Дракон з Перкалабу

Марiанна Гончарова

Дракон з Перкалабу

© М. Б. Гончарова, 2012

© М. Б. Гончарова, переклад українською, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2016

* * *

Розділ перший. Веретка

Дорогий читачу, безцінний мій читачу.

Скажу вам все відразу і чесно, щоб не інтригувати і не заплутувати… Ця книжка – не детектив і не фантастика. Тим більш – не фентезі і не містичний трилер… Це, бачте, правда. Все тут написане, дорогий мій читачу, – абсолютна правда. Авжеж. Гори – правда. Дракон – правда. Мольфари – правда. Владка та її коротке стрімке життя – чиста правда. Моя особиста пряма участь майже у всьому описаному нижче – теж правда. А вигадка в тому, що волею своєї уяви я все це вирішила сплести в строкату веретку. Чи знаєте, що таке веретка? Гарне звучне слово, так. Це домоткана доріжка, такий килимок. Дбайливі гуцульські господині стелили її на підлогу, на лави, зараз уже веретками й дивани накривають, і крісла. Та куди завгодно зараз її стелять. Вона ніколи не виходила з моди, оскільки завжди була поза модою. І ось я зіткала таку довгу цупку веретку з різнокольорового яскравого барвистого прядива – одна смужка веселкова, друга – густо-чорна, журлива, далі – смужки інакші, поступово перетікають з одного кольору в інший, потім знову пронизуваті барви – червона скажена, біла ніжна боязка – і знову безрадісна чорна… Словом, все як у житті, як дні і роки нашого перебування в цьому світі.

Колись через вперту мою допитливість і прагнення вміти все я заходилася вчитися ткати на благенькому саморобному ткацькому верстаті. Найважче вдавались усілякі візерунки – треба було забарно вплітати одну нитку за іншою, суворо дотримуючись малюнка. І от сидиш, копирсаєш пальцями полотно. Припасовуєш нитку. Простромлюєш її рівномірно між туго натягнутими на верстат міцними шовковими нитками основи. А потім притискаєш особливим гребінцем цю нову яскраву ниточку, маленьку часточку майбутнього візерунка, щільно притискаєш до вже вплетених раніше. Плетеш неквапно, ретельно та терпляче, інакше нитка не ляже в цільне полотно, виткнеться або, навпаки, загубиться. Плетеш і думаєш про все і про всіх навколо. І потім ось ця веретка навіть стає гарячою від моїх рук і цих думок. І знімаєш готове плетиво з верстата, обробляєш край і відразу даруєш його маленькій людині – хлопчику чи дівчинці – це не суттєво. Даруєш з тим, щоб дитинка, прокидаючись вранці, ставала на цю веретку своїми міцними теплими босими ніжками і щоб не змерзла.

* * *

Так. А тепер про імена і географічні назви. Їх я навмисне змінила. І якщо ви добре знаєте мене, якщо ви добре знали мою подругу, про яку розповідатиму, якщо ви добре знаєте місця, де ми живемо, а також географію Карпат і Прикарпаття, – не шукайте, будь ласка, збігів. Вони – випадкові.

Але ж, – запитаєте ви і матимете рацію, – якщо все це правда, якщо немає в ній, у цій книжці, жодної вигадки, якщо змальовуєш ти звичайне життя, яке – ось же воно, – відчиняй вікно і дивись, не втомлюючи себе читанням, – навіщо ж ти взагалі її написала, цю книжку? Для чого? Що ти хотіла сказати?

* * *

Ну от. Для чого? Що? Чому?

Кого не спитаєш, на кого не глянеш, на чолі кожної звичайної дорослої, а подеколи й не дуже, людини є відбиток тяжких, непоправних втрат. Не про гроші я зараз, не про майно.

Я про людей. Про тих, хто пішов. Ні, не від вас пішов, не з вашого будинку в інший, а взагалі – зі світу. Із днів і ночей. З осені та весни. З часу вашого спільного пішов. Назавжди.

Таких втрат зазнала і я.

