Невідоме Розстріляне Відродження

– Тобто?

– Не розумієте! Ну, от, прожила я на світі дев’ять десятків і два роки і не знала зовсім мужчини… Вмерла незайманою, чесною!.. Тепер розумієте?

– Розумію. Тільки… гм!.. таких ще не було в нас!.. це закарлюка… Мабуть, треба спитать у Бога… гм!.. Посидь-но отам, на горбику, доки спитаю… А ти хто такий? – звернувся він до мене.

– Малорос.

– Таких не знаю.

– Ну, українець.

– Це інша річ. З якого села чи міста?

– З Хракунівки, що під Черніговом.

– Так. Ймення.

– Юрко.

– Гаразд. Що ж ти, чоловіче, робив на землі і за які заслуги хочеш до раю ввійти?

– Крав усе. І од неба крав, і од землі крав, і од минулого крав, і од майбутнього крав, і од чоловіка крав… Словом, таємне робив явним і оддавав усе хазяїнові життя. Опріч того, любив женщин і ніколи не ввіходив до них безплідно… Завсігди робив так, аби кожне сім’я моє сходило і розцвітало, і таким робом продовжував волю свою на землі. От і все.

– Виходить, той… і наш, і не наш! Проте… Гм!.. Ступай!

Дідок зняв ланцюжок і впустив мене за браму. Тим часом, десь далеко залунала пісня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот…»

Дідок прислухався.

– Знов москалі!.. От морока мені з ними, скоро весь рай засядуть, – мовив дідок і, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду.

Пісня змовкла, й я вже почув голоси:

– Ох, соколики мої рідні! Я вам не заважу, візьміть!..

– Нащо нам стара кочерга!

– К чорту стару відьму!..

– Нехай іде, вона нам не заважатиме.

– Авжеж – ні.

– Так, так, – хай іде!..

З саду біг заклопотаний дідок.

– Одкривай ворота, салдати з війни! – гукнули під брамою.

Дідок швиденько одчинив наостяж ворота, і в них ввійшла ціла рота салдат. За ними шкандибала знайома мені бабуня.

– Стій, куди лізеш! – Вхопив її за плахту дідок.

– Ряту-уйте, люди добрі! – закричала мов несамовита бабуня й кинулась до москалів.

В руках у дідка зосталася криса од бабиної плахти.

– Не зачіпай, хай іде, вона наша, полкова! – в один голос крикнули салдати.

– Га! Полкова, кажете?

– Полкова.

– Вибачаюсь. Я не знав. Я думав, що це та «чесна»… Будь ласка, прошу! – І дідок вклонився перед бабунею, подаючи їй крису од плахти.

Бабуня зневажливо глянула на дідка, смикнула з рук у нього крису, щось забубоніла й подибала услід за салдатами.

Дідок замкнув браму й показав мені стежку до земляків. Я вмент перенісся до них.

Під гіллястим старим дубом за столом, покритим доброю переяслівською скатертиною, сидів кремезний чоловік в короні і пив мед з поставця, що стояв під великим барилом з дерев’яним чопом у дні, закусюючи пампушками з часником, які лежали на величезній тарілі чернігівської роботи. Коло стола стирчав спис, а високо на ньому розвівався жовто-блакитний прапор з написом: «Король Данило».

Перед чоловіком в короні стояли якісь три добродії в апостольськім убранню: старий дідок з високою бучкою і два середнього віку – з товстими зшитками в руках.

Десь у саду чути був веселий чоловічий та жіночий гомін, співали вкраїнських пісень, і весело грала бандура.

Я несміливо підійшов до стола і низько вклонився перед чоловіком в короні.

Він зміряв мене очима, жорстоко насупив брови і спитав поважним голосом:

– До якого кодла належиш?

– Малорос, ясновладичний пане.

– Малорос, кажеш? – перепитав мене чоловік в короні.

– Так, ясновладичний пане, малорос.

Чоловік в короні удруге знизав мене своїм жорстоким поглядом і допитливо глянув на дідка в апостольськім убранні. Той копирсанув у землю скілька разів своєю довгою бучкою й винувато опустив очи перед чоловіком в короні, два других добродії уважно подивились в свої зшитки і, замахавши ними, щось проміж себе загомоніли.

