Оломоуцький і перший голова цих зборів.

Після цих слів почувся схвальний гомін, тож єпископ зачекав, поки настане тиша. Він і далі стояв за столом, повернувся обличчям до зборів і заговорив:

– Після Хотимира настала черга говорити й мені. Але я вже не говоритиму про справу, яку ми розглядаємо, а тільки подав дзвоном знак, що як голова зборів я не говоритиму як їхній учасник. А як голова я кажу: ті, хто виступав досі, розглядали не те, що слід. Вельмиповажний лех Болеміл сказав, що йому здається, ніби нам ще не настала пора говорити, і цим самим він повідомив, що тема обговорень інша. Оскільки превелебний абат із Кладрубів запитав, чи треба вислухати юнака, що прийшов у справах князя Собеслава, і чимало тих, хто присутній тут, дали ствердну відповідь, то порядок такий: той, хто вважає, що, крім питання, чи треба слухати посланця, годилося б поговорити і про інше, нехай виступає, щоб потім ми послухали посланця і люди сказали, що з ним робити. Як я вже сказав, я відмовляюсь від свого слова, аж поки ми вислухаємо юнака.

Сказавши ці слова, єпископ знову пішов на своє місце й сів.

Після нього підвівся Бен, другий голова зборів, підійшов до дзвона і вдарив раз по ньому. А потім викрикнув, стоячи коло столу:

– Я Бен, другий голова зборів, закликаю тих, хто, за словами превелебного єпископа Здика, має промовляти перед тим, як заслухають посланця, щоб вони промовляли.

Не зголосився вже жоден промовець, і збори мовчали. Трохи почекавши, Бен заговорив знову:

– Коли решта промовців зрікаються свого слова, я запитую збори, чи знайдуть вони час вислухати посланця.

Майже всі підвелися на знак згоди.

Тепер Бен звернувся до Вітіко і мовив:

– Молодий вершнику, шляхетні пани держави, що прибули на з’їзд, хочуть вислухати тебе, говори.

Вітіко, що й далі стояв на своєму місці, вклонився, випростався й заговорив:

– Високі й могутні панове! Я син цієї країни. Ми маємо на півдні невеличкий маєток у Пржиці, ще один маленький у лісі в Плані і ще менший у Митіні. Мій рід за прадавніх часів був досить могутнім у великому лісі. Але, хай там є, тепер ми не могутні. Я народився в країні двадцять два роки тому. Мій батько невдовзі помер. Моя мати жила зі мною то в Баварії, то в нашому маєтку. Коли я навчився їздити верхи і володіти зброєю, я поїхав із Баварії через мою батьківщину до Праги, щоб служити Собеславу, князю нашої країни. Відтоді вже минуло півтора року. Я опинився серед людей, які служили в кінноті. Коли торік відбувався похід нашого народу в союзі з німецьким королем Конрадом проти Саксонії і я розвідав один шлях, по якому наше військо могло краще просуватись, я бачив князя, і він похвалив мене. Коли князь захворів, я поїхав у замок Госту, щоб дізнатись, як тяжко він страждає. Минулого місяця князь покликав мене до покою, де він лежав хворий, і сказав, що я повинен поїхати до Праги, там має відбутися з’їзд у Вишеграді, де будуть радитись, що буде після його смерті. Я мав дізнатися, що кажуть на з’їзді і що збираються робити, і привезти йому докладні звістки. На знак того, що я промовляю не від себе самого, він дав мені хрестика, завдяки якому мені мали повірити.

Вітіко розстебнувся, витягнув скриньку, дістав хрестика, ступив кілька кроків уперед і подав його єпископу Здику.

Той оглянув хрестика й передав його єпископу Сильвестру. Єпископ Сильвестр передав його в руки абатів і священиків, які сиділи збоку від нього. Від них хрестик перейшов до решти священиків, а від них – до світських панів. Чоловік у широкому пурпуровому вбранні докладно оглянув його, а потім дав іншим людям. Ті, хто вже оглянув хрестика, передавали його далі, тож він мало-помалу просувався в глиб зали. Потім хрестик знову передали наперед у руки єпископа Здика. Здик віддав його Вітіко, що відступив на своє місце й поклав його до скриньки, а скриньку заховав у своєму одязі.

Після оглядин хрестика на вільний простір у передній частині зали вийшов один священик, що сидів збоку від єпископів та абатів, і крикнув:

– Я Даниїл, син Маґнуса, підпорядкований велебному старшому священикові Праги Оттону, а водночас разом із ним – і превелебному єпископові Сильвестру. Зі схвалення цих високих духовних осіб я прошу вельможних панів дозволити мені розповісти про цей хрестик.

