Невідоме Розстріляне Відродження

Кохання

Що боязка – в зачумлені садиІшла і мріяла. Боялася й хотіла.Покусані уста. По тілі – ті сліди,Вогненні дотики – по її цілім тілі.Тобі в широкий світ непевні це сліди —Мої уста – на цілім твоїм тілі,А мороком весна устелює сади,Де віддана руками. Зов очима.Від моря б’ють вітри. Все мусить гоном ринути…Несмілива, жадна – ти все ж прийшла сюди.І ще сьогодні я тебе візьму,Бо ти гаряча, вся ти беззахисна,Бо ти прийшла в зачумлені сади,Що змилування пристрасті не знають.Як спалене, цілунків слід ховаєш —По тілі радісні в світи, у цвіт – сліди.

У морі

Вітрило – вирване крило пташине…Лункая чаша, що п’є вітер вічно…а обрій заточився… плине… плине…а обрій серце ссе… і болем його палить…Прощайте всі… Я в морі… Вас не кличуЗемля і беріг – це ж любов забита!що в серцеві труну й могилу собі має…Мені, як жити – щастя й волю пити,а іншого, а меншого – не знаю.Ох! Далі, о! У безкрай! Не знать. Не забувати!Щоб тільки води. Тільки небо й зорі!щоб морем по світах залити, цілувати,не знать ні меж, ні колії, ні горя.

З циклю «Дні»

І

…А я усе шукав пророківСвіт снуДовічного віщуючих…Життям, – мов весняні потокиОмитих, впоєних і чуючих…Про хід Безчасної ВесниУ заходах я марив чудно, —Як кликав день із давниниУ злому сніти непробудно……І день звичайний… Млистий, хмарний…І в жилах квола, в’яла кров…О, хто ж прийде із Сну, —Примарний,І висвятить мою Любов?!Десь в млі дзвенять, горять потоки…Хтось там рида в простір вогніючий —Що я шукав, чекав пророків,Що я повіривРанкамДніючим…

ІІ

Асфальт присипаний піском —Невірноковзький, – кроки хибить.А я – горю ласкавим сном:Зійде Любов – чуття поглибить…І в жовтім вечорі межаНеясних марев-хвиль над днями,Що ти, – незнана і чужаДавно відгаданая снами.І хоч далекий чудний світЛегенд неясних і просяянь —Усе одну з неволі літХистку, невірну, – я чекаю —Вечірні, гаснучі огніІзнову сном стежки встелися, —Що ти – білієш в далині,Як вперше – з’явишся меніТакою, – як раніш труїла…

ІІІ

В несходимості нивЗанімілі овси і жита…Вечір в серце розпуки долив… —Недосяжна, далека мета…В сонцем впоєнім сніТо тоді зріла вість зливних гроз —Ввійде впоєно в дніНаш Христос…Над руїни марев пливуВ догасання рубінів…Чую тужную пісню нову,Як нічнії години.Ввесь у сумно-розкритих очах…Зрів – гаснеВість таємнича…Тихим дзвоном в житахБідна церковця вечір кличе…

Із циклю «Закоханість»

«Між могил, – все оманність…»

…Між могил, – все оманність…І вуалі сині на вечір.Ти сказала: – відхожу в тумани… —І тобі не перечив.Догоріли на бані каплиці огні…– О, – життя злото-трунки жагучі!..…Щось ласкаве співала востаннє меніЩоб не мучивсь…І пішла… По житах…У кипінню, між бризки волошок…– Комусь задум в замрілих очах,Сон хороший.Я піду до білих беріз —Що у сутінках – болю дарунок…Що від неї із заходу вітер принісВже останній цілунок…

Розпука

Ровами місяць тіні клав……Нема… ох, – болю, – жалю!..І ніч спокійная теклавід жит до жит і далі.Повітря-мед і дзвін цимбалі бубен – серця весни…Тобі ввесь біль, ввесь сум і шал…Сказать тобі: – чудесно!..Як так… то я піду… – Прощай!Ох, чи це Ти зробила?!.Чи Ти могла?!. Цвів молочай,одцвів, зім’ятий, – за могилою…За голову узявсь… ридав……Мені пісень печалі…А ніч спокійная теклавід жит до жит і далі…

Вітер

Біжать берези, верби,Жита, корчі та трави…Ох, вітер, вітер буйний,Життя моє ласкаве!Біжить ось небом хмарка,Течуть, течуть глибини…І серце, очи смокчеДалекий обрій синій…Ох синій, синій – ниніВ ранковії загравиЗростав у безмір біль останній,Життя моє ласкаве.

