Настане день, закінчиться війна…

При їхній появі прибулі з рекрутами військові виструнчились.

На відміну від вже звичної Теодору форми, на офіцерах було не кепі, а чорний шолом з золотим гребенем. Крім того, на боковинах гребеня був рельєфний малюнок, що зображав лева. На лобовій частині кріпилася блискуча емблема у вигляді державного герба – двоголовий орел. До боковин шлему кріпився позолочений ремінь.

На грудях офіцерів красувалися численні ордени.

– Хто це такі? – запитав Теодор унтер-офіцера.

– Тихо! – прошипів той. – У строю не розмовляти! – А потім додав: – Командир нашого полку. Полковник Адольф Фрайгер Ґауер фон Еренберг.

– Рекрути! – гучним голосом сказав полковник. – Вам випала велика честь: служити у прославленому Дев’ятому Галицько-Буковинському полку ерцгерцога Альбрехта. Ви повинні виправдати високе довір’я, що його вам надали. Наш полк існує з 1682 року і брав участь у двадцяти війнах. І ми зробимо все, щоб ви були гідними високого звання драгуна Дев’ятого полку.

Зараз ви різні – румуни, русини, поляки. Вас об’єднує лише таке-сяке знання німецької мови і навички поводження з конями. Вже дуже скоро ви повністю переродитесь. Зараз під наглядом унтер-офіцерів ви підете у лазню, де ви змиєте з себе усе, що зв’язувало вас з цивільним життям. Гершафтен! Виконуйте, а то я не можу спокійно дивитися на цей цивільний набрід!

Унтер-офіцери знову заметушилися. Кадет, що стояв поруч Теодора, скомандував «Rechts» і повів двадцять чоловік у напрямку до одинокої одноповерхової споруди.

– Чого це тебе так пан лейтенант виділив? – поцікавився у Теодора унтер-офіцер, крокуючи поруч.

– Виділив? – здивувався Засмужний. – З чого ви це взяли?

– Серед великої кількості рекрутів вибрав саме тебе. Чи не дивно?

– Все це випадок. Просто я підійшов йому, – знизав плечима Теодор.

Кадет усміхнувся.

– Випадок. Якби дійсно не випадок у Ярославі, то пройшов би ти, друже, усі три роки служби пішки.

– А що сталося в Ярославі? – запитав Дмитро Віхоть, що прислухався до розмови.

– Один русин, вже рекрут, потрапив під колеса потяга.

Ця новина шокувала Засмужного.

– Чому це сталося?

– Хотів востаннє попрощатися з дівчиною, – огризнувся кадет. – Попрощався!

Ця звістка заставила замовчати. Так мовчки дійшли до споруди, над дверима якої висіла табличка з написом «Bad».

Унтер-офіцер зупинив колону і голосно сказав:

– Зараз увійдете всередину. У першій кімнаті залишите свої речі. З собою брати лише особисте. Якщо у вас є їжа – залиште. Вона вам тут не потрібна. Одяг – також. Всіх вас забезпечать. В іншій кімнаті ви попрощаєтесь з одягом. Пан полковник терпіти не може цивільного одягу. Там же вас кого треба підстрижуть. Після того – лазня. Митися ретельно! Якщо помічу на комусь хоч якусь плямку, краще зразу просіться у піхоту. Пішли!

Далі новобранці точно виконували настанови командира. Заздалегідь попереджений братом Іваном, Теодор не брав з собою ніяких речей чи їжі, чим засмутив матір, тому швидко і без жалю попрощався із не зовсім новою сумкою. Поки інші перебирали свої речі, гадаючи, що назвати особистим, він перший відкрив двері, що вели в іншу кімнату. Там побачив двох унтер-офіцерів і перукаря-жида.

– Роздягайся! – наказав один з військових і додав: – До підштаників.

Теодор швидко виконав наказ. Інший унтер-офіцер з однією зірочкою на зеленому комірі досить-таки безцеремонно кинув його одяг у куток кімнати, а взуття в інший і показав рукою на крісло перукаря.

