Основи економічних знань

Взагалі поняття інститут різні економісти розуміють порізному. Зокрема, Т. Веблен визначав інститут як поширений (звичний) спосіб думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особистістю, та окремих функцій, що ними виконуються. Він вважав також, що інститути – це «звичні способи реагування на стимули, які створюються обставинами». Оскільки ж обставини постійно змінюються, інститути також мають змінюватися, змінюючи тим самим суспільство. Такі зміни Т. Веблен уявляв як природний відбір найбільш пристосованого способу мислення, процес вимушеного пристосування індивідів до оточення, що поступово змінюється мірою розвитку суспільства та соціальних інститутів, в умовах яких проходить людське життя.

Сучасні інституціоналісти розрізняють поняття інституція та інститут, визначаючи суть першого як звичай, порядок, прийнятий у суспільстві, а другого – як закріплення цих звичаїв та порядків у вигляді закону або установи. На такій основі з’являється розуміння інституту як сукупності формальних і неформальних правил і норм, а також механізмів, що забезпечують їх дотримання (виконання).

Визначаючи економіку як сукупність інститутів, що формують ринки і за допомогою яких ринок діє, підкоряючись певним правилам, інституціоналісти водночас не зводять свій аналіз лише до ринкових інститутів. Т. Веблен, наприклад, розглядаючи «безпосередньо економічні», або «економічні за своїм характером» інститути, як «економічну структуру суспільства», що складається з двох сторін: одна має відношення до «бізнесу», а друга – «до промисловості», говорить про їх нерозривний зв’язок із інститутами соціальними. Останні, в його розумінні, є особливими способами існування суспільства, які утворюють особливу систему суспільних відносин і виступають дієвим чинником відбору та пристосування, в процесі якого відбувається формування переважаючих або панівних типів відносин, тобто економічних інститутів, та духовна позиція суб’єктів цих відносин. Водночас трансформація самих соціальних інститутів, на думку вченого, в основі має сили, повністю економічні за своєю природою.

Отже, інституціоналізм, від самого зародження передбачає розширення рамок політичної економії, збагачення її предмета та методології за рахунок визнання об’єктивного характеру взаємодії економічних і позаекономічних, зокрема соціальних чинників економічного розвитку, та необхідності дослідження їхнього впливу на динаміку, терміни та якість змін економічних інститутів за умов як локальних, на національному рівні, так і глобальних трансформаційних процесів.

Після Другої світової війни відбулося відродження інституціоналізму. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін., що сприяло появі неоінституціоналізму. Серед відомих учених цього напряму – Дж. Гелбрей, Р. Коуз, Дж. Б’юкенен.

Зокрема, Р. Коуз визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації. Скорочення трансакційних витрат, отже, підвищення ефективності функціонування економіки забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв’язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Р. Коуз зазначав, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод. Якби спонтанний, ціновий механізм не передбачав витрат часу й коштів на пошук інформації та укладання контрактів, то не було б і необхідності в опрацюванні прав власності (юридичних норм). Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб’єктами господарювання – ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціально значущі зовнішні ефекти (екстерналії).

В основу теорії суспільного вибору Дж. Б’юкенена покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

Політику Б’юкенен трактує як обмін, проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна, адже у них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на певні суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тому, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра і справедливості. Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Усунути цю нерівність можна за допомогою реформування політичної системи, яке передбачає поширення ринкових відносин на політичну сферу. Політика, таким чином, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.

У цілому, сьогодні інституціоналізм і його новітня течія – неоінституціоналізм, своїми загальнотеоретичними висновками і положеннями безпосередньо впливають на розуміння закономірностей трансформаційних процесів сучасності, сприяючи окресленню та визначенню методології їх досліджень, першорядних кроків зі створення концепції та моделі становлення нової економічної, господарської та соціальної системи в країнах.

4.3. Сучасна політична економія, її предмет і функції

Наповнення предмета політичної економії у другій половині XX ст. новим змістом, відмінним від змісту предмета «економіки», було природною реакцією на проблеми, спричинені змінами в можливостях розвитку економіки та суспільства, інституціональних форм їх функціонування на сучасному етапі їхнього життєвого циклу. На перший план виходять проблеми взаємодії економіки та політичних чинників, влади, розподілу доходів як основи формування системи мотивації інноваційного типу, природи монополістичного капіталізму, взаємозв’язок глобальної економіки та національних людських ресурсів; аналіз, діалектична інтерпретація та пояснення природи суперечностей сучасного капіталізму; соціально-економічні проблеми та наслідки глобальних транснаціональних процесів; моделі соціальноекономічного розвитку країни; дослідження ролі інститутів в економічному розвитку тощо.

