Невідоме Розстріляне Відродження

– Ні, не треба…

Пішов. Надворі темно було… По дорозі зустрів Петра. Той, як завжди, кудись поспішав.

– Виїздиш зовсім?

– Не знаю.

– Зустрів Данила, знову сьогодні пішла від нього Марійка…

– Та-а-к.

Йшли мовчки. Пройшли два квартали. Розмова не в’язалася. Тоді Петро почав прощатися.

– Ну, повертайся швидше.

Розійшлися – Михайло просто, а Петро повернув за ріг, додому.

Туман. Десь блимає зеленою зіркою трамвай. Над заводами ліворуч догорає сяйво. Було вогко й темно. Перехожі лаялись, потрапляючи в болото ногою. З неба сіяв дрібний, нудний дощик. Лише струмки дзвеніли так, ніби прийшла весна.

Михайло поспішав на поїзд. Враз якась темна постать виринула з імли.

– Підемо?..

Вдарило в голову. Подивився, скрикнув здивовано:

– Марійка!

Відскочила та:

– Я… я не впізнала.

За руку взяв, казав радісно:

– Ходім, ходім зо мною, – і потягнув з собою.

– Не хочу… Не піду з тобою.

– Та не бійся, не те…

Йшла покірливо. Привів на вокзал. Став до каси й міцно за руку тримав, ніби боявся: втече.

Вийшли на перон. Чекати довго не довелося. Сіли.

Марійка забилася в найдальший куток, вдарив другий дзвінок, поліз вбік вокзал.

Ось стоїть дівчина і комусь рукою махає: прощайте, прощайте.

Михайло вискакує до присінку вагона й кричить:

– До побачення!

Та здивовано дивиться, але Михайло, сміючись, іде в вагон і сідає поруч Марійки.

Порожньо. Майже нікого немає, і верхньої полиці підіймати не треба…

Закурює. Тягне в себе синій дим і дивиться спокійно на вогні міста, де було так багато гарного. Дивиться на Марійку і чує, як вона плаче.

Поїзд летить. То вище, то нижче дріт. Перша станція, друга, третя. Встала Марійка й пішла вмитися: фарбу зітерла; подумала: «Чи надовго ж».

– Ляж краще, тобі так незручно.

Слухняно, ніби боязко ноги простягнула.

Вкрив пальтом. Сів коло неї, а вона притулилася мовчки. Проходив кондуктор, подумав: «Закохані». Тихо розмову вели…

Коли Петро повернувся додому, Галина лежала, головою в подушку ховаючись. Він стомлено скинув пальто, стомлено сів коло неї.

– Чого ти, Галю?

– Тоскно. Приходив Михайло. Чекав на тебе…

– Знаю. Зустрів дорогою.

Сиділи мовчки. Надворі вітер шугав і гудів під стінками.

– От тепер ми з тобою зовсім самі: й Михайло покинув нас, – сказала Галя.

– Нічого, якось буде.

Закричала дитина. Галя скочила, почала гойдати. Петро ходив з кутка в куток, щось думав. Раптом повернувся до Галі:

– А ти знаєш, Галю, у нас якось справді не те…

– Гармонія, – насмішкувато шепнула Галя з темного кутка.

– Якось самотньо стало.

Галя кинулася до нього й заридала на плечі. Він пригорнув її й тихо гладив… Гладив і не казав нічого…

Коли ж на село прийшла вістка, то мати Катерини заплакала, а потім, згадавши, що час годувати свині, пішла виносити помиї, шморгаючи носом…

Батько мовчки сидів і довго в той день не лягав спати, а комсомол зробив вечір спогадів: це ті, що з нею на фронті були…

Дмитро з Ніною згадували часто. Згадували, казали:

Ніна:

– Гарна була дівчина, трохи з фантазіями, але…

Дмитро:

– Розумна дуже… Ми краще робимо, так, Ніно?