Той підійшов до Теодора, ретельно перевірив волосся, заперечливо похитав головою. Потім критично оглянув його і знову похитав, мовляв, зійде і так.

– Роздягайся зовсім! – прозвучала наступна команда.

Коли на Теодорові залишився один лише натільний хрестик, він переступив поріг лазні.

Милися довго та ретельно.

Коли хтось з рекрутів хотів завершити миття, унтер-офіцер на дверях завертав його назад.

Нарешті з миттям було покінчено, і вся команда опинилася у наступній кімнаті, де на них вже чекав знайомий кадет. На лавках вздовж стін лежала акуратно складена уніформа: крапові штани, синя блуза, спідній одяг, крапові кепі. Хромові чоботи зі шпорами стояли поруч.

– Розбирайте! – просто сказав кадет. – Це ваше!

З неприхованим передчуттям перемін новобранці розбрелися по кімнаті. Теодор боявся, що йому випаде форма не за розміром, але вона виявилася якраз по ньому, як, зрештою, й іншим.

Невдовзі спочатку різношерста цивільна, а потім одноманітна гола маса, перетворилася на справжнє військо. Засмужний надів на голову кепі, поправив його, і йому захотілося подивитися на себе у дзеркало.

– Швидше! – підганяв кадет. – Пани офіцери чекати не будуть!

За дверима лазні почулися голоси: це зайшла митися інша двадцятка. А новоспечені драгуни висипали на плац і стали на своє місце. Вони виявилися поки що першими і єдиними.

Полковника на плацу не було. Натомість їх зустрів лейтенант. Він критично оглянув новобранців і залишився задоволений побаченим.

– Драгуни! – сказав він. – Я ваш командир лейтенант фон Шлосман. Я хочу, щоб ви зрозуміли одне: ваше минуле життя залишилося позаду. Далі ви житимете за наказами, що вам даватиму я і мої помічники. Я хочу, щоб ви запам’ятали, що віднині ваше життя підпорядкуватиметься єдиній команді: захисту честі і спокою його цісарської величності Франца Йосифа, його родини й усієї імперії. Для цього ми тут. І я зроблю усе, щоб ви стали достойними цієї великої місії. Запитання є?

– Є! – озвався Адам Скавронек. – Коли нам видадуть зброю?

– Завтра. Тоді ж отримаєте шаблю і куртку. А зараз, пане кадет, відведіть новобранців на вечерю.

Страви, які побачили перед собою новоспечені драгуни, справили на них неабияке враження. Справді, далеко не кожен день тому ж таки Теодорові доводилося бачити на обідньому столі м’ясо з картоплею і гербату. Коли ж після вечері кожному з новобранців вручили по 30 гелерів і сказали, що це на п’ять днів, це одразу ж у них підняло респект до «цісаря і всієї Єго родини».

Було близько шостої години, коли новобранців завели до казарми – довгої кімнати з вузьким проходом посередині, обабіч якого стояли дерев’яні двоярусні ліжка. Новоприбулих зустріли досвідчені драгуни. Більшість з них не мали ніяких відзнак на комірі і лише деякі по одній.

Одразу ж звідусіль посипалися запитання румунською, польською й українською мовами. Так «місцеві» шукали своїх земляків. У новоспечених драгунів піднявся настрій, і вони розпорошилися, щоб невдовзі згуртуватися за мовною ознакою. Найбільше, звичайно, було румун, потім українців. Поляки, що не звикли бути останніми, тут опинилися у меншості.

Так сталося, що Теодор Засмужний виявився єдиним з Равщини, так само як і Віхоть з Великих Мостів, тому вони залишилися стояти посередині проходу. До них підійшов юнак у розстебненому мундирі з двома зірочками на зеленому комірі.

– Немає компанії? – запитав він українською мовою.

Теодор з Дмитром змушені були згодитися.

