Дракон з Перкалабу

* * *

Останнього шкільного літа, виконавши всі Тамарипални доручення і принуки в хаті й на городі, Владка йшла на Прут, там засмагала на пляжі з подругами і замріяно розглядала журнал мод «Силует». А вечорами щось порола, прала, прасувала і перекроювала. Першого вересня десятикласниця Павлінська заявилася на святкову лінійку в елегантному костюмі, який віддалено натякав на шкільну форму, і, як потім зізналася Владка, пошитому з декількох старих осоружних коричневих суконь, і з коротесенькою стрижкою «під хлопчика». У Владки, високої і надто тендітної, була довга шия і тонкі риси обличчя – стрижка їй напрочуд пасувала. І, звичайно, через день усі старшокласниці школи сушили мізки і благали батьків придбати замість форменої страшної коричневої сукні з фартухом, костюмчик як-у-Павлінської. Матусі з ніг збилися, шукали, просили, обіцяли, але так і не знайшли – ні по знайомству, ні на торгових базах – ніде. А вже ті десятикласниці, хто зміг відбити атаку батьків, усі прийшли пострижені – хто вдало, хто – жахливо, хто з відстовбурченими вухами, у когось вистромився замість нормальної голови дуже-дуже маленький гарбузик на короткій шиї і раптом вилізли величезні щоки, у когось проступила довга, як огірок, потилиця. Але всі вважали справою честі відчикрижити свої коси. Стрижені ходили по школі страшенно які зазнайкуваті, пихаті й щасливі. Нестриженим було соромно, що вони такі старомодні копалини і дотепер носять архаїчні коси. Це був масовий психоз, і він дуже швидко перекинувся й на молодші класи – я пам’ятаю, як ми з сестрою молили маму відвести нас до чоловічої перукарні, щоб нас теж обскубли під хлопчиків. Вірніше, ми прохали підстригти нас так, як підстрижена Владка. Молоді вчительки не уникли модної спокуси і теж постриглися. І потім навіть була педрада, де їх заслухали, що буцімто вони продали батьківщину, і де було сказано, що не місце їм у школі, що з такими іноземними фризурами не сіють розумне, добре і вічне. І Владчину улюблену вчительку, Ніну Миколаївну, Ніночку, як називали її старшокласники, подругу Ніночку, з якою разом Владка вчила польську, страх яку модну на той час мову, теж заслуховували – вона теж легковажно продала батьківщину за модну зачіску і за платівки закордонних патлатих співаків та імперіалістичних вокально-інструментальних ансамблів.

А Ніночка, розмахуючи журналом «Екран», де були фотографії підстрижених акторок із соціалістичної НДР в компанії з прогресивним Діном Рідом, захищала всю касту стрижених і демонструвала за допомогою фотографій, що коротка стрижка – інтернаціональна і прогресивна. А завучка волала, що Ніночка – осоружна космополітка і їй зовсім не шкода батьківщину та її майбутнє в особі її учнів. Владка тинялася біля Ленінської кімнати, де відбувалася та історична педрада, хвилюючись за Ніночку, зазирала в шпарину й бачила і чула завуча Вуку Марію Тимофіївну, викладачку російської мови, яка на своїх уроках часто казала: «Хотіш – нє хотіш, а нада». Вука кричала, що які всі молоді вчительки ненадійні, стрижені чи не стрижені, все одно, тому що танцюють твіст, халі-галі і кричать «йе-йе!». Ні, нехай, гаразд, нехай уже танцюють, безсоромні, але навіщо кричати закордонне, чуже, не властиве комсомолкам «йе-йе!»?! Адже на «їх» вся школа дивиться і з «їх» бере приклад. По закінченні наради Вука Марія Тимофіївна гордо, як гігантський криголам «Ленін», висунулася з дверей – на її тісно обтягнутому кримпленом бюсті можна було носити два стоси зошитів для контрольних робіт – гаркнула мимохіть на Владку і понесла додому сумку, з якої, сяк-так загорнуті в газету «Правда» з орденами Леніна, стирчали жовті курячі пазуристі ноги. І Владка, щоб насмішити і втішити вчительку Ніночку, сказала, що курка спочатку була жива, але сиділа-сиділа, слухала-слухала всю цю нісенітницю – і померла від сорому під час педради.