Весна

Розтали вже слова останні– (той дим розтання на пероні)…Свічки червонії каштанидо сонця палять; чути: дзвонятьв селі далекому за лугом —там дівчина-весна задумнаіде, – всміхається… їй туга,їй радість, – сміх; а може суму,а може болю чаша повна…це, як лязурок, ясне небо…Слова розтання молитовнінижу востаннє… Може треба —у тую далечінь дзвінкую —тій дівчині-весні ласкавійсказати: пісню щастя чуюта слів нема… усі віддав їй…

Воля

Ночі… дні… потоки… зливи… грози…Понад шляхом білії берези…Так би і текло…Та ні! Одного ранкуСерце взяв, поклав його на леза,Коливав, як ранок млу у полі,Гострим променем поїв, – поївТа краяв…Понад шляхом білії берези —Пісня жит і поля, – до безкраю.

І знов

1І знов… – блаженна тиша ниві в неосяжнім полі-морівітрів розпещених припливна беріг вечора……і зорі.Вся синьоока, темна ніч,– як молодість твоя ваблива…… тепло вечірніх наших стрічі слів ласкавих, слів щасливих.2Трюмо… Парфум пахтіння ніжне…І оксамит старий… старе саше…І слів і рук ласкава, тепла збіжність,– Щоб болю не торкнутися лише б.Текли зповільна нам оці години,як час, як води… Як усе життя!..Як давнього ті темнії глибини,останні вже. Навік. Без вороття…3І знов людей – вітрів нестримні – дикі орди– тесальники землі – пани і торбаріІ погляд ваш… уст виріз такий гордий —герб зорь, Стрілець над нами угорі…Це б цілувати рук слабких і дикихостанні пута… Пити уст гіркихі слів гірких, звичайних слів, великихостанньої отрути ясний гріх…4…І ніч прийде… і знову путь…страшна, таємная, незнана…А нам в цій тиші не зідхнуть,ні випростатись нам, – кохана!І біль такий. Останній біль!– то ж чуть, як плине місяць, зорі…Чекає бурь мовчання піль —і стигнуть дні шкляні, прозорі…5В цю мертву тишу, в ніч німуприйде, – постукає у дверінахабний ворог… Де ж візьму?І з ким піду?.. І де тепер ви?..Це вам ні свят, а ні музик! —серпи, ножі вам, діти горя!І ваш слабкий, розпучний крикдесь, в тім незбагнутім просторі…6…І вже щербата і безсила пристрасть…і серце, – моє серце на піску,мов хижа риба… Блискавиці бистрііз миті в мить…І бурі у танку…А ваших уст той гордий, скорбний виріз…Долоні теплої пестлива глибина!(Ці дні останні – неможливий вираз…)І знову, біль – останній крик, – вже з дна!..

Полудень

І стигне, не тече, вже гасне голубінь,і полудня важке, текуче золотопонад могили в тонке павутиння —у спеку ллє думок лінивих солод.Не ворухне, не диха в плесо… ось, —Як зачарований, відбивсь, не одірветьсяблакитноокий вітер… ні, не він, а хтось,хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься…Там порохом пухким, пахучим у поляхзгубивсь десь шлях… Простір, широка воля!Часом, – розбудить лози сонний птахЧи риба знехотя з дна пустить бігти кола.Бездонний день в жита, в овси, в гречки,у конюшину, в луки соковитіллє солод і спокій… Та в сурми гоміннівже чути, грає, палить серце вітер!