– Не сумуйте, земляки, – заспокоїв він. – Усі ми тут одна родина. А після першої муштри ви взагалі забудете, ким були раніше. Хто ви і звідки?

Вони назвалися.

– А я Гнат Бишко з Тернополя, корпораль дивізіону і ваш безпосередній командир.

– А унтер-офіцер, що нас привів сюди? – запитав Дмитро.

– Кадет Грегоре Кокулєску, кандидат в офіцери, помічник пана лейтенанта. Фактично, він вищий від мене. Зате можете при нагоді поплакатися мені в жилетку. Зрозуміло?

– Зрозуміло! – просто відповів Теодор.

Корпораль Бишко, задовільнившись розмовою, голосно скомандував:

– Увага, новобранці! – А коли побачив, що обернулася до нього лише частина, зрозумів свою помилку і повторив команду по-німецьки: – Прошу вас стати ось там, біля дверей.

Він почекав, поки новоприбулі виконають його розпорядження, сам застебнув на мундирі усі шість жовтих ґудзиків. Решта драгунів хто стоячи, хто сидячи на ліжках з цікавістю спостерігали за дійством.

– Вам сьогодні уже неодноразово говорили про ту честь, що випала на вашу долю. Ви служитимете у драгунському полку. І це дійсно честь. Ви ще не до кінця усвідомлюєте те довір’я, що вам надане. У цісарській армії – шістнадцять драгунських полків, у яких переважно служать мадяри. І лише в один полк набирають румунів, русинів, поляків. І це Дев’ятий драгунський полк ерцгерцога Альбрехта.

З цими словами корпораль повернувся і показав на два портрети, що висіли на протилежній стіні. Люди на них зображені у повний зріст і на обох була військова форма драгунів. Чоловіка зліва і Теодор, й інші упізнали одразу. Це був цісар Австрії та король Угорщини Франц Йосиф. Його портрети (траплялося і такі самі) висіли в усіх державних установах, школах, а бувало і в оселях. Людина справа – старий бундючний чоловік стояв, опершись на високу колону – була для новобранців незнайома. Це зрозумів і Бишко, тому пояснив:

– Це його світлість цісар Франц Йосиф Перший та покровитель нашого полку ерцгерцог Альбрехт Фрідріх Рудольф, герцог фон Тешен. – Унтер-офіцер продовжував: – Я корпораль Бишко і ваш безпосередній командир. Вже завтра вас офіційно розподілять у наш перший ескадрон. Ви отримаєте амуніцію, гвинтівку, шаблю, а то драгун без шаблі, що дівка без приданого. Хто з вас знає, що означає слово «драгун»?

Цього ніхто не знав.

– Драгун – це дракон по-французьки. І я зроблю все від мене залежне, щоб на маневрах, а прийдеться, то й на війні, ви були драконами.

– А яка може бути війна? – хтось подав голос зліва.

Корпораль прищурено подивився на нього.

– Ти гадаєш, що немає у світі держав, що косо дивляться на наше цісарство? – запитав він. – Буде війна чи ні, а ми повинні бути готові до неї завжди. І ще одне. Хочу, щоб ви зарубали на своїх носах: я не потерплю непослуху. Попереджаю зразу – у мене важка рука.

Гнат Бишко чомусь подивився на драгуна, що стояв біля крайнього ліжка, той знітився, а присутні зареготали. Не знаючи, як реагувати на цей сміх, новобранці скромно мовчали.

За цим сміхом не замітили, як у казарму зайшов лейтенант Франц фон Шлосман. При його появі усі драгуни підвелися і виструнчилися.

– Гер лейтенант! – доповів корпораль. – Проводжу з прибулими ознайомлювальну бесіду.

– Мудро! – похвалив лейтенант. – Яке враження?

– Навчимо! – невизначено відповів Бишко.

– Також вірно. Я бачу, ви вже познайомилися. Пане корпораль, вкажіть новобранцям їхні місця. І я завтра зранку чекаю вас на плацу.