Коли після його слів ущух гомін у залі, він став розповідати:

– Знак, який показав посланець, належить нашому ясновельможному князеві Собеславу. Це хрестик, якого він носив, відколи примирився зі своїм умирущим братом Владиславом. Цього хрестика освятив єпископ Майнгард. Я тоді стояв на службі Божій поряд зі своїм батьком і цілував хрестик. На ньому на щирому золоті написано ім’я Ісуса й початкові літери імен Владислава і Собеслава коло його ступень. Про освячення хреста зроблено запис у книзі єпископської церкви, і мої превелебні духовні пастирі, оскільки всі вже оглянули хрестик, уповноважили мене скласти свідчення.

Священик замовк, а єпископ Здик додав:

– Я також упізнав хрестик і знаю, що князь носив його.

Потім у першому ряду підвівся літній чоловік у темно-фіалковому плащі та з лискучим сивим волоссям і заговорив:

– Я Дівіш, колишній слуга і жупан князя, і знаю, що досі він тримав цього хрестика коло себе.

Тепер уже підвівся єпископ Сильвестр і вигукнув:

– Я Сильвестр, обраний єпископ Празький! – Потім став говорити: – Я розмовляв із юнаком, який стоїть перед нами, й він розповів мені подробиці, завдяки яким я пересвідчився, що князь сам поклав йому хрестика до рук.

Після духовних пастирів уже ніхто не висловлювався із приводу проміжного питання про хрестик.

Потім Бен запитав збори, чи повинен посланець говорити далі.

Збори озвалися схвальним гомоном, тож Вітіко знову заговорив:

– Коли князь дав мені це доручення, я запитав його, чи він, дізнавшись про все, вживатиме якихось ворожих заходів проти тих, хто діятиме супроти нього. Князь відповів, що він лише хоче знати, що діється, а потім помре. Тоді я сказав, що піду, і ось я тут. Я ніякий не розвідник, бо не прагну дізнатися щось потай і просив превелебного єпископа Сильвестра посприяти, щоб я мав змогу послухати високі збори. Я ні з ким не розмовляв про це завдання, а якби мене запитали, не відповідав би. Я ніякий не посланець, бо князь не посилав мене на з’їзд, я тут сам по собі і смиренно прошу з’їзд дозволити мені послухати постанови, щоб я не приніс князеві чогось неправдивого або перекрученого. Сам я не маю ніякого значення, хіба що як клаптик паперу, на якому чиясь висока рука написала рядок і який люди знаходять і поважають. Якщо збори терпітимуть тут мою присутність, я лишуся, а якщо виведуть мене, я піду, ні з ким не розмовлятиму і повідомлю князеві про перебіг подій, хіба що мене тут затримають і вживуть проти мене суворих заходів.

Сказавши, Вітіко знову вклонився і стояв мовчки.

– Це відданий хлопець! – гукнув чийсь голос у задніх рядах.

– Сміливий чоловік! – гукнув ще один голос посеред зали.

Єпископ Здик підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому. Вже ніхто не вигукував, але дехто гримотів мечем. Зрештою гамір ущух і єпископ звернувся до зборів:

– Порядок має бути таким, що промови і звернення мають іти по черзі, як записано. А тепер я запитую другого голову зборів, чи хоче він запитати юнака про що-небудь.

Сказавши, єпископ знову сів на своє місце, а Бен підвівся, обернувся до Вітіко й запитав:

– Твоє ім’я Вітіко?

– Вітіко, – підтвердив юнак.

– А яке ім’я мав твій батько? – запитав далі Бен.

– Мого батька звали Вок, – відповів Вітіко.

– Що ж, Вітіко, сину Вока, – мовив Бен, – я військовий проводир Бен, другий голова цих зборів, запитую тебе: князь Собеслав послав тебе на наш з’їзд?

– Мене не послали на з’їзд, – заперечив Вітіко.

– Тоді чому ти стоїш тут перед нами? – запитав Бен.

– Я стою сам по собі з проханням, яке вже висловив, – відповів Вітіко.

– А князь сам тобі дав золотого хрестика, якого ти показував? – запитав Бен.

– Своєю рукою він вклав його в мою руку, – пояснював Вітіко, – то мав бути лише знак, що я маю доручення від нього.

– А чому князь не послав на збори якого-небудь леха нашої держави? – запитав далі Бен. – Чому не наполягав, щоб хто-небудь із цих зборів привіз йому звістку, а послав тебе, майже хлопця?

– Не знаю, – відповів Вітіко. – Він сказав: «Ти маєш чесне обличчя, ти виконаєш моє доручення».

