Невідоме Розстріляне Відродження

Заграли тополі над річкою, а річка зорям, що з нею розмову вели, сповістила, що тут на землі сталося ще раз безконечне, нове й хороше. І задзвеніла вода внизу радісно, в скелі вдарила, в бік пішла, а хвилі: що? що?

Вітер знову і знову тополям на вуха дурниці казав, а ті головами лукаво хитали: ну! Ну!

А Данило й Марійка не чули тих слів.

А Данило й Марійка не чули кроків.

У Данила й Марійки вуха лише для любощів відкриті широко.

А решта все, то байдуже.

І враз скрик розірвав повітря:

– А, ти знову тут? Ти вже ловиш по клубах?.. Казав, щоб сюди не водила… Ану, забирайся, суко.

Данило скочив:

– Товаришу, ми…

Але той перебив:

– А вам сором, студент ще, – за руку Марійку взяв. – Ну, ходім.

Та стояла, нічого не розуміючи, потім дико скрикнула, почала рвати кохту, ніби їй було боляче…

Збиралася юрба.

– Проститутку спіймали з студентом…

Хе-хе…

Вирвалась. Підійшло ще троє. Почалась боротьба. Натовп гудів. Хтось крикнув:

– Тю, троє бабу одну не розложать.

Скрик почувся і відгук удару.

– А!.. ти, стерво, кусатися.

Потягли. Розплелася, розхристалася коса, сіпнула, вирвалася. Побігла. Мотнулися слідом.

– А-го-го (як звірюку)!

Бігла садом. Блиснула вода. Далі нікуди, не встигла як слід обпертися ногою, посковзнулася й покотилася вниз.

Данило біг прямо, ліз, продираючись через кущі, та загубив і її, і погоню.

Десь далеко вгорі, нічого не відаючи, грав веселий оркестр, а внизу було тихо, тихо. Зорі знов перемигнулися між собою, а місяць світив байдуже.

Данило вночі вваливсь в кімнату, збудив усіх, як божевільний.

– Що сталося?

– Ну, як з своєю принцесою балакав?

– Зустрівся нарешті? Варто, мій друже, більшу увагу звернути. Одне лиш погано, дав би карбованця в зуби і все, а так… Немає рації турбуватися… Все одно була вона… такою і залишиться.

Не скінчив Іван, схопив Данило стільця і вдарив по голові. Вибіг. Упав той, а на підлозі почала рости червона пляма.

До Катерини прийшов блідий.

– Я, здається, Івана вбив, – бурмотів безладно, нарешті розповів про все. Спитала, чим вдарив.

– Стільцем.

– Треба було чимсь важчим.

Залишила Данила в себе, а сама пішла до району.

Не хотіли спочатку пускати, питали. Ви теж з їхніх будете?

– Ні, – і пояснила все.

Відпустили, але сказали, коли ще раз спіймають, тоді вже…

Тільки вийшли, Марійка сказала:

– Не хочу я. Не піду.

Довго вговоряла її Катерина. Згодилася лише на те, що не буде бачити Данила з тиждень.

– Не можу… соромно.

– Ну, й добре, я його й близько не пущу.

– Що то буде?

А в Галини народився син.

Було 23-го – 24-го, Галина мусіла першого йти до лікарні, бо вдома допомоги ніякої й колотнеча. Лежав собі Петро, спав. Коли прокидається, – стоїть Катерина, сіпає.

– Ходім, – каже, – до лікарні, вже борсається.

– Куди в чорта вночі йти до лікарні, коли лікарня аж біля станції, а на дворі вітер і сніг, – протирав очи Петро.

– Ну, йди за «швидкою допомогою».

Катерина за акушерку.

Ходить Петро по вулиці, цигарку одну по одній кидає, курить, 25 хвилин здалося віком, аж ось «швидка допомога».

– В хату, в хату!

Зайшов лікар, але виявилося, що спізнився на одну хвилину. Родила Галина геройськи, без зачіпки.

Тепер йому два тижні.

