Аптекар

Дорога до неї була не близька, вела через густелезний ліс, швидше не дорога, а стежка, яку протоптали звірі, йдучи на водопій до річки. Рута звірів не боялася, знала до них примовляння, одне на вовка, друге на ведмедя, третє на змію чи на полоза, раз було таки стрівся їй вовк, але вона прошептала кілька слів, і він, скулившись, мовби йому соромно стало, зник у хащах. Але боялася Рута усілякої чортівні, яка у лісі водилася, а було її чимало, і чигала вона на кожному кроці, особливо під кінець дня у темних затінених місцинах, звідки уже починав витікати чорний мед ночі, скрадаючись, наче звір…

– Руто, – казав їй батько, – ти ж не така, як усі люди. Ти інша. Ти відчуваєш інакше, і бачиш інакше, і чуєш інакше. Хочеш знати, якими є людські відчуття? Вбери рукавиці і торкнися до будь-чого. Те, що ти відчуєш пальцями, – ото і є людські відчуття. Натягни шапку на вуха і слухай. Те, що почуєш, – отаким є людський слух. Затули очі краєм хустини і дивися. Те, що побачиш, – таким і є зір людський.

Рута бачила те, що людському оку було недоступне. Вона помічала маленьких козариків, які шугали з-під ніг, притримуючи ручками свої строкаті шапочки, а при цьому щось пищали, мов курчата, бачила, як на деревах стрибають чеберяйчики, а потім ховаються у листі, і лише їхні очі зблискують, як роса, і стежать за кожним кроком, бачила невидимих звірів без тіл і без вуст. Вона бачила, як опар куйовдиться між деревами і формується у страшну роздуту почвару, в якої безліч рук, і руки ті тягнуться до дівчини, ось-ось ухоплять, але вона тоді хрестилася і промовляла «Отче наш», а почвара здувалася, маліла й розчинялася. Дерева обабіч стежки гойдалися і голосно скрипіли, наче рухомі скелети, гілки так і кралися ухопити дівчину за сукню чи за волосся. Рута відмахувалася костуром, і гілки, мов обпечені, відсмикувалися назад, а дерева аж скрикували і стогнали у безсилій люті.

У лісі пахло грибами й вогкістю, у листі вовтузився вітер, здмухуючи павутинки, що припадали до обличчя і не хотіли відлипати, а на дні потічка постукували камінчики, гейби передаючи таємну звістку отим постукуванням. І хоча в довколишньому повітрі панувала невиразна тривога, мовби ось-ось мало щось трапитися і, здавалося, відчувала це кожна найдрібніша травинка, однак Рута була спокійна, не стишувала кроку ані на мить і простувала через ліс, не озираючись, хоча за спиною й вчувалися різні загадкові шелести й шурхоти.

Розділ 3. Аптека «Під крилатим оленем»

Із записок Лукаша Гулевича.

«Листопад – грудень 1646 року.

– Ну, пане Мартине, – сказав лавник і член лавничого суду пан Бартоломей Зиморович,[3] – начувані ми про вас та про ваші подвиги. – І, помітивши мій здивований погляд, пояснив: – Стрийко ваш покійний переповідав нам ваші листи, як ви з турками воювали. Хтозна, чи не доведеться і тут повоювати, бо тривожна настала пора. Ось вам ключі від вашої аптеки. Якби потребували слуги чи служниці, то дайте знати, когось вам підшукаємо, бо будинок великий та й сад там просторий, то є де руки прикласти.