Після цієї відповіді Бен мовчав і якийсь час вагався. Збори теж мовчали. Потім озвався Болеміл:

– Запитуй далі!

– Вітіко, – запитав Бен, – а коли тобі дозволять лишитися, ти теж захочеш говорити?

– Я б цього не робив, якщо до мене не звернуться з запитанням, – відповів Вітіко. – Я не учасник зборів, тож і запитував, чи можна мені слухати, а не говорити.

– Я більше не запитую, – кинув Бен і пішов на своє місце.

Тільки-но він сів, знову, як і тоді, коли заходив Вітіко, зала загомоніла, бо сусіди або ж чоловіки, які сиділи неподалік один від одного, стали обговорювати питання.

Той гомін тривав якийсь час, аж поки ударом у дзвін дали знак і в залі стало тихіше, а єпископ Дзик підвівся і мовив:

– Тепер настала черга нарад, що нам робити з посланцем.

Бен підвівся і оголосив:

– Першим записався до слова Здик, превелебний єпископ Оломоуцький.

Бен сів, а єпископ Здик вийшов трохи вперед на вільний простір, обернувся до зборів і заговорив:

– Любі вірні та розважливі люди! На сьогоднішніх дуже важливих зборах виникла одна перешкода, хоча було б краще, якби її не було. Оскільки ця перешкода й досі тут, я зі своїм невеликим розумом і доброю волею запропоную постанову, яку ви можете або схвалити, або відкинути. Дозвольте мені сказати спершу про те, що дає нам радість. Чеський народ жалів нашого князя Собеслава, коли він ще малим хлопчиком був змушений утікати зі своїм старшим братом Борживоєм; чеський народ любив його, бо він замолоду воював як добрий лицар, помилявся, але виправляв свої помилки; чеський народ дуже радів, коли він примирився зі своїм братом, великодушним Владиславом на його смертному одрі; чеський народ був удячний, коли після смерті Владислава він зійшов на князівський престол, і ви всі воювали разом із ним і допомогли йому перемогти під Хлумецом, коли Оттон Чорний із допомогою німецького короля Лотара хотів відібрати в нього князівський престол. Коли була викрита змова Мирослава і Стрежимира, що готували замах на Собеслава, і він повернувся до Праги, його зустріли бамканням дзвонів, зеленим гіллям і радістю, бо народ, як уже минула небезпека, співав і танцював. Князь Собеслав уклав мир з усіма могутніми князями, а подбавши про дружбу з ними, полегшив тягар народу, добре опорядив усі служби, збудував фортеці, спорудив кам’яниці в Празі і так добре опорядив замок, за мурами якого ми провадимо тепер раду, що він ще ніколи не був таким гарним; князь жив помірковано, в його келиху вже не було п’янких напоїв, він нагромадив скарб для наступника і переймався тепер захистом кордону від Польщі, звідки могла прийти небезпека. Наш обов’язок – ставитись до нього з удячністю і повагою, тож нумо доведімо це, вирішивши питання про теперішню перешкоду з удячністю і справедливістю, бо тільки так і можна вирішити його. А тепер я повинен сказати про сумне. Ясновельможний князь Собеслав захворів, лікар сказав, що невдовзі він відійде, князь уже не матиме змоги виховати до зрілості свого сина, визначеного наступника, щоб той син твердо взяв обидві землі в свої руки і міг керувати ними. Ми співчуваємо князеві, тож нумо вирішувати питання про цю перешкоду зі співчуттям, бо тільки так його можна вирішити. Цей молодик прийшов сюди з волі князя Собеслава. Князь не міг послати на ці збори жодного леха чи якогось іншого належного посланця, бо він не скликав цей з’їзд, і він не міг чекати, поки котрийсь із панів держави принесе звістку, бо його підганяє час і він дізнався б про справи тільки тоді, коли вони вже давно минули. Молодий вершник мав дізнатися, що відбувається, й повідомити князю. Князь щиро признався, що хоче тільки знати, що відбувається, а потім помре, і молодий вершник щиро, не прагнучи з’ясувати з допомогою підступів, постав перед нами, просячи, щоб ми дозволили йому вислухати наші постанови. Тож вирішуймо це питання по щирості, бо тільки так і можна вирішити його. Князь послав юнака, ще майже хлопчика, бо ж вірить у його чесність, він не довіряє всім звісткам про нас, які доходять до нього іншими шляхами, і не довіряє нашим зборам. Отже, ми повинні засвідчити князеві, що й у думці не маємо нічого лихого проти нього, а також те, що цієї тяжкої пори, коли він має покинути нас, ми зібралися разом, прагнучи посприяти тому, щоб добробут країни не був ані порушений, ані втрачений. Сам князь, якби був присутній, мав би думати так, як і ми, бо ж він уже не може виховати свого сина і наступника, і навіть майбутній князь, якщо його оберуть на цьому з’їзді, не захотів би підніматися до своєї князівської гідності з ночі й таємниці, а хотів би неприховано й справедливо. Послати вісника до князя ми не можемо, бо князь не довірятиме йому або ж може померти ще до того, як усе скінчиться. Тож визнаймо чоловіка, якого прислав князь, за посланця й пустімо його на наш з’їзд, як свідка переговорів, щоб він розповів про них і підніс нас перед князем. Щоправда, князь не послав його до нас, але він тут із волі князя, тож відкинути його означало б відкинути самого князя. Цей молодик не належить до шляхтичів нашої держави, але князь ушанував його, давши йому таке важливе доручення, він добре вихований, як свідчать його мова і поведінка, бо вони такі, як у шляхтичів нашої країни. Навіть перед тими, хто з далеких країв спрямовує на нас свої очі, ми анітрохи не втратимо поваги, прийнявши цього юнака, а набудемо сили, бо наші дії не бояться світла гласності. Так, я благав би Бога, щоб ми могли засідати просто неба і всі, хто живе в Богемії та Моравії, підступили сюди і мали змогу чути, про що ми говоримо, і бачити, що ми робимо. Отак кажу я, бо хотів би дбати про всіх, хто живе в Богемії та Моравії, і в своїх молитвах я всякчас закликаю Господа, щоб при теперішній зміні влади не сталося ані лиха, ані проливу крові, як траплялося під час попередніх змін влади з такими тяжкими муками і страхіттями.