«Не почути сестриного сміху…»

Не почути сестриного сміхуі води з її рук не пить.Понад тихою рідною стріхоюголуба зоря не дзвенить…Став давно багном затягнуло,позгнивали верби… зрубали корчі…Лиш роки на стовпі золотомуГлечик з вибитим дном стирчить.Не вернути туди ніколи, —А з вогню на залізо – іржа.Ось тому таким терпким болеммені нині уста дрижать.

Забув

Знов – моє пекло, моє небоУ камінь скутая земля…Це міста. Тільки міста треба…Забув, як пахнуть там поля…Забув, як верби сплять вад плесом,Які тії мляві вітряки:Часу й вітрів слухняні весла…Як давнина, – глухі такі…Забув, як пахне лан той житній,Як глибша, таємніша смерк.Дух немоторний старосвітнійДавно помер, —Нам світ – це рух горіння, туга,Жага, і солод, і вогонь…Нам світ: – надій сім-барвні дуги —І певнеє стерно в долонь.

Сонет

Полудень… Степ… Дзвенить усе, дзвенить —Не знати що… чи трави то, чи тиша…Лиш зрідка вітерець дихне, полин сколишеІ пах важкий нагусне, побіжить…Понад могили вдалині струмить…Важкої спеки золото бліде усе ясніше…Лежить лінивий день… Лежить, не чуть, що й дише…І обрій синіми крильми не майорить…Бреду… Ярок… Заросле джерело… каміння… терен.Мов ящірок хвости оті химерніВстають з полудня ген хмар різьблені дахиІ блиска над лінивії шляхи…І тиша… Степ… Дзвенить, дзвенить довкола.Дурманить пахощами день і думку веде колом.

Серпень

Ті ранки золоті, сухі, холодніПо стернях тіні хмар у прозор, у блакить…Там серпень клонить тінь із синьої безодні,Там серпень сполохом, морями піль горить.Перерипіли вже вози повільнії, важкіїВ ліниву куряву прозорий зореспад…Вже по клунях лежать, пшениця й жито,Хід осені вистукує вже яблуками сад.І не буяти вже, не гнати сік отавам.Сухі, порожні ранки золоті,І вже нещирі всі оті ласкавіСлова твої… Ох, – все не ті, не ті.

«Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…»

Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…І темна і важка лежить вода,як лід той темний… Мертвий той вогонь,дідів, батьків життя… їх кров та біль на сконі.Зоря у пустирях надвечір зажовтіє,і вир снігів заточиться, збіжитьу темну, сонну, синю безвість, безнадійність…що ясна сила снилася лиш мить…Схолоне, змовкне все… Лиш білий, мертвий сніг,Лиш попіл давнини, що ніччю й болем ліг…Пальці – ті вузли! Весела криця – очи.Все вперед! – ген, у безкрай нестримний тупіт, біг.Вся твоя земля, – як бачиш, як захочеш.Очі бачать світ, щоб він у серце ліг.Не казкові коні на припоні! Ні!Не хмари на бурю і не грім там – за горою!Тільки вогні у далині! А жаль та сум та біль – на дні,та горить проклін усім, що ждуть спокою.Над поля і луки… понад тихе те селов схови давнини – могили – заклик гупне громом!Що цвіло – достигло! Нині зв’яне, а на зломаємо ми лік той, – кров, що хиб не зна, не знає втоми.І безкрай, світами, нині творча путь,і нема чого зідхати та журитися!Поки очи бачать світ та хочуть його, – п’ють,поки витримає серце бити й битися.

Петро Ванченко

Народився 1898 р. в с. Жуки на Полтавщині в родині селянина-бідняка. Освіта середня.

Належав до літературної організації. Автор збірок оповідань та повістей «Жива реклама», «Мужність» (1928), «Обов’язок», «Три пальці» (1929), «Клопіт цирульника Еміля Термана», «Повість без назви» (1930), «Онопрій Кудь» (1933).