– Такого кодла нема на землі, – мовив до мене чоловік в короні. – Ти, мабуть, прийшов сюди задля того, щоб голову морочить мені… З яких ти міст родом, ну?!

– З під Чернігова, ясновладичний…

– З під Чернігова, значить, українець!

– Авжеж, авжеж, українець, ваша ясновладичність!

– Так би й казав, а то й почав крутить світом так, наче він не на небі, а на землі.

– Вибачаюсь, ясновладичний пане, але…

– Що – але?

– Я думав, що й тут так, як на землі…

– Як?

– Українців звуть малоросами.

– Не вигадуй. Розкажи-но краще мені, які тепер новинки на Україні. Тільки розказуй своєю рідною, українською мовою, бо якась інша мова у нас не вживається.

– Будь ласка! Новинок тепер на Україні дуже багато, тільки, всі вони невеселі, сумні, – починаю розповідати йому новинки, що перед смертю вичитав у газетах.

– Ось вам, ясновладичний пане, чутка про Віталія, як він закликав вбивати людей…

– Чекай. Хто ж цей Віталій? Якийсь, мабуть, розбишака!

– Ні, ясновладичний пане, він чернець-архимандрит.

– Чернець та ще й архимандрит?! Пху! Непорядок який на землі. Не треба про нього, кажи про щось інше.

– Ну, ось Шульгин… Цей панок мало з шкури не лізе та галасує, аби знівечити український народ та його мову. Він каже, що вкраїнська мова – не мова, а вигадки, «наречіє»…

– Чекай. А сам же він хто такий буде? Мабуть, хозарин!

– Ясновладичний пан помиляється. Він з діда-прадіда українець.

– Українець?! Оце так штука!

– Так, ясновладичний пане, українець.

– Пху! Непорядок який на тім світі.

– Він хоче, щоб…

– Цур йому, пек!.. Не треба про нього. Кажи мені про щось інше, розумніше!..

– Гаразд. Але ж майте на увазі, ясновладичний пане, що оцей самий Шульгин ввійшов було в спілку з Анатолієм та комісаром тимчасового правительства у Києві…

– Досить! – грізно спинив мене він. – Не розказуй більше мені про таку гидоту! Не хочу я навіть і слухати тебе!

І чоловік в короні витяг чопа з барила. В поставець забулькотів пинявий мед.

Десь далеко, так, мовби по той бік брами, почувся знайомий мені жіночий голос:

– Нема муки, нема хліба, нема цукру, нема солі, нема гасу, хазяїн з квартири випирає, я в «хвосту» ноги поодморожувала, а він спить, наче який цукровар, спи-ить!..

Я здригнув і прокинувся. То був голос моєї дружини. Вона сиділа в їдальні й пила чай в «наглядку»…

На горобинім герці

– Ось і весна… Нарешті ми діждались її, Маріє Павловно. Правда?

Молода білявка з світло-блакитними очима глянула на свого супровідника, нерішуче всміхнулась і спинила свій погляд на його стрункій постаті в студенчеськім убранні. Трішки подумавши, вона злегка схилила голову і тихо промовила:

– Сядьмо… я втомилась.

Вони підійшли до ослона, що стояв під старим осокором і сіли.

В саду було тихо. Студент, уважно подивившись на панночку, зауважив, що вона рожева, мов маківка, свіжа, і в очах у неї сяє щось таке, чого неможна висловити одразу якимсь одним словом. Він постеріг, що Марія Павловна сьогодні друга; навіть її мовчазність сьогодні не така, як завсігди, але якась інша.

– Петре Івановичу, – мовила панночка, – чого ви раз у раз дивитесь на мене так, що доводиться червоніти?

– Я любуюсь вами, Маріє Павловно.

– Це не виправдування: од вашого погляду мені ніяково.

– Хіба?

– Ну, звичайно! Я не можу, коли ви так дивитесь!

– Вибачайте… Я одвернусь.

– Ні, цього робить не треба. Я не проти того, щоб ви дивились на мене, навіть люблю, коли на мене дивляться, але тільки не так.