Ніна замахувалася рукою… Іван і Андрій:

– Таки та Катерина гуляща баба була… Хе-хе! Й вона согрішила, значить. А яка строга була на вигляд… і не підходь. А Михайло не дурень.

Петро мовчки ходив на посаду, а Галина перечитувала зшитки, вночі вдивлялася в чорний морок і шукала відповіді.

IV

Дзвеніла знову весна. Знову голуби світилися в небі, а за заводським парканом хлопчики грали в цурки.

Галину Петро розважав:

– Ет, кинь журитися, ще будуть…

– А Павлика не вернеш.

– Спорудимо.

Стали прощатися, як щось постукало.

– Хто там? Це Михайло, – побігли вдвох.

– Звідки? Чому не писав нічого?

– Та пустіть же, шию одірвете… От які… – За ним стояла Марійка.

– Марійко! Одружилися ви, чи що? – почав Петро.

– Ні, – відповідала та.

– От, чому стоїте, заходьте.

– Ні-ні. Хай до мене ідуть. Тут зовсім недалеко, за рогом.

– Хіба ви розійшлися? – здивувався Михайло.

– Галинина фантазія, так краще, – каже.

Галина схопила під руку Марійку, і вони швидко пішли вперед. За ними рушили хлопці.

– А чому б нам у степ не піти.

Погодилися всі. Михайло сказав, що швидко їх дожене.

– Тут на хвилину, в одне місце.

Коли всі сховалися за рогом, на цвинтар побіг, серед зелені ледве розшукав. Могила завалилася вже, і чудно стало, що там під землею вона, – Катерина.

– Катю, Катю! – покликав.

Сів на могилу, зірвав квітку обережно сховав.

Наздогнав аж за містом. Сміялися, про щось змагалися.

– Про що це ви?

– Та от надрукував він, Петро це, свою поему і носа тепер угору дере.

– Та кинь, у мене зуби болять.

– Нічого. У великих людей завжди або зуби болять, або голова хвора.

– А ви зовсім не змінилися, – сказав Михайло.

– А ти зовсім інший став, Михайло, ніжний якийсь…

Далеко внизу блакитною стрічкою біг Дніпро. Сіли.

– Як же ви? Розказуйте. Коли я їхав, мені здавалося, що не все було гаразд… А Павлик де?

– Вмер… – тінь пройшла, а Петро:

– Не біда, як ми нового назвемо, Галю?

– Ще не закаялися?

– Ні.

Надвечір сиділи в Галини.

– Що роблять хлопці?

– А… нічого, по службовій лінії пішли. Митя вже секретар газети, а ті непогані теж посади мають.

– Так. А Данило?

– А Данило одружився.

– Що ти, Марійко?

– Нічого. – Пішла Галина й принесла щось.

– Це дала мені Катерина… Отой синенький зшиток тобі передати наказувала, а це на, прочитай, Михайле.

Михайло розвернув перший зшиток. Там було:

Гармонія і свинушник (Повість).

Комсомолу з тривожною любов’ю.

– Читай, читай!

Михайло почав:

«Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:

– Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.

І проходить або вмирає…

Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.

Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.

Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:

– Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.

Вже сонце сходить і золотить обрій!

Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерті, співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах, і навіть свиням кажу я:

– Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться.

– Товариші, земля крутиться. І всім вам, – і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.

Ніч темна. Вітер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам:

– Добре зробили ви, що кинули берег той спокійний і тихий.

Хай з вас глузують. Хай руки ваші іржа роз’їла солона, а вітер очи сліпить. Хай! Ви – прагнете.

Зустріньте ж сонце вартими сонця.

Руйнуйте саж!»

Михайло закрив зшиток. Було тихо.

Весняна муха вдарилася об скло, зашуміла, а потім вилетіла.

Михайло перегорнув кілька сторінок.

«Іноді восени починає розцвітати акація, але морози вб’ють той цвіт і, може, лише людина, яка бачила його, відчує, що тут вчора завітала в гості весна».

Михайло взяв зшитка, обережно сховав у кишеню, а руки дрижали.