Арештований 6.12.1934 р. Полтавським міським відділом НКВС УРСР. Слідство велося Харківським обласним управлінням НКВС. Ванченкові інкримінували членство в «терористичній організації, яка намічала вчинити ряд терористичних акцій над вождями партії та уряду». Під час допитів визнав свою вину, але в заяві на ім’я оперуповноваженого Харківського обласного управління НКВС Бордона написав, що «не був здатний на практичне здійснення теракту». А на пізніших допитах стверджував: «Переконань терористичних у мене не було. Я не вірив у можливість здійснення акту».

4.04.1935 р. Бордон виніс постанову щодо твору П. Ванченка «Оповідання про гніду кобилу». Цей твір опублікований в журналі «Червоний Шлях» (1929), номер якого було долучено до справи як речовий доказ. Тим більше, що оповідання викликало значний резонанс, а відтак автор навіть змушений був виправдовуватися. Того ж дня Бордон допитав Ванченка у зв’язку з цим твором, в якому вбачав «злісний пасквіль на Радянську владу»:

«– Ви визнаєте, що під виглядом „гнідої кобили“ хотіли показати широкому читачеві Україну, яку „експлуатують“, з якої „знущаються“ і яку врешті-решт замучили; кучер Самсон, в особі якого ви подаєте представника пролетаріату, знущається з України до смерти?

– Ні, не визнаю».

За вироком закритого судового засідання, що відбулося 27–28.03.1935 в Києві, П. Ванченко за «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення Радянської влади на Україні, відрив її від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» разом із іншими обвинуваченими (зокрема, письменниками М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, Є. Плужником, А. Пановим, В. Поліщуком, Г. Майфетом, О. Ковінькою, В. Штангеєм, В. Вражливим) засуджений на 10 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. Направлений в Біломорсько-Балтійський табір НКВС СРСР.

Лист до редакції

Шановні товариші!

Цього року у березні я видрукував у № 3 Червоного Шляху своє «Оповідання про гніду кобилу». Багато товаришів і кілька редакцій нашої періодики закинули мені через цей твір обвинувачення у правому ухилі і далі – в контрреволюції. Вважаю за свій обов’язок об’яснитися з радянською суспільністю й зокрема з тими товаришами, що інкримінують мені тяжке обвинувачення. Перше: мій твір – звичайне оповідання епічного характеру, і ніяка байка. Нікого я ні алегоризував, ні символізував під гнідою кобилою; справжнім героєм цього твору є звичайна собі шкапа, що в рабстві своєму промовляє до людини надірваним трагічним голосом. Ці слова мої про істотний зміст твору стверджуються хоч би поверховою формальною аналізою оповідання. Пишучи його, я мав на увазі виключно гуманну настанову – захистити тварину, яка, на мою думку, посідає в природі цілком законне місце, від надмірної експлуатації та знущання бодай до того часу, коли наші соціяльні здобутки дозволять нам користатися лише з праці коня сталевого. Очевидно й редакція, уміщуючи мій твір, так його розуміла й саме в такому сенсі поділяла мої думки.

Оформлюючи це оповідання, я вжив старого прийому «поновлення», того прийому, що ним користувався ще Толстой, пишучи приміром свого «Холстомера». Передаючи тваринну психіку, я мусів скористатися з людської мови, бо, на жаль, ні я, ні хтось інший не придумав ще якогось способу для формулювання безперечно існуючої тваринної думки. Та проте це аж ніяк не говорить за те, що кожне таке оповідання обов’язково мусить бути байкою.

В одному я признаю свою помилку, навіть провину: я вжив для розгортання теми незвичайного матеріалу. Хоч і був це тільки літературний прийом – зробити кріпкий наголос, так би мовити звернути увагу на злиденну долю тварини, викривши тим деякі протиріччя у взаємовідносинах усього живого в природі, – та проте цього ефекту можна було б досягти, оперуючи іншим і звичайнішим матеріалом. Ця моя перша помилка потягла за собою й другу, а саме – вживання від імени гнідої слова «соціялізм», що стало для неї марінням і що так і не набрало реальної форми.

Визнаючи цю свою помилку й уникаючи надалі прикрого для мене трактування цього твору, я зрікаюся його і забороняю, де б не було, його передрук.

