Настане день, закінчиться війна…

Петро Михайлович Лущик

Настане день, закінчиться війна…

Освячення церкви

Субота 10 червня 1905 року запам’ятається жителям Кам’янки Лісної надовго.

Тільки благословилося на світ, а на помістях вже закипіла домашня робота. Кожен бажав якнайшвидше попорати господарство, щоб не запізнитися на головне дійство. У такий день ніхто не хотів залишатися вдома. Навіть немічні старі люди просили своїх домочадців узяти їх з собою. Усі хотіли бути учасниками того величного свята, на яке чекали довгих чверть віку і до якого кожен мав хоч якесь відношення.

День обіцяв бути погожим і сонячним. Видно, дощі, які рясно змочили землю упродовж усього травня, нарешті закінчилися; природа згадала про тепло і старалася компенсувати його селянам.

Але цієї суботи про роботу ніхто не думав не лише у Кам’янці Лісній, але й у навколишніх селах. Ще місяць тому, одразу після Великодня, священики церков виголосили, що в селі освячуватимуть новозбудовану церкву, це дійство буде надзвичайним й запам’ятається надовго. Особливо наголошувалося на тому, що усіх вірних особливо запрошував парох місцевої церкви. Хоч на цьому священики звично замовкали, вірні все ж знали, що отець Іоанн Гавришкевич скоро розміняє дев’ятий десяток, дуже немічний, хворий на туберкульоз, а то й на щось страшніше.

Інтерес до освячення церкви багатократно зріс, як тільки стало відомо, що до Кам’янки Лісної прибуде перемишльський єпископ Костянтин Чехович. Всі знали, що отець Іоанн та єпископ давні друзі; Божа воля не раз зводила їх разом у справі служіння.

Тобто у людей був привід відмовитися від звичної роботи.

Єдині, незадоволені цим, були корови. Замість того, щоб вигнати їх зранку на пасовисько (як це бувало кожного дня), у стайні нанесли скошеної напередодні трави і залишили самих. Це хоч і було смачним, але аж ніяк не могло замінити блукання вигоном.

Худоба то тут то там голосно протестувала, але на неї не звертали уваги.

До початку служби Божої залишалося ще багато часу, а до новозбудованої церкви вже потягнулися брички і вози. Бідніші люди простували пішки, в надії, що їх хтось підбере…

Молодий господар Теодор Засмужний приїхав возом, запряженим двома відгодованими добротними кіньми, ще за добру годину до відправи, але вільного місця перед церквою вже не було.

Уся площа була запружена возами і бричками, поміж яких ходили чоловіки, щоб востаннє кинути перед кіньми оберемок трави чи перевірити стан збруї.

– Ого, скільки тут! – захоплено вигукнув дев’ятирічний брат Юрко, що сидів поруч. – Ніколи ще не бачив стільки коней. А ти?

– Ну, мене зараз більше цікавить, де припнути коней, – відповів Теодор.

– А он, дивись, вільне місце. – Юрко показав на підвіс справа від входу.

– І ти гадаєш, що там тримають місце для нас?

Теодор підвівся, оглянувся довкола й одразу ж повернув коней до подвір’я недавно збудованої школи, де вже стояло з півдесятка підвід. Колись на цьому місці місцевий жид Ізя тримав корчму, яку любили чоловіки і ненавиділи жінки. Десять років тому корчма якимсь чином згоріла, й отець Гавришкевич наполіг на тому, щоб замість розсадника нещасть і зарази побудувати школу.

За чоловіками, як належить, на покладеній поперек воза дошці, сиділа мама братів. Марті було вже за п’ятдесят. Вона була в міру огрядна жінка з майже повністю сивим волоссям, у якому лише де-не-де виднілися чорні волосинки.

– Допоможи мамі злізти, – кивнув головою назад Теодор.

Малий Юрко зіскочив з воза, оббіг його і зняв задній борт. Марта обережно, тримаючись за поруччя, зійшла на землю.

