Настане день, закінчиться війна…

– Кого залишаєте замість себе?

– Драгун Віхоть, – відповів Засмужний.

– Ви вільні. І зробіть так, щоб мені не довелося шкодувати за своє рішення.

Теодор Засмужний повернувся і швидкою ходою попрямував до свого намету.

Зрештою, зібрався він швидко і не встиг годинник показати п’яту годину, як розташування полку залишив вершник. Він пустив коня легким бігом, перетнув невеличкий потічок, що був природною північною межею табору і зник серед дерев. Теодор час від часу підганяв кобилу, бо дорога додому була не такою вже і близькою, як він переконував полковника.

Спочатку Засмужний хотів пуститися навпростець, але, розумно зваживши, повернув на об’їзну, перевірену дорогу, що вела через Магерів.

Осінь цього року виявилася хоч і холодною, але все ж сухою, тому дорога була тверда і їхати нею було легко.

Періодично міняючи алюр, Теодор досить скоро побачив зліва містечко Магерів. Тепер до рідного села було недалеко.

Але лише біля сьомої години Засмужний порівнявся з церквою. Від радості він навіть зупинив коня, зняв з голови шолом і перехрестився. Теодор знав зі слів брата, що ще півроку тому упокоївся добрий пастор отець Іоанн Гавришкевич і зараз парохом служить Михайло Посікира.

Хоч як хотілося Теодорові зайти у таку рідну церкву, він все ж розумів, що головне, ради чого він приїхав, не це. Тим більше що вечірня вже закінчилася і люди розійшлися. Тому Теодор надів шолома, пришпорив Карту і галопом помчав до рідної домівки.

Село залишилося позаду, і вершник виїхав на польову дорогу. Обабіч пустували зібрані поля. Людей на них не було, тому Теодор одразу замітив попереду самотню дівочу постать, яка повільно йшла у тому самому напрямку, що і він. Заінтригований, хто б це міг бути, драгун пришвидшив крок і невдовзі порівнявся з дівчиною, яка від несподіванки відсахнулася. Обоє зупинилися. Дівчина з деяким острахом дивилася на озброєного вершника, а Теодор напружував пам’ять, намагаючись згадати, де ж він її бачив. Здогадка блиснула миттєво.

– Провалитися мені на цьому місці, якщо це не Палазя! – вигукнув він.

Це дійсно була Пелагея Панько, сестра Настуні. За ці два роки, поки Теодор не бачив її, дівчина підросла, перетворилася на справжню красуню. Вперше юнак подивився на неї як на жінку.

Палазя зашарілася і опустила очі.

– Невже не впізнала? – здивувався Теодор.

– Чому? Звичайно, я впізнала вас, – нарешті спромоглася на відповідь дівчина.

Це розвеселило Теодора.

– А відколи ми перейшли на ви?

Він зіскочив на землю, перекинув вуздечку коневі через голову. Тепер перед дівчиною стояв стрункий високий драгун у повному обмундируванні, тільки важка гвинтівка кріпилася до сідла разом з сумками для їжі і набоїв. Мимоволі Палазя замилувалася сусідом.

– Ми ж з тобою як-не-як рідня, – продовжував він. – Тому давай без твого ви. Згодна?

Дівчина тільки кивнула головою.

– От і чудово! Ти чому сама ідеш?

– Я була на вечірні, – сміливіше відповіла Палазя. – Отець попросив нас декількох залишитися, щоб прибрати в церкві. А решта пішли раніше. А ви… Ти додому?

– Так, нарешті відпросився у командирів. Раніше ніяк не міг.

– А надовго?

– Якби-то. Завтра з самого ранку мушу бути в Добросині.

– Так швидко?

– Служба, – скромно, але з деяким значенням відповів Теодор.

– Тоді тобі треба спішити, щоб встигнути побути вдома, – занепокоїлася Палазя.

