Їжа. Італійське щастя

На пленарній зустрічі, як правило, Петріні завжди виголошує основну промову. І кожна нова промова містить в собі знаки змін, що стались у наступні два роки. 2004 року Петріні апелював до суспільних почуттів публіки: «Справжні аристократи – селяни». У 2006 р. він загострив вікову проблематику: «Головне – залучити до нашого руху молодих. Закарбувати, зберегти і передати, забезпечити спадкоємність». 2012 року Петріні спілкувався вже з цими «залученими» молодими: технології, новаторство, відео- та фоторобота, створення інтернетних мереж, спрямованість на майбутнє.

Робота «Слоу Фуд» широко висвітлюється в мас-медіа і сприймається привабливою для маси населення, пробуджує в людях моральну свідомість і сприяє соціальному замиренню. Така кулінарна демократія в світі, що пережив крах правих і лівих ідеологій, є продовженням політики іншими засобами, засобами віддалення людини від промислових лобі і транснаціональних компаній.

Нині організація поширилась далеко за межі Італії. У ній сто тисяч членів (дані 2014 р.). В Італії кожне відділення називається «condotta» (ділянка) або «presidio» (президія), а в світі за межами Італії – «convivium» (бенкетний стіл). Представництва «Слоу Фуд» є в ста семи країнах світу.

В рамках цього руху створений «ковчег смаків». Вдала назва! З кожної пари створінь можна розмножити плем’я! У ковчег приймають смаки аж ніяк не тільки італійські, хоча з Італії станом на 2014 рік зібрано чимало смаків, що потребують допомоги, – 557.

Найславетніший в Італії фотохудожник, Олів’єро Тоскані, сфотографував деякі продукти (з Італії нубійський часник, белунське просо, соранську квасолю, ґарфан’янську ковбасу бірольдо, сушену ікру з Орбетелло, сир з молока лангської вівці, морську сіль з Трапані і навіть дуже загадкову «мадонійську манну» – і чимало продуктів з інших країн), зробивши їхні зображення так, наче то портрети людей. А саме портретами уславився Тоскані, він – провідний фотограф найяскравіших (і скандальних) рекламних кампаній, наприклад «Бенеттона», де черниця цілується зі священиком, чорна жінка годує грудьми біле дитя, де на сорочці – реклама модного одягу! – проступає кров убитого солдата колоніального війська… Тоскані завжди реагував на небезпеки, що загрожують світу і світовій моралі. Він створив для «Бенеттона» портрети людей, засуджених до страти; для «Слоу Фуду» – портрети приречених на зникнення продуктів. Можна зробити висновок, що небезпека, яка загрожує барвистому і уразливому світові їжі, в уявленні фотохудожника прирівнюється до великих нещасть нашого перевантаженого світу і часу.

Робота «Слоу Фуд» спрямована проти стандартизації смаків, на інформування споживачів, на збереження традицій, на біорозмаїття. Метою організації є також захист традиційних структур та місць, де в минулі часи вдало готували їжу упродовж багатьох століть чи бодай десятиліть.

«Слоу Фуд» заохочує відновлення старовинних ресторанів. Організовує курси, влаштовує дегустації, виряджає у мандрівки. На місцях діють приблизно тисяча відділень у п’ятдесяти зарубіжних країнах і п’ятсот підрозділів в Італії. Видавництво «Slow Food Editore» випустило за двадцять п’ять років понад сто оригінальних книжок, серед яких бестселер «Остер Італії». Рух публікує також періодичні видання «Slow» і «Slowfood».