Безперечно, в розвинених економіках актуальні для економічної теорії проблеми, в межах предмета неокласики, пов’язані з домінуванням функціонально-факторного аналізу поведінки економічних суб’єктів стосовно ефективного використання обмежених ресурсів в інтересах забезпечення сталої динаміки економічного зростання та розвитку, тобто насамперед із пошуком ефективних методів використання природних, фінансових, організаційно-економічних ресурсів. Одна з принципових відмінностей функціонально-факторного методу від сутнісного (якісного) аналізу соціально-економічних відносин полягає у тому, що він передбачає аналіз усіх категорій не з точки зору вертикального причинно-наслідкового зв’язку, а в їх взаємодії як рівнозначних категорій.

Якщо враховувати, по-перше, домінування у структурі сучасних факторів виробництва ресурсів, що забезпечують системний інноваційний розвиток економіки, по-друге, стабільно високий інтерес з боку дослідників теоретичних проблем економічного розвитку до ресурсу соціального, політичного, фактично відбувається повернення до соціально-економічних відносин, відносин власності, принципів і характеру взаємодії економічних суб’єктів, хоча й на основі якісно нової, цивілізаційної парадигми, яка виходить із визнання людини, людини творчої праці, «людини діла» центром інтересів у сучасній економічній системі і водночас її центральною фігурою.

Принципово новим тут є той факт, що формаційний підхід, пояснюючи історичний прогрес, визнає домінантою економіку, а цивілізаційний такою домінантою вважає загальнолюдські цінності. Такий висновок можна пов’язати з тим, що цивілізація, – на думку відомого російського теоретика В. З. Балікоєва, – на відміну від формації пов’язана не стільки з матеріально-речовими, скільки з духовними аспектами суспільного розвитку, до того ж із тією їх частиною, яка визначається не тільки наявним способом виробництва.

На наш погляд, неокласична економічна теорія, звертаючись до функціонально-факторного аналізу механізмів використання обмежених ресурсів, свідомо чи несвідомо відсторонюється від реальної умови та проблеми їх функціонування, яка полягає в такому: обмеженість ресурсів має, крім природного, технологічного, ще й інституціональний, соціальний або мотиваційний характер.

Якщо визнати необхідність урахування такого підходу, де розуміння причин, чинників і форм прояву обмеженості ресурсів, можна констатувати як право на відхід неокласики від класичної політичної економії у бік надання переваг у предметі дослідження закономірностей суспільного відтворення функціональним зв’язкам, техніко-економічним чинникам забезпечення системної економічної рівноваги, так і підстави для існування як базової структури предмета класичної політичної економії.

Таке твердження, на наш погляд, має право на існування, особливо за сучасних умов «завершення автономії економіки» (Д. Белл), зростання потреб і тенденцій до гуманізації виробництва та суспільства, що вимагає дослідження соціальноекономічних причин і чинників впливу на рівень, характер та зміст обмеженості ресурсів, ефективності їх використання саме з боку соціальних мотиваційних чинників такої обмеженості. Такі дослідження, до того ж системного характеру, стають вельми актуальними, бо повертають до наукового життя політичну економію і водночас збагачують її предмет і методологію внаслідок ускладнення процесів економічного і соціального розвитку. Такі категорії, як капітал, праця, підприємництво, власність за своєю сутністю, змістом, функціональними ознаками нагадують у сучасній економічній системі структуру археологічних розкопок у місці тривалого постійного проживання та життєдіяльності людей – скільки шарів ґрунту не знімай, відкривається нова інформація про певний період цієї діяльності, відмінний від попереднього, однак те, що об’єднує всі ці періоди, незмінне у своїй сутності: це діяльність, праця. Те саме відбувається, зокрема, і з категорією капітал – зберігаючи всі сутнісні функції її первинного значення, кожна наступна форма: капітал людський, інтелектуальний, соціальний, політичний тощо свідчить про збагачення, розгортання цієї сутності, функцій, інституціональних форм взаємодії основних суб’єктів економічного життя в напрямі його розвитку й гармонізації.