Коли офіцер пішов, прибулих розподілили по ліжках, попередивши, що це лише сьогодні вони так швидко опинилися в казармі. В інші дні муштра тривала дотемна.

Теодор Засмужний хотів «поселитися» поруч з новим товаришем з Мостів, але йому довелося ділити двоярусне ліжко з вже знайомим румуном, причому спати прийшлося на верхньому ярусі. Теодор зняв мундир, чоботи, акуратно склав їх на табуретці і виліз нагору.

Ні з ким говорити не хотілося. Лише побути на самоті. Він помітив, що багато прибулих також усамітнилися, принаймні думками. Драгуни, що прослужили рік або й більше, розбрелися гуртками і зайнялися своїми справами, в основному грали в карти. Вони розуміли, які думки рояться у головах нових товаришів, тому їх не чіпали.

А думки у Теодора були тривожні. Якось одразу його вирвало із звичного йому життя і кинуло у незнайомий вир. Ще зранку він був вдома, востаннє нагодував коней, обійшов господарку, не так, щоб прослідкувати за чимось, а радше, щоб запам’ятати. Дорогою до війська вони з хлопцями будували такі-сякі плани на майбутнє.

Але Бог розпорядився по-своєму.

Двояке відчуття опанувало Теодора. Йому, звичайно, було шкода опинитися так далеко від своїх односельців, які, він був певен, триматимуться разом, і це полегшить їхню службу. Він же опинився один серед незнайомих йому людей. Йому буде важче. Залишається сподіватися лише на власні сили або знайти собі друзів серед вояків. Дмитро Віхоть, наприклад. Та й корпораль Гнат Бишко порядна людина, здається.

З іншої сторони, Теодор не міг не відзначити, що йому дійсно вдалося виділитися серед односельців. У драгунах з села служили дуже рідко, тому кожен був відомий і навіть після смерті про нього згадували: «це той, що при драгунах був». І кожен знав, про кого йде мова. Теодор Засмужний згадав, що ті, що відслужили, як могли вихваляли свій полк. Більшість служила у вісімдесят дев’ятому полку, лише декільком довелося три роки відбути у тридцятому полку тут, у Львові. Часом бувало, зберуться старші чоловіки (а це траплялося зазвичай після відправи або на празнику за столом) і почнуть гордитися своїми походеньками. Якщо ж зберуться «тридцяті» з «вісімдесят дев’ятими», суперечка іноді переростала у шарпання, яке, втім, легко охолоджувалося наливкою.

І «тридцяті», і «вісімдесят дев’яті» були піхотинцями, але і перші, і другі з повагою ставилися до мізерної групки уланів, які відбули службу у Жовкві. Хоч це були з дитинства знайомі хлопи, сам факт служби у кавалерії надавав їхнім вчинкам і словам якогось особливого значення.

Драгуном у селі був один лише, тепер вже покійний дід Овсій. Мало того, що йому вдалося прослужити в елітній кавалерії. Крім всього іншого Овсій брав участь у справжній війні. І хоч у жодній битві він не був, а саму війну цісар програв Пруссії, слухати діда збиралося багато охочих.

Тепер же популярним стане і він. Від такої перспективи Теодорові стало млосно.

Він незчувся, коли заснув. Події дня стомили, і його сну не могло завадити ніщо: ні неспокійні думки, ні шум у казармі.

Драгун

Як і казали командири, наступного ранку почалася справжня служба. День почався з крику чергового. Усі – молоді і «старі», прості драгуни й унтер-офіцери – зірвалися з ліжок. Теодора, правда, ця команда зненацька не застала. Звиклий вставати дуже рано, він прокинувся ще до побудки, але продовжував лежати. Не знав, чи можна підніматися самовільно. Чекати довелося недовго, тому коли сонні товариші зривалися з-під теплих ковдр, він вже був готовий до усіх несподіванок.