– Це правда, – згодився Засмужний. – Але ми, драгуни, не залишаємо дівчат одних у чистому полі. Тому якщо ми поспішимо, то я обов’язково приїду додому ще засвітла.

З цими словами він скочив на коня і подав руку дівчині.

– Я? – здивувалася вона.

– Не хочеш же ти, щоб я запізнився додому!? – посміхнувся Теодор і протягнув руку.

Палазя з деякою недовірою подивилася на високого коня, нахмурила брови й обережно підійшла до юнака. Той нагнувся і, схопивши її під руки, легко підняв і посадив перед собою.

– Ой! – злякано вигукнула Палазя і схопилася рукою за куртку Теодора.

– Вйо! – легко підігнав коня Теодор, і кобила рушила легким кроком.

– Впаду!

– А драгуни навіщо? – мимоволі повторив Засмужний полкову поговірку.

Йому було добре від того, що він повертається додому, що поруч сидить мила дівчина, що, зрештою, навіть погода сприяє цьому настрою.

– Коли ваш Йван розказав у селі, що ти служитимеш у драгунах, – говорила Палазя, – тебе одразу ж заповажали старі солдати, адже ніхто з них не служив там, де ти. Казали, що ти далеко підеш.

– Тільки не ми, українці, – охолодив її запал Теодор. – Але що це я? Хіба про це належить говорити з красивою дівчиною?!

Він не міг бачити, але Палазя зашарілася.

Як завжди буває у таких випадках, дорога проминула непомітно, і не встиг Теодор опам’ятатися, як в’їхав у село. Бажаючи якнайдовше не відпускати дівчину, Засмужний повернув на головну дорогу і підвіз Палазю до самих воріт. Він зіскочив з коня, допоміг злізти дівчині.

Їх уже помітили. То тут, то там з-за воріт чи паркану дивилися цікаві очі односельців. Краєм ока Теодор помітив не дуже привітний погляд Семка Проціва. Задоволений тим, що хоч так насолив неприємному сусідові, Теодор Засмужний хвацько підніс руку до шолома, усміхнувся, отримав усмішку у відповідь і легко скочив на коня.

– Но, рідна! – сказав він.

Карта, звикла розуміти свого наїзника з півслова, рушила з місця. До рідних воріт було зовсім близько, і Теодор невдовзі спішився знову. Озирнувся. Палазя стояла на тому самому місці і дивилася на нього.

Теодор востаннє помахав їй і відкрив ворота. Скрегіт дерев’яних воріт привернув увагу господарів. Неначе навмисне, на подвір’ї зібралася вся родина, тому появу несподіваного гостя сприйняли насторожено.

Але так тривало недовго. Майже одночасно усі впізнали Теодора. Брат Іван лише задоволено усміхнувся, мама, що йшла зі стайні з цеберком молока, з несподіванки поставила його на землю і сплеснула руками, а молодший брат Юрко з криком «Дорко приїхав!» кинувся до нього.

Теодор підхопив Юрка на руки і притис до себе.

– Виріс як! Га? – говорив він. – Справжній Засмужний!

Одинадцятирічний Юрко дійсно дедалі більше ставав схожий на покійного батька.

Теодор поставив молодшого брата на землю, бо в цей час підійшов Іван з мамою. Теодор нахилився і поцілував маму в руку. Притис до себе. Він відчув, як сльози мимоволі заслоняють очі: мами ставало щораз менше під одягом, здавалося, були лише кістки.

– Повернувся! – тільки і промовила Марта.

Привітання з братом було стриманим, по-справжньому чоловічим, але не менш щирим.

– Надовго? – запитав Іван.

– До ранку, – відповів Теодор.

– Ой, та то ж зовсім мало! – забідкалася мати. – Зовсім нічого!

– Служба, мамо! – пояснив Теодор. – Я сьогодні тут лише тому, що полк зараз на маневрах за Магеровом і до ранку відпочиває.

– А потім? – зі знанням справи запитав старший брат. – Знову у Львів?

– Ні. Нас переводять у Кам’янку Струмилову. Там і служитиму.