Я подякував і сказав, що спочатку роззирнуся. На тому ми попрощалися. Будинок Мартинового стрийка стояв на розі Ринку і сліпої вулички, що мала назву Дорога за оленем через те, що сам будинок, як і аптека, називалися «Під Крилатим Оленем».[4] Вгорі під дахом і справді був вирізьблений олень з розпростертими крилами, а над дверима красувалася вивіска у вигляді ступки, у якій товчуть ліки. Відразу з вулички вели двері до аптеки з трьома просторими приміщеннями, над якими містилося два покої, а над ними – захаращене всіляким непотребом горище. Та цього мовби замало – то ще й великий підвал з окремим входом, який орендувала винярня пана Вацлава Прохазки з Брна. Сам пан виняр відразу ж поквапився зробити мені візиту і поцікавитися, чи не продовжу я йому оренду, при цьому вручив десять золотих і кілька пляшок вина. Я сказав, що покіль не маю щодо підвалу жодних планів, і ми з паном Вацлавом розпрощалися в доброму настрої, закропленому мальвазією.

Індермах, як прийнято тут називати задню частину будинку, виходив на садок, що був увесь у снігу, з якого стирчали сухі пагони малини, скоцюрблені галузки кущиків і тоненькі стовбури якихось ще молодих саджанців. Довкола садка височіли мури, мене це цілковито задовольняло, бо не люблю, коли хтось до мене зазирає.

Перше, що я зробив, – повідчиняв усі вікна, бо застояне важке повітря давалося взнаки. Приміщення аптеки й решта покоїв потребували неабияких зусиль, аби їх прибрати, почистити, витріпати, бо запилюжилося усе так рясно, що рухатися я мусив доволі обережно, аби не здіймати за кожним кроком сизих хмарок. В аптеці всі стіни, аж до стелі, були заставлені шафами й полицями з ясеню. На полицях стояли полив’яні глечики з гданської глини, гарно розмальовані, і на кожному був каліграфічний латинський напис. А в шафах – шухлядки і скриньки, замкнені на ключ і теж старанно підписані. У слоїках, наповнених чимось густим і темним, крізь мутну рідину можна було розгледіти зародки якихось дивних зморщених істот, що непорушно зависли у тій рідині, наче планети незвіданої галактики, але коли їх взяти в руки, вони починали вигойдуватися і підніматися та опускатися, викручуючись на всі боки, мовби прагнучи задемонструвати кожну найменшу дрібничку свого потворного жовтого тіла. В інших слоїках і пушках[5] зберігалися чудодійні екстракти з цілющих трав і мінералів, жмутки засушеного зілля і розмаїті корінці звисали гірляндами зі сволоків, напоюючи приміщення п’янливим ароматом лугів, степів, лісів і заморських нетрів. На жаль, і це все було припорошене й запавутинене, тож доведеться щось викинути, а щось виполокати й знову висушити. За дня сонячне проміння вигравало на слоїках заворожуючу мелодію, повну радісних зблисків і шаленого танцю порошинок, але увечері вони виглядали похмуро. Сушені змії, черепи і копита звірів висіли на стінах, а посеред ляди вищирював великі жовті зуби вилинялий людський череп, із зубів у нього стирчала різьблена глиняна люлька. Ще на ляді була вага з дрібненькими гирками і мідними пелюсточками, на яких було вибито від одного до десяти лотів…

Я спочатку просто не знав, за що братися, і першого дня вивільнив з непотребу на жилому поверсі лише один покій, у якому збирався відпочивати, тепер там окрім широкого горіхового ліжка і шафи не було більше нічого. Я викинув на балкон ковдри, перини й подушки, вилупцював їх від душі дощинкою і залишив на сонці, відтак усе обережно позамітав і мокрою шматою витер, але коли, задоволений собою, вийшов з покою, то важко зітхнув – сходи, що вели вниз, і партер теж були вкриті порохом. Одне слово, на прибирання я витратив увесь день, але розчистив лише невелику частину будинку. Врешті, втомлений, розкоркував плящину мальвазії і випив її біля коминка. Потім заліз під перину, яку вдалося трохи нагріти біля вогню, накрився з головою і заснув. Снилися мені снігові Альпи.