Одна моя дивакувата знайома каже, що боїться прощатися і проводжати людей, які відходять в інший світ. Вона у своєму доволі вже тривалому житті ні з ким ніколи не прощалась і нікого не проводжала, хоча було ой як немало тих, кого слід було б їй оплакувати. Ліда – її ім’я. Ліда, або по-іншому… Вона, ця завжди чепурна Ліда, каже якось, ось іду прощатися з людиною і розумію, що це й сама в чергу стаю, поступово посуваюся все ближче й ближче. Не хочу цього всього відчувати. І не буду. Я боюся. Боюся! І не кажіть при мені про це. Мені неприємно. Мені моторошно! Мені лячно! Так верещить – і тупоче ногою Ліда.

А мені не страшно.

* * *

Брешу.

* * *

Так. Брешу. Тут інше. Я не боюся долати цей страх – так вірніше. Владка, моя подруга, весело переконувала мене, що про смерть можна і варто говорити й навіть жартувати, сміятися треба, бо це ж частина нашого життя. Нехай і остання. Але до чого це замовчування і скорботна шанобливість? Ще ніхто не був від цього застрахований. Так жартувала Владка. Ось так.

Резо Габріадзе, як він каже про себе, дідусь середнього віку, в інтерв’ю Радіо «Свобода» сказав:

«Іти назавжди – це серйозна справа. Ви молоді, в вас бурує життя, і мої відповіді будуть вам незрозумілі. Років через п’ятдесят зрозумієте. Якби я вмів роз’яснювати такі складні питання… Прочитайте Ветхий Завіт і чотири Євангелія».

Яка влучна і простосерда порада: «Прочитайте Ветхий Завіт і чотири Євангелія», іншими словами, – живіть і думайте. Адже для того, щоб прочитати і, головне, зрозуміти Ветхий Завіт і чотири Євангелія, потрібні зусилля і надрив розуму й душі усього нашого життя. А вже коли будемо йти, тоді все й утямимо. Я певна.

Так от. Благословенні, шляхетні люди відходили в інший світ. Залишали мене галактики – незамінні, величні, рідні – йшли із земного життя. Не з усіма тими, хто йшов, встигла я попрощатися. Не тому, що страшилася, як ошатна Ліда, а лишень через те, що не встигала я приїхати вчасно, аби провести до останнього осідку дорогу́ мені людину.

Пішли мої Зіновій і Поліна, дідусь мій та бабуся з Одеси. Їх належало відпустити в той же день, ну, так належало, так вони самі просили. Пішла Наталя Хаткіна, моя мила дорогоцінна подруга, письменниця і поет з Донецька. Померла мамина вчителька словесності, найкраща товаришка, обожнювана Берточка. Ангел нашої сім’ї – Берта Йосипівна Гінзбург. Благородна, інтелігентна, тоненька і красива, уважно прислухалася вона, злегка нахилившись усім тілом до співрозмовника, з незмінною сигаретиною в кутику вуст – такою вона залишилась у моїй пам’яті назавжди, наша Берточка.

Просто на моїх руках помер Чак. Товариш мій вірний, безмежної душі й шляхетності лицар і захисник. І нехай тут, на Землі, він був собакою. Там зараз він несе свою звичну службу – ангелом. Не простим ангелом – ангелом-вісником, ангелом-провідником. І це доведено. Зовсім недавно вночі він приходив до нас, тихенько дряпнув двері і ввічливо поскиглив. Це був точно він, наш Чак. Він завжди був вихований і тактовний, наш Чак. Його почув тільки мій тато, тоді вже зовсім розгублений і хворий. Татусь насилу підвівся і пішов відчиняти. Мама прокинулася і запитала:

– Борю, ти куди?

І татко відповів:

– Прийшов Чак. Треба впустити.

Батько незабаром пішов услід за Чаком.

Одна знахарка, добросерда лагідна й світла жінка Леся, якось повідала мені, що не варто хвилюватися і вболівати душею про те, що небіжчикам самотньо і боязко там, у тому самому тунелі.