– Та це ж зовсім близько! – зрадів Іван.

Тим часом на порозі хати з’явилася Настуня. Теодор ще не звик до того, що вона його братова, і продовжував сприймати її звично, як сусідку. Правда, досить-таки кругленький животик Настуні підказував, що невдовзі і він, і малий Юрко стануть дядьками.

Драгун захоплено подивився на Івана і підморгнув йому.

– Чого ж ми стоїмо?! – занепокоїлася мати. – Ти ж навіть не виспишся!

– А я не спати приїхав, – відповів Теодор. – Додому!

Він передав Іванові вуздечку, підійшов до Настуні й обережно поцілував.

– Ну, здрастуй, родино!

– З поверненням, Дорку!

– Твою сестру бачив, Палазю. Дівкою стала. Заміж не іде?

– Не бере ніхто.

– Так вже і не бере? – засумнівався Теодор. – А сусід?

– Семко? – засміялася Настуня. – Та він же курдупель!

– Зате заможній курдупель! І батько війт!

– Не лежить у Палазі до нього душа! – сказала жінка і, хижо подивившись на дівера, несподівано запитала: – То, може, ти оком на неї кинув?

– Скажеш таке! – сердито відказав Теодор, але Настуня помітила у його словах награне.

Що ж, буде про що поговорити з сестрою завтра!

– Іване! – звернувся Теодор, щоб якось закінчити незручну для себе розмову. – Треба прилаштувати кобилу.

– Зробимо. Тільки забери увесь цей арсенал.

Звичними рухами Теодор познімав з сідла амуніцію і зброю, звільнив Карту від сідла.

– Незручне сідло, – професійно зауважив Іван. – Натирає коня.

– Не ти перший це помітив, – сказав Теодор.

– Тоді чому…

– Не міняють? А хто їх там у Відні розбере! Сказали їздити так – ми і їздимо, а що коні терплять при цьому, нікому до цього діла немає.

Іван повів Карту до стайні, де, почувши незнайомця, заржали коні, а Теодор, нарешті, зняв шолом. Він пошукав, де можна було б покласти його, і зустрівся поглядом з благальними очима Юрка. Не кажучи нічого, почепив шолом на голову молодшого брата. Голова зникла зовсім.

– Дорку, іди до хати! – нагадала мати. – Настуню, допоможи мені поставити щось на стіл.

Мама взяла відро з молоком і разом з невісткою зникла за дверима. Теодор почекав Івана.

– Господи! Добре як!

На ці слова брат відповів:

– Почекай, коли приїдеш назовсім. Тоді зрозумієш: все, що було з тобою раніше, залишилося в минулому і вже не повернеться. Вчені називають це депресією.

– А ти? – здивувався Теодор.

– І я також пережив це. А тобі, брате, буде важче.

– Чому?

– Я служив у піхоті. А ти у драгунах. Тобі важче повертатися до сільської роботи. Тим більше зі Львова.

– Ну, це ще довго. Ще рік. Він, кажуть, найдовший.

– Це точно, – згодився Іван. – То пішли до господи. А то мама знову розсердиться. Ти вже пробач, але я з Настунею зайняв твою кімнату.

– Пробачив. Живіть поки що. А там розберемось.

Юрко несміливо доторкнувся до його шаблі.

– Дорку!

– Ну?

– Можна, я побіжу до хлопців? – благально запитав він.

Старші брати переглянулися.

– Звичайно, у шоломі, – здогадався Теодор.

Юрко кивнув головою, від чого шолом накрив обличчя.

– Ну, біжи, – згодився Теодор. – Тільки поверни його мені до завтра, а то який я драгун без шолома!

Підтримуючи головний убір двома руками, Юрко кинувся на вулицю, де на поважній відстані вже чекали сусідські хлопчаки.

– Як він? – запитав Теодор.