– Ви вередуєте, Маріє Павловно.

– Ні, ні… без жартів… Од такого погляду мені завсігди робиться ніяково: я хвилююсь, червонію…

– Дивно!

– Нема нічого дивного! Невже ви на собі не спробували такого ж почування, коли якась женщина…

Петро Іванович, перебивши панночку, рішуче мовив:

– Ні, мені це почування ще не знайоме. Я не знаю, що я почув би, як би ви, Маріє Павловно, подивились на мене допитливо і напружено… Але, як ви ніколи не пестите мене довгим поглядом, то…

– Годі, Петре Івановичу, до чого все оце?.. Будемо говорить по-звичнішому, як завсігди.

Панночка кинула на студента короткий погляд і перевела його на протилежну липу, верхів’я котрої було покрите бісером молодої зелені; тоді як широкі криві гілки стояли ще зовсім чорними.

– Наші відносини, Маріє Павловно, повинні змінитись… Я вас кохаю й був би дуже щасливий, як би ви…

– Ні, ні! Не вигадуйте хтозна чого, – з свідомістю свого значіння спинила його Марія Павловна й подивилась на годинник.

Раптом з дерева на садову стежечку впав розкушланий горобець.

Прищулившись грудкою до землі, він скілька ментів просидів нерухомо, мовби очуняючи од несподіванки, потім заворушився, якось незвичайно закричав, лицарськи підвів закинуту назад голівку й сердито зацвірінькав, здіймаючи круг себе клубки куряви своїми маленькими крильцями. Хвіст йому, судорожно сіпаючись, заходив ходуном, доводячи, що горобець дуже збентежений і розлютований.

І справді! На гілках дуплястої липи, що стояла над стежечкою, крутився, збиваючи зелений бісер, коло його коханки-горобчихи його щасливий суперник. Стежучи за ним і слухаючи його нахабне цвірінькання, його ображене горобине серце невимовно страждало, і лютість, і рвія розпирали муками маленьку настовбурчену голівку.

– Ців!.. ців!.. ців!!! – задихаючись од рвії та безсилого гніву, цвірінькав горобець, кружляючи на землі і сердито повертаючи голівку, щоб подивитись ще раз на його кохану, але легковажну, зрадливу горобчиху. – Ців!!! Іди до мене!!! Залиши його!!! – здавалось, вимагав він усім своїм розлютованим виглядом.

Зрадниця, комизничаючи й ухиляючись од нового коханця, нарешті почула його страждання. Боляче клюнувши в тім’я нахабного кавалера, вона скочила на нижчу гілку і звідсіля з цікавістю почала дивитись на землю, мовби любуючись стражданнями, що були викликані її поведінкою.

– Ців! ців!.. – закохано й слабо, скілька разів писнула вона, піддаючись, нарешті, жалощам до пригнобленого і набитого коханця і, мовби, кажучи йому в утіху: «Не гнівайся! Я кохаю тільки тебе! Але що ж я можу зробити?! Я слабенька, а він дужчий од тебе! Поборися ще… не піддавайся! Хто сильніший, той миліший… Ч…ік!..»

Подоланий горобець так, мабуть, і зрозумів її писк. Настовбурчивсь опукою од образи та рвії, він раптом стрілою скочив на липу і щез в її густих гілках. Зараз же звідтіля почулось незвичайне чирикання. Герць між суперниками почався з новою силою.

З радісним писком горобчиха негайно перемінила своє місце.

– Ч…ік! Ч…ік! – підбадьорююче пищала вона, скачучи по гілці перед бійцями.

Розлютованим лицарям зробилось тісно на дереві. Впавши на доріжку, в клубках куряви бились вони, затуманені злосливістю і рвією, наскакуючи й одлітаючи один од другого й пускаючи вгору цілі водограї дрібних перінок. Горобчиха, на своїй наглядній гілці, нерухомо й уважно завмерла, зачарована і захоплена тією бійкою.

– Ч…ік! Ч…ік!.. – кликала вона в страстнім забутті й її голос робив бійців ще більше кровожерними. З новою силою люто схопились вони знов, нічого не бачучи в своїй злосливості, запалені бажанням узаємного знищення.