– Ні, – сказала Леся, а вона знала, про що говорить, – ні, кожного, чуєте, кож-но-го, і праведного, і грішного зустрічають там і не дають впасти духом рідні і знайомі. Ніхто не йде на самоті – нікого не слухайте, – заспокоювала Леся.

Я уявляю собі, як мій тато йшов, боязко і невпевнено, та орієнтиром йому служив привітний пухнастий рудий хвіст мого собаки. Чак і тут, на Землі, ніколи й нікого з нас не залишав у біді. Що вже говорити про інший світ. І він привів мого тата до його рідного брата, який на рік раніше пішов у інший світ. Хоч між ними було півтора року різниці, але схожі вони були, як близнюки, – не розрізнити. І друзями були – нерозлийвода. У дитинстві, зовсім маленькими, їх називали Бузя і Вузя. Бузя – це мій тато, Вузя – це мій Вова, татів брат. Двоє братів, авжеж. Тепер вони разом.

Пішли Сливинські, Тетяна та Юрій, гарні й щирі люди. Люди великих справ, тяжких страждань і приголомшливих вчинків. Ми з ними лишень познайомилися і просто не встигли стати вірними друзями. А мали б стати, бо надто співпадали. Забракло у них часу, у Тані та Юрія.

Не всім я встигла сказати, якими дорогими вони були мені, ці великодушні, праведні, полум’яні, піднесені люди. Та взагалі – хто ж каже іншій людині так неприродно, нерозумно, по-кіношному, наприклад, за кавою або на прогулянці: слухай, але ж ти мені такий дорогий, знаєш… Еге ж? Тато б мене добряче висміяв. І Наталя. І всі інші… І навіть Чак пхикнув би здивовано і відійшов би вбік…

Звичайно, вони б усі сміялися, мовляв, з якого це дива ти вдарилася в незвичну для нашого веселого гурту патетику: дідусь, Поліна, тато, Вова, бабуся Олександра, Сливинські, Берта Йосипівна, Наталка, Чак… І Владка.

* * *

Першою в моєму житті страшною безповоротною втратою була вона, моя подруга. Я шукала слова, епітети, щоб пояснити, якою вона була, моя подруга: надійною, доброю, розумною, пристрасною… Справедливою, натхненною. Слова-слова, порожні слова… Та годі. Слова – лушпиння. Ні, вона була просто справжня. Справжня подруга. Ось так буде правильно і доречно.

* * *

У цій книжці я часто згадуватиму Вижницю, унікальне мальовниче містечко біля підніжжя Карпат, де закінчуються рейки, цивілізація і починаються гори. Тут, у Вижниці, в училищі мистецтв, вона й вчилася, моя Владка. Зараз там живе і викладає в тому ж училищі наша спільна подруга Світлана, і саме там відбувалися найважливіші події в нашому спільному житті. Принаймні, там вони починалися. Саме звідти, з барвистої й затишної Вижниці, починалася найважча, остання дорога в її, Владчиному, житті.

Ну все.

А то, як одного разу сказав Габріадзе, боюся пафосу – бовкнеш що-небудь, а потім усе життя буде соромно.

Будемо вважати цей розділ присвятою всім, хто вже знаходиться по той бік життя. Усім. І – Владці.

Адже ця книжка – саме про неї. І про те, як вона йшла.

Про Владку, яка навчила мене дивитися і бачити.

Розділ другий. Куди пливла біла цурочка

У всі часи назустріч Владці йшли, бігли, вискакували, простували, мчали і з’являлися вочевидь невипадкові і завжди вельми симпатичні люди. Зустрівшись з нею поглядом, вони негайно розвертались, хапали Владку за руку і вже йшли пліч-о-пліч, розповідаючи їй щось своє, для Владки безумовно цікаве. Мені здається, якщо зібрати всіх її друзів, усіх, хто її любив, усіх, хто за нею сумував, то вийшов би такий яскравий карнавал, таке свято, де всіх цих надзвичайно різних людей – живописців і листонош, вчителів і музикантів, пожежників і безробітних, будівельників і акторів, авантюристів і таємних агентів, доярок і буфетниць, міліціонерів і циркових, чаклунів і знатників, молодих і старих – усіх їх об’єднувало б одне: Владчина до них усіх жива дитяча цікавість, душевна до них відкрита симпатія і невдаване ними захоплення.