А дома взяв другий зшиток і почав перегортати сторінки. Там було:

«Петро й Галина вже одружилися. Вони мені подобаються, боротися думають. Може, вони більш праві, ніж я.

Ми краплини в морі світового руху,Ми загинемо – зорі не згаснуть, —Дай свою кріпку, товаришу, руку —Ми безсмертні в руках всесвітнього гасла.Ідемо ми всі ряд за рядом, —Хай поляжуть перші колони,А над нами безмежне небо,А над нами зорі червоні…

Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе. Гарно, що хоч боротися можна.

Поки є боротьба, значить є рух, поки є рух, значить нічого не страшно.

Через те так і не хочу бути твоєю, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюється, загниває.

Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогненний… Чи зможеш ти, щоб не було міркувань. Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов’ю.

Ніч надворі. Вітер гуде. Каганець ледве блимає. Здається, другу ніч не сплю. Голод страшний.

Михайло все сердиться, все втручається в мої справи: то я дуже багато роблю, то в порваних черевиках ходжу на завод і через це чомусь неминуче захворію.

Погано те, що і я за ним слідкую. Я знаю, що він теж голодує, і мені боляче за нього, але не так, як за чужу людину. Це, мабуть, тому, що всі люди чужі ще один одному, а так хочеться тепла.

Як багато у нас таких, що гадають, нібито все досягнуто. Як багато обмежених і задоволених цілком.

Балачки, балачки. Іван казав, що комсомолка, яка „береже свою невинність“ (яке слово паскудне), – міщанка. Яка хоче мати дитину – теж. А Михайло каже: читай Леніна.

Читаю – і тому, що читаю, тому, що слухаю, тому, що люблю його – тому й хочеться іноді голову об стіну розбити.

Так багато думок, а зловити важко.

Вчора запитала Михайла: чи пішов би він за мною на край світа. Відповів, коли б дали потрібну для цього відпустку, то може й пішов би. Я, врешті, дуже рада, що у нього є щось інше, крім мене.

Сталося те, що мусило статися. Мені було лише неприємно… Більше цього не буде.

Знов нападає на мене Михайло за „песимізм“. І як він не розуміє, що той, кому байдуже, кому не болить, лише той може бути спокійним… Ох, як ненавиджу я цей оптимізм казьонний. Тих, що робітників пастушками роблять, і так на зневірених та на „песимістів“ гримають. А самі не вірять, а самі брешуть, а в самих не болить, бо все це чуже їм і нерідне.

Знов він не розуміє мене, каже, що в мене надто велика любов до далекого й немає любові до ближнього. Я просто задихаюся. Хіба може істота, яку труять хлором, почувати себе спокійною?

Марійка живе в мене. Данило – дурень, вона хороша дівчина.

Так весело дивитися, як у степу перші проліски глянули і дерева вже розпускаються. Я не люблю акації, вона зеленіє, коли весна проходить.

У Гальки народився син. Я страшенно рада. Я хочу, хочу, але цього навіть в щоденникові написать сором.

І любов є, щоб любити, і сили є, а життя примушує любити сіро… Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а в наші часи треба любити, як личить, з усіма подробицями, бо не мала ж я й добре розумію все… Так іноді хочеться кричати від болю.

Стіна. Хіба можна спокійною бути, коли знаєш, що обійти не можна цю стіну, а зруйнувати, ще не зруйнуєш. Так часто уявляється мені наша любов.

Михайло радить підкопуватися – загинеш ти, пройдуть інші, прокопають далі, заб’ють динаміт і зірвуть.

Зірвуть цю сім’ю, цей побут проклятий.

Знаю я, що буде так. Але ж хочеться, хочеться глянути туди за стінку, Михайле, та тут темно… Так дивує мене іноді твій спокій. Невже тобі байдуже?

Відсвяткували перше травня. Ішов натовп, і я розпускалася в ньому і разом робилася все більшою й більшою, а ноги мої йшли в такт з усіма. Я була тим бруком, над яким маяли прапори, я була зеленим листям, котре зірвав якийсь хлопець і начепив на свого кашкета.