На підсвідомому рівні слово «повільний», що виступає назвою, здатне заронити в голову уявлення про якісь неймовірно плавні, хтиво-гурманські бенкети, зі смакуванням кожного мікрограна коштовної їжі. Взявши участь у «слоу-фудських» обідах і вечерях, можна впевнитись, що їда як така аж ніяк не супроводжується жодною слиновидільною демонстративністю. Повільним є не смакування, а, скажімо, змітання крихт зі скатертини або очікування миті, коли нарешті принесуть судки з їжею. Головне в цих зустрічах – не прагнення потішити своє черево, не те, що в давнину іменували «гортанобіссям» (за Далем – церк. «ненажерливість». – Пер.), а геть інше: зустрічі, бесіди за їжею. У траторіях і ресторанах «Слоу Фуд», як у літературних кафе, обговорюється багато всього з сфери культури. Їда перемежовується публічними промовами і виступами – виходить неспішно. А їдять всі з нормальною швидкістю.

Що ж до діяльності, то працює організація «Слоу» дуже швидко. З 1996 року в ритмі бієнале проводиться виставка-конгрес «Салон смаку» («Salone del Gusto») в Турині. У ті роки, коли немає «Салонів», є ярмарок «Cheese», присвячений сирам. Він займає всі вулиці, всі площі п’ємонтського бургу Бра, де розташована штаб-квартира організації «Слоу Фуд». Свято «Cheese» в Бра – це величезний захід, подібний до мега Саґри (див. розд. «Саґрa»).

З жовтня 2004 року щодва роки в Турині одночасно з «Салоном смаку» відбувається конференція, унікальна за концепцією і за складом залучених учасників. Називається вона «Земля-Мати» («Terra Madre»), і сенс зустрічі полягає в тому, щоб зібрати справді світову спільноту тих, хто пов’язаний з виробництвом їжі, з розв’язанням проблем голоду, з охороною довкілля та екологічної рівноваги планети. Тих, хто занепокоєний якістю, культурою, хто ставиться до основної сфери людського побуту діяльно і практично – або, навпаки, споглядально і теоретично, застосовують сили до того, щоб додати матеріалові історичної та антропологічної глибини.

У першій конференції «Terra Madre» брали участь п’ять тисяч делегатів зі ста тридцяти однієї держави земної кулі. Приїжджих учасників влаштовували в приватних будинках П’ємонту, Лігурії, Ломбардії і Валле д’Аости. Організаційна підтримка – 1250 волонтерів з Італії, без ліку добровільних об’єднань з усього світу. На форумі проходять семінари: «Місцеві торгові марки», «Гастрономічна освіта», «Традиції алкогольних напоїв», «Сертифікація органічного виробництва».

Сертифікування продукції у районах і країнах, де торгівля не розвинена і куди наїжджають у гонитві за несертифікованими товарами спритні перекупники – питання не зайве, а суспільно вагоме. Не дивно, що голова руху «Слоу Фуд» Карло Петрині, який надає фермерам світу значні нові суспільні можливості, отримав свого часу від журналу «Тайм» титул «Людина року».

Чого вже домоглися активісти руху? Спромоглись врятувати рідкісне виробництво вина «Шакетра» в лігурійському заповіднику Чінкве Teppe. Зуміли відновити в П’ємонті популяцію каплунів з Мороццо, в Вальтелліно – гречку Валле д’Аости, в П’ємонті – капраунську ріпу, на Сицилії – зелену зимову поросячу диню, в Кампанії – сливовидний помідор «Корбара» (Corbara).

Що нині на порядку денному? Порятунок сиру «Ґраноне» з Лоді, яким захоплювались Казанова і Дюма-батько, ковбаси «Сан Бенедетто», пропеченої під згасаючим вугіллям, горбатого парила – «Кардона» з Ніцци Монферрато, без якого неможливо готувати п’ємонтську спецстраву «банья кауда» (bagna cauda), шинки з Сауріс, яку коптять упродовж місяця в буковому диму, сушеної «ботарги» (кефалевої ікри), яку в’ялять на солоному вітрі на Сардинії в Кабрас, шинки «козяча скрипка» з Вальк’явенни, яку настругують, поклавши на плече і притримуючи підборіддям. Треба рятувати чорну селеру з Умбрії і фіолетову спаржу з Альбенги, сірчану квасолю з Вальд’Арно, бронзову цибулю з Монторо, червоний часник з Нубії, солоний сир з Нурсії, ковбаски «геніталії мула» з Кампотосто, а також «бірікокколо» (гібрид сливи й абрикоса) з Романьї і сочевицю з Устіки. Рух займається також відновленням виробництва ломбардського сиру з молока «кози-блондинки» (Capra Bionda) з Адамелло. Сир називається «фатулі». Сьогодні його виробляють щонайбільше п’ятсот кілограмів на рік.