У дитинстві Павлінська була генератором усяких ідей, не те щоб вона була якимось там заводієм, командиркою вулиці – ні. Але, по-перше, всі з нетерпінням чекали, коли вона вийде, усі охоче дружно посміхались, щойно вона мовила «привіт», і всі вмить оточували її щільним кільцем, зачаровано ловили найменший її порух, бо вона грала у свої дитячі ігри так талановито і самозабутньо, що коли, наприклад, пускала у весняний струмочок звичайну цурочку-деревинку й оголошувала всім, що це білий пароплав і що пливе він у казкову країну, де завжди весело, то всі у це свято вірили.

– А там є помаранчі, газвода з сиропом і півники на паличках? – запитували ми.

– Ні, – відповідала Владка, що сиділа навпочіпки, заклопотана своїм білим пароплавом. – Зате там є все, що, наприклад, задумав. І якщо воно гідне, – продовжувала Владка спокійно, підштовхуючи трісочку у воді, – то воно збувається. І ще там є великі рожеві, кислі й водночас солодкі яблука з тонкою-тонкою шкіркою.

Владка з дитинства дуже любила гризти саме такі яблука. Вона любила їх нюхати, любила ними дихати, любила ними милуватися, тримати їх в руках і малювати їх теж любила. Понині не знаю, що це за сорт і де вони ростуть насправді. Може бути, й справді, в тій самій країні, куди вона відправляла струмочком свою цурочку-лайнер.

І, дивлячись, як захоплено вона грається, всі навколо включалися в її гру і починали канючити в неї, випрошувати, пропонувати обміняти на щось саме цю деревинку, щоб самим пограти досхочу, щоб похизуватися перед друзями, але ж не розуміли, що як тільки вона, ця цурочка, перекочує з Владчиних у чужі руки, вона перетвориться з білого пароплава на звичайний розкислий від води цурпалок.

У дитинстві Павлінська була чистісінький Том Сойєр – винахідливий, веселий, доброзичливий шукач пригод.

– Павлііінськааа! Вихооодь! – кричали їй, нудьгуючи на вулиці, діти. Кричали біля хвіртки, далі йти боялися, у Павлінських був лихий грізний пес, повне ім’я – Авріл Федорович. А коротке – Вусань. Владка його так назвала саме тому, що Авріл Федорович, шкільний вчитель біології, на честь якого була названа вівчарка, був вусанем. Вівчарка – ні, вівчарка вусів не носила. Павлінська не воліла, не хотіла пояснювати, чому один вусатий, інший ні, чому при абсолютній несхожості, до того ж один – собака, інший – вчитель, імена були однакові. Назвала, то й назвала. Все. Владка знайшла Вусаня маленьким, сліпим, ледь живим цуценям в якійсь канаві. Павлінські, добрі люди, цуценя викохали, і тепер, як будь-яка порядна підібрана німина, Авріл Федорович Вусань як міг відпрацьовував своїм милосердним господарям за такий карколомний кульбіт його псячої долі. І всюди слідував за молодшою своєю господинею Владкою. Судячи зі зграї собак, яка зазвичай супроводжувала Владку і Вусаня всюди, Авріл Федорович усім розповів про своє казкове спасіння і про те, що дівчинка взагалі витрачає всі свої кишенькові копієчки на гуманітарну підтримку геть усіх зустрічних-перестрічних собак і котів.

– Зараз вийде Павлінська, – казали одне одному діти, – і тоді вмить нам буде цікаво і весело.

І Павлінська виходила.

Владка змалечку любила малювати. До того ж малювати не тільки пензлем чи олівцем. Але й уявою. Дух захоплювало, коли вона переказувала прочитане або побачене.