– Нічого, роботящий, – відповів Іван. – Тільки вчиться не дуже. Пан вчитель каже, що неуважний на уроках. А я все-таки брат йому, а не батько! Ти б поговорив з ним. Може, тебе хоч послухає!

– Спробую, – непевно сказав Теодор. – Пішли до хати.

Брати загрузилися амуніцією і занесли її у сіни. Поклали на лавку. Теодор вибрав речовий мішок і гвинтівку і з ними зайшов у кімнату.

За час його відсутності тут майже нічого на змінилося, лише стало дещо затишніше і на стіні з’явилися два портрети. На одному з них (маленькому) Теодор впізнав себе. Він сфотографувався у березні одразу після того, як став ґефрайтером. Мама повісила знімок над своїм ліжком.

Другий, значно більший портрет висів на протилежній стіні. На ньому у військовій формі третього драгунського полку цісар Франц Йосиф Перший споглядав на життя своїх любих підданих.

(Брат Іван повернувся з війська переконаним прихильником цісарської монархії. Видно, унтер-офіцер 89-го піхотного полку був більш переконливим, ніж кадет Грегоре Кокулєску.)

– «Боже, буди покровитель, Цісарю, Єго краям», – прочитав Теодор перші слова гімну.

– Тобі не подобається портрет цісаря у нашій хаті? – здивувався Іван.

– Мені не цісар не подобається, а те, що крім нього тут вишу і я, і ду-у-уже гублюся поруч з ним, – відказав середній брат. – Зрештою, мені однаково, поки мене тут немає.

– А чого ти таку маленьку знімку зробив?

За цією суперечкою їх застала мати. Вона з невісткою ходила до комори, щоб набрати якоїсь їжі. Натомість Теодор поставив сумку на стіл і вийняв дві буханки армійського хліба. За формою вони дуже відрізнялися від тих, що пекли у селі, тому жінки з цікавістю їх оглянули.

– І ще…

Теодор поліз у внутрішню кишеню мундира і вийняв декілька банкнотів.

– Ось! Накопив дещо, – винувато сказав він. – Беріть. Це мені на службі не дуже знадобиться, а вам вони більше потрібні.

Час минав непомітно, але швидко. Вже повернувся з гульок Юрко й урочисто показав братові неушкоджений шолом; вже запалили гасову лампу, і світло від неї відкидало на стіни великі тіні; вже пішла відпочити змучена Настуня; вже лягла мама, що не хотіла відходити від сина, якого не бачила довгих два роки; вже вигнали спати наймолодшого брата, а Іван з Теодором все розмовляли і розмовляли. Здавалося, переговорили все, а щоразу несподівано виникали нові теми для розмов.

Зрештою Іван згадав, що Теодорові завтра рано вставати і що він все-таки старший брат, тому владним жестом завершив розмову й наказав відпочивати.

Москвофіл

Через якісь незрозумілі для нього обставини Теодор Засмужний прослужив у війську до середини грудня 1908 року. Як йому розповіли потім, усю осінь адміністрація Львова і командування 9-го драгунського полку (як, зрештою, й інших військових з’єднань імперії) готувалися до визначної дати: другого грудня виповнювалося шістдесят років правління цісаря Франца Йосифа Першого. Того ж дня усім військовим 9-го Галицько-Буковинського драгунського полку ерцгерцога Альбрехта урочисто вручили ювілейний хрест з профілем цісаря. А вже десятого грудня його викликав до себе обер-лейтенант фон Шлосман.

– От і підійшла до кінця ваша служба, ґерфайтер Засмужний, – сказав він. – Завтра зранку можете відбути додому. Сідайте!

Теодор Засмужний, з цього моменту вже демобілізований драгун, сів на запропоноване крісло.

Він ще не звик до новенької нагороди на грудях, тому час від часу скошував погляд на неї. Через стіл командир ескадрону мав таку ж медаль – золотавий хрест з барельєфом цісаря на трикутній білій з червоними смугами колодці. Правда, на грудях фон Шлосмана красувалася ще пара нагород, і найновіша скромно висіла останньою.