Порожньо. Ходжу в степ і відпочиваю там.

Здається, що повинен от-от десь загусти бубон і в єдиному такті повинні злитися люди, земля і небо.

Я шматок життя, а життя не хоче, щоб я злилася з ним. Закрутилася я з особистим життям.

Знов ходили у степ з Михайлом, повернулася пізно вночі. Михайло тримається тихо, а я напружено чогось чекаю.

Коло дитини доводиться ходити й мені, бо Галина не вміє. Михайло сердиться, мені здається, тому, що я йому мало часу віддаю через це.

Зараз можу спокійно писати. Як вихор вдарив у груди й ніжність розлилася по всьому тілі. Чудне почуття: так ніби я за щось була йому вдячна.

З Михайлом балакала. Я нарочито сказала, що не хочу мати. Він, здається, зрадів. Він боявся, боявся, боявся…

Як я можу мати від нього дитину? Коли б він про гроші на аборт мовчав.

Здається, кінець…»

Михайло скінчив читати. Перегорнув ще раз сторінки. Потім запалив у грубі. Ярким полум’ям спалахнули дрова.

Думав про щось хвилину, і раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, ніби їм було боляче, почорніли й разом загорілися.

А він понуро дивився й здавалося, що з цими листками відходить з життя щось рідне. Відходить спокій, з яким він жив 24 роки.

По старій звичці контролював свої думки. Чудно стало. Не впізнав себе… Коли очутився, то відчув, що тепер не буде йому спокою, що тепер і в ньому кожний рух, кожний біль, кожний гострий кут в життю озиватися буде болем. Почув, що ніби весь світ він прийняв у серце своє і не зможе тепер байдуже ховатися від нього.

У хаті було темно, й відблиск грав на стелі й на стінах.

Ще раз забився вогонь, хотів стрибнути з одчинених дверець, але вмер: то він, прочитавши рядки, схотів вирватися зі своєї в’язниці…

Сильним протягом розривало останні шматки паперу, і нарешті від Катерини Ласко нічого не залишилося…

А на дворі була весна. Теж така весна!

…І точилася боротьба нового життя…

Пилип Загоруйко

Народився в 1900 р. в с. Іллінці на Вінниччині. Закінчив школу і гімназію. Воював в армії УНР, у 1921-му опинився в таборах інтернованих у Польщі, був активним автором часописів «Веселка», «За Україну», «Український Сурмач», газети «Залізний Стрілець» (усі в Каліші), де в 1922–1923 рр. публікував вірші і прозу.

Окремо видав у Каліші книжку «Спогади» (1922), планував видати драму «Розбита мрія», збірку віршів «Порвана струна» та збірку новел «Тіні і плаї». Використовував псевдонім Наглядач. У 1926 р. П. Загоруйко вже в Україні, друкує оповідання в часописах «Культура і Побут», «С-Г Пролетар», «Службовець», «Нова Громада», «Всесвіт». Окремо видав збірки «Пакет» (1928), «Ранок», «По той бік греблі» (1929), повісті «Манівцями», «Огні» (1930).

Жив письменник у Харкові, працював керуючим справами профспілки сільгосппрацівників та завідував бюром виступів у міськкомі письменників. Вперше його арештували 16.06.1927 р. як колишнього петлюрівця, а 23.06 звільнили. Але згодом трапився інцидент, який вирішив його долю.