Привіт!

Петро Ванченко.

Оповідання про гніду кобилу

І

Над містом пролітають шматки сірих хмар з постряпаними молочними краями. Їх гонить чередою холодний вітер. Інколи, коли небо набирає рівного брудно-сірого кольору, йде сірий, неврастенічний дощ-осінь.

На перехресті Пушкинської і Комсомольської, якраз на холодному, вогкому протягові, стоїть одинока візницька хурка. Візник Самсон сховався у затишок шкіряної халабуди й дрімає, а рухач хурки, гніда кобила, дивиться вперед – туди, де за гранітним монументом, потім ще десь далі, стоїть її дім. Власне не її дім, лише так вона думала, не відокремлюючи себе від візника Самсона. Гніда кобила змерзла; їй дрижать груди і передні ноги, і тому вона не дрімає, як її господар, а тоскно вдивляється у далекий кінець вулиці.

Підійшли два громадянина в сірих макентошах і зупинилися біля передніх коліс, візник Самсон прокинувся й витягнув на дощ заспану голову.

Гніда повела боками й насторожила вуха; але громадяни не зійшлися в ціні. Тоді вона переставила ноги на друге місце й мотнула головою. За вухами їй муляла мотузяна поворозка від шаньки й боляче в’їдалася у недавній виразок. Вона вже не їла; їжа була несмачна – пшенична різка з межисіткою, крім того, у неї боліли щелепи. Шаньку слід було б зняти давно, але Самсон зледащів через негоду й боявся вилазити на дощ.

Рвонув вітер. Хурка задрижала, як порожній ящик на труській гарбі, а гніда поточилася на праву оглоблю й інстинктовно притиснула хвоста. Їй стало ще холодніше. Гострий вітер пронизував немічну шкіру й заганяв вогке повітря в найдальші куточки конячих грудей. І будь гніда чутлива й легкодуха, як то є сентиментальні люди, вона давно б пожаліла себе, і гістерично заплакала б. Справді вона гідна жалю. Ребра її виразно напружились під шкірою, поміж ними темніють глибокі рівчаки. Хребет зігнувся, згорбився. З-під сіделки лисніє сукровиця з виразки, що не гоїться вже на протязі двох зим. Тонкі, як цівки, ноги пообростали на суглобах великими наростами – знак давньої хвороби. Шия повисла з хомута, як намочена линва. Над очима і по боках перенісся чорніють ями. А хвіст, колись пружинистий і багатий на чорне волосіння, упав імпотентний уподовж закаляних ніг і звис над оглоблями, як зметений віник.

Вірна річ – вона найхудіша коняка у світі!

Імпонує їй убір її, як і вся хурка. Вуздечка, наритники, ліхтарі по боках передка, шкіряна халабуда – усе обідране, полатане, як строкате лахміття безпритульного, що знає не одні плечі, не одного господаря.

Проте гніда байдужа до цієї вбогості, як байдужа і до своїх нечепурних широких копит, що, ніби непомірно великі постоли, закінчують тонкі ноги. Вона лиш думає про затишне стійло; думає вперто, без слів, як думає й в’язень про бажану волю.

Але ось хурка похитнулась на лівий бік, і Самсон зійшов на брук. Над дахами будівель повисли пасма пухнатого туману; ішов дрібний, як із сита, дощ, і на вулиці стояли строгі сірі калюжі. Самсон подивився на небо й вилаявся. Потім для чогось цвйохнув батогом і збирався знову ховатися в хурку, коли з-за рогу вулиці вихопилась жінка з дитям і, обходячи калюжі, пішла у напрямку низової частини міста. Тоді він випустив з рук залізні бильця передка, кинувся навздогін і почав умовляти її поїхати додому на його хурці.

Хіба вона того не знає, що у місті гуляє пошесть грипу, і що застудитись у таку годину, тим паче ще дитині, дуже легко, легше, чим вона думає. Хурка ж у нього знаменита! У свій час на ній їздили неабиякі пани, а ще зовсім недавно, днів два-три тому, він возив на ній голову страхової каси. Хай дама дасть йому шість гривень, та ба, він згоден уже на п’ятдесят, бо у неї дуже мила дитина, і він одним духом приставить її, куди вона скаже.