До директора школи почали бігати батьки дівчат з іншого району міста, роздувався – як це буває зазвичай – скандал. Бо учениці інших шкіл жили не за китайською стіною і теж хотіли виглядати неперевершено й стильно. Непопулярні у прекрасної половини людства чоловічі майстриперукарі умлівали, коли до них після уроків увалювався натовп дівчат, дівчаток-підлітків, а то й зовсім маленьких, з вимогами негайно позбавити їх пишних шевелюр, довгих кіс і густих кінських хвостів. Із задоволенням, як солдати на Червоній площі кидали штандарти і прапори ворожої переможеної країни, дівчата жбурляли в кут перукарні атласні стрічки, капронові бантики, гребінці, шпильки і невидимки. (Заколок на той час іще не було.) І всю цю революційну кашу заварила, звісно, одна Владка.

Коли її виставили на середину зали за порушення дисципліни, як знову ж таки на той час було заведено на шкільній лінійці ганьби, вона стояла така гарненька й мила, що наступного дня підстриглися вже всі вчительки початкових класів, дві лаборантки і навіть тітка Дарина, літня буфетниця. А потім за Владку вступилися і підтримали її хлопчаки. І невдовзі, не протягом одного місяця, як було з дівочими стрижками, а одного ранку всі хлопчики – однокласники Владки, їхні друзі та знайомі з інших класів – прийшли з поголеними під нуль головами. Тоді завуч Вука забила в рейку, і були зібрані термінові загальношкільні батьківські збори за участю якихось чужих дядьків у краватках і непохитних тітоньок з неохайними облізлими «дульками» на маківках, в чесних, незаплямованих чужою ідеологією, бувалих незламних плечистих піджаках. Шкільне начальство визнавало і карталось, що так, недогледіли – надзвичайна подія. З ідеологічним підтекстом, – глузливо додавали гості. Всі стрижені й голені отримали вдома по обголених довбешках, а особливо злісним намилили їхні беззахисні, що відкрилися після стрижки всім вітрам, голі шиї. І ще впродовж кількох місяців батьки пильно стежили за своїми нащадками, щоб тим не спало на думку що-небудь собі відстригти без дозволу. Владку ж – треба віддати належне – її мати – вчителька тієї ж школи Тамарапална – захищала як могла. І головний аргумент був – зате живенько, акуратно, не кудлато і дуже гарно. Адже їй красиво? – Тамарапална цілком щиро питала: – Ну що, не гарно хіба?

І співрозмовники не могли не погодитися. Авжеж, Владці все було красиво.

– Завідують йіроди, – тільки й мовив небагатослівний суворий Владчин батько, лагідно погладив дочку по стриженій потилиці, та строго наказав: – Але коси рость назад! А то як після тифу все одно…

* * *

Слухай, Владко Павлінська. Зараз, коли я пишу про тебе і так часто повторюю твоє ім’я, я гостро розумію, як же мені тебе не вистачає. Як не вистачає. Ти пам’ятаєш бублики? Коли старшокласників запросили в Палац піонерів на молодіжний весняний бал, усі вони взялися вигадувати й планувати: як вбиратися? Ще б пак – весь квіт міста, від шістнадцяти до двадцяти двох: студенти-медики, студенти-фізики, ровесників дівчатка й до уваги не брали. І ти, Владко, прийшла на цей вечір у запаморочливих сережках. Це були світлі величезні кільця з якимось єгипетським орнаментом. Дівчата – у своєму вбранні з посилок і від спекулянток, або однакових сукнях, «викинутих» в універмазі, названому на честь міста-побратима «Рязань». У сукнях, відвойованих у шалених чергах люблячими батьками. Так от, усі дівчата в ту ж мить просто скисли – у всіх зіпсувався настрій, така ти була чарівлива і дивовижна в цих сережках і туніці з квадратним єгипетським візерунком. Запізнилася, як Попелюшка, і пішла раніше. І всі хлопці, які були на вечорі, тоскно зітхнули вслід і заходились про тебе мріяти. Ми взагалі називали це синдромом Попелюшки – з’явитися, справити враження, прослизнути, дихаючи маминими парфумами і туманами річки Прут, поблизу якої стояв будинок Павлінських, і втекти. Зникнути себто. І всі-всі: хто? Звідки? Куди пішла? Де шукати?