– Ви були хорошим драгуном і унтер-офіцером, Теодоре, – сказав фон Шлосман.

– Дякую, гер обер-лейтенанте, – відповів Засмужний. – Я вдячний вам за те, що три роки тому ви вибрали серед рекрутів саме мене.

– Я вибирав не вас, а рекрута, що відповідав певним критеріям. Що ж, я радий, що ви не розчарували мене.

– Бажаю вам, гер обер-лейтенанте, і надалі таких же рекрутів, – щиро сказав Теодор, на що фон Шлосман підвівся, обійшов стіл і зупинився перед вікном.

За склом на замерзлу землю падав лапатий сніг, покриваючи собою глухе провінційне містечко, яке чиєюсь високою волею стало їхньою домівкою.

– Не тільки ви покидаєте полк, Теодоре, – після деякої паузи мовив офіцер. – Я також залишаю Дев’ятку і це місто.

Це було неймовірно. За ці три роки Теодор (та й не лише він) так звик до того, що перший ескадрон асоціюється з обер-лейтенантом Францом фон Шлосманом, що новина його шокувала. З несподіванки ґерфрайтер підвівся.

– І куди… тепер? – запитав він.

– У Відень, – була відповідь.

Це могло означати лише одне: обер-лейтенант фон Шлосман отримав підвищення. Крім того, у дивізіоні говорили, що у столиці офіцер має багату наречену, єдину дочку якогось чиновника з військового міністерства, одного з численних представників дуже розгалуженої вітки династії Габсбургів.

Тобто обер-лейтенанта можна було привітати.

Але Теодор Засмужний пам’ятав субординацію і різницю між ним і офіцером, тому скромно промовчав.

Назавтра не лише він, але й усі драгуни, мобілізовані три роки тому, залишили Кам’янку Струмилову. Востаннє попрощавшись, драгуни розійшлися по своїх домівках. Румуни разом з Засмужним, Віхотем і Скавронеком на підводах направилися до найближчої великої залізничної станції у Жовкві, звідки потягом відправилися на захід. Правда, Дмитро Віхоть залишив компанію перед Жовквою: його подальша путь лежала на північ.

Найпершим зійшов Теодор Засмужний. У Добросині він попрощався з товаришами і навпростець, як рік тому, попрямував додому. Правда, тепер під ним не було Карти, та й без гвинтівки, а особливо без шаблі, він відчував себе незатишно, але душа його співала: він повертався назавжди.

Хоч і була половина грудня і напередодні випав сніг, морозу не було, але й під ногами не хлюпало. Тепла куртка не пропускала холоду, а крапове кепі, як могло, зігрівало голову.

Теодор зручніше примостив на плечі речовий мішок і широкими кроками міряв дорогу.

Хотілося якнайшвидше побачити рідних, яких не бачив цілий рік. За цей час він встиг стати дядьком: Настуня народила дівчинку, котру назвали Ганною; з листів, які він отримував від брата, Теодор дізнався, що на місце пароха місцевої церкви повернувся отець Лев Саламон. Колись він був місцевим служителем у Іоанна Гавришкевича, але вони не прижилися через свої політичні погляди. Тепер же після смерті отця Іоанна Саламон очолив парафію. (Теодор був добре знайомий з о. Левом. Ще будучи служителем, Саламон запримітив допитливого юнака, а служачи у Кам’янці Струмиловій, Теодор Засмужний декілька разів заїжджав у приміське село Честинів, де отець Лев служив парохом.)

Проходячи повз церкву, Теодор зауважив, що вона відчинена, отже, отець там, але не хотілося затримуватися й швидше добратися додому. Не заходячи у церкву, лише перехрестившись перед нею, він заспішив дорогою до рідної домівки.

Треба так статися, що саме на тому самому місці, де минулого разу він зустрів Палазю, його наздоганяли запряжені двійкою коней сани. Це додому повертався пан війт.