Наступного дня я через виняра найняв прибиральниць, Магдулю і Гальшку, моторних молодичок, і вони врешті довели все до ладу, час від часу пускаючи мені бісики з-під вій. А коли я спустився у винарню, аби перекусити, пан Прохазка тихенько мені повідомив, що Гальшка, та, котра має пишні перса і вигинистий стан, сама напросилася до мене на прибирання, і що чоловік її помер під час мору, то, якби я хотів, міг би взяти її під перину. Я подякував за пораду і поцікавився, чи не міг би пан виняр мені сам це організувати, бо їх наразі дві, і побалакати з Гальшкою наодинці нема як. Він радо погодився, але попрохав мене, аби у дні, коли в Гальшки буде місячка, не пускав її до аптеки, інакше все його вино може скиснути. Та і я ризикую тим, що мої лікарські інструменти можуть вкритися іржею, а ліки звурдяться, бо така страшна сила місячки. Я не став сперечатися, знаючи, що ця премудрість сягає ще часів Гіппократа, і помислив, що незле було б отримати дещицю жіночої ласки після тієї тривалої мандрівки. Коли я надвечір розрахувався з дівками, і вони вийшли від мене, то почув, як виняр закликав Гальшку, а за хвилю вона постукала до мене. Я відчинив, вона всміхнулася і сказала: «Ну, от я прийшла».

Я запросив її на кухню, присунув їй ослінчика ближче до коминка, в якому збуджено потріскували поліна, і налив вина та вгостив родзинками з запасів Мартинового стрийка.

– Тут ще багато роботи, – сказала вона. – Я дивилася у шафки – там безліч усілякого аптекарського причандалля, але все воно теж у порохах. Нині просто не вистачило часу. Якщо хочете, я й завтра прийду і поперетираю та перемию всі ті шкельця.

Вона шарілася і намагалася говорити про справи, хоч те, що нас єднало, було чимось іншим, тим, що мало бути попереду, тим, чого чекали ми обоє, але вона соромилася, і обличчя її у відсвітах полум’я рум’яніло. Вона не мала і тридцяти, овдовіти в такому віці, вочевидь, важко, отож їй баглося того самого, що й мені. Я узяв її за руку, вона її стиснула, продовжуючи дивитися на танець полум’я, я підвівся, і ми рушили нагору. Коминка у покою я не запалив, але зимно не було. Гальшка зазирнула під ліжко, запитала: «А де?…» – і затнулася. Я здогадався, що вона має на увазі нічного горщика, і розвів руками.

– А куди ж ви?… – засміялась вона.

Я показав на балкон, який виходив у сад, і це викликало в неї ще більший сміх, вона спустилася вниз, подзенькотіла начинням, потім захлюпотіла вода, і врешті вона принесла чорного череп’яного гладущика з двома ручками. З задоволеним виглядом запхала його під ліжко і стала роздягатися. У ліжку було холоднувато, але наші тіла так пашіли, що небавом я під час любощів упрів і мусив скинути перину. Потім серед глухої ночі я притулився до її спини і випнутої сідниці і ще раз увійшов, і цього разу все було повільно й розморено.

Коли я прокинувся, Гальшки біля мене не було, а знизу долинали запахи їжі. На столику стояла мидниця, а поруч глечик з водою, збоку звисав рушник. Я визирнув у вікно на вулицю й побачив Гальшку, закутану в теплу хустину, з чорним гладущиком у руках. Вона чекала на воза, увінчаного великою діжею, в яку зливали нечистоти. Четверо смаглявих чудернацько вбраних чоловіків з довгими вусами правили кіньми. Ще один чоловік, либонь їхній господар, стояв збоку й дивився з іронічною усмішкою, як люди підходять до діжки і, відвертаючи голови, виливають вміст своїх горщиків, а потім так, мовби вчинили яке святотатство, хутенько зникають. Горщики були різні – білі, барвисті, менші й більші, але чорного не було ні в кого. Цікаво, що в ньому варив аптекар? Може, квасив огірки?

Заки я вбрався і помився, Гальшка повернулася і, усміхаючись, поставила гладущика знову під ліжко.

– Яєшню будете? – запитала.