Тим часом. до горобчихи підлетів третій горобець і зразу ж почав залицятись до неї.

Горобчиха жваво заскакала круг свіжого коханця, якось тоненько зачилікала і враз почала оддаватись йому, за кожним разом одлітаючи все далі й далі од бойовища й закликаючи за собою нового коханця.

Обличчя Марії Павловни замарилось, і плечі починали здригатися. Вона хрупнула пальцями й перевела свій погляд на Петра Івановича.

Петро Іванович взяв її гарячу руку і теж почав дивитись на неї.

Під його палким допитливим поглядом вона ледве не втрачала притомності од спазмів, що раптом здушили їй горло, од необхідності стримувати незвичайне скорочення м’язів, од страшного внутрішнього зусилля, щоб прикидатись спокійною.

Петро Іванович однією рукою держав руку Марії Павловни, а другу положив їй на тремтячий стан. Панночка хвилювалась, червоніла, блідла, але мовчала. Тишина саду і повне безлюддя благословляли їх випадкову близькість.

Пройшла хвилина втомної павзи.

– Нам уже треба йти звідсіля… – нарешті мовила якимсь схвильованим, мовби не своїм, голосом Марія Павловна й одкинулась, потягаючись, на спинку ослона.

– Так… Підем… Але попереду я вас поцілую…

– Цілуйте… – прошептала Марія Павловна і схилилась до нього.

Аполлоній Падолист

Справжнє прізвище – Олександр Варавін. Інші псевдоніми: Аполлоній Листопад, Олесь Топаз. Народився 1899 р. в с. Боголюбівка на Катеринославщині. Був сотником армії УНР, після поразки Визвольних змагань опинився разом з іншими вояками в таборах інтернованих у Польщі. Там взяв участь у літературно-мистецькому товаристві «Вінок», друкував на початку 1920-х поезії та оповідання в часописах «Веселка», «ЛНВ», «Залізний Стрілець», «Рідний Край», «Нова Україна».

У 1922–1924 рр. О. Варавін навчався у Подєбрадах. У 1931 р. видав у Празі збірку поезій «Земля і сонце» під псевдонімом Олесь Топаз. На початку 1930-х друкувався в журналах «Нові Шляхи» та «Промінь».

У 1932 р. виїхав в Україну. Там його, як і всіх інших поворотців, репресували.

«Підем, Панно, у простори…»

Підем, Панно, у простори,Де мажорний вітра подувНа безводній хвилі ходитьПереходом, як на морі…Підем далі, там де луниВічно-юних передзвонівНевгомонним срібним тономЗунісонять наші струни…

«О, не бійсь, що розпустила…»

О, не бійсь, що розпустилаТемні крила ніч над полем… —Доокола тільки колосТа твій голос легкокрилий.О, не бійсь, що зорять зоріСріблозорим переблиском, —Як барвисто, ряснолистоСлів намисто нижеш скоро.

Трель

Сну нема… Думки кружляють,Відлітають в інше місце,Де в колисці променисті,Перлочисті мрії сяють…Подивись – які величні,Довговічні і ментовні,Злотомовні, щастям повні,Безгріховні, блискавичні.Скоро ранок… зійде сонце,У віконце кине промінь…Збудить пломінь в легкий спомин.І відгомін мовить: сон це?Ні, не сон, а барвні треліНевеселі з серця линуть…Українять, волю чинять,В борні гинуть, як об скелі.Чуєш – грають перед ранкомКолисанку в снах мелодій? —То свободні, хороводніЛинуть оди вже над ґанком.Ах, скоріше ніч втікала б,Заплітала б чорні коси,Впали б роси… голі й босіНа покоси мандрували б…О, прислухайсь… трелі грають,Вибивають… злотодзвонять…Сум хоронять, сміх боронять,Передзвонять, перлосяють…

Майовий сонет

На хмари вітер налітаєІ з ними бавиться в танку:То їх розгонить, то збирає,То кожній зв’яже по вінку.То обнесе по всіх країнах,То в роси їх перелива…То непомітно розсіваНа білосніжних верховинах.Хотів і я так налітать.Уста вродливі цілувать, —Побачить дно очей вабливих…Але холодним зором тиГасила мрії золотіПри наших зустрічах журливих.