Сніданок, на який їх повели після того, як вони одягнулися і привели себе до порядку, приємно вразив. Знову м’ясо і незвичний смак кави. Лише декілька разів Теодорові довелося її пити. Перший раз його пригостив Петро Чаус. Тоді вона видалася гіркою і несмачною. Тепер же до неї додали більше цукру, і Теодор подумав, що полюбить її.

Після сніданку усіх двадцятьох новобранців повели до складу, де на них вже чекав кадет Кокулєску. Всередині будівлі стояв довгий стіл, на одному краю якого сидів писар, а інший поки що залишався порожній. Ще один драгун – дебелий відгодований солдат – терпляче чекав осторонь. Вздовж протилежної стіни лежала їхня амуніція.

– Зараз ви отримуєте своє спорядження, – говорив кадет. – Ви повинні берегти його як зіницю ока. За пошкодження чи втрату зброї вас чекає суворе покарання. Ґефрайтере, можете починати!

Писар подивився на покладену перед ним книгу і викликав першого драгуна. Ним виявився вже знайомий Теодору Мірча Бок. Він підійшов до столу, і огрядний драгун поклав перед ним його амуніцію. Поки писар перелічував і записував у книгу кожний предмет, кадет Кокулєску говорив:

– Ви отримаєте своє спорядження. Це карабін «Манліхер» 1895 року випуску і вісімдесят патронів. Крім того вам видадуть шаблю з піхвами. Ви побачите, що вона має клинок з помірним вигином. Шабля завдовжки близько 84 см, вширшки біля ефеса 3,7 см та товщиною близько одного. На відстані 25 см від вістря клинок має двобічне заточування, ближче до ефеса – однобічне. Піхви сталеві поліровані. Це ваша зброя, якою ви навчитеся володіти. Крім того, вам видадуть теплу куртку, драгунський шолом і ранець. Попереджаю: якщо побачу чи мені хтось скаже, що у когось вкрадуть чи поміняють будь-що, я зроблю все, щоб ви самі виказали і наказали злодія. Наступний!

Отримав своє спорядження і Теодор Засмужний. Він відійшов убік (як, зрештою, й інші, щоб не заважати наступним), приставив гвинтівку до стіни і найперше оглянув шаблю. Вона була невелика, довжиною не сягала і метра, та легка. Разом з піхвами шабля важила не більше двох кілограмів. Теодор обережно вийняв її з піхов. Шабля була злегка загнута і звужена на кінці. Там же вона виявилася двосічною, але ближче до середини загострена лише з однієї сторони.

Засмужний спробував припасувати шаблю, але ременя на мундирі не було, а тому Теодор гадки не мав, як це можна зробити. Він полишив цю спробу.

Гвинтівка, що її він узяв у руки, виявилася важкою і на перший погляд незручною. Подумалося, що не дуже приємно буде носити її усі три роки.

Зате куртка Теодорові сподобалася. Трішки довша за мундир, такого ж кольору, з темною овечою підкладкою, вона повинна бути теплою взимку. Але оскільки до холодів ще далеко, тому ніхто – ні прості драгуни, ні офіцери, – їх ще не носили.

А увечері усіх новобранців завели у конюшню і показали їхніх коней. Засмужному випало їздити на струнконогій гнідій кобилі, яку звали Карта. З дитинства звиклий до коней, Теодор сміливо підійшов до тварини, дістав з кишені штанів припасений з обіду окраєць хліба і простягнув руку. Кінь фиркнув недовірливо, подивився на нову людину, після чого наблизився до поперечини і все ж взяв хліб. Теодор лагідно погладив голову коня.

Перший контакт пройшов успішно.

І потекли будні військової служби. Десь там, за високими мурами кишіло міське, незнайоме більшості драгунів життя, а тут вони жили за наперед написаним строгим розпорядком. Муштра на плацу змінювалася навчанням володіння шаблею і гвинтівкою, після чого був декількагодинний виїзд коней. Алюр, рись, галоп. Теодор навіть не знав, що існують такі рухи коней. Він взагалі майже не використовував своїх коней для верхової їзди, лише як тягову силу. Тепер же доводилося звикати і до цього.