Таким чином, можна говорити про збагачення предмета сучасної політичної економії. Серед її напрямків виділяють: радикальну (або) немарксистську політичну економію (Дж. Герлі, П. Суїзі, П. Баран, Р. Мілс, Е. Фром, Г. Маркузе, Е. Хант, Дж. О’Коннор), субстантивістську політичну економію К. Поланьї, нову (або конституційну) політичну економію Дж. Б’юкенена (Дж. Б’юкенен, В. В. Чекмарьов) та міжнародну (або глобальну) політичну економію (С. А. Афонцев, В. С. Савчук, Ю. К. Зайцев).

Представники радикальної, або немарксистської, політичної економії предметом дослідження визначають стан і природу суперечностей сучасної економічної та соціальної системи, суспільства в цілому. Серед основних напрямів їх досліджень можна виділити критичну переоцінку неокласики, заперечення можливості внутрішньої трансформації капіталізму, аналіз позаекономічних чинників економічного розвитку. Представники даного напряму створили теорію «економічного надлишку», суть якої полягає у тому, що використання економічної влади монополій та олігополій відбувається лише у власних інтересах. Принципи народовладдя, пряма демократія, розвиток планування державної власності виступають головними умовами формування нового суспільства.

Субстантивістська політична економія Карла Поланьї визначає предметом дослідження загальні закони економічного розвитку, сутність і форми взаємовпливів економічних, соціальних і політичних інститутів у процесі формування принципів і механізмів реалізації взаємозв’язків між суб’єктами господарювання. Також у рамках цієї теорії розглядаються основи сутнісних процесів у суспільстві в його історичній трансформації; досліджуються причини конфлікту «між ринком та елементарними вимогами упорядкованого соціального життя», а також можливі шляхи забезпечення свободи людини від поневолення ринком, здатності вільно створювати та формувати суспільство; також розглядаються зміни місця господарства в суспільстві як «дослідження способів інституціонального оформлення економічного процесу в різний час і в різних місцях».

Дж. Б’юкенен у рамках нової, або конституційної, політичної економії визначає предмет конституційної політичної економії як конституційний економічний аналіз, спрямований на пояснення особливостей функціонування альтернативних наборів правових, інституціональних та конституційних правил, які накладають обмеження на здійснення вибору та діяльність економічних і політичних суб’єктів, правил, що визначають структуру, в рамках якої економічні та політичні суб’єкти зазвичай вирішують проблему вибору. Можна сказати, що конституційна економічна теорія вивчає вибір обмежень на відміну від вибору в рамках обмежень.

На думку, російського вченого В. В. Чекмарьова, з одного боку, до предмета нової політичної економії «входить економічна поведінка людини у взаємодії із системою соціальноекономічних інститутів, внаслідок чого формуються соціально-економічний статус індивіда, його рольові функції у цій системі, реалізується особистий творчий потенціал індивіда, конституюються та задовольняються його потреби», з іншого – «економічні відносини, які виникають з приводу використання нефізичного (людського, соціального) капіталу та продуктів виробництва у формі послуг».

Зазначимо, що спільними рисами класичної та нової політекономії, є насамперед концентрація уваги на економічних відносинах і вираженні їх через економічні інтереси, намагання виявити глибинну сутність економічних процесів. Водночас нова політична економія включає в поле предмета своїх досліджень, по-перше, значно ширше коло суб’єктів економічних відносин, по-друге, фактори та чинники економічного розвитку, які породжені в умовах переходу суспільства від індустріального ладу до постіндустріального, інформаційного, а за певних умов – і до постекономічного.

Предметом дослідження міжнародної політичної економії, на думку С. А. Афонцева, є «вивчення економічного виміру світової політики». Разом з тим нова форма міжнародної політичної економії – «глобальна політична економія» – визначає як предмет дослідження – «вивчення глобальних економікополітичних процесів, що перебувають за рамками контролю з боку національних держав».

Українські вчені Ю. К. Зайцев та В. С. Савчук наголошують, що міжнародна політекономія насамперед прагне визначити сутність, тенденції, спрямованість економічних і соціальних процесів, що відбуваються на планеті під впливом таких об’єктивних чинників як усуспільнення виробництва і праці, поглиблення міжнародного поділу праці через кооперацію та інтеграцію економічного життя, пов’язаного зі спільними для всіх країн проблемами зростання добробуту, безпеки, умов відтворення та розвитку людини, країни та світу. Таким чином, як об’єкт досліджень міжнародної політичної економії виступає сучасна глобалізована економіка планети в цілому, а предмет – політичні, економічні, соціальні інститути та конкретні інституціональні форми, що визначають і регулюють сутність, характер, поле, спрямованість та результативність зв’язків і відносин між основними суб’єктами міжнародного економічного життя.