Борт зайняв своє місце.

– Я піду, може, висповідаюсь, – сказала мама, поправляючи хустку.

– А я? – запитав молодший брат.

– А ти будь з братом.

– Не вийде, – похитав головою Теодор. – Я буду на хорах, а нині там не буде місця для малих.

– Та й внизу людей буде не протовкнутися, – занепокоїлася мама. – Ще затиснуть.

– Не бійтеся, мамо, не затиснуть, – заспокоїв її старший син. – Буде стояти, як всі. Не маленький.

– То я пішла. Побачимось після служби.

Марта попрямувала до церкви. Дорогою вона зустріла стриєчну сестру священика Наталію, яка провадила його домашнє господарство, дізналася, що і та йде до сповіді. Так удвох вони і рушили до церкви.

Теодор Засмужний повагом зліз з воза, прив’язав поводи до ближчого дерева, кинув перед кіньми траву.

Тепер можна і привести себе у належний вигляд. Він обтрусив і без того чистий піджак, почистив шматком тканини чоботи.

Це був молодий високий красивий юнак. Буквально декілька днів тому йому виповнився двадцять один рік. Таким чином він став повноправним господарем. Але гордість, якою переповнювало його єство, виявилося упереміжку з великою відповідальністю: тепер він відповідав за матір і молодшого брата, тим більше, що старший брат зараз служить у війську і повернеться лише восени.

– Дорку! А Дорку! – хникав поруч Юрко.

Видно, він вже давно кликав брата.

– Ну?

– Пусти мене до хлопців.

– А ти гуляти сюди прийшов?! Будь коло мене.

– Та ти сам мамі говорив, що мені не можна на хори.

– То замість того лови бавитись?

– Чому лови? – не зрозумів Юрко. – Ми будемо гарно стояти біля церкви. Всередині і так місця всім не вистачить.

Що правда, то правда. Теодор захоплено подивився на величну споруду церкви. Так, жителі Кам’янки Лісної можуть гордитися, що у їхньому селі є така церква. Побудована у формі рівного хреста, вона піднімається куполом вгору на тридцять сажнів. Теодор гордився з того, що і він приложився до її будови. Правда, мурувати він не встиг, зате майстер Яків Хомик найняв його у свою бригаду для малювання стін.

Церква була велика, але сьогоднішнього дня навіть вона не в змозі прийняти усіх бажаючих потрапити всередину.

– Ну, Дорку!

Теодор зверху поглянув у благальні очі молодшого брата:

– Якщо мені чи мамі хтось пожаліється, що ти поводив себе…

– Ніхто не пожаліється, – перебив його Юрко і прожогом кинувся до знайомих хлопчаків, слушно припустивши, що дозвіл бути вільним отримано.

Теодор Засмужний оглянувся, серед численних вірних побачив своїх однолітків, які живо щось обговорювали. Молодий чоловік направився до них.

Привіталися. Вони були знайомі із самого дитинства – Михайло Березовець, Осип Бучма, Максим Холод та Теодор Засмужний; разом ходили до місцевої школи, правда, Теодор єдиний закінчив усі чотири класи; разом пасли почергово корів та коней; тепер же вони неодноразово зустрічалися то на косовиці, то десь на весіллі, а найчастіше ось тут біля церкви. Так вийшло, що цю четвірку зв’язувала якась невидима нитка. Навіть найближче майбутнє обіцяло для них бути спільним.

Розмова в основному точилася навколо сьогоднішньої події, неначе на замовлення погоди.

– Отець вже приїхав? – поцікавився Теодор.

– Уже, – відповів Бучма. – Його привіз фірман.

– А владика?

– Ще немає. Та й не солідно йому приїжджати перед іншими отцями і чекати, поки всі позбираються.

Тут Березовець торкнувся Засмужному плеча і насмішливо кивнув:

– Дивись!