На кого він схожий? Іноді здається, що на Петра, іноді, що на Галину, а іноді на Михайла скидається. Чорт його розбере. Ніс і підборіддя ніби Сушнівський, голос Петрів, а очима повертає, як Галька.

Тепер Катерина й Марійка цілі дні поралися коло малого Павлика.

Петро спочатку хотів його «Нуреси» назвати, та всі запротестували, і він, плюнувши, пішов сьогодні ранком продавати штани на товкучку, бо ні на що було купити малому пелюшок. Та хтось стягнув ті штани в Петра з плеча.

– Задививсь на якусь дівчину, – пояснював він, коли прийшов додому без грошей. Це зірвало цілу бурю захвату у Галини, а Катерина подумала:

«І таке цуценя хороше має сина…»

Хлопець був з мідяною горлянкою. Товстий і важив, як народився, 10 фунтів. Катерина цим чомусь задавалася, ніби це родила вона. Вона його й важила.

– Коли б він не був такий здоровий, то ви б його втрьох давно в могилу загнали, – казав Петро і був за це битий.

Він поважно ходив, заклавши руки в кишеню, і тільки іноді підходив подивитися на свого пацана.

Галина зовсім не вміла поратися коло дитини. Вона лише червоніла, ніяково посміхалася, коли Катерина зручними й сильними руками купала Павлика.

– Іще родять такі, – я б заборонила.

Заздро дивилася на Галину, коли та годувала хлопця… Потім брала його до себе на руки і, коли в хаті нікого не було, соромливо притуляла до грудей. Вона якось інстинктивно почувала, чого він кричить, що йому потрібно.

Тепер, перебравшись до Галини, вона щоночі вставала разів зо три й дивилася, як воно спить, будила Галю годувати хлопця й читала їй лекції, як це треба робити.

Разів з десять кликала лікаря й вела жорстоку боротьбу з Петром, бо той часто дражнив Галину, перевертав дитину догори ногами і взагалі (так здавалося Катерині) ставився до всього цього надто легковажно. Часто він показував, якою качкою була Галина, коли була вагітна, і як тепер плаче, годуючи дитину, а Галина кричала:

– Що ти смієшся, от примушу годувати тебе. Будеш годувати? Ти гадаєш, що це легко… Бо-о-ляче це.

Але Петро не звертав ніякої уваги і, коли Галя годувала, перешкоджав їй своїми (ідіотськими) порадами, смикав мале, щоб воно кричало й радісно запевняв, що у нього бас.

Нарешті, коли він раз попросив Галину погодувати заразом і його, Катерина витурила його й ніколи вже не пускала під час годування.

Він лаявсь, але за Галину заступилася й Марійка, і Петро пішов, кажучи:

– Де три матері у однієї дитини, там для порядної людини місця немає.

Михайло казав Катерині:

– Ти завжди когось на шию собі посадиш.

– Аби не тебе, – відповіла вона й подумала: «Сам сів би».

Забігала часто й Ніна. У неї з Дмитром все було гаразд.

Дмитро поставив собі за мету заробляти не менш, як три карбованці в день, і таки досяг свого.

Ніна була цілком задоволена. Цілі дні за допомогою Марійки вона шила чепчики, укривальця, міряла, примірювала й вираховувала, що в неї на зиму буде дитина.

Дмитро був чоловік куди кращий за Петра. Він розумів, що тепер треба бути солідним. Став твердою ногою на посаді і мріяв незабаром посісти місце секретаря в місцевій газеті (17-й розряд).

Ніна почувала себе більш упевнено і тепер вона питання поставила руба.

– На два місяці поїду на відпочинок. Ти ж обіцяв тоді, пам’ятаєш? Ну, а тепер, то вже й говорити нічого.

Дмитро погодився і вона щомісяця брала у нього тридцять карбованців і ховала в найдальший куток.

Крім всього цього, у них була ще одна новина: купили гарну обстанову, а Дмитро спромігся влаштувати в себе телефона.

Погано було лише одне. Ніна мусіла вийти з комсомолу, бо Дмитро хотів, щоб у нього була гарна, здорова дитина.