Як бачимо, існує чимало напрямів сучасної політичної економії, що свідчить про потребу в дослідженнях політико-економічного характеру, яка зростає за умов динамізації процесів поглиблення та ускладнення взаємовпливів економічних, соціальних, інституціональних чинників функціонування економічних систем.

4.4. Структуризація економічної науки та диверсифікація її предмета на початку ХХІ ст

На початку XX століття економіка практично всіх країн планети функціонувала в інституціональному середовищі ринкових законів, принципів, норм і правил. Бути суб’єктом економічної діяльності означало прагнути отримання прибутку та надприбутку, задовольняючи динамічно зростаючий попит виробництва, споживачів, суспільства, держави. Така мотивація, виступаючи дуже ефективним важелем економічного зростання, водночас надзвичайно загострила питання щодо задоволення національного виробника ресурсами, визначення механізмів забезпечення конкурентних переваг на національному та міжнародному ринках, сприяла розвитку ринку праці, фінансового ринку, інституціональних форм просування продукту від виробника до споживача тощо. За цих умов на перший план в економічних дослідженнях виходять проблеми функціонально-факторного аналізу діяльності «економічної людини», індивіда, організаційно-економічних і техніко-економічних відносин на мікрота макрорівнях.

Після виходу друком 1890 р. фундаментальної праці засновника неокласичного напряму в економічній теорії А. Маршалла «Принципи політичної економії» класична політична економія остаточно розпадається на дві майже незалежні течії. Одна з них будується на принципах неокласицизму, згодом неокласичного синтезу, неолібералізму та монетаризму, доповнюючись концепціями кейнсіанства, неокейнсіанства та посткейнсіанства. Друга, зберігаючи в своїй основі глибинні структурні елементи предмета класичної політичної економії, дістає вияв і набуває розвитку в концепціях: неомарксизму, неоортодоксальної політичної економії, радикальної політичної економії; субстантивістської політичної економії К. Поланьї; нової політичної економії; міжнародної політичної економії; політичної економії середнього класу; політичної економії трансформаційних станів економічних систем.

Важливо визначити засадові принципи, за якими відбувається співіснування та розвиток взаємовпливів цих двох гілок економічної науки. Зазначимо, що макро- та мікроекономіка, синтезуючи концептуальні підходи неолібералізму, монетаризму, кейнсіанства, займаються функціонально-факторним аналізом економічних процесів і явищ, тобто пошуком конкретних інструментів, механізмів, методик використання обмежених ресурсів з метою забезпечення усталених темпів економічного зростання як основи та умови економічного розвитку.

Одначе такий аналіз передбачає наявність вже сформованого інституціонального простору функціонування економічних систем, тобто існування сформульованих та пізнаних принципів, законів і закономірностей становлення такого простору, – для функціонально-факторного аналізу вони існують вже апріорі, саме тому від них можна абстрагуватися без додаткового дослідження, визнаючи їх як даність.

За цих умов надмірна абстрактизація та математизація економічного аналізу, відстороненість економікса від дослідження сутнісних глибинних проблем взаємозв’язку економічного та соціального розвитку ставала на заваді системного аналізу принципово та якісно нових інститутів з метою використання їх для забезпечення інтересів споживачів і виробників не лише як суб’єктів господарського життя, а й як членів суспільства, як це вимагають сьогодні закони економічного та соціального життя.

Сьогодні, на думку Е. Тоффлера, людство стоїть на порозі нової доби синтезу. В усіх інтелектуальних галузях діяльності, від точних наук до соціології, психології та економіки, особливо економіки, можна бачити повернення до великомасштабного мислення, до загальної теорії.

Становлення інформаційного типу економіки та суспільства зумовлює якісні зміни не лише в усіх структурних елементах економічної системи, а й у всій системі важелів і чинників, які забезпечують її функціонування та розвиток. Такі зміни виявляються передовсім у збагаченні цілей економічного розвитку, соціалізації всіх інституціональних форм економічного життя. За цих умов, ясна річ, змінюється парадигма методології дослідження економічних явищ і процесів, тенденцій їх розвитку у віддаленій перспективі.