Коли вона вимовляла, наприклад, слово «оленятко», ми тієї ж миті бачили його тонку гнучку шийку, стрункі високі ніжки, оксамитові вушка і полохливі вогкі оченята. Коли вона, побувавши з мамою в Москві, описувала нам побачену в Третяківці картину, то через десятки років, побачена багатьма з нас на власні очі, – вона, та картина, виявилася дуже подібною до тієї, яку описувала дев’ятирічна Владка. А можливо, це ми вже розглядали картину Владчиними очима. Коли вона розповідала про Хотинську фортецю, куди їздила на екскурсію з класом старшої сестри, ми, немов в історичному кінофільмі, бачили ветхі зруйновані стіни, іржаві горбисті кулі картечі, хиткі прогнилі сходи, зарослий рів і мовчазний древній дубовий міст, і те, як маленький боязкий струмочок по краплі просочується крізь каміння, щоб хоч трохи втамувати спрагу оточених воїнів, поранених стрілами грізних завойовників.

І мало хто тоді знав, що дрімає в ній, у цій маленькій тендітній незграбній дитині, яка відкрито й заразливо регоче від радощів при зустрічі з друзями, дивиться недовірливо спідлоба на чужинців, – що спить в ній до часу великий талант, дивовижний хист малювальниці й особлива кебета – бачити незначні для інших, але найчарівливіші деталі життя, відчувати найтонші його нюанси.

Одного разу Владка винайшла катамаран. Зимовий катамаран, розтлумачила б Владка. А як було. Вони з сестрою Ірою відвідували музичну школу. Так хотіла мама Тамарапална. Вчителька молодших класів. Зі свого скромного бюджету (в сім’ї було троє донечок) Тамарапална віддавала чималу суму за уроки музики. Владка вчилася грати на акордеоні, Іра Павлінська, Владчина сестра, – на скрипці, а Лариса Павлінська – старша і найслухняніша дочка, грала на фортепіано. Мама дівчат, Тамарапална, мріяла, щоб у домі лунала музика, щоб дівчата вечорами грали ансамблем, навіть уявляла собі це видовище, як майже дорослі доньки, стрункі, ошатні, гладенько причесані, в білих комірцях і лакових туфельках, зають утрьох у вітальні, а сусіди Саркисяни підслуховують, ховаючись у саду за деревами, і заздрять:

– Cестри Павлінські музику грають. А ти, дармоїде, ні біса не вмієш! – і відважували б стусана своєму барилкуватому опецькуватому чаду.

А тим часом, навіть і не відаючи, що за ними підглядають (або якраз навпаки – припускаючи, що це так), батьки дівчаток та гості, запрошені на сімейне свято, сиділи б у м’яких глибоких фотелях і слухали, як дівчатка грають і співають з репертуару, наприклад, Георгія Виноградова, улюбленого співака маминої молодості:

За-ачем смеяца,если сээээрцу больно,за-ачем встречацаесли ты грустишь саа мной,зааачэм играть в любовьи уууувлекаца,когда ты день и ночь мечтаешь а другом!

Або ні, краще, ось це, улюблене батькове, з репертуару Леоніда Утьосова:

Товаришч, я вахты не в силу стоять, —сказал качегар качегару.Огни в моих топках совсем не горят,В котлах не сдержать мне уж пару.. . . . .А волны бегут ат вин-ы-та за кормой…

Ні, краще все-таки ось це:

Шчаааастье мое, посмотри – наша юность цветет,Сколько любви и веселья вокруг…Радость моя, это молодость песни поет,Мы с тобой неразлучны вдвоем, мой цветок,мой друг!

І щоб потай обмінюватись під музику виразними й ніжними поглядами, мовляв, ми ж то знаємо, про що вона нам нагадує, ця пісня.

І всі в кімнаті похитують головами в такт, підспівують – і про «раскинулось море» і про «зачем смеяться», а Саркисяни кусають лікті і плачуть під вікнами.

