Божественна комедія

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА

1 Якби мій вірш був жорсткий та суворий,Щоб міг відповідать безодні тій,Де починаються всі скелі й гори,4 Я б вилив сік своїх думок і мрійЯкнайповніше, а без цього статкуПідношу полохливо голос свій,7 Бо значно важча справа – без остаткуДна світового дати малюнки,Аніж дитячий белькіт: «мамко», «татку».10 Поможуть віршу хай святі жінки,Як Амфіону будувати Фіви,Щоб він уславив бачене, дзвінкий!13 О створений на лихо роде хтивий,Думки про тебе в нас такі сумні!Вже вівці кращі, аніж ти, бунтливий!16 Коли ми опинилися на дніВ гіганта під ногами, я негайноСтав оглядати мури обвідні.19 Зачулось враз: «Уважніше ступай-но,Не йди по головах братам в біді,Бо й так вони страждають надзвичайно!»22 Оглянувшись, побачив я тоді,Що під ногами озеро, дзеркаламПодібне, але зовсім не воді.25 Узимку під таким товстим вкриваломНе спить Дунай поміж австрійських рік,Чи Танаїс ген за холодним валом;28 Коли б то величезний ТамберникНа озеро це впав, чи П’єтрапана, —Крізь лід би жоден камінь не проник.31 Як жаба висуває, мов із жбана,З води свій писок кумкать в пору спек,Коли селянка снить жнивами зрана,34 Так мертві тіні в лід, немов у глек,До ліній стиду на лиці ховались,Зубами повторявши стук лелек,37 Обличчями найнижче всі схилялись;Про холод – ротом, а в чуттях тяжких —Про болі серця – зором признавались.40 Спустивши очі, біля ніг своїхПобачив я дві тіні зледенілі,Що й кучми переплутались у них.43 «Скажіть ви, стиснуті в єдиній брилі, —Сказав я, – хто ви?» Не звелись самі,Лиш вбік зирнули, скільки чулись в силі.46 І тут їх очі налились слізьми;І сльози бралися відразу льодомВід холоднечі вічної зими.49 Вони були подібні двом колодам,Які скобами збиті ще міцніш,Аніж цапи б сплелись в борні над бродом.52 А інший, прихиливши вид щільніш,Який з морозу без ушей зостався,Сказав: «Чом в нас, як в дзеркало, глядиш?55 Щоб ти докладно про обох дізнався, —Діл, де біжить Бізента, в їх родуІ від Альберто, батька їх, дістався.58 Вони й одноутробні, на біду,Нікого ти не знайдеш у Каїні,Хто більше б заслужив тремтіть в льоду:61 Ні той, кому пробив – йому і тіні —Огруддя списом доблесний Артур,Ані Фокачча, ані той в глибині,64 Хто заступа нам стежку до тортурІ називався Сассоль Маскероні, —Його в Тоскані знає кожен мур.67 І, щоб не бути в розпитів полоні,Дізнайсь, що Камічоп де Пацці яЙ мені Карлін потрібен в обороні».70 Я тисячі тих бачив, хто з лицяБув синій, як собака, й зріть не можуВідтоді крижаного озерця.73 Чим більше наближалися ми к ложу,Куди стремить усяка річ важка,Тим я від страху був у більшім дрожу.76 Чи випадковість, чи судьба така, —Йдучи повз діл, весь од голів строкатий,Торкнувся враз я одного виска.79 І дух з плачем гукнув: «Чого штовхати?