Письменник Микола Самусь (1904—?), який емігрував до Америки, у газеті «Свобода» (1950 р. № 255) згадує, що «Письменник П. Загоруйко, напившись горілки, почав вигукувати, що тепер справжнім українцям не дають свободи, що він, як колишній вояк армії УНР, лишився українцем, а не совєтською людиною тощо. Зараз же підскочив до нього Микола Лебідь і ще дехто з присутніх, підхопили П. Загоруйка під руки і віднесли його до „протверезіловки“. Цей інцидент не проминув безслідно, бо на другий день у культпропі ЦК КП(б)У С. Пилипенку сказали: „Що ж це ви не пильнуєте, кого пускаєте на такі бенкети, щоб більше цього не було“. Звичайно, цей випадок не пройшов даром і П. Загоруйкові. Його невдовзі після цього заарештували, інкримінували йому організацію збройного повалення влади радянської, „влади трудящих“, згадували про його поводження на цьому бенкеті і вислали на п’ять років до далеких таборів на півночі».

Правда виявилася дещо іншою. Вдруге арештували П. Загоруйка 16.12.1933 р., а 9.03.1934 р. судили за «участие в контрреволюционной группе и в проведении шпионской деятельности. Приговор: ВМН. Расстрелян 25.02.1935 р. Место захоронения – г. Харьков».

Крик уночі

Слухайте, слухайте, крик із півночі!..Чуєте плач уночі!..Цитьте… Затихніть…Хтось скарги нам точить…Чи може прокльони нам шле уночі!!Тихше…Ридання несуться із прірви.Стогін в безодню хтось свій посила.Хто це регочить?.. Хто це ридає?..Темная ніченька землю всю вкрила…Темная ніченька скрізь облягла…Нічка осінняя…Тсс… Чуєш, товаришу, чуєш мій друже?..Хто це? Спаси!.. Заступись!..Бач, хтось у білім…Руку простяг…І мене обгортає…Тягне у прірву…Брате, спаси!..Ніченько темная, нічко осінняя,Ніченько, нічко, —Яка ж ти страшная…Хмарами вкрита,Туманом повита…Сам у розпуці, стою опівночі.Мряка січе у лице…Вітер з ніг валить…Хто ж це там плаче?..лихо моє…

Дзвони

Дзвони, дзвони… Скільки звуків!Із блакиті все пливуть,Передзвони…На подзвіння дзвонять, грають,Чи на радість?..Що несуть?..З павутини ніжні звукиХтось сплітає,розсипає…Понад бором, понад лісом,В нетрі котяться акорди,Верховинами здригають,Грають, грають…Плачуть, тужать срібні дзвони…Хтось умер… когось нема…Хто простився,Розлучився?І чого блакить німа?!Чути співи із просторівголосні…Грають… Перли розсипаютьне мені…Дзвони гратимуть для мене не тепер,В млі туманній в день осінній…Хто це вмер?..

Зупинись

Зупинись і подивись. Нічого не бачиш?!О, який ти сліпий! Який сліпий!!!Кажеш – чорні плями… земля?..Подивись, сліпий, – ті чорні плями – кров…Невинна людська кров, яка лилась віками невідомо за що. Сліпі йшли на бій.Сліпі вели їх. Сліпими вмирали:Бо родились сліпі…Зупинись!Ти думаєш, що то – коріння, облите дощами?..Ні, ні… То – людські кістяки!..То – ребра!Вишкірені зуби. Сміються над собою… А навколо чорні плями…О – одна, друга, третя… Багато… Безліч чорних плям…То – тінь крови… З брудної грішної землі піднеслась вона до блакитіі впала на ню чорною плямою.Зупинись!Не минай ні одної плями – і коли то кров, то прокляни обох:і хто пролляв, і хто штовхнув на це…Зупинись і прокляни…Тільки не молись!..

Юхим Михайлів

Народився 27.09.1885 р. в Олешках на Херсонщині. У 1896 році вступив до Херсонського реального училища, яке через брак коштів закінчив екстерном. У 1897-му одержав від херсонського земства стипендію з умовою, що буде вивчати кераміку та килимарство, й поїхав до Москви, де закінчив Строгановське художньо-промислове училище (1906), а потім Московське училище живопису, скульптури та архітектури (1910).