Так от, про «зимовий катамаран». Одного разу, хоча і не вперше, а, мабуть, вдесяте у Владчиному житті, прийшла-настала зима, випав сніг, залили у дворі сусідньої школи поряд з будинком Павлінських ковзанку і спорудили снігову гірку з трампліном. До речі, все влаштував мій тато – він тоді викладав у цій школі фізкультуру. А в музичну школу дівчатка повинні були проходити якраз повз ковзанку та гірку. Ні, Лариса, старша слухняна донька, мужньо проходила, борючись зі спокусою, намагаючись навіть не глипати у бік нестримних зимових дитячих веселощів. А Томсойєр Владка трішки затримувалася. Вона, насупивши чоло і підібгавши губи, сумно спостерігала за безтурботною дітворою і кмітувала, як би їй хоч раз з’їхати з гірки, а вже стати на ковзани й побігати – це було б щастям. Але руку відтягував важенний футляр з акордеоном.

– Саркисянчик, – одного разу покликала Владка сусіда свого, Павла Саркисяна, який, заповзято шморгаючи носом, розчервонілий, у шапці набакир, увесь в снігу, з’їжджав з гірки на новеньких, от тільки тиждень тому куплених йому санчатах і поспішав з ними, осяйними, новенькими, знову на вершечок: – Саркисянчик, будь друзякою, дай скотитись разочок, га?

– Не-моооо-жу, – відвернувшись від Владки, похмуро відказав Саркисян, хвацько струшуючи мокрою рукавичкою сніг із санчат. – Мені тато не дозволяє нікому наші сани давати.

– Та не бреши, – обурилася Владка, – твій тато на роботі взагалі!

– А він учора не дозволяв, – сварливо виставив щелепу Саркисян.

– Так то ж учора… – не втрачала надії Владка. – Ну дааай…

– Не дам! – Саркисян усівся на сани і відвів погляд кудись вбік і вгору, навмисне, аби лишень не зустрітись з благаючими Владчиними очима.

А коли обернувся на відчайдушний репет численної дітвори, що юрмилася біля підніжжя гірки, розкрив рота від заздрощів і подиву: Владка із сестрою Ірою відчайдушно й стрімко з’їжджала з гірки на дивовижній широкій – на два місця – споруді, яка згодом виявилася футляром від акордеона, який журно, як сирітка, мерз на лаві.

Лише наприкінці лютого Тамарапална, розгледівши побиту та подряпану дерматинову обшивку акордеонового футляра, вистежила одного разу своїх горе-музиканток і жахнулася. Обидві були серйозно покарані, але, на радість Владки та Ірини і на заздрість старшої сестри, позбавлені музичної принуки. Мрія про лакові мешти, гладенькі зачіски, маленький сімейний оркестрик і хоровий спів залишилася нездійсненою.

Мало того – одного разу Владчин батько зловив усю компанію вуличних друзів Владки за курінням… кукурудзяних рилець. А як було. Якось одного погожого літнього ранку, коли все було як завжди: гуділи-дзижчали надокучливі мухи, сонце просвічувало крізь листя, Вусань голосно позіхав і валявся догори пузом поруч зі своєю будкою. І раптом стало не вельми цікаво. А Владка починала непокоїтися, коли ставало нецікаво. І вона сказала сестрі Ірі: а підемо до сусідів, на поле – там у кукурудзок є такі нитки, наче хвости, – їх можна вплітати лялькам в коси. І ще багато чого можна з них робити. От хоча б лаштувати собі зачіски і навіть перуки! Отож, не відразу, ні, не відразу сталося гріхопадіння. Спочатку дівчатка обдирали кукурудзу і робили з тих самих шовковистих кукурудзяних рилець шиньйони лялькам і собі. Потім ламали кукурудзу і пекли її на вогнищі. І ось тут, коли вони почали цупити кукурудзу, – так її ж було ціле поле! – безкрає поле над Прутом, наповнене шурхотом і дзвоном, – Владка вже не могла насолоджуватися сама – вона покликала на імпровізований пікнік усіх друзів з їхньої маленької вулиці. Пекли кукурудзу, шматочки яблук, нанизані на гілки. І само прийшло, ідея лежала взагалі на поверхні. Постає питання, що із цими кукурудзяними рильцями ще робити, якщо вони спочатку ніжні лискучі й маслянисті, а за хвильку – вже сухі, крихкі, ламкі – і трохи потреш – уже порохна. Правильно, це треба палити. Сестра Ірка мерщій зганяла за журналом «Під прапором ленінізму», що його з якогось дива передплачували батьки. Він, цей невеликий журнал, видрукуваний на газетному папері, був нецікавий і без картинок. І, на відміну від «Мурзилки» і «Барвінка», приходив часто-часто, мало не щотижня. Усі діти відірвали собі по аркушеві, згорнули самокрутки. Саркисян продемонстрував, як він дідусеві самокрутки з тютюном лагодив, спритно вправлявся. І всі діти повагом розсілися кружком й зайшлися смалити й бухикати. За цим заняттям і застукав усю превеселу громаду експериментаторів Владчин батько.