Раннім практиком такої політики був Луїджі Веронеллі, екзотична особистість, один із творців італійського гастрономічного коду, незламний борець за ідеали гурманства. Він помер у листопаді 2004 року – а всього за кілька тижнів до смерті, у день свого сімдесятивосьмиліття, проводив одну зі своїх звичайних акцій протесту: сидячий страйк в апулійському порту Монополі на знак незгоди з імпортом через цю гавань не надто якісної маслинової олії [див. розд. «Маслинова олія»].

Веронеллі – філософ за освітою, видавець газет і часописів, присвячених матеріальній культурі в Італії. Він атестував себе «l’anarcoenologo» – «анарховинологом». Щоб обороняти італійську (і не тільки) кулінарну традицію від глобалізації, він ладен був застосувати будь-які екзотичні та екстремальні засоби. Веронеллі був автором епатажних, неймовірно цікавих творів: «Забороняється забороняти. Тринадцять рецептів для різних несмаків»,[51] «Слова землі. Підручник для винодисидентів і гастрореволюціонерів»,[52] «У пошуках втраченої їжі. Путівник по смаках і по гурманських мистецтвах».[53]

Веронеллі підготував як відповідальний редактор важливі для нашої теми книжки: «Велика кухня»,[54] «Їсти й пити по-італійськи».[55] Його заклики до бурі в склянці вина, до революції, яка була б не аскетично-лютою, як більшість революцій у світі, а, навпаки, вершилася б у дусі загального уласкавлення їжею [див. розд. «Саґра»], дещо нагадували революційні проекти флорентійця Коррадо Тедескі, який у 1953 році заснував Національну партію флорентійского біфштекса, єдиним ідейним принципом якої була «боротьба за такий громадський устрій, за якого кожному громадянину буде забезпечено біфштекс у 450 г вирізки щодня» (про нього докладніше буде розказано в розділі про кухню Тоскани).

2004 року успішний менеджер з того ж таки Турина Оскар Фарінеллі запатентував права на торговельну марку Eataly. Це нова концепція – якісне харчування в руслі «слоуфудського» напряму і нововідкритих кулінарних традицій. Відвідувач або збирає в кошик все, що подобається, або сідає за стіл у супермаркеті між рядами продуктів, тицяє пальцем у рибу або в ріпу, і за деякий час йому виносять це вже приготованим, у вигляді, придатному для приємного споживання.

Фарінеллі – успішливий менеджер – купив зареєстрований кимось про запас (красива назва) у 2000 році домен і торгову марку і створив потужну компанію з порожньої скриньки. Перший торговий комплекс був відкритий 2007 року в Турині, в тій області, де було вигадано весь рух «Слоу Фуд», в приміщенні старої фабрики Карпана, за два кроки від переобладнаного для виставок колишнього головного корпусу «Фіат». У цехах тепер відтворені і сільський базар, і старовинна сироварня… Ці бізнес-вчинки понад усе ще й приклад раціонального застосування покинутих промислових будівель!

18 березня 2014 року відкрився такий заклад Еаталі в Мілані (це місто, що традиційно не довіряє П'ємонту, опиралось найдовше…) Між цими подіями – Флоренція, Лос-Анджелес, Торонто, Лондон, Стамбул, Рим, Арабські Емірати, Японія і ресторани круїзних лайнерів MSC.