Нова вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем і методів їх розв’язання перебуває у стадії формування, тому є потенційно перспективною, бо ще не домінує в системі традиційної методології, основою якої нині, як відомо, окрім загальнонаукових та класичних методів пізнання, є методологія неокласицизму в різних варіантах (власне неокласицизм, «великий неокласичний синтез», новий класичний синтез тощо). Водночас уже сьогодні можна говорити про ключові елементи нової парадигми й нової методології у політико-економічних дослідженнях, без яких неможливо уявити реальну картину закономірних змін в економіці та суспільстві, визначити їхні основні тенденції та напрями з позицій використання набутих знань задля коригування економічного розвитку на благо людини, суспільства, екологічного стану планети. До найважливіших принципів побудови такої парадигми насамперед можна віднести:

1) відмову від ідеології економізму та економічного детермінізму. Сучасну політичну економію від чистої економічної теорії, вважає П. Ульріх, має відрізняти відхід від «економізму», який абстрагується від «ціннісного» соціально-економічного контексту, стоїть на позиції суто економічної точки зору;

2) подолання безсуб’єктного, позаособистісного аналізу економічних процесів та явищ, орієнтацію на створення людиноцентричного господарського механізму. Зокрема, одна із безпосередніх причин певної кризи сучасної політичної економії як науки полягає у її заглибленні в надра суто абстрактного теоретичного аналізу, внаслідок чого її вплив на розв’язання нагальних теоретичних та життєвих проблем і потреб людини значно слабшає. Це своєю чергою зумовило тенденцію до заповнення інституціонального поля предмета політичної економії іншими, не завжди адекватними потребам суспільства у теорії, науковими дисциплінами;

3) здатність до сприйняття багатовимірності та складності економічного життя, багатоваріантності соціально-економічного розвитку, до усвідомлення того, що різні підходи, школи, напрями визначають тільки його окремі сторони, розкривають частки істини, отже, визнання правомірності існування тенденції «руху до синтезуючого мислення, вільного від вузькості та конфронтаційності»;

4) визнання можливості та закономірності зміни цільових установок і ціннісних орієнтацій суб’єктів економічної діяльності у бік їх збагачення; рівноправності економічних та позаекономічних чинників розвитку сучасної економічної та господарської систем;

5) визнання та використання принципу методологічного плюралізму, подолання предметної й методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, оскільки багато проблем політико-економічного характеру можна вивчити завдяки співпраці на теоретичному рівні різних соціальних дисциплін;

6) визнання правомірності розвитку та збагачення понятійного апарату політичної економії та економічної теорії, зокрема за рахунок таких багатосутнісних категорій і понять, як економічна свобода, економічна та політична влада, інтелектуальний, соціальний, політичний капітал, інститути, соціальна конкуренція, соціальна відповідальність бізнесу, соціальне партнерство, громадянське суспільство, довіра тощо, без використання яких сьогодні неможливо забезпечити глибокий і всебічний аналіз тенденцій розвитку економіки та суспільства.

Названі принципи побудови сучасної парадигми дають підстави стверджувати про доцільність використання в процесі дослідження складних соціально-економічних систем системної парадигми, системної моделі постановки проблем і методів їх розв’язання, за допомогою якої можна подолати міжсистемні оболонки та шляхом з’ясування механізмів взаємовпливів різних сфер суспільного життя відшукати найефективніші важелі впливу на економіку, забезпечити поліпшення у становищі всіх суб’єктів господарської діяльності.

На думку Я. Корнаї, увага дослідників, які послуговуються системною парадигмою, має фокусуватися не на економічних, політичних чи культурних подіях і процесах як таких, а на більш постійних інститутах, усередині яких ці події та процеси виникають і які здебільшого визначають курс їх розвитку. Цілком логічно припустити, що до таких глибинних інститутів сучасної економічної системи можна віднести насамперед соціально-економічні відносини, відносини власності і, зокрема, інтелектуальну власність, економічну та політичну владу, працю (її характер і зміст), економічні та соціальні закони розвитку, мотиваційні системи, в тому числі економічну свободу, соціальну справедливість, соціальне партнерство, соціальну конкуренцію, соціальну відповідальність, громадянське суспільство, які й становлять предмет дослідження сучасної політичної економії.