Теодор повернув голову, куди показував друг, і насупив брови. Стрімголов до нього біг брат Юрко. Усі з цікавістю подивилися на Теодора. Вони знали, який у нього не по роках крутий норов. А він спочатку подивився у натовп, сподіваючись побачити принаймні півдюжини хлопчаків. Але за молодшим братом ніхто не гнався.

– Ну? – суворо запитав Теодор, коли Юрко захеканий зупинився перед ним.

– Я… бачив… – Хлопець від бігу не міг зв’язати слова у речення.

– Як мінімум святого отця, – вставив Максим.

– І що ти бачив? – Теодор не полишав надії дізнатися причину поведінки брата. Йому було неприємно, що Юрко підставив його перед друзями, і все ж він не хотів карати брата тут.

– Там… Йван, – нарешті знайшовся той.

– Який Іван? – не зрозумів Теодор. – Говори ясніше.

– Наш Йван.

Теодор нерозуміюче подивився на хлопців, потім знову перевів погляд на брата.

– Що ти вигадуєш?! Звідки йому тут бути? Йому ще півроку служити. Юрку, я тебе попереджав…

– Я говорю правду, – ображено мовив брат. – Я його бачив.

– Юрку… – повторив Теодор, але його перебив Осип.

– А це не він? – запитав, показуючи на одиноку постать.

Це був високий молодик у військовому однострої.

– Точно, Іван, – подав голос Бучма.

Тим часом військовий окинув поглядом натовп, когось шукаючи, нарешті зупинився на їхній групі і направився до них.

– Іван, – впевнено повторив Осип.

Усі уважніше придивилися до нього. На Іванові був однобортний мундир темно-синього кольору, на якому вгадувалися шість золотих ґудзиків. Невисокий, злегка скошений стоячий комір мав клапани бордового кольору; такий же колір мав і обшлаг на рукаві.

Чорні хромові чоботи виблискували на сонці. На голові красувалося шако[1] такого ж, як мундир, кольору з жовтим двоголовим орлом.

Неймовірним чином, але це дійсно був старший брат Теодора та Юрія.

Теодор недовірливо востаннє поглянув на прибулого і першим зробив крок назустріч. Брати обнялися. Вони були дуже різними, сини одного батька: старший Іван високий, стрункий, навіть довгов’язий, а Теодор дещо нижчий, кремезніший, ширший у плечах. Старший на три роки Іван був ніжніший, обличчям походив на маму на відміну від більш мужнього Теодора – майже точної копії батька. Однак присутні не могли не відзначити, що за роки військової служби Іван змужнів, перетворився на справжнього чоловіка.

Нарешті брати перестали обніматися, Іван злегка відіпхнув Теодора, щоб уважніше роздивитися.

– Справжній чоловік! – похвалив він. – Як виріс! Ні?

Останнє слово Іван адресував присутнім, чекаючи від них схвалення. Вони похитали головами.

– Ну, а ти, шило!

Іван узяв Юрка за притиснуті до тулуба руки і підніс вгору.

– Чого ж ти побіг? Не признав? Я тебе помітив одразу, думаю, Юрко це чи ні, а він як рвоне від мене…

З цими словами старший брат поцілував наймолодшого, але з рук не відпустив.

– Упізнав, – заспокоїв його Теодор. – Лише побачив тебе, так біг до мене сказати, що я заледве не покарав його.

– Ну навіщо карати такого хорошого хлопця, – примирливо відповів Іван. – Адже ти хороший?

Юрко, не знаючи як реагувати на слова брата, лише кивнув головою.

– А де мама? – запитав Іван.

– Пішли до сповіді. Вийдуть вже після служби. Іване, а чому ти тут? – поцікавився Теодор.

– А, це цікава історія. – Іван поставив Юрка на землю. – Мій командир дивізіону, виявляється, дуже хороший знайомий владики. Дізнавшись, що їх преосвященство прибуде на освячення церкви у Кам’янку Лісну і що я сам звідси родом, командир дав мені відпустку.