Валле Д’Аоста

Про Аосту один із представників правлячої династії Савойя, Емануїл Філіберт Залізноголовий (XVI ст.), казав: «Це місце нам не підпорядковується, як решта Італії. Тут все особливе». Найдивовижніше в цьому те, що Аоста – єдина з областей, яка споконвіку була васальною вотчиною Савойських монархів, їх особистим володінням. А решта областей Італії, навпаки, охоче підпорядковувалися савойцям, хоч і не були зв’язані жодною васальною клятвою.

Неймовірно, наскільки Італія далека від монотонності. Це можна бачити з її околичних областей. Утім, майже всі області в ній окраїнні… У Валле д’Аоста і мова, і кулінарія – абсолютно не італійські. І розповідається про Аосту переважно в книжках з історії Франції. Аоста настільки ж офранцужена, наскільки понімечені Трентіно і Альто Адідже (Південний Тіроль).

Валле д’Аоста – маленька нескорена гориста країна (населення – 130 тисяч). У доісторичні часи тут мешкав войовничий люд – саласи. Він не дався навіть римлянам, ущент розбив у другій половині II століття до н. е. військо Аппія Клавдія Пульхра, і лише в 25 році до н. е. консул Авл Теренцій Варрон Мурена, аж ніяк не силою, а хитрістю, зумів їх зломити. Саласів захопили в римський полон усім гамузом (36 тисяч людей, включаючи жінок, немовлят і старих) і повивозили на римські ринки, розпродаючи як рабів.

Спорожнілу область мстиві римляни назвали «Августа Преторія», звідси і сучасна назва – Аоста. У 25 році до н. е. там було побудовано стольний град Августа (Аоста), з римськими арками й акведуками. У місті з давніх-давен побутували доволі спартанські звичаї. Головний щорічний ярмарок Св. Орсо (Святого Ведмедя), скажімо, проводився у «дні дроздихи» (i giorni della merla) 30–31 січня – найхолодніші дні року. В усіх інших містах мешканці воліють не витикати носа на вулицю. А в Аості саме в ці дні розгортається привільна вулична торгівля для тих, у кого стане мужності протистояти лютій холоднечі.

Фольклор Аости сповнений вигадливих казок про бісів, над якими місцеві герої, щоправда, неодмінно брали гору. Таким народним героєм-захисником є святий Мартін. Він зумів обдурити диявола: підсунув йому крижаний млин, що взимку молов, а влітку розтанув.

Неговіркі, вольові характери виковувалися у цьому районі. Звідси родом славетний місіонер св. Бернард Ментонський (початок XI ст. – 1081) – не плутати з ідеологом Хрестових походів св. Бернардом Клервоським (1091–1153). Звідси родом також св. Ансельм Кентерберійський (Аоста, 1033 – Кентербері, 1109) – місіонер і будівничий славетного абатства в далекій від його рідних пейзажів Англії. В Англію, крім Ансельма, занесло також чимало інших вихідців цього краю. Адже Аостою проходив до перевалу Святого Бернарда, а тоді тягнувся через Європу до Англії Францигенський прочанський шлях – місце дії Чосерових «Кентерберійських оповідань» [див. розд. «Прочани»]. Тим самим шляхом їхав також Еразм Роттердамський, подумки складаючи своє послання Томасу Мору:

«Нещодавно я повертався з Італії до Англії, здолавши увесь той шлях верхи на коні. А щоб не марнувати часу на теревені з неуками, обмірковував спільні наші студії та згадував друзів – вельми вчених і вельми приємних, – яких тут маю. Серед них тебе, мій Море, я згадував найчастіше!..»[56]

Райським куточком і його небагатьма мешканцями володіли за раннього Середньовіччя бургундці, а з XI століття – савойські графи, що ладнали з населенням завдяки статуту про вольності, «Carta delle franchigie». Статут був виданий у XII столітті «другом комун» графом Фомою I, доповнений Фомою II і Амедео V. Ніхто не займав аскетів-вальденсів6,[57] що з XIII століття засіли в ущелинах Аости і мешкають там по нинішній день. Проте Аоста бунтувала неодноразово, скликала кілька асамблей Генеральних штатів і, нарешті, при укладанні нинішньої італійської конституції 1948 року таки виговорила для себе статус територіальної автономії.