А вже дівчата, обговорюючи ці її величезні сережки, чого тільки не домислювали. І кожна таємно мріяла про такі. І я – що гріха таїти – мріяла до нестями. Хоча й було мені тоді років дванадцять і ставилася ти тоді до мене, як до маленької. І нерідко – ти гарно товаришувала з моєю мамою, своєю вчителькою, – ти залишалася зі мною посидіти ввечері, коли мої батьки збігали в кіно. Я теж мріяла про такі фантастичні прикраси. Просто бачила, як я виходжу у двір грати в бадмінтон або біжу в музичну школу на хор, заходжу в зал, а на вухах у мене теліпаються ті самі великі круглі сережки з єгипетським орнаментом.

Я мріяла тихо і тобі навіть словом про це не обмовилася.

Потім, коли я звалилася з грипом, ти, Владко, мені принесла такі ж, але з іншим малюнком, іще кращим, – якісь дрібні сині та рожеві польові квіти вінком по колу… А я засмутилася і шкодувала, мовляв, навіщо мені – адже у мене немає дірочок у вухах. А ти сказала, нічого, так поносиш. З’ясувалося, що ти всього-на-всього філігранно розмалювала звичайні чайні бублики. І підвісила їх собі на вушка на тонкі петельки з прозорої ліски… А крізь досить відросле волосся, яке вже трішки прикривало вуха, якраз ліски не було видно. Уже потім, коли все відкрилося, коли ще хтось роздивився, що це за сережки, ніхто й не подумав сміятися. У місті були скуплені всі чайні бублики. Але так красиво тонко розмалювати їх і оформити ні в кого не виходило. Велика вигадниця і витівниця була ти, Владко Павлінська.

У неї був винятковий вроджений талант – вона подобалася. Усім. Владка притягувала погляди, на неї спеціально ходили дивитися, з нею хотіли розмовляти і дружити. І любити. Так.

Наприклад, грізний голова облвиконкому, якому вона, коли вже працювала викладачем художньої школи, якось оформляла вітальну адресу, чоловік насуплений, суворий, крикливий, прискіпливий і, як водиться, не дуже розумний, людина-знегода, яку боялися геть усі навколо, а його підлеглі без валідолу на роботу не ходили, так от він при зустрічі з Владкою вмить червонів і бентежився. Він ховав очі у складки щік, не знав, куди подіти руки, і нервово тупотів короткою повною ніжкою. Та хіба він один? Де б вона не була і з ким би не говорила, поглядом, усмішкою, жестом, словом вона блискавично ламала стіни, заслони, вирівнювала площини, згладжувала кути. І їй починали поклонятися.

Та що там можновладці – на неї миттєво звертали увагу достоту всі, не буду повторюватися. Якось ми з нею вийшли з магазину, а було це перед днем народження її чоловіка, і Павлінська несла просто в руках пляшку дорогої горілки і пластикову коробку з сьомгою, прегарно викладеною напівпрозорими скибочками. Зауважу, сумки у нас на той момент з собою не було, а упаковок чи либонь пакетів тоді в магазинах ще не давали. Виходимо з крамниці, щоб одразу заскочити в машину, яка на нас чекала, Владка така гарна, шикарна просто – на підборах, у довгому пальті, в зграбній хутряній шапочці-боярочці. І якийсь сидів на сходах магазину пияк, котрий вмить остовпів від побаченого, протираючи очі, скочив на ноги і захоплено заволав: «Бо-ги-ня! Глядіть усі! Сама красуня, а ще й в руках у їй горілка! Ой, все! Женюся!..»