– Надовго?

– До вечора. Тобто до восьмої години, – уточнив Іван і, поглянувши на середнього брата, розвів руками: – Служба!

– То ти і додому не заїдеш?

– Не можу запізнитися на службу.

– Я тебе відвезу, – впевнено вирішив Теодор. Він поглянув на Юрка, що не відводив очей від старшого брата, і уточнив: – Ми тебе відвеземо.

– Владика! – перебив їх Максим.

Усі, наче за командою, подивилися на дорогу. Одразу ж затихли розмови. Запряжена четвіркою добротних гнідих коней, до церкви, здіймаючи куряву, наближалася чорна карета. На козлах поважно сидів кучер, тримаючи у витягнутих руках віжки.

Дехто знімав шапки і низько кланявся владиці, хтось просто оголював голову.

У людському натовпі утворився вільний коридор.

У цей живий коридор і направив коней кучер. Ще не встигли коні зупинитися і ще не осіла пилюка, як до карети підбіг служка місцевої церкви і відкрив дверцята.

Присутні затамували подих. Не кожен день їм доводилося бачити владику, тому всі хотіли розгледіти якнайбільше.

Майже одразу з’явився єпископ – шістдесятирічний чоловік, не по літах підтягнутий, жвавий, у багато оздобленій сутані. Він ступив на землю, оглянувся і зі словами «Мир вам!» сотворив хресне знамення.

Час, певно, підпирав, бо єпископ не затримуючись попрямував до церкви, а за ним з великим пакунком заспішив монах, що приїхав разом з владикою.

– Зараз почнеться, – порушив мовчанку Теодор. – Пора і мені йти.

– Та й нам також, – сказав Холод і, попрощавшись з Іваном, разом з товаришами направився ближче до церкви.

– Мушу йти, – повторив Теодор. – А то ще спохватяться мене.

– Слухай, Дорку, – зупинив його Іван. – Ти не бачив Настуні?

– Настуні? – здивувався середній брат і, побачивши обличчя старшого, засміявся.

– Ти чого?

– А я-то думав, що ти до нас з мамою приїхав.

– То ти не бачив? – сердито повторив Іван.

– Ну не сердься, – примирливо сказав Теодор. – Не бачив. Може, вона прийшла раніше. Принаймні, дорогою сюди я її не зустрічав. Інакше обов’язково підібрав би.

– Я бачив, – подав голос Юрко.

– Що ти бачив? – здивувався Іван.

– Настуню бачив. Вона тут. Разом із сестрою. Якщо треба, я миттю знайду.

Старші брати перезирнулися. Наймолодший Юрко, виявилося, був у курсі всіх амурних справ старшого.

– Не треба шукати, – відказав Теодор. – Настуня!

Здивований Іван озирнувся і побачив двох дівчат. Вони були дуже схожі, дві сестри – Настуня та Палазя. Зовні вони виглядали однолітками, хоча Настуня була на п’ять років старшою, а Палазі ще не виповнилося п’ятнадцяти. Сестри жили неподалік оселі Засмужних, брати знали їх усе життя, довгий час сприймали їх лише як сусідок, але перед мобілізацією в армію Іван кинув оком на старшу сестру. Цей погляд не залишився непоміченими красивою дівчиною.

Молодша Палазя була ще малою, щоб про таке думати.

Іван з несподіванки втратив дар мови, а коли захотів нарешті щось сказати, невідомо звідки з’явився церковний служитель отець Михайло і невдоволено звернувся до Теодора:

– Чому ти досі тут? Зараз почнеться свята літургія, а тебе треба ще шукати.

– Пробачте, – знітився Теодор. – Винен. Каюсь. Приїхав на побивку брат Іван.

Здалося, що отець Михайло тільки тепер запримітив військового.

– Слава Ісусу Христу! – привітався Іван.

– Слава навіки! – відказав отець. – Гадаю, одразу після служби ти нікуди не втечеш?