Замість відповіді я поцілував її, вона засміялася, мабуть, їй до вподоби була моя маломовність. Після сніданку Гальшка зайнялася чищенням аптекарського приладдя, а я занурився у підручники. На щастя, у перші роки у Падуї нас посилено навчали готувати ліки самим, але, передбачаючи, що аптекарський цех захоче мене проекзаменувати, я вирішив оновити свої знання та почав студіювати найпопулярніші ліки, аби в день, коли аптека запрацює, не вдарити писком об ляду. Багато ліків практично були мені відомі, треба було тільки поновити у пам’яті рецептуру та пропорції. На щастя, у книжках та в записках Мартина і його стрийка можна було знайти багато чого цікавого і важливого для мене, хоч і траплялися такі дивогляди, як «De quinta Essentia»‚ «Aurora philosophorum»‚ «Philosophia occulta»‚ «Thesaurus thesaurorum» й інші. Видно, стрийко Мартина цікавився окультними науками і хтозна, чи не був некромантом. Трактат «Сlavicula Salomonis», чи то пак «Ключ Соломона», присвячений практичній магії, був добряче зашморганий, а на шмуцтитулі виведено каліграфічними буквами: «Яко ця «Сlavicula» мудрість Соломона відчиняє, так нехай же вона відчинить і серця…». Фраза не була обірвана, а лише затерта. Видно, там вказувалося, про чиї серця йдеться. Я відразу переставив усі непотрібні мені книжки на найвищу полицю, а які потребував для роботи, розташував під руками.

У книзі рецептів Мартинового стрийка можна було знайти чимало дивовиж. Наприклад, олія зі щенят: «Взяти двох новонароджених щенят, порізати їх на частини, вкласти до поливаного горщика разом із фунтом живих хробаків. Варити протягом дванадцяти годин, аж щенята і черв’яки будуть добре розварені. Це дуже добрий засіб на підкріплення нервів, на ішіас, на параліч». Або олія з ящірок: «Візьміть тузинь[6] живих зелених ящірок, вкиньте їх до трьох фунтів теплої горіхової олії, варіть на слабкому вогні. Засіб від лишаю на голові і від грижі». Порошок місячний: «Візьміть по півтори унції з копита лося й людського черепа, стронцію срібла, солі з перлів, олії з рогу оленя, павиного лайна, сухої плаценти від жінки, яка при перших пологах мала дитя чоловічої статі, – добрий на епілепсію». Пластир з людської крові: «Взяти кров молодого, здорового чоловіка, висушити її на сонці, а потім розтерти. Такий порошок добрий на застарілі виразки». «Взяти ластівчине гніздо і порізати його на малі шматки, додати пів унції котячого мозку, півтори унції підпеченого собачого, совиного і ластівчиного посліду. Цей засіб вилікує від болю в животі».

Водночас мені не хотілося занехаювати й хірургії, адже Мартин спочатку таки вчився на хірурга, покіль стрийко не переконав його перейти на фармацію. Зрештою, ми обоє набралися хірургічної практики у шпиталю мальтійських лицарів і на Кандії.

Аптека стояла пів року замкнена, але, видно, що якраз перед смертю Мартинів стрийко отримав свіжий товар, який іще не встиг розпарцелювати і розпакувати. Усе лежало так, як прибуло караваном чи кораблем до Львова: у вузликах, паках, звоях, коробках, бочівках, міхах або ликових козубах, на яких чорною фарбою були написані різні знаки. Разом із Гальшкою ми все те розібрали та порозкладали по шафках і полицях. А було тут чимало галуну, камфори, меркурію[7] і бурштину, в окремих слоїчках містилися різні запашні живиці – амбра і ладан, закуплені від португальських купців, сицилійська манна, грецька мастика, трасант з острова Мореї, який знімає гарячку, арабський алое, сандал червоний і жовтий, індиго з Багдаду, а в бляшаній скриньці – пахучі палички, у торбинках, дбайливо перев’язаних і позначених акуратними наліпками, спочивали прянощі й приправи: гвоздики, лаврове листя, турецький кмин, індійський імбир, кардамон, мускатові квіти і кульки, татарське зілля, різні ґатунки перцю, а найголовніший малабарський, єгипетська касія в стручках, шафрани італійський та іспанський, кориця, розмаїті цукри – і білий, і льодяний багдадський, і бурий гішпанський, сушені чи в’ялені бакалії, цукати цитринові й помаранчеві, мигдалі, фіги, дактилі, родзинки й інші ласощі, біля яких Гальшка втриматися не могла, щоб не засмакувати.