Вона обживалась чудесно, елегантно і затишно в будь-якому місці – в кімнаті гуртожитку художнього училища, в готельному номері, в крихітному кабінетику художньої школи, та де завгодно – і так швидко, що зараз-таки викликала заздрість оточуючих, і всім кортіло саме на це, на її місце. Як у дитинстві, коли всі хотіли погратись з її білим пароплавом або покататися на її сніговому катамарані. Вона втинала собі сукню з клаптиків і виглядала краще, ніж заможні однокласниці, яких одягали з регулярних, омріяних ними посилок з-за кордону. Вона завжди повторювала: головне у дівчині – постава і хода. І щоб у вбранні було зручно. А все інше – дурість.

Ох, Владко! Ти створювала навколо себе чудовий новий світ, в якому радісно жили симпатичні тобі люди. Ти говорила, писала, малювала, ліпила або вишивала, куховарила або забавлялася з дітьми так захоплено, так щиро, так чесно, що життя навколо справді ставало багатобарвним і радісним.

Ти несамовито прикрашала це життя, начебто передчуваючи свою тимчасову, таку коротку в ньому присутність.

Взагалі, те, що з нею відбувалося, було якесь зовсім не її життя і не її остання кирпа. І якщо своє життя вона все ж якось повертала і провертала у потрібному їй напрямку, то мандра вже від неї не залежала. Я їй ще тоді казала: слухай, але ж ти обіцяла! Ти ж сказала, що три роки! Що є в нас час. Ну що ти наробила! Ну ти ж обіцяла! А ми ж усі звикли, що коли Владка давала слово – то все! Загине, а виконає. А тут взяла і померла. І не виконала. Я їй кричала: Павлінська, ти ж казала, вчися, доки я жива! Але я ж іще не навчилася! – так кричала я їй. Ну, а що тепер… Владка покинула нас. Несподівано навіть для себе, для всіх, хто її любив, пішла на злеті, така талановита, такий вірний друг і такої незрівнянної осяйної краси жінка. Ось так взяла і пішла, навіть не озирнувшись. Тихо і мужньо. І ще тоді, вранці 19 грудня 1996-го, коли ми всі прощалися з нею, з Владою, і раптом пішов перший тієї зими юний, невагомий, боязкий сніжок, який уже не танув на її обличчі, коли ми з її сестрами і чоловіком трохи надломлювали стебла квітів, коли несила було плакати від здивування, від несправедливості, від підступності долі, я ще тоді все придумала. Я пояснила сама собі, що це якийсь збій програми або якась там, у світобудові, помилка чи що – вже якщо і йти, вона повинна була піти не так, зовсім по-іншому. І ніяк не маючи сил змиритися, я і вигадала їй іншу останню мандру. Гідну мандру. Ту, яку вона, напевно, вибрала б сама.

Я виміркувала це. Вплела в ту ж таки веретку Владчиного життя вчинки і характери різних, симпатичних їй людей, різнокольорові барви Карпат, пронизливі дисонансні мотиви часу, невидимі простому оку природні сили, нечутні людському вуху кроки непізнаного, смак і пахощі гірких трав, жар гуцульської ватри, холод карпатських річок і свою любов, повагу і пам’ять. Вигадала. Написала. І сильно-пресильно у це повірила.

Розділ третій. Погорда

Екстрасенси, ясновидці… Я так розумію, багато людей оголошують себе екстрасенсами, щоб не нудно було жити. Щоб відчувати себе значним і заповнити в собі якісь потаємні западини, не обтяжені освітою, вихованням, інтересами і захопленнями, ну і що там іще – любов’ю, пристрастю, серйозною роботою. Щоб звернути на себе увагу інших людей. А вже потім вони не чують під собою землі і цією справою починають заробляти.