– Не втечу.

– Тоді пішли.

Останні слова були звернуті до Теодора.

– Побачимось після служби, – кинув Теодор.

– Я буду з Іванком, – знову знайшовся Юрко.

Теодор усміхнувся.

– Не сумніваюся.

Він попрямував за отцем Михайлом до церкви і все ж встиг почути запитання молодшого брата.

– А у тебе є рушниця?

Що це було перше, але не останнє запитання допитливого хлопця, Теодор знав, тому в душі співчував старшому братові.

А потім особисті переживання забулися.

Служба почалася незвично. Вже перші слова «Благословенно царство» проспівав не хто інший, як перемишльський єпископ. Хоч переважна більшість присутніх знала слова літургії напам’ять, сама присутність таких поважних гостей перетворювала дійство на щось незвичне, небуденне.

Коли ж з хорів почувся незнайомий могутній голос «І Духові Твоєму», присутні стали перешіптуватися.

– Хто це? – запитували одні.

– Дорко Засмужний, – відповідали інші. – Микити середульший син. Того, що коні забили.

Хтось скоса кидав поглядом на Марту, яка притихло стояла біля криласу, хтось уважніше став слухати, як молодий Засмужний читає Апостола.

Так, все незвичне було того дня. Навіть закінчення служби принесло несподіванку. Коли прозвучали останні слова літургії, коли церковний хор проспівав усім присутнім «Многая літа», на середину церкви вийшов єпископ Костянтин. На ньому була велична єпископська митра червоного кольору з чотирма вишитими херувимами і великим діамантом спереду.

Він наказав винести крісло і запропонував пароху Іоанну Гавришкевичу сісти. Заінтриговані цим люди затамували подих.

А єпископ говорив:

– Дорогі вірні во Христі браття і сестри! З отцівською радістю дізнався я, що ви, ведені духом побожності і ревності во славу Божу, слухняні до закликів ревного у душпастирській праці преподобного о. пароха Іоанна Гавришкевича, побудували і прикрасили цю чудову Божу церкву.

Ця ваша праця і з щирим серцем подані дари є хорошим проявом синівської любові і вдячності Всевишньому Богу, чия всемогутня рука благословляє рільничу вашу працю, а через святу Церкву всім вірним щедро подає ласки на спасіння душі.

Коли по свідоцтву Божественного Спасителя Господа нашого Ісуса Христа найменше добро не залишиться без Божої нагороди, так і ваша праця і жертви зроблять вас гідними великої милості і багатого благословення небесного.

Як ви знаєте, його святість Папа Лев ХІІІ іменував вашого духовного пастиря отця Іоанна своїм шамбеляном. Цим він відзначив п’ятдесятиліття священства. А я з великою радістю повідомляю, його цісарська величність нагородив отця Іоанна Гавришкевича орденом Франца Йосифа. І я з великим задоволенням виконую цю почесну місію. Дозвольте, отче, привітати вас з таким визначним днем. І нехай Господь Бог і вас, отче, і тебе, богохранима паство, і всіх вас православних християн пом’яне у Царстві Своєму. Во ім’я Отця, і Сина і Святого Духа! Амінь!

З цими словами єпископ Костянтин Чехович почепив на груди отця Гавришкевича орден.

Розчулений парох пустив скупу сльозу. Йому доходило до вісімдесяти, він був хворий, побудова церкви підірвала його здоров’я, але отець не здавався, навіть сьогодні не дозволив нікому відправляти замість себе службу.

Він спробував підвестися з крісла, опершись на руку свого помічника. Побачивши це, єпископ Чехович владним рухом руки зупинив його.

– Отче! – сказав він. – Дозвольте мені наказати вам сидіти. Сьогодні ви – вищі від мене!

Ці слова вірні церкви зустріли оплесками.