– Нам тепер потрібні здорові діти, – казав він.

На Ніну трохи нарікали за те, що вона відійшла від громадського життя, але це нічого, бо зате Дмитро в партії був активістом.

II

Марійка вже чотири місяці живе в Катерини. Стала вона тепер мовчазна й сувора. Приходить з роботи й удома сидить. Данила уникає, не говорить з ним, а коли не приходить довго, – нервується. Той забігав частенько, але теж ніби боїться залишатися з нею на самоті. Катерина тривожно стежила за ними й сказала раз:

– Що ви, Даниле? Вас Марійка чекає, болить вся, а ви не гаразд робите.

– Та я ж забігаю до вас.

– Треба прийти, а не забігати.

– Я, – почав Данило і заговорив швидко-швидко, – я не знаю… Хочеться іноді поцілувати її, а потім вийняти гроші, на стіл покласти: на, за труди. Я боюся себе… Це паскудство, я знаю.

– Ех, ви, а що на суді казали?

– Що суд? От мені суд, – вдарив себе в груди.

– Як урочисто… Ви себе любите, а не її.

– Може.

Ввійшли Галя й Марійка.

– От і купили. А!.. Данило!

Данило підводиться і вклоняється до всіх. Марійка мовчки дивиться вслід, а Катерина:

– Де були?

– До Ніни ходили.

– Як живе вона?

– Добре, здається, – каже Галя, а Марійка підводить очи і говорить злим, тремтючим голосом:

– Де там… Аборти й аборти, а Дмитро до проституток ходив, – і запнулася.

Катерина загладила:

– Ну, час годувати дитину, вже й так спізнилися на півгодини. Дивись, Галю, не буду пускати, – ти ж тепер Соропкоп ходячий…

А Марійка вперто:

– До проститутки ходив, а Ніна знає й сміється: «А що йому робити, коли я не могла». От, Ніна гадала мати на зиму дитину, а тепер знову…

– Кинь, Марійко!

– Ходив. А Ніна вираховувала, що на ті гроші цілий місяць на курорті можна жити… – і заплакала…

А Катерина знов балакала з Данилом. А Данило:

– Ви не знаєте, Катю, а я… я в Івана подробиці всі розпитав. О, він добре усе пам’ятає, а я все розпитую, розпитую.

– І ви йому досі й шиї не скрутили: треба вам від Івана перебратися, а ні, то хай Марійка знову на вулицю йде, як не хочете жити з нею: нащо мучити даром.

– Не можу я.

– А не можете, – розсердилася, – тоді забирайтеся… Я скажу, що ви виїхали.

– І виїхати не можу…

Подивилася суворо:

– Ех, що з вами балакати.

А Марійці в той вечір сказала:

– Слухай, думала довго я. Краще вирвати разом. Данила не вернеш. Та й вертати не варто.

– А! Я так і знала. Хорошим прикинувся. Знала. Тепер знову на вулицю…

– Можна якось інакше буде влаштуватися.

– Ну, вас, – вилаялася Марійка, – всі однакові.

– А Галя?

– Ет, вони ще діти. Яка там любов, коли забути старого не можуть.

Хустку схопила, хрьопнула дверима й вибігла.

– Що там сталося? – спитала Галя.

– Нічого, – сказала Катерина й вийшла на вулицю. «І як вона не побачила, що не час так ще балакати з Марійкою». Повернулася аж о десятій.

А на другий день Данило з Катериною радився, як би йому з Марійкою разом приміщення десь знайти.

– Тепер, може, що й вийде, але ж стукніть ще раз Івана… Ви почали виправлятися.

А сама марніла. Видно, вивіявся дух степовий. Казала Михайлові, блідо осміхаючись:

– От останнє листя впаде й умру.

– Що з тобою?

– Так. Холодно мені…

– Холодно?

– Уяви собі, революція по всьому світі пройшла, і залишився десь шматок, де все по старому… Ну, звичайно, ми б збройного силою зробили там все… А тепер у побуті нашому революція захопила маленький клаптик, а останнє липко й вогко обгортає цей невеличкий, маленький шматок, – не можна ж всього разом зробити.