Він довго ще циганив, поки нарешті жінка пристала на його пропозицію.

Через хвилину ремінні віжки торкнулися худих боків гнідої. Вона напружила груди і шию, щоб рушити з місця, але здеревілі ноги відмовилися коритись її намірам. Тоді в повітрі просвистів батіг, і по ребрах гнідої пробіг гострий вогник. Вона рвонулась уперед, і, слухняна віжкам, повернула ліворуч, за ріг.

Тепер вітер дме у лису обідрану потилицю шкіряної халабуди. Гніда поволі зогрівається. Хоть ноги і болять у суглобах, але приємно пробігтися, ще краще було б пройтися поволі, після довгого стояння на холоді й трохи збунтувати собі кров. Шкода тільки, що на вулиці багато холодних калюж. Їх треба обходити, бо інакше біль у суглобах збільшиться і тоді – не задрімати всю ніч!

Вона біжить лінивим підтюпцем, збиваючись час від часу з продавленої у брукові колії.

Самсон лається:

– П’яна баба! Сором їхати на такій клячі!

Але за містом, коли дорога пішла вгору, гніда починає шкодувати за стійкою на перехресті двох вулиць.

Де це видано бігати на гору? Адже їй нічим вже дихати, і ноги не хотять підніматися з землі. Не побіжу! Годилося б самому тягати свій драний візок.

Але «сам» не поділяє її думок і ганьбить її ім’ям ледащиці. Замашний батіг знову свистить у повітрі.

По дорозі до стійки щасливий Самсон зустрів ще одного пасажира. Треба було їхати на вокзал. Гніда хотіла запротестувати: вона дуже зморилась, і їй треба спочити, хоть би п’ять хвилин. Але згадала за батога й покірно напружила стомлені м’язи. Ніщо її не врятує від далекої путі!

А по вокзалі вона спочила. Хурка виїхала з метушливої площі й зупинилась біля великої крамниці. Самсон зник за широкими скляними дверима й довго там барився.

Вона стояла і важко дихала. З її слини здіймались випари й мішались з туманом; голова похилилась набік, майже звисла на повідок; великі чорні очи вкрилися сірою поволокою, а по сухому переніссю збігали сльози.

Згодом вона втишила дихання й знову стала думати про свій дім.

Нарешті вийшов Самсон. Лице йому було червоне, і очи блищали.

Гніда гірко подумала: «Випив і зігрівся, хоть би загубив батога».

Але Самсон дістав добру платню від пасажира, і був лагідний, навіть ніжний. З незвичайною рухливістю він скочив на передок і сказав:

– Торкай, манушко! Ідемо додому!

І тоді гніда зідхнула з полегкістю й рішуче налягла на віко хомута.

II

Два горобці пролізли в щілину над дверима й, цвірінькнувши, зникли в теміні, на бантині.

Гніда підвела голову й кліпнула повіками, ніби сказала: добрий вечір! Справді, вона мала рацію так сказати: горобці – її добрі знайомі. Уже кілька років, зимою й восени, вони залітають до неї у житло, щоб переночувати в теплих сідалах. А може то не ті, що прилітали минулого року, може інші? Невідомо! Але вона гадає, що ті сами, бо всі роки, саме в цей час вона незмінно чує одне: рівне привітне цвірінькання. Звичайно так поводяться тільки старі друзі.

Надворі вже вечір, темінь – і дощ не вщух ще й досі. Над солом’яною покрівлею лютує вітер. Гніда прислухається до губатого свисту й думає про горобців. Вони пурхнуть зараз у глибокі солом’яні нори й заснуть. І хай собі дме вітер, йому не розвихрити стріхи! Їм буде затишно й тепло.