Єпископ замовк, і пролунав чийсь голос:

– Наш єпископ не менш справедливий чоловік, ніж святий Адальберт!

Але єпископ, ще стоячи на своєму місці, повідомив:

– Як голова цих зборів я заявляю, що порядок зборів не слід порушувати, а як єпископ стверджую, що на святого Адальберта можна дивитися тільки як на взірець, проте дорівнятися до нього неможливо.

Після цих слів єпископ покинув вільний простір і знову пішов на своє місце.

– Дозвольте говорити наступному промовцеві! – гукнув чийсь голос.

– Превелебний єпископ добре сказав! – похвалив інший голос.

– Неоціненні слова! – пролунав третій голос, і в залі піднявся схвальний гомін.

Єпископ Здик підвівся, підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому, нічого не кажучи. Він стояв коло дзвона, аж поки в залі запанувала тиша. Потім знову пішов на своє місце.

Натомість підвівся Бен і оголосив:

– Другий промовець – священик Даниїл.

Бен сів, священик Даниїл вийшов наперед і заговорив перед зборами:

– Вельможні, що зібрались отут! Якби я знав, що казатиме переді мною превелебний єпископ Здик, я б не записувався для промови і навіть тепер я б зрікся своїх слів, якби не мав додати ще дещо, що лежить глибоко в основі високого значення його слів, тож саме тому він і не згадував про це. Якщо припустити, ніби наш високий і ясновельможний князь Собеслав, незважаючи на свої слова, все-таки схильний ужити яких-небудь ворожих дій супроти наших зборів і ніби внаслідок звістки, яку князь отримає про нас, ця ворожість, як вважає дехто, посилиться, вона, звичайно, стала б дуже велика, якби князь дізнався, що ми прогнали, ув’язнили або скривдили молодика, якому він дав доручення. А якщо дехто тут плекає думку, ніби князь може не схвалити наших найкращих постанов, бо його розум затьмарений хворобою, цілком могло б бути, що після такої прикрої оказії князь унаслідок свого хворого розуму міг би ухвалити надто поквапні постанови і виникло б саме те лихо, якого ми намагаємось уникнути. А якщо ми пустимо до себе цього посланця, князь чекатиме його відповіді, і ми виграємо час, а князь утратить час. Крім того, може статися, що князь не тільки тоді, якби міг бути присутній тут, побачив би, як сказав превелебний єпископ Здик, учинене тут добро, а й тоді, коли йому розкажуть про нього, погодився б із ним, незважаючи на пелену хвороби, і тоді все залагодилося б і скінчилося добром. Тож я й кажу, наскільки мій розум дає мені змогу бачити, що не тільки великодушність наших зборів, як уже розповів переді мною превелебний єпископ, а й розум вимагає, щоб ми допустили цього юнака, який стоїть перед нами, і він слухав перебіг наших обговорень.