– Ну що ж, можна й повільно: камінчик до камінчика. Навіщо ж даремно втрачати сили на тривогу й на сум.

– Який-бо ти. Хіба ти завжди робиш так, щоб не витрачати даремно сил?

– Намагаюся.

– А коли б потопала людина… Що б ти зробив?

– Не кричав би, і коли б плавати не міг, то побіг би й приніс пояса.

– Ну, а якби сам потопав… Спокійно чекав би, поки принесуть того пояса.

– Ну, я цього вже не знаю.

– А я себе так почуваю, ніби потопаю, і знаєш, – враз суворо й гостро, – що ти винен. Ти. Ти не любиш мене.

– Чудна ти. Здається, що якби земля в сто разів швидше крутилася, то й того тобі мало було. Ти то весь світ перевернула б, а то раптом така маленька й хвора здаєшся… Що з тобою? Скажи, що з тобою?

Відповіла Катерина:

– От, останній сніг стане й умру.

– Кинь дурниці.

– У тебе одна відповідь: кинь дурниці. Не хвора я й не дурниці це, а просто нервова я, бо вагітна…

– Жартуєш ти.

– Ні, справді. Чому так здивувався? – Нахилилася: – Ти радий?

Всміхнувся ніяково. Радий…

Глянула, а він враз засміявся, заклопотано в вічі дивився, обгорнув.

«Як свою», – майнула думка.

– Ну, радіти нічого. Дитини не буде.

– ?

– Не хочу.

Чутно було, що нервується знову.

– Що ж ти зробиш?

– Те, що роблять усі.

І чекала відповіді. Може, скаже він, що це неможливо, що він не хоче… Ах, він не хоче.

Але Михайло сказав:

– Ще більше будеш киснути… Не краще ж, коли вже так трапилося, то хай буде. Як сказати правду… Мені байдуже, як хочеш… Але це небезпечно – аборт той, та й недобре якось… Хворіти будеш.

– Ну, будь же щирим. Порадь мені, що зробити. Ех! Тобі ніяково просто… Тепер ніяково… Бо ти ще не звик до мене… Піди, повчись у Дмитра й Ніни… Що так дивишся? Ну?

– Якась нервова ти…

– Ні, я не нервова… Я хочу тепер до кінця добалакатись. Ти ж не хочеш дитини, сам сказав.

– Я не казав.

– Так… Я тебе не виную… Ти – нічого. Коли буде дитина, то ти так просто не кинеш мене. І от вже тепер ти психологічно не можеш від мене піти. От чого ти боїшся? От як в тобі старе говорить. Ну, чого дивишся так? Чому мовчиш?

– Я й не хочу від тебе йти.

– А якби схотів?..

– Теж не кинув би.

– Тепер? Дурень…

– Ну?

Замовкла, схилилася.

«І найжахливіше те, що це для кожної жінки. От, і мені в перший раз неприємно, а далі звикну…»

– Так будеш робити? Я не хочу тебе ні в той бік, ні в інший штовхати, але знай, що я проти цього… Принципово проти, хоча всякі обставини бувають. Ти твердо вирішила?

– Твердо, – сказала й чекала все, що він скаже щось, знайде якесь слово, скаже, скаже неодмінно. Але він мовчав.

– Роби, але я б, коли не хотіла, я б нічого не сказав, а…

– А з радістю переніс це нещастя?

– Ні. Не роби тепер… Знайду гарного лікаря і щоб я про все знав, а коли гроші…

Глянула мовчки. Пішла. Підбіг.

– Ну, чого ти?

– Іди геть від мене, – руку вирвала…

Довго чекав Михайло, чи не вернеться, а вона йшла, чекаючи, що дожене.

Михайло не здогнав її. Вона не повернулася.