Сумління

Ходім в сумну, нелюднену пустелюВеличні сфінкси там стоять.В них люди віковічно сплять…Ми там збудуємо оселю;Ходім скоріше… Постривай,А Рідний Край?Ходім в буйне, шумно-веселе місто,Де в день і в ніч кипить бенкет.Там не голосить кулемет,А гра оркестра урочисто.Ходім скоріше… Постривай,А Рідний Край?Ходім туди, де вічно сяють зорі,Де вічно шелестить трава.Де сонце сяйво розлива.Не утікаючи за гори…Ходім скоріше… Постривай,А Рідний Край?

Непоборність

Нехай моє серце кліщами шматкують.Нехай підбирають всі скарби надій, —Тебе, люба Пісне, вони не вгамують:Співай і радій!Най всюди шумують шалені буруни,Най люто зривають пелюстки лелій, —Укохана Пісне, налагоди струни:Заграй і радій!Ну, що ж як колиску твою потрощили,І спокій вечірній стривожено твій? —А ти, рідна Пісне, збери свої сили:Блукай і радій!Нехай світлу правду окружать пітьмою,Нехай моє серце зариють у гній —Ти, Пісне, до серця прийди із псальмою:Ридай і радій!

Мрії

Де ви розгублені, мрії улюблені,Повні солодких надій?Чи над дорогою, вбиті тривогою,Тлієте в купах, як гній?Мовчки вмираючи, тихо зідхаючи,Бачите пишнії сни?..Мрії улюблені, нащо ви згубленіНапередодні весни?Ні, ще зосталися, в віру вкохалися,Повні найкращих надій…Голі, грабовані, та не вгамовані —Рвуться невтримано в бій…Мрії збентежені, кров’ю змережані,Серце не руште моє!Будьте спокійними, ясно-надійними,Поки дзвін гучно не б’є…Мрії схвильовані, ненагодовані,Линьте в зруйнований край,І над убогою вдарте тривогою,Викличте в людях одчай!Мрії укохані, мрії сполохані,Повні бентежних надій, —Ось хуртовиною над УкраїноюПомста задзвонить на бій!

Осінні сонети

ІІ

Високі гори, а на нихТрава шовкова зеленіла,І в мрійних думоньках своїхПро день весінній шелестіла…Ось несподівано морозНа гори з снігом приблудивсяІ на траві тій розстелився,Не бачачи прозорих сльоз…Так серце радісно замліє,І восени коханням мріє,І бачить ясно-мрійні сни.Та вмить чиїсь холодні очиУб’ють серденько серед ночі,Як сніг траву ту восени.

IV

В долині гір тече ручай,Бринить, б’ючися об каміння…І чути хвилі шепотіння,Яка тече в далекій край.Та прийдуть холоди осінні.Без жалю в лід ручай скуютьІ буде рідко коли чутьЗ під льоду хвилі голосіння.Так серце вліті засміється.У ньому пісня пронесетьсяПро всю красу весняних днів,А осінь з нічкою сумноюОбгорнуть серденько журбоюІ замира веселий спів.

Таємність ночі

Вже пізня ніч… Блідіють зорі,Літає місяць межи хмар.Тополі в темному уборіСтоять, як постаті примар.Вже пізня ніч… та щось не спиться.Ворушать голову думки.Проносять молоді рокиІ все, що тільки тепер сниться.Вже пізня ніч, а сну нема…Невже ж це знову все вонаВночі думки мої тривожить?..Заглянув місяць у вікноЙ, здається, мовить про одно:Не спи!.. Будь стійким на сторожі!