На превелике здивування Теодора сани зупинилися. Ілько Проців повагом обернувся до подорожного, і Теодор побачив на кожусі прикріплену ювілейну медаль, таку ж, яку носив і він, лише трикутна колонка була червоною – такі вручалися цивільним чиновникам.

– О! – протягнув війт. – Здрастуй, дорогий сусіде! Назовсім повертаєшся?

– Назовсім, – відповів Теодор.

– От і добре! А то твоїй матері дедалі важче поратися по господарству. Ну, сідай, підвезу. Все ж швидше, ніж на своїх двох.

Здивований такою пропозицією (раніше війт жодного разу не дозволяв собі такого), Теодор все ж піднявся на сани і сів поруч.

– Поїхали! – кинув Проців їздовому, і сани нечутно ковзнули по снігу.

Засмужний сидів зліва від війта, який займав цю посаду скільки він пам’ятав, і дивувався метаморфозі, що відбулася у ставленні колись пихатого Проціва до себе.

Правда, скоро Засмужний зрозумів і причину після того, як декілька разів скосив погляд на недоречну нагороду на кожусі війта. А той, здавалося, цього і чекав.

– Ось! – гордо сказав Проців. – Його цісарська величність відзначив мене за мою багаторічну працю. У селі нагородили тільки мене і ксьондза.

(Ілько Проців завжди називав священика на польський манір.)

У відповідь Теодор не відповів нічого. Йому, звичайно, хотілося похвалитися своєю військовою нагородою, але слушно подумав, що зараз не час псувати винятковість війта, тим більше, що той підвозить його. Нічого, похвалиться пізніше.

Дорога була чудовою, сани швидко помчали, і невдовзі виникли покриті снігом крайні хати. Тут Теодор подякував війтові і зліз із санів: до рідної домівки залишилося зовсім мало.

Зустріч вдома була не менш щирою, ніж минулого року. І знову всі були вдома, у колисці навіть мирно спав новий член родини.

Усі домашні одразу заметушилися, намагаючись догодити так довго очікуваному гостю, але Теодор їх зупинив.

– Не треба мені догоджати, – говорив він. – І, мамо, я не голодний. Лише зранку нас востаннє нагодували. Я не голодний.

Дванадцятирічний Юрко, що встиг за цей час закінчити свої два класи школи і завдяки престижній службі середнього брата стати ватажком місцевих шибайголів, запитав:

– Дорку! А де твоя щабля?

– Залишилася у полку, – пояснив Теодор. – І кінь там залишився. Нічого не вдієш – демобілізація!

– Ой! – сплеснула руками мама. – То ти із Добросина пішки йшов!

– Ну, скажемо, не всю дорогу пішки, – заспокоїв Теодор. – Від церкви мене підвіз сам війт.

Це дійсно було новиною. Небагато могли похвалитися такою «честю».

– Я оце думаю, що це з ним сталося? Та він у нашу сторону навіть не дивився!

Брат Іван пояснив:

– Тут є два моменти. По-перше, ти зріс в очах сусідів. Як-не-як, служив у драгунах – це престиж. Згадай діда Овсія. Коли він служив – а повагою користувався до останнього дня. І по-друге, тиждень тому якраз на Введення його після служби Божої нагородили хрестом цісаря. Тому він може дозволити собі деяку поблажливість до інших. Адже нікого більше не нагородили, лише його та отця Лева.

Теодор усміхнувся.

– Нічого, довго у невіданні йому не бути, – сказав він і, розстебнувши куртку, зняв її.

Усі побачили на мундирі Теодора жовтий хрест. З несподіванки мама аж перехрестилася, неначе до ікони, брат Іван мимоволі випрямив спину, а Юрко так і застиг з відкритими очима і ротом.

На правому боці грудей жовтів круглий значок відмінного кавалериста, що його Теодор отримав ще два роки тому.

– І Засмужні чогось варті, – гордо мовив Теодор. – Не лише Проців має заслуги перед цісарським троном.

