Дракон з Перкалабу

Іноді, дуже рідко, такі виняткові люди народжуються у звичайних сім’ях. Але коли їм належить народитися, світ завмирає – припиняють свій довічний біг зірки, вщухають на землі стихії, і всі живі, не усвідомлюючи цього, раптом, як крізь важку густу воду, спочатку рухаються, опустивши очі, у когось серце раптом зайвий раз вдарить, у когось, навпаки, удар пропустить, хтось здригнеться, хтось раптово прокинеться, а хтось і останній раз зітхне. Птахи замовкають, звірі забираються в лігва. І багатьом тоді здається, що день трапився аж надто довгий. І ось саме в такі, майже непомітні у звичайному суєтному житті миті і народжуються оті, з призначенням. А може бути й навпаки – коли вони народжуються, час на мить застигає і світ затамовує подих. Але тиша настає на світі така дзвінка для того, щоби старі мольфари почули крик новонародженого і знали, з якого боку закликати потім до себе в служіння свого послідовника. Іноді й неприступна для зору довга війна точиться за таких – новообраних, молодих, витривалих, повних довершених сил і могутньої творчої енергії. За тих, кого належатиме навчати, кому мольфа дістанеться і кому руку подавати в лиху свою годину.

Зовсім недавно в Карпатах убили старого мольфара. Він, восьмидесятидвохлітній Міхай, умів багато чого, люди до нього з усієї Європи їхали лікуватися, поради питати, долю виправити. Він усім допомагав, але про нього самого майже ніхто нічого не знав – звідки з’явився, де раніше жив, хто його родина, якщо була, куди поділася. Знехотя говорив він про свою долю. Чим він щедро ділився, так це грою на дримбі. Міхай і сам грав, та й інших вчив, казав, що дримба – інструмент магічний, що він багато чим допомогти може, коли в умілих і добрих руках. Що поле навколо людини дримба чистить, налаштовуючись на вібрації людини, що звук дримби крізь час ходить, центру світу торкається, і чутно його тим, за ким сумуємо ми і журимося. Що викликає дримба духів-помічників, що змінює свідомість мольфара, аби побачив той невидиме й усвідомив туманне та незрозуміле. Що ущільнює вона на кілька миттєвостей хисткі тіні з минулого, щоб осягнути розумом загадки і заспокоїти роз’ятрених. Вбили Міхая, сонячного ведуна і знахаря, вбили жорстоко, встромили ножа в шию старцеві у найтемнішу пору, перед світанком, у його ж хаті. І спадкоємця-послідовника собі він так і не залишив. І місцеві, хто жив по сусідству, кажуть, що вбив його чорний мольфар з лютої помсти і заздрощів і що, вірогідно, це жінка була, відьма. Що увійшла вона легко, нечутно ступаючи, ніж ввіткнула безжально і не вагаючись.

Вони, ці чорні мольфарки, безстрашні, рішучі, вже якщо чого хочуть – зовсім глузд втрачають, жити не можуть, доки справу свою темну не вчинять. Сталося це в повний місяць, а значить, сила білого мольфара перейшла на інший, темний бік, до чорної чаклунки. Місцеві, кажуть, може, й бачили її, жінку цю, та мовчать – бояться її, всесильну, хитру і підступну. Та й на вищі сили розраховують – там розберуться, там усе буде по справедливості, якщо тільки зможе стара сконати. А то он у Дзвончі чаклунка місцева Гутря разів сім піднімалася. Вже зовсім не дихала, а раптом знову звивалася і ревіла, як звір, і волала нетутешньою мовою, наче каміння в роті перекочувала, та начебто в горлі водоспад гримів і стугонів, так благала, руки простягала, щоб хоч хтось допоміг, аби звільнив її, а ніхто-ніхто підійти не наважився. Розбіглися всі, хто навколо був та мешкав неподалік, навіть удома в ту кляту годину не жили, по родичах розійшлися та роз’їхалися, щоб подалі бути, приходили маржину погодувати та обережно дізнавалися раз у раз: померла чи ще мучиться-бідує. І тільки мати тієї ворожки Гутрі стара, а може, то взагалі була її бабця, або тета – себто сестра бабчина, така вже давня та горбата, напівсліпа й глуха зовсім, не боялася, бо старша була в роду, нічого їй не зашкодило б, пантрувала хвору скорботно, простирадлами до ліжниці бідолашну припинала, щоб не скидалася, та травами її гіркими сонними обпоювала.