Коли ти не з’явився відомститьЗа Монтаперті, то чого топтати?»82 І я: «Мій вчителю, дозволь просить,Постій, мою послухай просьбу щиру,Ми потім надолужим кожну мить».85 Мій вождь погодивсь, я ж сказав блюзніру,Який брехав гидкіш за всіх собак:«Хто ти, що поспіль всіх ганьбиш над міру?»88 «А сам ти хто, – промовив він, – що такНа лиця ти ідеш по Антенорі,Немов живий ступає на стрімчак?»91 «А я живий і є, не будеш в горі,Мабуть, коли, – одвіт мій був такий, —Уславлю я тебе в земнім просторі».94 І він: «Якраз я хочу навпаки, —Йди геть звідсіль; кінчай цю мову кляту;Не місце тут розводить балачки».97 Схопив я за потилицю кошлатуЙ сказав: «Мені своє ім’я назвеш,Бо обскубу я голову патлату».100 А той: «За те, що ти мене скубеш,Я не скажу, хто я, хай і каліччя,Хай тисячу разів мене клянеш».103 Я намотав собі на передпліччяІ висмикнув волосся жмут товстий,А він із гавкотом ховав обличчя.106 Коли гукнув хтось: «Бокко, з чого ти?Хіба не досить щелепами гримать,А ти ще й гавкаєш? Під три чорти!»109 Я мовив: «Можеш язика притримать,Запроданцю! Вернусь – і все повім,І від ганьби ім’я тобі не вимить!»112 «Іди, – він мовив, – всім брехать живим,Не обминай лиш згадкою живоюЦього із язиком його швидким.115 Він плаче за французькою грошвою,«Мені там, – скажеш, – стрівся Двера злий,Де всі корою вкриті льодовою».118 Про інших зайде мова ще коли, —Он Джанні Сольданьєр, он Беккерія,Якому рідні комір розсікли.121 Тут всі – від Ганелона-лиходіяДо того, хто болонцям ключ одніс,Як пойняла Фаєнцу сонна мрія».124 Пішли ми, й враз вождю я руку стис,Уздріли двох, вморожених в крижину, —З них верхній капшуком на нижнім звис127 І, як вмирущий з голоду в хлібину,Несамовито вгризся в місце, деІз черепа заходить мозок в спину.130 І не лютіш, помщаючись, ТідейПив Меналіппа кров зі скронь гарячу,Ніж цей впивавсь у вмістище ідей.133 «О ти, що виявляєш лють звірячу,Гризучи голову в страшній грозьбі,Скажи мені, – сказав я, – хай побачу,136 Чи справедливий ти в своїй злобі.Хто ти, скажи, й якій ти мстиш мерзоті, —І в світі дещо я зроблю тобі,139 Поки не всохне мій язик у роті».

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1 Піднявши рота від страшної стравиЙ волоссям жертви з губ утерши кров,Цей грішник припинив бенкет кривавий4 І так почав: «Мене ти хочеш зновВернуть у розпач, що пече незгасноВід думки лиш самої – не розмов.7 Коли ж на зрадника, якого сласноГризу, впаде це сім’я відкриттям, —Мовлять я й плакать ладен одночасно.10 Не знаю, хто ти є і як відтамПопав сюди, а що твоє коліноЗ Флоренції – з вимови чую сам.13 Тож знай, що я був графом Уголіно,Архієпископом Рудж’єрі – цей;Ворожість нас тут в’яже воєдино.16 Як він мене брехливістю рацей,Яким так вірив я, призвів до смерті, —Усі наслухалися цих вістей.19 Але ніхто в щоденній коловертіНе знав, яка була та смерть страшна.Про ницість слухай-но слова одверті.22 В вузеньку шпарочку, замість вікна,У вежі, що Голодною зоветьсяТа багатьох ув’язнює вона,25 Я бачив, місяць безліч раз дереться,Коли злий сон душі порушив стан, —Повівши, що зазнать нам доведеться.28 Приснився цей мені владар і пан,Він вовка гнав з вовчатами на гору,Що Лукку затуляє від пізан.31 Спустили і хортів, порвавши швору, —Усі Гваланді, та й Сісмонді всіЙ Ланфранкі мчали в цю жахливу пору,34 Та й знищили в безжальності усійЗ малими й батька, що звивався диба;В крові ходили, наче по росі.37 Я підхопивсь, і стисла горя глиба,Бо плакали вві сні мої малі,Також ув’язнені, й просили хліба.40 Жорстокий ти, коли свої жаліСловами кількома лише обмежив,Не плакав, – та чи й плачеш взагалі?43 Попрокидалися, і