Кухня тут не така різноманітна, як в інших частинах Італії. Причина монотонності – брак рівнин. Гори, гори, гори… Область схожа на високе листкове тістечко. Цю вертикальність місцеві жителі використовують комерційно, обладнавши рай для туристів. Від замку до замку, від скайліфта до скайліфта, Аоста – вся суцільний рух. Хто приїжджає взимку – ковзає донизу на лижах, хто приїжджає влітку – видирається вгору з альпенштоком.

Посередині, по улоговинах, тягнуться важливі торгові шляхи до Франції і на північ Європи. В міру горизонтального просування – на кілометр ближче до кордону, на кілометр далі – різняться місцеві звичаї. Але головна різноманітність спостерігається при просуванні вгору і вниз по вертикалі.

По вертикалі можна зі смаком набігатись найвідомішим у світі альпійським ботанічним садом «Парадізія» у долині Нонтеї, розташованому на висоті 1700 м над рівнем моря. Найвисокогірніший поверх Аости називають «дахом Європи» – там гори Гран Парадізо, Монтероза, Червіно, Монблан. Піднімаючись до цих вершин із низин, залишаєш лощини, цілковито віддані садівництву (води від льодовиків, що тануть, вистачає навіть у спекотне літо). Вище по сонячних пагорбах чіпляються виноградники. Далі шумлять плодоносні каштанові ліси, в яких незліченна кількість пасік (тут збирають найсмачніший у Європі каштановий мед). Вище каштанових лісів виростають хвойні, а вище рівня хвойних лісів розкинулись альпійські луки, де випасають молочних корів.

Найбільш типова тутешня їжа – «фондю» з сиру: розплавлений сир. Ця їжа, так само, як кава із спільної чашки, і винний ріг, що пускають колом, зближує людей.

Страва підігрівається на спиртівці, і співтрапезники занурюють сухарні палички в загальну миску, де пузириться розплавлений місцевий сир, а частіше – суміш розплавлених місцевих сирів.

Прямо біля пасовищ відкриваються входи в гірські гроти – ідеальні місця для визрівання елітних сирів. Тому на висотах Валле д’Аости найкраще за решту ремесел розвинене сироваріння. У сухому, схильному до добових перепадів температури кліматі спонтанно нейтралізується дія харчових грибків і паразитів, відбувається натуральне знезараження. Сир тут і виробляють, і витримують, і тут же вигадують сирні страви.

Іншими основними спецстравами Аости є хлібні супи з сиром.

Кухня цих місць не винахідлива. Свіжі фрукти, хліб, а з таких власне страв, що готуються (за винятком розплавленого сиру), заслуговують на вдячну згадку тільки груші «Martin Sec» у червоному вині з гвоздикою і збитими вершками. Їх варять у вині, витримуючи в грубі не менше години. Кладуть зверху вершки і вживають під чарку ґраппи.

СПЕЦСТРАВИ. СПЕЦПРОДУКТИ. СПЕЦНАПОЇСпецстрави

Перші страви: розплавлений сир «Фонтіна» з маслом і яєчними жовтками (fondue або fonduta). Теплу масу підчіплюють сухарними паличками або ллють на «поленту».