І була у тої мольфарки Гутрі донька, капосниця Авлентина – її так дивно звали – втекла підлітком у п’ятнадцять ще років у місто, – то посудомийкою працювала в кнайпі для далекобійників на трасі, то на вокзалі прибирала. Як кажуть старі мудрі – людина вона була без жереба й планети, тобто людина без долі, небажана в цьому світі, випадково народилася і нікому не знадобилася. Жила, засмикана, ображена на гіркий талан свій, на роду проклятому написаний, несамовито злоблива на всіх чоловіків і на жінок щасливих та радісних, гарних і розумних, ворогів нажила, як водиться, і повернулася якраз, коли треба було… Брела стежкою до будинку, шалено зголодніла, прикурювала сигарету від сигарети, спльовувала і злостилась оскаженіло зараннє на матір і на майбутнє своє безпросвітне життя, де змушуватимуть працювати з ранку до вечірньої зорі, а вечорами й поготів хоч від нудьги голоси та вішайся. Талапала вона, перекидаючи з плеча на плече сумку з нехитрими своїми пожитками. Увійшла до хати, в каламутному старому дзеркалі злостивим своїм, незвично розфарбованим обличчям та яскравим, як пташине пір’я, нездоровим, неживим клоччастим волоссям ледь відбилася. Грюкнула сердито дряхлими дверима. Увійшла в кімнату, не скинувши старих, сто разів клеєних-латаних кросівок. Зупинилася розгнівана, мовляв, чого кликали, – не те щоб хотіла цього, може, навіть, і не розуміла зовсім, не розуміла, що відбувається, але в останній свій подих дотягнулася-таки мати, звиваючись, прив’язана, дотяглася до руки блудної своєї доньки Авлентини, схопила міцно і притягнула з велетенською силою до себе, пригорнула всю до грудей і так, що Авлентина, не втримавшись, усім тілом звалилася на ліжницю до матері. І осьде Гутря захрипіла, зітхнула – і втихомирилась.

Ну, а потім Авлентина і сама в гарячці билася багато днів – у безпам’ятстві лежала. Але нічого – мамчина тета її відпоїла. І на ноги вже піднялася інша, зовсім інша Авлентина. Рот підібганий, постаріла, але сильна, сувора і начебто мету в житті усвідомила. Головне – що з її поверненням лиха в горах додалося. І самотність її, яка раніше їй не заважала і давала їй свободу, тепер перетворилась на тягар.

Кажуть, поставила вона собі за мету – знайти скарби опришків. І не тільки знайти саме ту печеру Довбуша, куди опришки золото й каміння заховали. Знайти – тільки початок її справи. А знайшовши, і закляття зняти, щоб увійти в схованку і золото привласнити. Опришки ці були гуцульськими повстанцями, дехто говорив, що звичайні грабіжники, які не хотіли на панів працювати, а хто розповідав, що Довбуш і його загони по всіх горах Карпатських від Буковини до Закарпаття були покровителями і заступниками бідних, тому що загарбане у польських панів враз нужденним гуцулам і роздавали. Але, видко, і себе не кривдили, тому схованки свої зробили в печерах. А радник їхній, старий єврейський знахар і чаклун Бен Алізер, що жив на Сокільському хребті, благий ребе, як усі його звали, закляття на таємні печери Довбуша і наклав. Ну, так кажуть люди, а там, хто його зна – є вони, ці печери, чи нема.

Але ось Авлентина, Гутрина донька, бувало, на тиждень-два йшла в гори, шукала щось невідступно, вночі – люди бачили – танці голяка танцювала, курища розводила в різних кутах плаского і великого, як футбольне поле, каменю, навіть на Сокільський хребет сама піднімалася і на Мертве озеро не збоялася – ради питати опівночі. Як баби говорили – у господаря свого. Жага спопеляла її могуча й незборима – хотіла золота, хотіла знати, де є потаємні ті печери та як закляття з них зняти.

Ну то добре. Про неї, про цю доньку Гутрі-босорки, тобто відьми, про цю, як у нас називають, босорниню – пізніше. Навіщо зараз? Поки не треба. Тільки от на вигляд вона – ця босорниня – ну нічого загадкового, звичайна жінка, яких багато. Звичайна така жінка. Тільки погляд вже дуже важкий – душу з тебе виймає і гнітючу тугу наганяє.

* * *

Карпатські мольфари. І білі, і чорні.

Усі вони – дощенту справжні: ті та інші. І спільне в них те, що без цього свого ремесла вони жити не можуть. Як без повітря. І, зрештою, у кожного з них своя місія, яку неухильно слід виконати.

* * *

Якось ми з Владкою відпочивали у друзів у горах і познайомилися з однією ворожкою на ім’я Параска. Владка взагалі любила всяких таких бабусь, ворожіння аби на чому – на картах, на кавовій гущі, на квасолі. Ми з нею потеліпалися в Чорногузи – це село таке під Вижницею – до тієї самої Параски. Вона така була кумедна бабця, моторна, гостроока, буфетницею в колибі працювала, сновигала туди-сюди, все встигала, здавалося, радісна енергія через край бризкає. Так ця Параска поцупила у своєї дочки нареченого і сама за нього заміж вийшла. І тепер донька Параски, слухняна Марічка, повільна, неповоротка, покірна дебела дівиця, цілковита протилежність своєї спритної маленької мамці, називає за вимогою суворої своєї матері колишнього власного судженого, всього на чотири роки за неї старшого, «тато» і на «ви».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.