По закінченні училища Михайліва мобілізували до армії. Відбуваючи військову службу, працював у редакції журналу «Новь» у Москві, ілюстрував журнал «Детское чтение». На початку 1914 р. він одружується, а восени 1917-го родина Михайліва переїхала до Києва. Він бере активну участь у художньому житті міста, його роботи експонуються на художніх виставках. У 1918 р. Михайлів працював викладачем у Миргородському керамічному інституті.

У 1919 р. був обраний головою Київської філії Асоціації художників України, працював у художньо-промисловому відділі при комісаріаті мистецтв, а згодом – у Наркомосі, був членом колегії Всеукраїнського відділу мистецтв Наркомосу. З 1920-го Михайлів – член мистецької ради Київської художньої академії, викладає в Київському ІНО. Упродовж 1920–1930 рр. друкував свої мистецькі статті у «Бібліологічних вістях», «Житті й Революції», видав книги «Кераміка на Україні», «Т. Шевченко», «Українська пісня в московському лубку», «Гончарна кераміка на Україні».

27.03.1934 р. Ю. Михайліва викликали в ГПУ і звинуватили в приналежності до УВО. 31.03 художникові оголосили вирок – три роки заслання на Півночі. У травні художник змушений був виїхати до Котласа в Архангельську область. Там він влаштувався на роботу декоратором до клубу, продовжував малювати, писати вірші, але повернутися додому вже не вдалося. Важкі умови, слабке здоров’я далися взнаки, Ю. Михайлів помер 15.07.1935 р. на засланні.

Публікувати вірші він почав ще у 1912 р. в журналах «Шлях», «Дніпрові Хвилі», «Рідний Край». Цикл «Прощальний зошит» було написано на засланні.

Журавлі

В блискучим сяйві променистімЛетіла зграя журавлів,І розсипався в небі чистімЖурливий їхній клекіт-спів.Вони у вирій прямували,Надії повні, повні сил,На чорні хмари не вважалиІ не спиняли льоту крил.Пливли, хоч буря вже ревілаІ деякий з них приставав,Неслись, бо їм весна зорілаІ рідний степ красою сяв.Я їм позаздрив. О, щасливі!Вам є спромога битись, жить!А я лиш знаю дні тужливіВ неволі мертвій волочить…ІІМоя душа ніколи не сміється:Вона сумна, як похоронний спів,Як чайки голос, що над морем в’ється,Як кинутий огонь серед степів.Бо я єсть син безщасного народу,Що втратив десь в минувшині ім’яІ славу давнього свойого роду.Десь розійшлась хоробрая сім’я…Та вірю я, що мій народ проснетьсяІ загремить свободою струна.Тоді душа у мене усміхнеться,А поки що, ридатиме, вона.ІІІОсінь і думи осінні,Темні, журливі; як тіні.Плачуть, не сила терпіти,Наче голоднії діти.В день розлетяться, покинуть,На ніч пташками прилинуть.Тісно обсядуть, обкружать,Давнє згадають, потужать,Осінь і думи осінні,Темні, холодні, як тіні.Падають листя злотії,Гинуть, мов серця надії.Скільки весна їх зростила,Скільки квітками дарила!Квіти морозом, побиті,Мрії в могилу зариті.Сонце сховалось, не гріє,В серденьку кров холодіє,Образи тануть, як тіні…Ось вони – думи осінні.

В окопах

Ніч і тиша навколо таємно-німа,Сплять дерева докупи схилившись.На блакиті нічній і хмаринки нема,Сяють зорі росою умившись.І сей спокій у душу чутливу моюВходить сном чарівним легкокрилим.І безвладно себе я йому віддаю,В коло чар на літаючий килим.Хай полину далеко, де казка живе,Вічна казка, щаслива, цікава;Там по морю квіток вона в барвах пливе.Як русалка, як ніжна купава.І я лину на крилах не знаю чиїх,Залишаючи дійсність буденну.В ту країну з квіток у проміннях ясних,Де зустріну свою наречену.