Другі страви: сарна або косуля по-вальдостанськи (шматки стегнової частини або філе, замариновані, потім тушковані, а тоді ще й смажені на решітці), а також карбонад зі свинячої солонини, нарізаної кубиками, з цибулею, сіллю і перцем. Його тушкують по кілька годин на вугільному жарінні. Вальдостанська котлета – телячий биток, обкладений сиром «Фонтіна», обгорнутий скибками вареної шинки, умочений в яйце, обсипаний сухарями і після цього засмажений. Гірська форель «іn саrріоnе» («як короп»): засмажена великими шматками, після чого замаринована в оцті.

Надзвичайно специфічною є оригінальна вальдостанська кава. Її змішують з ґраппою та лимонною цедрою і подають з палаючим цукром та спиртом у великій дерев’яній чаші з кількома носиками. Називається така чаша «Кубок дружби». Братаючись, усі п’ють по черзі з окремих носиків.

П’ють найміцніше «vin brûlé alla gressonara» (палене вино за способом Ґрессоне: зварене зі шкуринками чорного хліба, з цукром, вершковим маслом, корицею, гвоздикою і мускатним горіхом і проціджене крізь сито). Випити взагалі в Аості люблять. Це либонь єдине місце, де можна зустріти те, що ми вважали винятковою приналежністю Грузії: оправлений у срібло ріг гірського козла, яким користуються лише в один спосіб – осушують його. Поставити на стіл недопитий ріг, як відомо, не уявляється можливим, з огляду на особливості конструкції.

Спецпродукти

Сир «Фонтіна». Сир «Тома» з Ґрессоне Сан-Жан, що виробляється на висоті 2200 м зі свіжого молока (отже, тільки влітку) і витримується не менше року. Яблука ранет «Валле д’Аоста»; груші «Мартен». Каштановий гірський мед.

Спецнапій

Ґраппа святого Бернарда у пляшечках на ошийниках пошукових собак.

Євреї

Перші євреї оселилися в Римі в 161 році до нашої ери, коли Юда Маккавей вирядив послів шукати допомоги імперії проти об’єднаних армій греків і сирійців. Посольство було численним і затрималося у Римі на тривалий час. Згодом, уже після зруйнування римлянами в 70 році нашої ери Єрусалимського храму, до Рима прибула перша хвиля біженців і ще більша кількість полонених рабів-євреїв, захоплених римлянами в битві. Їх сумний прохід у тріумфальній процесії, під величезним семисвічником (він був відвойований у євреїв, зрозуміло, як трофей) зображений на барельєфі арки Тита в Римі (I ст. н. е.).

З бранців укупі з біженцями й сформувалась єврейська спільнота Рима. З цієї причини італійські євреї не належать до жодної з двох найбільших гілок світової діаспори – ні до сефардів (які пройшли через Іспанію), ні до ашкеназі (які пройшли через Німеччину). Італійські євреї – окрема спільнота. Саме вони виступили першими провідниками християнського вчення в Італії.

У IV столітті єврейська громада Рима налічувала сорок тисяч осіб і населяла район за Тибром – Трастевере. Євреї мешкали тоді в Римі на рівних правах з іншими громадянами, ізоляція від християнського населення їм жодною мірою не нав’язувалася, скупченість мотивувалась культурними та побутовими традиціями, як це трапляється в інших національних громадах. Так і велось аж до 1492 року. А в той рік, саме коли Христофор Колумб, виходець з єврейського сімейства, на кораблях під іспанськими прапорами відкрив Америку, королівське подружжя Фердинанд та Ізабелла Католицькі вигнали євреїв з Іспанії. Чимало з них потяглись до Рима, куди кликали їх одновірці, цілком комфортно влаштовані, хоча й стурбовані зростаючою неприязню з боку сусідів-католиків.