Деякою віддушиною були заняття у класній кімнаті, де тричі на тиждень перед ними говорив кадет Кокулєску. Тут звичний унтер-офіцер перетворювався на зарозумілого професора, адже темою таких занять була цісарська родина.

– Його світлість цісар Австрії і король Угорщини Франц Йосиф править нами вже майже шістдесят років, – говорив проходжаючи між столами, за якими сиділи змучені муштрою драгуни, кадет. – Він сів на трон у 1848 році, коли йому було лише вісімнадцять. Це сталося тому, що його дід цісар Фердинанд і батько Франц Кароль відмовилися від трону. Його жінка Єлизавета, дочка герцога Баварії, померла в 1898 році. Його світлість мав четверо дітей: три дочки і сина Рудольфа, престолонаслідника, але той помер у 1889 році. Тому престолонаслідником цісар назначив свого племінника архікнязя Австрії Франца Фердинанда.

Нудотно спокійним голосом кадет Кокулєску перераховував дітей, внуків, братів і племінників світлішого цісаря. Під такий голос хотілося спати. Деякі драгуни почали куняти. Тоді унтер-офіцер вдаряв тростиною, з якою не розлучався, по столі і голосно запитував, як звати того чи іншого члена царственої родини чи перерахувати усі нагороди світлішого цісаря. Захоплений зненацька драгун зривався з місця і лише кліпав очима. Тоді тростина притулялася до спини соні. А Кокулєску як ні в чому не бувало продовжував:

– До цісарського роду також належать: архікнязі Райнер, комендант австрійської охорони, Йосиф, комендант угорської охорони; Йосиф, Август, Фрідріх, Кароль Стефан, Євгеній, Йосиф Кароль Альбрехт, Леон Кароль, Вільгельм…

Всіх архікнязів, у жилах яких текла цісарська кров, налічувалося тридцять один, і було дивно, що кадет всіх їх запам’ятав. Але найважче було те, що і від драгунів вимагалося те саме.

І все ж, хоч такі заняття і не вимагали фізичного навантаження, і Теодор, і Дмитро, та й інші драгуни віддавали перевагу верховій їзді. Засмужний якось одразу ж знайшов спільну мову з Картою, і кобила слухалася його найменшої команди. Теодорові достатньо було лише найменшого руху вуздечкою чи шпорами, щоб кінь одразу ж переходив на алюр чи галоп.

Відколи Теодор Засмужний прибув до Львова, йому жодного разу не довелося вийти в місто. Звичайно, іноді полк, а то й один чи інший ескадрон вирушали за місто на маневри, але то було організовано здебільшого вночі, щоб своїм рухом не створювати незручностей жителям міста.

Лише навесні перед Великоднем (а 1906 року українська і польська Пасха збігалися) лейтенант фон Шлосман повідомив, що деякі драгуни можуть найближчої неділі піти у місто. Серед вибраних був і Засмужний. Їм належало привести одяг в належний вигляд, щоб «нікому не було соромно за те, що ви драгуни».

У суботу у казармі щасливчики чистили свій одяг і взуття. Дмитро Віхоть, який не потрапив до цього числа, допомагав Теодорові. Правда, багато робити не довелося: завжди охайний Теодор тримав свій одяг і зброю у майже ідеальному стані, чого не скажеш про більшість румун і деяких українців.

За цих півроку служби, як і гадалося, Теодор найбільше зійшовся лише з мостенським Дмитром. З іншими українцями він, звичайно, підтримував товариські відносини, але до дружби справа не доходила. Румуни і поляки також трималися окремо, не допускаючи у своє коло чужих. Причому, якщо поляки відносилися до українців вороже і з певним презирством, румунам було однаково, і вони не втручалися у не такі вже часті сутички.