Я дужий

Я відбивсь від людей, втік за місто й доріжкоюМіж ланами самотній подався ген… ген…Там надхненні пісні я ніжніш кую,бо там дійсний соняшний день!Тихо вколо, лише жайвори переляканоПоринали все глибше в бездонну блакить,Усміхнулося сонечко маковоі за обрій на сон спішить…Покотилось, сховалось на цілу ніч сонечко,Хмарка жменею сипле сріблясту росу,Посплітались пісні жайвороночківу вечірніх згуків красу…Я відчув, що в тих ніжно-вечірніх мелодіяхМого чуйного серця акорди бринять,І щасливий, щасливий сьогодні я,бо я дужий! Незчисленна рать!

Антін Павлюк

Народився 1899 р. в Острозі на Волині. Закінчив гімназію. У 1922-му приїхав до Праги. Навчаючись на філософському факультеті Празького університету, заробляв на життя, граючи на саксофоні у нічному барі. Він хворів на сухоти і лікувався у санаторії під Прагою.

У 1925 р. А. Павлюк організував літературну групу «Жовтневе коло», яке мало сентименти до СРСР, редагував альманах «Стерні». На початку 1929-го, розчарувавшись у тому, що його не визнали критики, вирішує кинути писати. А в 1932 р. виїхав до СРСР, оселився у Харкові, але після 1934-го сліди Павлюка губляться. Як і решту реемігрантів, його репресували.

А. Павлюк дуже продуктивний автор, друкувався у багатьох журналах на еміграції: «Промені», «Митуса», «Поступ», «Веселка», «Шлях», «Універсальний журнал» та в УРСР – «Нова Громада», «Глобус», «Всесвіт», «Знання», «Червоний Шлях», «Життя й Революція», «Зоря», «Студент Революції», «Західня Україна», «Плужанин», «Молодняк».

У 1919 р. видав в Острозі поетичні збірки «Сумна радість», «Будуччина» і «Вінок», а в Олександрії «Акорди» (під псевдонімами Т. Блукач і М. Недоля), а відтак уже в Празі – «Життя» (1925), «Осінні вири» (1926), «Біль» (1926), «Пустеля любові», «Лірика» (1928), «Полин» (1930), «Reliquaire» (1931), «Ватра» (1931), збірку оповідань «Незнайома» (1922).

Змрок

Золота, прозора далечінь…Молодість моя і віра рання…У ранкову, теплу сонь і синьдівчина… весна!.. кохання.І нічого… Не такий бо вік.Спів – до місяця виття собаче…тільки кров і злісний дикий крик,тільки кращого і кращої не бачив.Вибивавсь з дитинства – забував кохати,і по карті карту програвав…щоб на землю всі шляхи, мов ґрати, —щоб горіла тільки голова.

Твоє лоно

Смола й суниці… Височінь тече…тече: розтоплена, глибока, повновода.День верховіття золотеє тче…промінням вимережує обводи.Ну, що б луна! Так тихо. Така сонь…Лежу. Думок нема, як в небі ці хмарини…і вільно так. Не те, щоб на припоні —Я просто повінню… безкраєм світу нині.Та вічно би було цієї колії,цієї теплої безодні нам – щасливити.Коліна теплії твої… уста твої…Тече безмежність жилами, лінива.Смола й суниці – тепла коліядня золотого… і невже ж холонути?!Заплющив очи… У колисці я…Смола й суниці – тепле твоє лоно.

«Небо, як синя квітка з паперу…»

Небо, як синя квітка з паперу.Ліфтом – нагору. Журавлі кличуть.Місяць: П’єро з-поза хмари-портьєриРококо-запудрованим гляне обличчям.Листи коханок – тліє листя бульварами.А вітер дням: літа згаслі парфуми.Біля фонтану – останній паріСкрипка з кафе… так сумно.Сяду невпопад. Не до свого трамваю.Листа до коханої в скриньку не вкину.Щось мені нині… а що? – Не знаю.Дуже хмільна і терпка година.

Осіннє

Синій холод осінній, дзвінкийі далекий такий, далекий…Залишили лелеки шляхам у вирійсуму співи: – й лани гомінкі…залишили певно лелеки.Знов у вічність простору несеясний серпень плоди й колосся…Та знову мені, як на сечи дитинства, чи болю збаглося…Гей, луно кришталева! Лети!Стерні, струни, хмарини, простори…павутинить так срібно світиліто бабине… Лагідним зоромна сніги, на чорні вітри…на морози і хугу злую —вечір співом сумної сестритак тривожно, чуло нудьгує.