З чого це починається? Як правило, їх лупить блискавкою. Ба-бах! І вмить одкриваються всі три ока, починають бачити минуле і майбутнє, а також здогадуватися, хто чим вранці снідав. І дарма, що, скажімо, в той знаменний день, коли його, значить, по тім’ячку торохнуло, не було на території проживання новонаверненого екстрасенса ні дощу, ні грози. І от іще який феномен: чомусь це зазвичай трапляється з тими, хто ледве-ледве закінчив школу або технікум, зрідка – інститут, заочне відділення. З тими, хто ніяк не може відзначитися на роботі і в кого в особистому житті криза. І в струнких лавах новоствореної профспілки екстрасенсів-престидижитаторів немає чомусь ні видатних хірургів або, приміром, талановитих педагогів, ні вчених-практиків, ні фермерів. Ось! Чому серед них немає фермерів, наприклад?! Жодного! Людей, які вирощують хліб, або тваринників серед них немає, питаю я вас, чому?

Якось у пологовому будинку я познайомилася з однією унікальною жінкою на ім’я Федя. Ну Федя і Федя – так звали її. Напрочуд дивоглядна була жінка! Вражаюче дрімуча. І палко в усьому впевнена. В одній мирній бесіді під час годування наших дітей, коли ми перекидалися нісенітними сонними фразами, вона раптом багатозначно промовила:

– Охо-хоо… Ось як розповзуться китайці по всьому світі, і будуть усюди самі лише негри.

Я подумала, що недочула, і перепитала. І дівчина ця, Федя, у своїй незборній переконаності, як нетямущому дурню, по-материнськи лагідно дивлячись мені просто в очі, щоб засвоїла я і запам’ятала назавжди, пояснила:

– Таж, дитинко, в Китаї ж одні ж негри ж і живуть!

Дух перехопило – двадцяте століття вже йшло з двору, а небеса піднесли мені такий приголомшливий подарунок у вигляді цієї сусідки моєї по палаті. Ніяково мені було питати її, як вона уявляє собі планету, по якій розповзуться її афро-китайці, може, вона передбачала, що і Земля наша пласка і стоїть вона на трьох китах. Шкодувала я про те, що не порозпитувала Федю про що-небудь іще, виписали її швидко, а то б дізналася від неї багато нового і корисного. Але у знайомства цього було продовження.

Працювала дівчина Федя на той час на торговельній базі, закінчивши торговельний же технікум, сиділа на продуктових дефіцитах. А потім, зловивши носом, куди вітер дме, швидко перекваліфікувалася, молодець. Я її портрет у газеті побачила і подивувалась, відтепер вона – «матінка Федосія». Під портретом було рекламне оголошення та години прийому. «Матінка Федосія» ворожила на Персті вказівному, знімала пристріт та навроки, ретельно чистила карму і відновлювала чакри. Мила-мила-мила. Мене навіть послали інтерв’ю у неї взяти одного разу, але вона мене впізнала і до себе не допустила, – надто зайнятою була. І людей, які до неї на прийом прийшли, називала не пацієнтами, як прийнято в таких випадках, а клієнтами. Що в її уявленні про життя – абсолютно логічно і беззаперечно.

У нас з Владкою була знайома нотаріус Ліля. Ось вона як занудьгувала одного разу – жах. Діти в таких випадках ідуть записуватися в який-небудь гурток, як-от м’якої іграшки, плетіння, танців, боксу чи легкої атлетики. А Ліля – куди їй, навіть курси крою та шиття – непідйомна була для неї справа. Або ось вранці побігати, або що-небудь освоїти нове – розпис по склу, хрестиком вишивати, наприклад, або іще щось. О, ні. А вона що? Вона стала біля дзеркала і кілька ложок приліпила одного разу до погруддя за чиїмось прикладом зі статті в газеті «Труд» і раптом зрозуміла, що авжеж вони тримаються і не падають і що вона теж таке може, й одразу підбадьорилася і призначила себе екстрасенсом. І не простим, а екстрасенсом-цілителем. Навіщо сім років у медінституті вчитися – ночі не спати і зубрити, потім іще якісь практики-інтернатури проходити, роботи писати, коли можна виступати в жанрі альтернативної медицини? Руками розмахувати, очі під лоба закочувати, дзвіночками якими-небудь бринькати і тягати за собою для залякування череп, нібито як пращура свого. Вона, ця Ліля, заповзялася всім про ложки розповідати і цей цирк демонструвати бажаючим, і ще сон переказувати про високу жінку в блакитному, мовляв, прийшла, поклала Лілі руку на лоба і сказала: ну, Лілю, ти тепер будеш екстрасенс. Так і сказала.