І ось недільного дня одразу після сніданку драгун Теодор Засмужний уперше вийшов у місто. У кишені у нього назбиралася певна сума австрійських корон, тому можна було не економити на дрібницях. Він пройшов сотню метрів до жовківської рогатки, сів у вагон кінного трамвая. Оскільки їхати йому потрібно було до площі Голуховських (а це ближче до центра), Теодор вибрав вагон другого класу, заплативши дванадцять гелерів.

Декілька разів Теодор бував у Львові, але далі Краківського ринку його шлях не пролягав. Оскільки сам ринок розміщався у колишньому краківському передмісті, а це майже в центрі, Засмужний досить вільно орієнтувався у місті.

Перша зупинка конки була на Підзамчому, тому наступна була його.

Кондуктор повідомив, що конка під’їжджає до другої зупинки, при цьому чомусь дивлячись на Засмужного. Зрозумівши, що це натяк на те, щоб вийти, Теодор підвівся з крісла, поправив шаблю і підійшов до виходу. Як тільки вагон зупинився, він легко зіскочив з підніжки й озирнувся. Так, площа виявилася знайомою, і через неї дорога вела до Краківського базару.

Людей у такий час на вулиці було багато, більше траплялося одягнутих у святкове панів і панянок, адже неділя, можна просто пройтися містом. Весняне сонце зовсім по-літньому посилало тепло на землю. Цього року дерева зазеленіли рано, тому на наступну Вербну неділю котиків на деревах не буде точно.

Крамниці вздовж вулиці польською, німецькою та єврейською мовами запрошували відвідувачів завітати, лише завітати всередину, а щоб ніхто не залишився без покупки подбає продавець. Теодор, хоч із цікавістю і оглядав вітрини, твердо вирішив не піддаватися спокусі. Він перейшов Казимирівську вулицю і вийшов на величний проспект.

На самому його початку стояв великий міський театр. Виповнилося лише шість років, як його побудували, а він вже став гордістю міста. На невеличкій площі перед театром було найбільше людей. Теодор йшов правою стороною широкої вулиці, що носила назву Гетьманської. Посередині проспект зеленів першою у цьому році зеленню. Засмужний з неприхованою цікавістю спостерігав все.

Який неймовірно разючий контраст з тим, що він зустрічав раніше! Кам’яниці, бруківка, електрика. У них у селі кам’яними були лише церква, плебанія, школа і староство. Навіть будинки багатих господарів були здебільшого дерев’яними і мало чим відрізнялися від інших. Про електрику селяни, звичайно, чули, але далі чуток справа не доходила. Бруківка взагалі була незнайома сільським людям, тому, бувало, весною чи восени так розвезе дорогу, що і додому не потрапиш і коні не допоможуть.

Все це Теодорові було в диковинку. Хоч за півроку служби він вже звик до багатьох міських речей, все ж не переставав дивуватися. Тому, напевне, і виглядав кумедно, постійно крутячи головою.

Зрештою, і на нього озиралися. Найбільше молоді панянки. Вони, видно, мали мінімальні уявлення про роди військ загалом і про кавалерію зокрема. Серед усіх військових драгуни стояли на найвищому щаблі, а красиві драгуни були поза конкуренцією. До таких належав і Теодор. За цих півроку він змужнів, став кремезніший. Дослухавшись поради лейтенанта, Теодор відпустив вуса, і тепер вони додали до його образу мужності. Взагалі форма, яку носили драгуни, була красива і практична, а шабля додавала деякого шарму. На голові Теодора було крапове кепі без козирка з двома жовтими ґудзиками і кокардою, на якій була вирізана монограма FJI.

Повільно прямуючи вулицею, час від часу віддаючи честь зустрічним офіцерам, Теодор Засмужний вийшов на площу Фердинанда, посередині якої стояв пам’ятник Адаму Міцкевичу. Як розказували «старожили» казарми, ще рік тому на цьому місці стояла фігура Матері Божої, але її посунули, щоб звільнити місце для пам’ятника польському поету. Зараз всіма улюблена фігура стоїть осторонь, скромно загубившись між деревами. Але і тепер вона більш популярна, ніж величний монумент Міцкевичу.