Осінні бульвари

Той вічний ляк дзвінків осіннього трамваю,коли далеко скверами луна,а зблідлі зорі тужно допиваютькрихкого, гострого, як спомину, вина.Нічного міста привиднії тіні…Заграва угорі… Немовчний, вічний гуд…а кожна жінка… жінка без дитинитака смутна. Вже осінь… тут ось… тут.У вирій дні. Дзвінки осіннього трамваю…обличчя любі! Нам віками путь…Еллада… Картаген і Рим у сивій далині безкраю,що нашу тугу та безсилля п’ють.

Жінці в танку

Висока хвиля музики підхопить.Ти збліднеш в лицях. Потемніє зір.Уже бринять назустріч злій грозіВсі нерви й м’язи. Вищий, той затопить,Що горне – вал. Підхопить, понесеНазустріч болеві, що їм солодко стерплоЛьсне серце – підкоряючись, на всеВже згодне, віддане. Лиш зменшення не стерпить.Бо мук настояних наринули моряЗатерти береги, пустель піски спраготні,Де бубнами обвал, глибинні де фаготи,Де пристрасті болючая Голгота,Де флейт злі струмені, в скрипки, що ось згорять.І віддано в танок підгорнешся вся тиРозбещеним, пещот несито-спраглим тілом,Яке з музикою нещадного ступилоСтрашного бою, і життям платить.Насяк електрики, щокрок підлог, квадрат,Де стільки пристрасті, безсиле збурить муриБ’є, захлинається закута в тілі буря,Що тільки тиском жил – у мислях родить чад.І я, п’яний саксофоніст, вже самВчарований несамовиттям згуків,їх кидаю – жагу свою сторукуТобі назустріч безумом нестямКаскади іскр на порцелян плечей,Що він присмаглий – з внутрішнього жару!Бо нам обом довіку не затамувати тіл пожару,Як не згасить спраги благаючих очей.

Листопад

Як смертне прядиво, як безнадійність прощ,як невод умирання довгий, непролазний…як непотрібна і глуха образаосінній дощ, ізнов осінній дощ.Ряди дерев шляхами: змоклі, голі…розоране, окраденеє поле… розбита колія…Як жовкле листя по верхах ген – у вітрахдуша… душа мояу ночі чорні, у провалля каламутне:що неводу оцього не минути,нічого! Ох, нічого не забути!Куди не кинься ти —шляхами земних прощ,останніх, судних смертних прощ —– осінній дощ…– дощ.

В далечінь

Легкий стан і співучий голос,та очей золоті вири…ти – як ніч, – чорним полум’ям волосвсе віддай, все спали, згори!Все дивитися б! піснею тліти!щоб зайнявся увесь… спопелів…тільки тут, біля тебе житивсім напруженням оцих днів!Не питаю. Що там гадки, надіїна вогненний, нещадний дотик краси?Все! хай з усміхом попіл ти мій розвієш,а покору іншому віддаси.

Елегія

Дрімає далечінь і вихорці житамиліниво родяться і розтають ліниво.Ех, в далині у ясній ген аж там ми…та як би осягли – були щасливі.Крил велетенських помах там розбігся,синіє, майорить далекими горбами…Коли, як вітер, жити не спромігся,нема чого й стогнати у нестямі…Нема чого кричати, бо не вмів же…і не здолав горіти і палити…Тепер чуже і те, останнє диво —свій колос наливати, як це жито.Землі первісної важке, стоплідне лонорозкрите жде – а велетня немає…і захід – як вулкан… Вогонь, моря червоні…а день, безсилий день – конає.

Пісня

Радість приходе не часто,а всі дні – це на цвинтар шлях…Туго ж моя квітчастая!Пісне моя, що в твоїх Очах.Яблуні смертна осіння пряжаосені, болю стяг.Ніжно і просто ти щось мені скажеш…– що? – все одно. – Все життя.Очі твої живії!..Тіло співуче твоє……а вітер… ти чуєш? —– холодом вієа далеч, як туга, так серце п’є.