На що Іван засміявся.

– Боюся, ти був останнім, кого підвозив Ілько. І, здається мені, у його особі ти нажив собі лютого ворога, – сказав він.

– Чому? – здивувався Теодор. – Здається, я не претендую на його винятковість. У нього – цивільна нагорода, у мене – військова.

Мама сказала, що з такими людьми як війт конфліктувати не треба, покликала невістку і, не зважаючи на заперечення сина, почали заставляти стіл наїдками.

Як і передбачав Іван, повернення до сільського життя було важким і тривалим. І хата йому здавалася маленька й сумна (касарні драгунів були великі й веселі), і селянський одяг вже не виглядав таким ошатним як військовий мундир, і повсякденна їжа не була такою смачною.

Але помалу Теодор змушений був звикати до всього. Роботи в селі було багато завжди, навіть зимою. Іван поділився з ним своєю давньою мрією: побудувати власну хату.

– Ти невдовзі також оженишся, – говорив брат і, зустрівши здивування Теодора, додав: – Звичайно, женишся. Сам бачиш – хати вже зараз нам не вистачає. А ще Юрко на підході.

Теодор змушений був згодитися з доводами старшого брата, й увесь січень вони возили з лісу колоди. Тепер вони лежали за стодолою і сушилися на поки що скупому зимовому сонці.

З Палазею Панько Теодор зустрічався декілька разів, і ці зустрічі були для нього приємними і багатообіцяючими. В її очах він виглядав людиною освіченою і знатною. Ювілейний хрест придав йому певного шарму, і оскільки у селі нагороджених було лише троє, Теодор виявився поза конкуренцією.

Наступної ж неділі після повернення він пішов до церкви й одразу піднявся на хори.

Життя поволі поверталося у своє русло.

Якось під час Великого посту після відправи Теодор Засмужний зібрався вже було залишити церкву, щоб разом з родиною поїхати додому, як священик попросив його залишитись. Оскільки це було не вперше, Теодор переказав Іванові не чекати його. Додому добереться якось сам. Він почекав, поки Лев Саламон переодягнеться.

– Зайдемо до мене, – запропонував отець і, не чекаючи відповіді, покинув церкву.

Теодорові нічого не залишилося, як крокувати поруч.

У себе вдома на плебанії отець сказав жінці «щось перекусити», а сам, залишивши Теодора самого у великій кімнаті, зайшов у сусідню, звідки з’явився майже одразу ж, в одній лише сутані.

– Сідай, Теодоре! – запропонував він крісло з високою спинкою.

Сам сів на друге. Їх розділяв невеликий дубовий стіл, на якому лежала якась церковна книга, назви якої Теодор не прочитав.

– Я, Теодоре, знаю тебе давно, – говорив Саламон. – І придивляюся до тебе також давно.

– Навіщо? – запитав Засмужний.

– Я хочу знати, хто ти? Чим ти дихаєш?

– Я вас не розумію, отче, – признався Теодор.

– Зараз поясню. Ти служив у війську, у драгунах, нагороджений цісарем. Зрештою, як і я. Скажи, як тобі служилося?

– Нормально…

– Почекай, – зупинив його отець. – Як тобі служилося як русинові? Це дуже тобі допомагало?

Теодор знизав плечима, не так від незнання того, що відповісти, як від того, що він не був готовий саме до цієї розмови.

– А чому?

– Не знаю.

– А задумувався над цим? А треба було.

– Я вас не розумію, отче.

Тим часом їмость Юліана з дочками принесли скоромну їжу. Отець Саламон жестом запросив Теодора пообідати з ним. За обідом розмова продовжилася.

– Можливо, Теодоре, тобі не доводилося зустрічатися з ситуацією, коли тебе обмежували лише через те, що ти русин, коли замість тебе виділяли поляка чи румуна. Я вже не кажу про австрійця чи угорця.

– Доводилось, – признався Засмужний.

– От бачиш! І що робити?