Ввечері запалила світло. Знов думки почали стрибати. Якби він схотів. Сьогодні так у нього визирнуло рило свиняче. Злякавсь. Злякавсь, що прив’яже. Боїться за неї, значить, хоч трошки любить. Якби він сказав щось… Хоч слово одне… Вона б не робила нічого. Не хоче вона… Не хоче. Можна б кинути все і Михайла, і самій жити з дитиною. Ні, коли вже так, то краще б вона мала її від незнайомого зовсім. Ех, Миша! Стиснула руки.

– Любий, не можу, – шепотіла тихо, і здалося, що він просить її, а вона посміхається: – Ти справді гадав, що зроблю? Дурний!

Але було порожньо й тихо навколо й Михайло не приходив.

«…Коли так… Не буде». – Заспокоїлась. Пішла до Галиної кімнати, а там Петро запитав:

– А скажи, Катерино, хе, хто зробив так, як ми? Велике діло, коли гроші є, то й дурень може дитину спорудити. А так, як ми. Ого!

– Знов сидите без хліба?

– Порожньо. От Петро одержить завтра, а сьогодні порожньо. Так ми читаємо, а Павликові я ганчірочку чистеньку в рота заткала, щоб не кричав. Ссе, ракалія, і нічого йому не робиться: не панська дитина… А в тебе, Катерино, немає монети.

– Є. А скільки вам?

– Та хоч карбованця.

– Можу й три.

– О?! А де ж у тебе?

– Сьогодні одержала.

– Скільки ми вже винні тобі?

– Не знаю.

– П’ятнадцять, чи що?

– Може й п’ятнадцять, – пішла до себе. Ранком вийшла, сказала Галині: – Повернуся через три дні, чотири.

– Де ти будеш?

– Піду до тітки.

Ідучи по вулиці думала: «Три Галині, десять стане».

Було неприємно й соромно, але йшла, твердо ступаючи по брукові.

Сонце, розкидавши хмари, весело стрибало по калюжах, вночі був дощ, цвірінькали жваво горобці.

«Гарно», – подумала. Коли проходила повз Михайлову хату – тихше йшла, але Михайла не видно було. Жевріла надія, що зустріне його й скаже він щось… скаже. Жевріла таки надія.

Але коли вже пройшла мимо, смикнула себе.

– Що там! Прямо та прямо.

А сонце сміялося по калюжах (вночі був дощ), горобці цвірінькали жваво. Ввечері забіг Михайло.

– Де Катерина?

– Пішла до тітки.

– Щось не те…

Взяв адресу, а на ранок знову питав тривожно:

– Де ж Катерина?

– А що таке?

– Та нема її там, – казали, що й не приходила зовсім.

Так минув день і другий. На п’ятий повернулася.

– Де пропадала?

– У тітки була. Я ж казала.

– Чудно. А Михайло ходив туди. Там сказали, що тебе не було.

– Він шукав? – помовчала. – Я казала, щоб нікого не пускали до мене. Що це ви, билися знову?

– Та він таке каже, що й купи не держиться, вже й бити не допомагає…

Увійшов Михайло:

– От нарешті спіймав вас.

– Погано ловили.

Сказала йому в своїй кімнаті:

– Спізнився ти.

Сказала, що невдала була операція.

– І нащо робила ти?

– Не знаєш. Ну й пояснювати не хочу.

Тихо стало. Далеко загуло на заводі, і чутно було, як, прорізаючи весняну тишу, відходив дачний робочий поїзд.

– Іди, Миша!

Мовчки держав руку.

Умовились, якщо все буде гаразд, то побачаться завтра…

А вечір весняний швидко падав.

На завтра вона не прийшла на умовлене місце. Довго чекав Михайло біля бетонного паркана… Сумно брів день. Пішов у читальню, повернувся додому. Почував щось непевне. Поспішав. Відчинила Галина.

– Де Катя?

Мовчить. Пішла в хату. Ні слова.

– Що з Катериною?

– Погано.

Як увійшов, ворухнула пальцями.

– Гадала, що не прийдеш. Сідай.

Гладив руку, а вона:

– Хороший…

– Ні.

– Поганий?

– Поганий.

– Дурний. Поклич Марійку. Вийди, Михайле, на хвилинку.

Недовго чекав, Марійка швидко вийшла.

– Про що ви балакали?