Ну, екстрасенс, і що? Їх же зараз – армія, легіон. А Ліля, як з’ясувалося, дуже бажала, буквально жадала популярності і визнання. Навіть до церкви ходила – туди якраз привезли ікону, що мироточила, прекрасну. І хто що просив – хто близьким здоров’я, хто дитинку, хто заміж мріяв вийти, хто про батьків нітився… А Ліля, як дізналася про ікону, помчала теж квилити, гепнулася на коліна і ридма, від усієї душі:

– Матінко, – проскиглила, – заступнице, дай мені… популярності.

Ну, Матінка, напевно, плечима подумки знизала, головою похитала – мовляв, от же біднятко, дивне яке у неї бажання. Але Ліля того ж таки дня переглянула оголошення і записалася на річні курси розширення свідомості. І позаяк Ліля внесла всю суму оплати за рік, то була там кращою ученицею. І просто з першого дня всім почала ставити діагнози. Переважно остеохондроз і емоційне вигоряння. І люди вірили. Ну, хто не повірить, що у нього остеохондроз і хронічна душевна втома. І що це не банальне ледарство або небажання працювати, а офіційний діагноз складного захворювання.

А тут якраз ми з Владкою познайомилися з нею, з Лілією. Владка Павлінська взагалі несамовито любила нових людей. Для неї знайомитися з новою людиною – наче нову планету відкривати. Вона запропонувала, підемо, каже, познайомимось. За двісті рублів. І ми пішли. І, звичайно, Ліля спочатку показала, як ложки тримає на собі, потім стала нас лапками м’якенькими, в подушечках і ямочках обмацувати, знайшла у гнучкої, в’юнкої Владки остеохондроз, якого в неї зроду-звіку не було, а мені – в той час мене з відомих причин постійно нудило і я була зеленуватого кольору – мені Ліля ніжно-інтимно прошепотіла:

– Е-е-е-е, матінко, так у тебе невеликий гастритик…

Через п’ять місяців, коли цей «гастритик» народився і Владка стала її, нашого «гастритика», хрещеною, Ліля вже була на піку популярності – пожадливий до одкровення народ вторував до її оселі широченну стежину. І Ліля, котра все ніяк не могла повірити в таку дурість всенародну і у свою вдачу, вже на широку ногу і від усієї душі ставила всім діагнози. Мені шкода, що Владка не бачила, як Ліля брала участь у новітньому телевізійному шоу «Битва екстрасенсів». Ну чиста Солоха. Дебела, з декольте, довгими мерехтливими нігтями, волохатими накладними віями, нахабна, самовпевнена. І пустолоба. Її прогнали просто з першої ж програми, бо вона торочила таке, що ні пришити, ні прилатати. І взагалі, із самого початку нікому не дала й рота розкрити, всіх повчала і верховодила в прямому ефірі, без угаву перебивала і шпетила учасників, дістала всіх так, що ведучий, відомий актор, забився кудись у темний закапелок студії і висунув умову, що не вийде, що або він, або вона. Її випхали, але вона страшенно сварилася просто в камеру, заїдалася зі всіма там дівчатами – помічниками й асистентами, псячилась з іншими такими ж неврівноваженими фахівцями з приклеювання столового приладдя на живіт, а там були дядьки і міцніші, свердла «Бош» та шурупокрути «Макіта» собі на груди ліпили. Так Ліля погрожувала всім і обіцяла повернутися. Наче Карлсон.

Що ж, і такі екстрасенси бувають.

А бувають – зовсім навпаки.