Теодор Засмужний покинув церкву майже останнім. Просто раніше він не зміг це зробити. Уся площа перед церквою була вщерть заповнена народом. Слушно припустивши, що брат може знаходитися на тому самому місці, що і перед службою, він направився туди.

Майже одразу Теодор помітив маму. Вона стояла разом з сином Іваном і, щаслива, прихилилася до його плеча. Видно, всюдисущий Юрко таки зміг пробратися в натовпі до мами і повідомити радісну новину.

Марта сьогодні взагалі вважала себе тричі щасливою. По-перше, вона прийняла причастя з рук самого владики. По-друге, середній син Теодор у такий день вперше читав Апостола, а по-третє, старший син Іван прибув у відпустку. Вона із задоволенням ловила заздрісні погляди односельців і ще ближче тулилася до старшого сина.

З другого боку від Івана не відступав малий Юрко.

– Я сподіваюся, ви не забули, що у вас ще є середній син і брат? – з удаваною образою підступив до них Теодор.

– Ти ж з нами завжди, – примирливо відповіла мама. – А Іванко сьогодні знову їде.

– Нічого собі Іванко, – засміявся Теодор. – Я от думаю, чи і мене через три роки хтось назве Теодорко.

– Я назву, – подав голос Юрко.

– Ой, чого ж ми стоїмо, – похопилася Марта. – Іванкові скоро знову до війська. Хоч до хати зайде.

Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумів його.

– Відвезу, – відповів він. – Обов’язково відвезу.

– Ну тоді поїхали.

Усі четверо попрямували до подвір’я школи, де на них чекали коні.

– Встиг поговорити? – тихо запитав брата Теодор.

– Тільки тоді, коли Юрко бігав за мамою, – відповів Іван. – А то тільки і було – де твій кріс? А де твої медалі? Останнім запитанням було, чи маю я шаблю і чи принесу її додому.

– І принесеш?

– Імперія збідніє, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знімку побачите.

З цією розмовою підійшли до коней.

У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допоміг мамі вилізти на воза.

Невдовзі розмістилися всі: старші брати сіли на передню лавку, мама з меншим – позаду. Теодор злегка натягнув віжки і кинув лише: «Вйо!» Слухняні коні легким кроком направилися додому.

Певний час їхали мовчки. Мовчанку порушив Іван.

– Бачили митру владики? – запитав він.

– Звичайно, гарна митра. А що?

– А ви знаєте, з чого вона виготовлена?

– З золота, напевне. А яка різниця?

– Велика, – відповів Іван. – Митра перемишльського єпископа не що інше, як перероблена корона короля Данила.

– Якого Данила? – не зрозумів Теодор.

– Нашого Данила. Нею Папа Римський коронував князя ще шістсот років тому.

– Здорово! – вигукнув Юрко. – А я добре і не розгледів її.

– А ти багато, я бачу, пропустив, – озвався Теодор. – Ти хоч службу стояв тихо чи весь час бігав?

– Я біля Йванка був.

– Ти не дуже строгий до нього? – запитав Іван.

– А хто його виховає, як не я. Наступні три роки він твій.

Вони минули крайню хату і виїхали на польову дорогу.

Кам’янка Лісна не була звичним селом у класичному розумінні цього поняття. Якщо сусідні села були компактними утвореннями, то каменюхи (як вони себе називали) воліли селитися дещо поодаль один від одного, дотримуючись принципу «серед людей, але без сусідів». Тому то там то тут були розкидані хутори, де серед зелені ховалися декілька господарств, а той лише одне. Засмужні жили від церкви на відстані дві милі на хуторі, що налічував тридцять господарств.

Іноді відстані між сусідніми хуторами сягали до милі й більше. Але все ж таки це було одне село, і жителі його вважали себе односельцями.