З прибуттям неочікувано великої кількості іспанських іудеїв єврейська громада стала такою численною і звідусіль помітною, а ідейна атмосфера в середині XVI століття, в часи Контрреформації, стала такою нетерпимою, що ніхто особливо не здивувався, коли найкращий друг інквізиції папа Павло IV (той самий, що хотів знищити грецькі та римські статуї за пропаганду язичництва) в запалі боротьби з іновірцями наказав відгородити всіх євреїв від нормального міського життя і загнати їх у резервацію навпроти Капітолійського пагорба, коло портика Октавії, поруч з площею, де вранці вирував величезний римський рибний ринок. Виходити їм відтепер дозволялось тільки вдень, а вночі троє воріт гетто замикалися на важкі засуви і міські стражники пильнували прохід.

Для євреїв коротке, але виразне правління папи Павла IV (1555–1559) було рівнозначне краху всього їхнього багатовікового способу життя. У своїй буллі «Cum nimis absurdum» Павло IV назвав «абсурдним» той факт, що євреї чомусь вважаються рівними християнам. «Абсурдно і непристойно, що євреї, за їхню провину засуджені Господом до вічного рабства, можуть проявляти таку невдячність і нахабство, що не тільки проживають серед християн, а й поблизу їхніх церков і не відрізняються одягом…»

Цих чотирьох років вистачило на те, щоб римських євреїв запроторили в гетто на наступні три століття. У них відібрали будинки і набуте майно, позбавили багатств і життєвого простору. Лише в 1870 році, коли Папська область була відбита військовою силою і нарешті увійшла в Об’єднане Італійське королівство, євреям було дозволено вільно пересуватися по півострову, інакше кажучи, там скасували межу осілості.

А в XVI столітті членам юдейської громади Рима довелось міняти звички і весь устрій життя. І все ж, як з’ясувалося, новий побут, сповнений прикростей, дав римським євреям нагоду і можливість вигадати винахідливу кухню, яка геніально увібрала в себе споконвічні римські традиції, зуміла їх збагатити і знову віддати Риму в новому, оригінальному втіленні. У наше століття різницю між головним римським рестораном єврейської кухні («Піперно») і сусіднім з ним рестораном міської римської кухні («Джіджетто») вміють визначати тільки знавці. Два ресторани розташовані на відстані лічених метрів, у них майже однакове меню, в римському – більше тушкованого м’яса, в єврейському – оригінально оброблених овочів, проте за рівнем насолоди – абсолютно незрівнянної, – яку отримуєш від тамтешніх обідів і вечер, обидва ці заклади цілком співвідносяться між собою.

Утім, не вся Італія становила собою край, де євреї могли селитися у своїх одновірців. У 1492 році – на момент вигнання євреїв з Іспанії найхристияннішими королями – Сицилія була іспанським домініоном. Тому віце-королі Сицилії, підкоряючись наказу з великої землі, прогнали з острова всіх сицилійських євреїв, і ті покинули свої домівки впродовж трьох обумовлених місяців. Залишивши Сицилію, євреї провели ради старійшин за кількасот метрів від острова – у Реджо Калабрія, після чого вирішили за порадою одного розумного рабина в повному складі рухатися до Рима. У результаті цього римські кулінарні розкоші, і до того невимовні, збагатились компонентами сицилійської кухні: баклажанами в найрізноманітнішому приготуванні. Баклажан по-італійськи – «melanzana», а на сицилійському діалекті він зветься майже так само, як ми називаємо його рідною мовою: «berenjena».[58]

Баклажан зазнав остракізму у теоретика кулінарії П’єро Андреа Маттіолі (1557): «… неблагородна городина; її неблагородно смажать у маслиновій олії з сіллю і з перцем, як це робиться з грибами».[59] За поданням Антоніо Фруґолі (1631), баклажани «належить поїдати лише підлим людям або ж євреям».[60] Трохи інакше сприймає досвід сусідніх нацменшин агроном Вінченцо Танара (1644), який гадає, що саме тому якийсь продукт (скажімо, баклажан) вартий уваги, бо його шанують навіть перебірливі євреї: «харчування сільське… і чудове для сімейного столу, бо вважається за добре навіть євреями».[61]