Проте вона й сама в доброму теплі. Під ногами суха солома; вікно в стіні затулене старою сірячиною, а повітря невеликої стайні давним-давно зігріте її диханням. У гнідої незлобива душа, і вона забула вже всі кривди, що зазнала на протязі дня. Та й для чого їх пам’ятати? У яслах ще багато мішаниці, та – цур! – решта лишається на ранок. Вона не голодна й тішиться з затишку. Чого ще треба? Задрімати, як і горобці, тихо й спокійно.

Вона заплющила очи.

Але біль у суглобах заважив їй дрімати стоячи. Тоді вона зігнула ноги в колінах і лягла на м’яку солому. Проте й лежати довго не довелося. Заболіли десь ребра, особливо одно ребро, колись перебите залізними вилами. Давно тому, коли гніда працювала ще на селі, один з її господарів, у великому гніві, покалічив їй бік. Виразки швидко загоїлись, ребро зрослося, але в осінню, лиху негоду, під товстими рубцями прокидався біль і нагадував про людську жорстокість.

Вона знову стала на ноги й знову лягла. На цей раз їй штрикнуло в груди. Це була нова їй хвороба; раніш чогось подібного з нею не траплялося. Вона потягла повітря у ніздрі і раптом почула, що не може дихнути. Щось тверде посунулось з грудей й стиснуло їй горло. Так продовжувалось хвилину, півтори. Нарешті вона зідхнула; біль минув і повіки поволі зімкнулись. Одначе, лиш устигла вона задрімати, як увиділось перехрестя Пушкинської й Комсомольської, затим – хурка, Самсон; вона напнулась, щоб поцупити на гору жінку з дитиною, і прокинулась. І знову десь штрикнуло в грудях.

З весни гнідій пішов лише сімнадцятий рік, та проте вона вже зовсім стара. Важка праця й злиденні харчі виснажили її передчасно. Колись чітка біла пляма на лобі тепер злилася з сивиною і загубила свої береги.

Найшлася вона в сільській загороді, від чорної робочої кобили і невідомого жеребця. Її мати погуляла в череді, і на другий день уже забула, хто був її коханець. У тій же загороді вона виросла й зазнала втіхи, що дає молодість. Її господар був хмура людина і не звертав на неї уваги, аж поки не пішов їй третій рік. Аж тоді вона впала йому в око і він взяв її, разом з матір’ю на осінню оранку.

Незабаром мати зійшла з двору, і відтоді гніда сама почала обробляти господарство. Так продовжувалось чотири роки. За цей час вона вматеріла, з лошати стала чепурною кобилою, і помирилась на тому, що праця – це її обов’язок і що в усьому треба коритися господареві. Але на п’ятий рік її господар, за старим хижим звичаєм: торгувати на гроші абсолютно незалежною в природі твариною продав її своєму сусідові.

Як на думку гнідої, великих змін від цього не трапилось. Хіба що стайня стала трохи більша та новий господар був трохи веселіший.

У цьому дворі вона працювала два роки, поки, одного разу, не підірвалась на возовиці. Тоді її знову продали; і хоч по справедливості вона належала тільки самій собі й природі, нею став володіти й тиранити якийсь міський візник.

Що й говорити, праця стала значно легша; гнідій уже не доводилось тягати важкої борони, чи їздити під далеку хуру. Але за те її примушували ввесь час бігати. До цього вона не звикла. Бувши селянкою, вона добре розуміла помірну ходу й вважала, що ходити повагом корисно для здоров’я. Іншої думки був візник; йому треба було, щоб його раб, гніда кобила, ходила підтюпцем і погоджувала свій конячий світогляд з його людськими потребами. І щоб перевиховати її з мамулуватої селянки на культурну візницьку коняку, він купив спеціяльного батога з помірними, круглими ґузами.

Приймаючи цю науку, гніда часто згадувала село й шкодувала за розхряпаним возом. Візник був п’яничка; у дні його веселощів, він був особливо лютим і щедрим на свій батіг. Їй хотілось тоді бігти кудись у степи й сховатися від свого господаря й міського грюкоту у розлогій балці. Та на її щастя він скоро збанкротував і перепродав її візникові Самсонові – останньому господареві гнідої.