В одному з великих ящиків я виявив безліч маленьких пляшечок з настоянками, ромами та смаковими горілками. Аптеки торгували і таким товаром, за ним переважно питали жінки. А прянощі приносили куди більший виторг, аніж самі ліки, бо коштували дорого, як і афродизіяки, відомості про які публіка черпала з календарів та порадників, де розхвалювали ці засоби словами: «підойму робит», «Венеру збуджує», «жінку розпалює». Тому кожна аптека мусила мати в себе шафран, перець, імбир, селерову настоянку і труфелі. На ліках заробити було не просто, з огляду на те, скільки аптек у Львові, бо окрім міських аптек, були ще й монастирські, з якими цех аптекарський намагався боротися, а ще торгували ліками мандрівні купці, яких прозвали олійкарями, бо носили вони у скринях на плечах ліки від багатьох хворіб, а також пахнидла, олійки і мила. Усе це була звичайна галайстра, яка не розумілася на медицині, але бралася давати поради і приписувати ліки, ширячи забобони.

– Бальзам! – прочитала здивована Гальшка, витираючи пилюку з квадратової темно-зеленої пляшки. – Що то таке? Теж горілка? – запитала вона грайливо, бо вже зняла пробу з помаранчевої настоянки.

– Ні, це лік, – відказав я, – бальзам витікає з особливих кущів, які схожі на виноградну лозу, а ростуть на тім самім місці, де спочивала колись Найсвятіша Діва з Найсвятішим Дитям Ісусом, коли мусила тікати до Єгипту. Ці кущі можуть брати вологу лише з одного єдиного джерела, у якому Богородиця прала пеленки. Будь-яка інша вода для них смертельна. Але цього джерела до неї не було. Коли вона не могла допроситися води у місцевих жителів, маленький Ісус показав їй рукою, де може бути джерело, і вона розпорпала його руками. Тепер там утворилося цілюще озеро, куди приходять омиватися і християни, і сарацини. Усього бальзамічних кущів є чотири сотні. Але тільки християни можуть добувати бальзам, бо він засихає, якщо його торкається рука невірного. Сарацини лише несуть варту і пильнують, аби ніхто не вкрав бодай краплі чудодійної рідини. О певній порі року християни роблять надріз на дереві і стягують його сік у посудини. Надріз роблять склом або кістяним ножем, залізо дереву шкодить. Але що сік не тече, як у берези чи клена, а повільно крапає, то мусять сидіти під деревом і пильнувати часом тиждень або й два. Той сік має дуже приємний запах, настільки приємний, що кожен, нехотячи, засинає. Назбиравши повну посудину бальзаму, його виставляють на сонце на двадцять днів, опісля на вогні збирають піну і вже чисту рідину розливають по пляшках. Чистої субстанції залишається небагато, і вона коштує дуже дорого. Тому бальзам часто фальшують, розчиняючи кіпрською олією або медом, а також додаючи соснової смоли.

– І на що цей бальзам годиться?

– Він дуже добре заліковує рани і затягує близни. Його надзвичайно – важко роздобути. Дивуюся, як це вдалося стрийкові. У Венеції навіть багаті лицарі не могли його дістати.

– А що таке «те-рі-ак»?

– Він теж належить до найдорожчих ліків. Бо його уміють виро бляти тільки у Венеції. І лише окремі фармацевти знають секрет його виготовлення. Щоб отримати теріак, треба шістдесят чотири різні складники дуже рідкісних і дорогих ліків, а найголовнішим з них є чудодійне м’ясо змії, яку неабияк важко знайти і спіймати.