Галюсі

Дитини усміх жартовливий,Дружини лагідний привітІ погляд матері журливий,Чи ще побачу вас, чи ніт?Чи може тут в краю чужому,Серед могил в чаду руїн,Під градом куль, шрапнелі громуУмру покинутий один?І в передсмертний час востаннє,Недвижними устами яЧи зможу, о, моє кохання,Твоє промовити ім’я?І чи зійде на поле боюТвоя прозоро-світла тінь,Чи вчую тихе: «Я з тобою.Від мук, коханий мій, спочинь?!»І поцілунок легкокрилийНа чоло зблідле чи злетить,Підтримати останні сили,Надію в серце закропить?

Вертайся до рідного краю

Присвячено Головному Отаману

З тобою і радість, і віра,І серця зболілого біль.Вертайся до рідного краю,Шовками зеленими піль!Без тебе нам хмарами муки,На волі неволі тюрма,Вернись до нас сонця весною,Щоб впала ворожа пітьма.На свято прапори і майви —Традиції славних дідів!Грай зустріч великому сину,Країно могутніх синів.

Прощальний зошит

«Ой, не підводиться рука…»

Ой, не підводиться рукаУзяти пензля і палітру.Душа у піжмурках блукаІ прислухається до вітру.О вітре, вітре з України,Що ти там бачиш, розкажи;Чи не зустрів мою дружину,Розп’яту сумом на кряжі?Чи не підгледів на очахДорогоцінну ту сльозину,Що приховала біль і жах,В розмові тішачи дитину?

«Мені приснилася весна…»

…Мені приснилася веснаЗ зеленим шумом і піснями,Земля, вся квітами рясна,Й Дніпро з розкішними лугами.Я чув крізь грати солов’я —І серце він мені стривожив.І співом хтів одлунить я,Та голос мій ланцюг зубожив.А він співав до забуття,І нашу камеру убогуБудив до справжнього життя —На вільну закликав дорогу…Я раптом кинувсь до вікна,Побачив – ґрати із безодні,За ними ніч, зима сумнаЙ штики вартівників холодні.

«Куди ти, вітре…»

– Куди ти, вітре,Летиш так пильно?Побудь зо мною,Мене візьми…– На УкраїнуЛечу я вільно,До сонця-ласкиЗ ції пітьми.Тому я граюВ могутні сурми,Бо розірвав яЛьодяний сков,Бо переміг яКрижані тюрми,І ось я вільний,Я – вітер знов.Поглянув сумноЙому я в спинуЙ гукнув щосилиЙому услід:– Як долетиш тиНа Україну,То передай їйПалкий привіт.

«Сіро в небі, згасли зорі…»

Сіро в небі, згасли зорі,Глухо стогнуть чайки в морі,Хвиля груди підійма.Промінь боязко прогляне,І надія-квітка в’яне,Розпач душу обійма.І встають палкі питання:Коли скінчаться страждання,Повернеться серцю міч?Розійдуться чорні хмари,Розіллються сонця чариІ порветься глупа ніч?Та мовчить природа-мати,Більше ж ні в кого спитати,Я самотній, я один.Лиш навкруг безкрає море:З кимсь таємно гра-говоре,Вириваючись з глибин.Я підслухав тую мову —Грізну, горду і чудову —Про невпинну боротьбу.Про щасливу перемогу,Чорних сил сумну тривогу,Божевільство і ганьбу.

Кошмар

«Ха-ха!» – нема кому сказати,Ані води подати!..Такий тут милий край.Це Долі – щедрий пай.Лежиш добу в нестяміЧи то в труні, чи в ямі.Жара, кошмар, одчай…Аби цитрини в чай!Ха-ха! Де хина, хина?Не привезла дружина?А лікарі що кажуть?..Зі мною поруч ляжуть?Який тут милий край, —Без ліків умирай.Як хочеться цитрини —В ній, кажуть, вітаміни…Заснуть та переспатиЖарю оцю прокляту,Поки діждусь я хиниЗ аптеки України.Ах сон, вседужий сон,Візьми мене в полон.