кожен стежив,Коли тюремник принесе обід,Але той сон усім серця бентежив.46 Аж раптом чую, забивають вхідСтрашної вежі; мовчки подививсяЯ на синів і скрив розпуки слід.49 Відчув, що в камінь я перетворився,Вони ж стогнали; Ансельмуччо мійСпитав: «Чого ти, батьку, засмутився?»52 Та я не плакав. У журбі німійПросидів день і ніч, поки прекраснеЗійшло світило у красі своїй.55 Блідий світанок, що сяйне і згасне,В сумну пробравсь темницю, і я вздрівВ них чотирьох своє обличчя власне, —58 Собі я руки в розпачі вкусив.Гадавши, що я голод за всіх важчеТерплю, вони, підвівшись із кутів,61 Сказали: «З’їж нас, батьку. Це найкраще,Коли ти відбереш життя у нас.Нехай воно іде на щось путяще».64 Щоб не смутить їх, мій відчай пригас.Ще день і ще без їжі, без вологи.Чом не розверзлась нам земля в той час!67 А на четвертий день мій Гаддо ногиМої до себе пригорнув щільнішІ простогнав: «Дай, батьку, допомоги!»70 І він помер, і, як мене ти зриш,Я зрів їх смерть, – а був же кожний молод!Смерть в п’ятий, шостий день – і не пізніш.73 Осліплий, мацав я камінний холод,Звав кожного, – і кожний був мертвяк,Аж поки горе переміг злий голод».76 Замовкнувши, накинувсь неборакНа вбогий череп знову й ну глодатиЗубами гострими, як у собак.79 О Пізо, ти ганьбиш весь край багатий,Де наше «si» так солодко бринить!Сусіди не спішать тебе карати,82 То хай Капрайя і Горгона вмить,Немов дві греблі, встануть в гирлі Арно,Щоб весь твій люд у хвилях потопить!85 Хоча граф Уголіно вмер немарне,Бо, зрадивши тебе, він замки здав,Але дітей морити – це ж почварно!88 Покайсь, мала фіванко, і прославМалечу – Угуччоне та БрігатуТа ще тих двох, що в пісні я назвав.91 Ми вже в долину сходили покату,На грішних іншого уже зразкаІ навзнак перекинутих багату.94 Сам плач їх плакати не допуска,І біль, що набігає їм на очі,Назад верта, і мука знов тяжка,97 Як витекти сльоза з очей захоче,Ледь на студене вийде прикриття,То забралом криштальним заклубоче.100 Хоч в холоді згубив я всі чуттяІ вже ніяких форм, ні барв, ні літерНе міг би, мабуть, розрізнити я,103 Мені здалось, що почуваю вітер,Тому я: «Вчителю, це б звідки йшло?Бо тут же пари й слід хтось ніби витер».106 І він: «Пожди, хоч би там що було,Вже скоро твої очі з прямотоюЗ’ясують цього вітру джерело».109 А хтось із скутих холодом і тьмоюГукнув: «Хіба ви, душі, злі такі,Що вас послали до низького звою!112 Ви тягарі зніміть з очей важкі,І погляд знов нехай сльозою присне,Поки не вернуть холоди бридкі».115 І мовив я: «Тобі зроблю корисне,Скажи ж, хто ти, і хай тягар веригІз криги, як збрешу, мене притисне».118 І він сказав: «Я брат той Альберіг,Що злі плоди в саду ростив, упертий,Й ужинок має фініків – не фіг».121 «О! – з подивом гукнув я. – То вже вмер ти?»І він: «Та не обходить це мене,Чи дано тілу час життя чи смерті!124 Одне лиш діло тут нам і ясне,Що душі падають до ТоломеїРаніш, як нитку Атропос утне.127 Щоб ти охочіш з ямини моєїЗнімав цю непрозору пелену,Знай, що душа як зрадить, то до неї130 Як і зі мною стало, в мить однуУ тіло входить біс в лихій погрозі,Душа ж викочується в глибину,133 В криницю, не спинившись на порозі.