Гальшка з великою обережністю поклала слоїчок на полицю і, коли промовисто поглянула на мене, я обняв її, і ми зникли у покої. За вікном було тепле полудне, з дахів і ґзимсів ліниво сльозилися бурульки, під периною ми швидко розімліли і заснули.

За кілька днів аптека змінилася до невпізнання. Як я й передбачав, більшість відвідувачів моєї аптеки запитували не ліки, а настоянки і різні смакові горілки. Зазвичай то були панії, які, соромлячись, обов’язково зауважували, що ці трунки їм потрібні для печива. Але тут таки й зраджували справжню мету купівлі, бо прохали ще й чогось на загризок: пірника, родзинок, мигдалів чи цукрів.

І так ото минула зима. Гальшка зайнялася куховарством і прибиранням, але ночувати ходила додому, щоб не наражатися на неславу, тому любощами ми займалися лише вдень. Я платив їй щомісяця два золотих, і вона була задоволена».

Розділ 4. Бій за душу

Жовтень 1646 року.

Стара Вівдя вважала, що та незліченна кількість усілякої комашні, яка оселилася на її обійсті і навіть у хаті, ознака її добробуту і запорука щастя. Павуки вільно сновигали вікнами і стінами, запинаючи павутиною кожен вільний простір, а в павутинні борсалися зелені мухи, комарі та нетлі, поступово перетворюючись у щось безформне і висохле. Стара визбирувала в лісі з-під кори червоних з чорними цяточками жучків, зсипала їх у бутель і заливала кленовим сиропом, бутель стояв на підвіконні, і в ньому купалося сонце, рідина поволі набирала рожевого відтінку, а коли відьма доливала яблуневого оцту, суміш витемнювала до кольору смаженого цукру, що мало осісти – осіло, а рідина випрозорювалася, і тепер то вже був неабиякий приворотний трунок.

Хата Вівді стояла на пагорбі і, коли починали дути вітри, а сухотні карачкуваті гілки, наче воронячі лапи, ковзали і пронизливо вищали по шибах зі свинячого міхура, димар гудів несамовито, аж завивав, і холод, як не пали, все ж протискався крізь щілини у дверях і вікнах, стара відьма куталася у шмаття, забивалася в куток і цокотіла зубами. «Відлітала, відлітала своє, а де мій спочинок, де моє доживання віку? Проминуло повз мене стільки днів і стільки дерев придорожніх». Оно вже й селяни вітатися почали, відколи вона молока не краде, зарібку жодного, ото хіба дівчата прийдуть – поворожіть, мовляв, – то принесуть дещицю, аби з голоду не вмерла. Ще пофортунило їй, коли мірошник звернувся до неї, аби вроки з млина зняла, то вона й зняла, але як – попросила водяника Жбура, аби лотоки не зупиняв, а за те віддала йому цідилко, у яке молоко людське збирала. Тепер водяник сам молоко цупить, як тільки корови на водопій прийдуть. А минулого літа вже навпаки – попрохала водяника, аби таки зупинив лотоки, щоб її знову закликали вроки знімати. Віддала водяникові тернову хустку, що її можна постелити на воді і лягти зверху, а вона й не зануриться. Мірошник у боргу теж не зоставався, щоразу давав по мішку борошна.

Голод завовтузився в ній, заскиглив, солодка й гірка печія підкралась до горла, відьма, покректуючи, встала з ліжка, розв’язала мішок, кинула дві жмені борошна в баняк, хлюпнула трішки води, посолила і швидко замісила густе тісто, потім виліпила з нього дві паляниці й поклала просто на золу, що ще тліла у печі. Понишпорила ще і знайшла цибулину, обтерла сухими пальцями і, не чистячи, поклала біля паляниць. Відтак вийшла з хати до невеличкого городця і вишпортала палицею велику морквину, стріпала з неї землю і роззирнулася. Хмари купчилися і збивалися в темні наїжені отари, щось стогнало в лісі й ухкало, вітер гнувся в долонях і шарпав за одяг, наче роз’юджений пес. Щось насувалося, щось тривожне й лихе. Стара це відчувала, і острах погнав її назад до хати.