Власне Кам’янка Лісна була складовою частиною більшого об’єднання – Кам’янки Волоської, відомої ще від часів польсько-румунської війни. Саме тоді, розказують старожили, на цю територію прибули, тікаючи від польських військ, п’ятнадцять волохів і оселилися на цій місцевості. Пізніше вони розчинилися серед місцевого населення, і тепер про них нагадують лише деякі назви хуторів, прізвища жителів і назва села. Правда, Кам’янка Волоська офіційно зникла з мап ще півстоліття тому, розпавшись на чотири самостійні ґміни. Однією з них і була Кам’янка Лісна.

Їхали легким кроком. Старші брати говорили про щось своє, молодший Юрко сидів неначе засватаний і уявляв, як він хвалитиметься перед сусідськими хлопцями своїм братом, а коли той приїде з війська назовсім, то випросить у нього військовий кашкет. Ото інші будуть заздрити йому!

Від такої думки Юркові стало аж млосно.

А Марта сиділа і гадки не йняла, чим вона пригощатиме старшого сина. Ні, звичайно, хліб і до хліба у хаті є завжди, але у такий день їй хотілося подати щось особливе.

Здіймаючи куряву, їх обігнала бричка, на якій розмістилася родина Паньків – глава сім’ї Данило з жінкою сиділи обличчям до коней, дочки Анастасія та Пелагея дивилися назад. Кіньми правив старший син Дмитро. В знак поваги старий Данило злегка підняв капелюха. Іван за звичкою віддав честь, чим викликав сміх дівчат.

– Ти мене прикриєш? – тихо запитав Іван, ледь помітно кивнувши назад на матір.

Теодор скоса глянув на брата.

– Надовго? – поцікавився він.

– Хоча б на годинку.

– Ну, добре. Щось придумаємо.

Позаду почувся гучний тупіт. Теодор озирнувся. Їх наганяла багато оздоблена бричка, запряжена парою білих довгоногих коней. Це додому спішила родина місцевого війта. Дебелий сорокап’ятирічний багатій гордо сидів разом з жінкою, пихатою Меланкою, і час від часу щось наказував візнику. Після кожного наказу той піднімав батіг і підганяв коней. Навпроти батьків сидів їх єдиний син Семко, одноліток Теодора. Він був вічно невдоволений, озлоблений на увесь світ. Важко захворівши у п’ятнадцятирічному віці на звичайне запалення, він чомусь перестав рости, чим викликав насмішки товаришів. До всього додалося те, що два роки тому на огляді медичної комісії, яка відбирала юнаків до війська, його забракували через менший, ніж належить військовим наказом, зріст. Тому йому не судилося служити у війську разом зі своїми однолітками, через що він дуже комплексував.

Порівнявшись з возом Засмужних, війт зневажливо кивнув; його жінка навіть не повернула голови, а Семко так подивився на братів, що Іванові стало незатишно.

– Що це з ним? – запитав Іван.

– Господарі! – сплюнув Теодор. – Що ми йому з нашими нещасними моргами!

– А спішити навіщо?

– Семко підбиває клин до молодшої Палазі. Хто знає, може це твій шваґер поїхав!

– Борони мене Боже від такої родини! – засміявся Іван. – Краще вже залишуся сиротою.

З такою розмовою незчулися, як під’їхали до рідного села. Польова дорога непомітно перейшла у гостинець, який одразу ж роздвоївся. Одна вітка вела праворуч у власне село, а лівою вони зиґзаґом виїхали на об’їзну дорогу, що вела до їхньої хати.

Хата Засмужних стояла на околиці села і мало чим відрізнялася від сусідніх. Вона була дерев’яною, покрита соломою, яка від віку і дощів почорніла. Де-не-де виднілися світліші снопи, покладені минулої осені. Як і всюди, фасадом вона була повернута на південь і дивилася на світ двома невеликими вікнами по обидві сторони від дверей. Все господарство розмістилося у великому чотирикутнику, оточеному дерев’яними будівлями. Ззаду до хати стояли комірчини на дерево, реманент і птицю, стайня для тварин і стодола. Далі за спорудами росла вільшина, що давала таке-сяке дерево і дрова.