Тут не вважають мертвим і того,Можливо, хто заклякнув на морозі.136 Коли з землі ти, мусиш знать його:Це Бранка д’Ор’я; хто із нас не знаєЦього сусіду з давнини свого!»139 «Боюсь, – сказав я, – правди тут немає:Цей Бранка д’Ор’я зовсім ще не вмер.Він їсть, і п’є, і спить, і вбрання має».142 І він: «До Ляхолапових озерТуди, нагору, ще тоді не вийшовМікеле Дзанка, де сидить тепер.145 З близьким я родичем місця полишив,Де віддавались радощам стільком,І вже надіями себе не тішив.148 Тепер мерщій звільняй мій зір цілком!»Йому ж орбіти я не зчистив очні:З ним найшляхетніш – стати селюком.151 О генуезці, розуми порочні,Чого ще на собі вас держить світ?Чому не пожирає вас, збиточні?154 Я з тим, хто сто пройшов решіт і ситВ Романьї, бачив одного, в якогоДуша давно вморожена в Коціт,157 А тіло на землі вдає живого.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1 «Грядут хоругви к нам владики Ада»Все ближче; подивись лишень на знак, —Сказав учитель, – де його громада».4 І як, коли б у хмарах день поблякЧи відійшов би з нашої півкулі,Ледь бачимо здаля верткий вітряк, —7 Побачив я будову в свисті й гуліЙ сховавсь од вітру за вождя в імлі,Немов у найнадійнішій притулі.10 Люд грішний в неймовірному числі —Аж лячно в римах це віддать словами, —В льоду стирчав соломинками в склі.13 Хто лежачи, хто випроставшись прямо,А хто сторчком, ногами догори,Або упершись в маківку п’ятами.16 Коли без слів прийшли ми до гори,Учитель, показать мені схотівшиТого, хто гарним був у час старий,19 Ступив набік, мене вперед пустивши,«Ось Діте, – мовив він, – і ось той рів,Де ти подужчаєш, все оглядівши».22 Як раптом захолов я й остовпів,Читачу, не питай: я весь стенувся,Розповісти – не вистачило б слів.25 Не чувсь я мертвим, та й живим не чувся.Збагнеш ти й сам, що я переживав,Коли й життя, і смерті враз позбувся.28 Володар найсумнішої з державБув до середини грудей в крижині.Гігантові я б скорше дорівняв,31 Аніж гігант руці його єдиній;Тепер вже можеш сам ти справу здать,Який він весь, умерзлий у льодині.34 Якщо він на Творцеву благодатьЗвести смів погляд, повний люті й крові.То скільки зла від нього треба ждать!37 Я з подиву позбувся навіть мови,Побачивши на ньому три лиця!Той вид, що спереду, – увесь багровий,40 Два інші йшли від шийного кільцяЗ обох боків і, пересікши міру,Сягали десь під кучмою кінця.43 З них правий вид мав барву жовто-сіру.Коли ж пройти до водоспадів Ніл,Побачиш лівого обличчя шкіру.46 Над кожним височіла пара крил,Таких же самих розмірів потрібних.Я в морі не здибав таких вітрил49 Безперих, на кажанячі подібних.Махаючи весь час на цілий світ,Вітрів він троє створював осібних,52 Що обвівали без кінця Коціт.І річка аж до дна вся прохолола:Сльозами сходив він на шість ланит,55 А кожна з пащ, мов терниця, мололаПо грішнику, – щоразу об колиДуша стражденна тіпалася гола.58 Передній ще жахливіші булиТакі тертя під скреготи зубовні,Що дерли шкіри кусень чималий.61 «Той, угорі, що терпить кару вповні, —Сказав мій вождь, – то Юда Іскарйот,В зубах он голова, а решта – зовні.64 А в тих обличчя видно без турбот:У чорній пащі ти он бачиш Брута, —Він корчиться увесь, та зціпив рот.67 А в Кассія статура краще скута.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.