Ось, дивіться – у нас в Карпатах є особливі старі люди – їх називають мольфари – вони хмари вміють розганяти, худобу на ноги підіймати, людей лікувати… Це не ті, так звані медіуми та знатниці, яскраво нафарбовані, виряджені, насуплені всілякі Лілі в чорних летючих довгих шифонових строях на огрядних формах, або величні хвалькуваті красномовні дядьки з висіченими ніби сокирою фізіями і маленькими шахраюватими оченятами, авантюристи, чиї фотографії ми часто бачимо в рекламних розділах газет і журналів та в численних телешоу. Фокусники і престидижитатори, як та давня моя знайома Федя, чи то пак «матінка Федосія», просторікують, у кришталеві кулі вдивляються і майбутнє пророкують, скидаючи все і вся докупи – карму і чакри, поля й хвилі, зілля і змови – артисти! – часто й не розуміючи, чого торкаються, з якими небезпечними силами змагаються, завдаючи шкоди й собі, і людям…

Ні. Мольфари якраз навпаки – пустельники. Їх дуже мало і з кожним роком залишається все менше. Справжні мольфари – ґречні, неговіркі, самотні. А з вигляду – звичайні люди похилого віку. Дідусі. Старці. Рідше – бабці. Без жодних зовнішніх атрибутів. Хіба тільки одяг носять свій, традиційний, без показної яскравої сучасної стилізації – вони і не відають про таке. Носять нехитре вбрання з домотканого рядна, кептарі або овечі кожухи взимку, капелюхи старі в інші пори року. Люльку курять. Немудру їжу споживають. Трави, коріння збирають. Є у них мольфи – предмети, які тільки їм належать, звичайній людині незрозумілі, особливі речі, намолені, заговорені, що лишень до їхніх рук звикли. І з їхньою допомогою провадять мольфари служіння своє. Позаяк, окрім усього іншого, вони – хранителі. Вони – мольфари – чутливі до фаз місяця і зміни напрямку вітру, до звуків лісу та тремтливого мерехтіння води, до терпкого віку лікарського зела, до підземного гулу і до кроків небажаних гостей, до різних ароматів пір року і запахів диму, – усі вони охороняють одну велику таємницю. І ці люди – мовчазні слухачі, все бачать, усе відають, не люблять гоноритися, тобто хвалитися або пишатися, але є у них те, що гуцули називають «погорда» – відчуття внутрішньої гідності, своєї обраності і своєї місії, хоча, як зізнавався один, дідо Іва Алайба, ноша ця тяжка і, хоч ти лусни, її не скинеш. Хочеш-не-хочеш, тягни.

Кебету свою, дар свій, вони передають лише раз, одній людині. Самі обирають – зазвичай єдинокровного родича або родичку, зрідка – чужинця, навчають тихо, потай, і так, що наступник і сам до пори не розуміє, що вже приймає особливу науку. Навчають довго, але коли відчувають свій близький останній перехід – вчать жорстко, виснажливо й наполегливо і, прямуючи в інший світ, наостанок подають руку. Ось воно – так передається головне. І учень, в страху і сумнівах або твердо і впевнено простягає вмираючому мольфару руку, хоче чи не хоче, зобов’язаний тепер зректися свого минулого, облишити всю суєту і стрімкість новітнього життя і благати-випрошувати завчасно щодня прощі у всього живого, позаяк піде колись так само, як і вчитель, – без відспівування, помани і посмертного доброго слова. Та що там руку, досить усього лише торкнутися мізинця вмираючого мольфара, навмисно або, як думають, випадково, ненароком, помилково навіть, а насправді доля його поруч стоїть, просто в плече або в лікоть підштовхує легенько, так – мізинця достатньо – і в перший же повний місяць припаде неофітові виходити на ґрунь, кланятися і просити засвідчити його, нового мольфара, знання його прийняти і вміння на службу потаємну. І молить гори допомогти підпорядкувати йому стихії, відкрити проходи, звести знайомство з такими ж, як він, – відлюдними душами, звірами лісовими і свійськими, птахами і сутностями, звичайними і непосвяченими людьми, які в долині живуть, з з невідомими. І допомогти, якщо до того закликає час, подія або благає душа особливої і гідної людини.