Усі отримали по тих місцях, куди встигла влучити важка чоловіча рука, – хто по потилиці, хто по п’ятій точці. Окремо старша Владчина сестра Ірка дістала по шиї за наругу над свіжим номером журналу «Під прапором ленінізму», за яким батько-комуніст відповідально і серйозно готувався до політзанять у своїй організації. А Владка вигулькнула з-під батькового ліктя і дременула в близенький лісок, одразу за кукурудзяним полем, – ніжки були довгі, легкі, жваві, розгніваний батько було кинувся вслід, але тільки кулаком пригрозив.

Потім, через якийсь час, він раптом помітив, що Владка давно вдома і зосереджено порається по господарству: то волочить, перехилившись тоненьким тільцем і пихкаючи від старанності, величезне відро води з колонки на вулиці, то поливає огірки в теплиці або квіти у дворі, то чистить кролячі клітки. Власне, виконує ті завдання, які й були б дані їй у вигляді покарання. Владка була наймолодша, і батько, посміюючись, приречено відмахнувся тоді: ну нехай, виросте – зрозуміє.

Тільки одного разу не витримав батько і дістала молодша його улюблена донька на горіхи – поскаржилися на неї сусіди. І, власне, бачив, що стала вона про щось замислюватися. І мама Владчина теж помітила і наказувала, мовляв, Владо, займися чим-небудь. І не смій робити те, що ти надумала. Іноді вони взагалі кричали їй, якщо наставала раптом тиша і не чути було її дзвінкого голосочку.

– Владко! Хоч я й не бачу тебе, – суворо кричала у вікно або через паркан Тамарапална, – але не роби того, що ти зараз робиш!

І у відповідь мама чула сміх і тупотіння жвавих Владчиних сандаликів, яке віддалялось усе далі й далі.

Так от, якось восени, коли вже запітніли сльозами вікна й вечорами дмухало морозцем, і від того скиглили й підвивали собаки у дворах, відвиклі за довге спекотне літо від холоду, який настиг усіх буквально за кілька днів, сталося ось що: вранці раптом з’ясовувалося, що припнуті, посаджені на міцний ланцюг собаки у всіх дворах їхньої вулиці, опинялися на волі. І хтось із сусідів вирішив ніч перебути у засідці, але все ж таки довідатись, хто ж це відпускає на ланцюгах собак. І все стало зрозумілим опівночі, коли з вікна будинку Павлінських вислизнула маленька, всім на їхній вулиці знайома фігурка і безстрашно полізла до вовкодава в сусідній двір. Владка! І ось тут татусь вже, звісно, не стримався…

До речі, через багато років, коли Владка вже була невиліковно хвора і лежала в батьківському домі без сну, вона знову повернулася до свого дитячого – як вона казала – визвольного руху. Щоночі вона вислизала з дому – зупинити її вже було нікому, батька не було серед живих – вилинала, перебиралася через огорожу і знімала ланцюг з виючого від жури і несвободи старого сусідського собаки.

І ще, до слова, – коли Владка пішла назовсім, сталося дивне і, на думку обивателів, незрозуміле. З двору Тамарипални, звідки Владка йшла, за одну ніч зникли пригріті нею собаки і коти. Назавжди. Без вороття.