– Радила їй кинути Данила.

– Ти?!

– Я. Чого здивувався? Данило все старого не може забути. Він ще глибше її втопить. Коли б ти міг допомогти їй, а то Данило й так з неї повію робить. Всі ви однакові.

– Ні, Катю.

– Що, Катю? Там вона продавала тіло лише, а він душу в неї купити хоче.

– Я не про те. Навіщо зробила ти це?

– О, знову своєї.

– Скажи.

– Не хотіла дитини мати.

– Ти не зрозуміла… Чому ти не пішла до гарного лікаря?

– А, от про що ти турбуєшся… Як це схоже на тебе… Іди.

– Не сердься.

– Іди, кажу. Завтра прийдеш…

Ніч минула. Прийшов ранок, і вранці прибіг Данило.

– До Катерини пустіть.

– Не можна, – сказала Галина. Відштовхнув, вскочив.

– То ви казали Марійці, щоб пішла від мене?

– Я.

Лаявся, ногами тупав, загрожував, а Катерина лежала бліда й сказала Галині:

– От устану, може, тоді все влаштую, а Данила треба провчити трохи. Хай помучиться, а Марійка поживе в моєї тітки. Покличте… й лікаря позвіть.

Прийшов лікар. Подивився.

– Погано. Надії зовсім мало… Зайду ввечері.

Увечері сказав Катерині:

– Швидко ми вам полагодимо.

Головою мотнула:

– Ні.

Коли людина вмирає, то почуває себе самотньою, бо найкращий приятель скаже тоді, що поганий в неї шлях, і не піде за нею.

А Катерина знала, що вмирає. Вечір темним оком дивився знадвору. Іноді ловила Михайлову руку й шепотіла.

– Не хочу я, ой, не хочу…

Нахилився Михайло, питав:

– Чого не хочеш?

Як від сну прокидалася й казала своє.

– Так. Нічого. Поклади свою руку. Холодна вона… Гарно піти зараз степом, вітер там, а пам’ятаєш, як той рік ходили, як золото спадало з дерев і яка я була дужа тоді. Як мій гурток на заводі?

– Приходили хлопці вчора, питали, то ти не веліла пускати нікого. Нічого-нічого, будеш скоро героєм. Підемо в степ знову.

– А будеш любити, як я схочу?

– Буду… Лише скажи як…

– Ну, – безсило рукою махнула.

– Ну, що ж…

– Ну, що ж, коли ми інакше любити не можем ще. Галю, ти не будеш проституткою? А ти, Петро, не зробиш її такою?

– Що? – здивовано.

– Так. То Марійка казала. Михайле, ти знаєш, чому я зробила це. Аж до останнього, коли вже сиділа в лікаря, все думала, що цього не буде, а потім рішила з тобою порвати, а дитина б зв’язувала, я сама у всьому винна.

Катерина просила залишити її одну, а потім Галину покликала.

– Ці спали, а ці прочитай, а потім Михайлові колись віддаси. Поклич Михайла.

– Це ти? Зламало таки. Кинь. Все буде гаразд!

– Ну-ну, не дури. Я сама знаю, – знайшла сили жартувати: – Не цілуй нікого так міцно, ніколи: губи боліли… Миша, більше уваги звертай на ту, що любиш, силкуйся зрозуміти кожну маленьку думку її і вмій чути те, про що не кажуть, про що іноді мовчать.

Лежала вона така біла, струнка, а очи темні.

– Михайло, скажи щось гарне.

Що скаже він? Що вже осінь голубим небом задивилася у снігову воду? А вона сказала, очи світилися тьмяним блиском:

– …Надворі весна. Я скоро встану вже і ми підем з тобою у степ… по волошки. Як море він розкинувся… степ… мабуть, маки цвітуть? Що ти кажеш? Мені говорити не можна. Осінь на дворі. Всі ви злі, я не хочу мовчати…

А Михайло казав про весну, про блакить, про весну, що прийшла після зими, про степ. Вона слухала й вірила така бліда, струнка, а очи темні. Через дві години почала задихатися. Заспокоював. Подивилась з докором.