Щойно помила морквину і сіла на лаву, як раптом щось пронизливо засвистало в димарі, а за мить викотився на долівку чорний клубок, підскочив угору, вдарився об стіну і, підкатулявшись до дверей, зник у щілині під порогом. Відьма зиркнула на вікно – там шмигонула чиясь тінь, а у двері пролунав стукіт.

– Кого там негода несе? – зітхнула, але не рушила з місця. Двері прохилилися, і до хати увійшов худорлявий, стрункий панич, вбраний за німецькою модою у штани, що застібалися під колінами, та в чорні панчохи і мешти з пряжками. Каптан з вилогами сидів на ньому, як влитий. Під чорними тоненькими вусиками грала заводіяцька усмішка, на щоках палали вогнем кудлаті бурці.

– Здорова була, стара!

– А-а, то ти, шельмо! – упізнала відьма знайомого чорта, який давненько вже її не провідував. – Чи ти вже, як люди, не можеш спокійно зайти, а мусиш ото мене лякати? Думаєш, я не здогадалася, що то за клубок з димаря вискочив?

– Старієш. А воно ж фасон треба тримати.

– Та вже ж – не молодію, Франце. Чого приперся?

Чорт поліз за пазуху, витяг плящину горілки, кисет із тютюном і шмат сала, загорнутий у полотно, і поставив на столі.

– Не все зразу. Діставай чарки та чого-небудь на стіл.

– Ага, тримай писок нарозтвір. Нема хліба і кришинки. Оно паляниці, либонь, уже спеклися та є ще морква з цибулею.

– Мо’ хоч капуста квашена є?

– Коли б уквасилася.

Відьма вийшла до комірки, набрала капусти, знайшла чарки, ножа, витягла порепані притрушені золою паляниці й розлізлу цибулю і все те розставила на столі, а чорт нарізав сала і наповнив чарки. Вони цокнулися, відьма випила одним духом і відразу заїла салом, відчуваючи, яка благодать розтікається їй по грудях. Давно уже так не ласувала. Вгамувавши голод та зігрівшись, стара подобріла і вже цілком лагідно дивилися на дідька, а той, закинув ногу на ногу, запалив файку з довгим на лікоть цибухом і пускав дим кільцями. Видно, йому не квапилося, та й відьмі теж, тому й сиділи якийсь час у мовчанці. Аж от нарешті чорт докурив люльку, вибив її в долоню і одним махом втягнув попіл з долоні носом, а тоді кілька разів з насолодою чхнув.

– А чого я до тебе прийшов. Я оце маю невеличку корчму, а корчмаркою там одна молодичка, котра поклала око на жвавого ченчика з монастиря бернардинів. Ченчик той так, по правді, на кабана схожий, але смаки людські незбагненні. Бачу я, що той ченчик і сам не від того, щоб пожирувати, а все ж стримується. У корчмі він буває частенько, та ніяк у них до діла не дійде. То я ото вирішив помогти їм. Дай мені якого зілля, щоб я тому ченчикові сипонув, аби він за корчмаркою незлецьки увихнувся.

– Зілля? Та є у мене, яке хочеш. Оно маєш у цій плящині настій на серці голуба і різних корінцях. Іно капни трохи йому до пива, то вже від твоєї корчмарки не відчепиться.

– Оце добре. Але то не все. Як уже гуляти, то гуляти. Ще дай мені тої масті, якою намастившись відьми на Лису Гору літають. Корчмарка моя не від того, щоб і собі полетіти та подивитися, як той сабаш відьомський виглядає. А я намовлю її, аби й ченчика спокусила та разом із ним полетіла. Ото вже я там порозважаюся!