– Не бачиш хіба, що конаю?

Петро айстри приніс.

– Квіти перші хороші, – гладила їх.

А лікар казав: коли б ще не сухоти, то, може, і витримала би, а так організм надто слабий і багато крови загубила.

Почала в непритомності марити, казала, що скоро вся земля покриється квітами і буде так гарно, так сонячно і всі люди, як квіти. Потім знову дивилася ясно. Турбувалася про Марійку.

– Приходила, та ти спала.

– Скажи ж, Михайло, що весною, весною вмираю.

І Катерина знову почала бурмотіти блудними словами. Говорила, що скоро встане, що то нічого, що її не любили хлопці колись: адже приходили провідати її, значить і вона зробила щось…

А ранком її не стало.

ІІІ

Ховали на другий день. Випав перший сніг.

Як виносили, то здавалося, кудись поспішають ці. Не люблять люди, коли їм про смерть нагадують довго.

Михайло йшов осторонь, як чужий. Здавалося йому, що на всіх обличчях була радість, що то не вони вмерли, а Катерина. Ніби смерть така вже страшна…

Зовсім незнайомі зупинялися, питали, далі йшли, хто куди – в своїх справах… Так байдуже. Ніби Катерина вмирає щодня.

– Така молода…

– Ну, чому вони жаліють її так, ніби вона боялася смерти. Була Катерина, а буде земля внизу, там… – і лише тепер відчув Михайло, що вона – це весна… Увесь світ, а світ увесь новий – це вона. Відчув і одразу зрозумів її біль, що не давав їй злитися з життям… Пізно. Коли б хоч на тиждень раніш, не вмерла б вона. Він їй сказав би щось.

– І зовсім неправда це, – запевняв він когось. – Коси її стануть листям на дереві, а очи хмарами, що по небі линуть. – І стало так легко, був лише біль, що раніш не взнав він її…

А здається, що був коло неї так близько…

Коли грудки стукали об дошки й додому ішов з похорону, – був спокійний. Спати ліг рано й заснув міцно. Засипаючи, поставив як завжди будильника на шість.

Ранком прокинувся якось увесь зразу і відчув, що не побачить її ніколи. І це маленьке «ніколи» здавалося тепер таким страшним і безнадійно незрозумілим.

– Як так ніколи? Що за дурне слово?

У голові виникала певність, що от він зараз піде туди в степ, де ходили вони, й неодмінно зустріне її там.

Було сонячно й гарно надворі. Хотілося всміхнутися хмарам і сказати:

– А, здоров, Катерино, – потім до землі припасти, поцілувати її. – От я знов з тобою!

І така радість впала на нього, що в комуну прийшов, усміхаючись. Там Андрій подивився здивовано.

– Де Данило? – аби щось сказати.

– Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, їду (саме в цю хвилину вирішив Михайло, що їде).

Дома речі склав, пішов спочатку брати відпустку, а потім до Петра.

Галя саме білизну полоскала. Мовчки сів, глянув на двері, що вели в кімнату Катеринину, і знову відчув себе самотнім: «ніколи».

І знову стало страшно, схотілося завити, по підлозі з криком полізти: «І як Галя може білизну полоскати». Сидів мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як біль у зубі, охопила все тіло.

– Поїзд в тридцять на дванадцяту…

Галя головою хитнула, ніби знала вже все.

Почала колисати колиску.

– А-а-а!

Позіхнула, уважно подивилася.

– Скоро приїдеш?

– Не знаю.

Знову головою хитнула, ніби так і треба. Посиділи тихо. Дитина плакала. Підвівся:

– Прощай! – Ще раз обдивився кімнату, глянув на двері Катерининої кімнати: – Можна туди?

Пішов. Сів там, голову на руки поклав… Постукала Галя:

– Час вже до поїзду.

Підвівся, схопив за руку, всміхнувся якось криво, спитав:

– Пам’ятаєш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотів ще додати щось, та рукою махнув. Галя повернулася мовчки й витягла щось з шухляди:

– Це вона залишила.