Аптекар

У спадок Каспер отримав катівське помешкання між подвійними мурами, що оточували місто, катівський стіл у шинку «Під Красною Єленою», куди ніхто, окрім нього, не мав права сісти, та й ніхто не пробував, та визначене лише для нього самотнє місце у костелі. Раніше кати разом із челяддю мешкали у Шевській вежі, поруч з якою була ще одна, що правила за катівню, де інколи й голови стинали, коли не хотіли робити великого розголосу. Євреям, які жили неподалік, таке сусідство небавом сприкрилося, бо зойки катованих не давали спокою. Після тривалих клопотань врешті їм вдалося позбутися галасливого сусідства, і катам виділили житло біля мурів Галицької брами. Каспер жив там разом з Ганушем як підмайстер, а потім уже став господарем і зайняв усе приміщення.

Розбишаки, пограбувавши Гануша, забрали найцінніше, а решту майна покинули, і воно повернулося до Каспера. Там була дерев’яна різьблена скриня з лахами і стосик списаного дрібним почерком паперу. Коли Каспер уважно приглянувся, то зрозумів, що то власноручні катівські записки, нашкрябані невідь для кого і для чого. То була своєрідна історія розбитих ілюзій та обдурених амбіцій. Що спричинилося до цієї писанини? Може, він узявся за те діло, щоб заповнити якось безсонні ночі старості, воскресити себе у проминулих днях, оточених мурами спогадів, бажаючи витягти себе з багна, в якому провів усе життя, чи то щоб очистити себе від нього, чи то щоб знайти там, у вчорашньому дні, хоч якесь зерно, яке б виправдало сенс його існування, яке б могло посвідчити за нього на Страшному суді, що й він був людиною.

Кат, звісно ж, не мав літературного дару, але процес писання часто змушує людей промовляти геть інакше, ніж у житті, і, комбінуючи потворні кам’яні речення, зводячи словесні монстри, які не розсипалися лише завдяки своїй неприродній вазі, він витворив щось нечитальне й нудне. Продиратися крізь ці словесні нетрі було важко і втомливо, однак Каспер занурився в читання, сподіваючись довідатися щось для себе корисне, щось таке, чого ані батько, ані Гануш не донесли до нього.

На відміну від Каспера, Гануш не успадкував ремесла від батька, бо його батько, властиво, пасував хіба на катівського клієнта, займаючись різними непотребними справами, точніше був запропалим злодюгою, а що таке заняття рано чи пізно уривається, то й тут не обійшлося без прикрого трафунку, який поклав край злодіюванню. Якось старий Корбач поцупив коня у самого магістратського судді, але, як на біду, кінь той був особливої породи, чорний виноходець, якого суддя купив у македонського купця. Дурний злодій замість того, аби погнати коня на торг кудись у Буковину чи Мультенію, подався з ним на ярмарок до Жовкви, а там добрі люди, що зналися з суддею і гостювали у нього, відразу коня й упізнали. Злодія скрутили і разом з конем відправили до Львова. Суддя, який уже й місця собі не знаходив од такої невідшкодованої втрати, зрадів, наче вдруге на світ народився, і на тих радощах звелів підвісити конокрада на гак та з допомогою відповідних методів добився у нього зізнання у всіх його дотеперішніх походеньках, після чого безталанний татуньо скидався на вилущений гороховий стручок, і страту через четвертування сприйняв уже з полегкістю.

Дружина старого Корбача Ганна, довідавшись, що небавом стане вдовою, кинулася по людях та стала розпитувати, яким би то чином можна було чоловіка порятувати, і одна пані, у якої мати Гануша прибирала, знайшла вихід. Вона не знала законів, але знала звичаї. За її словами, є лише дві можливості вирятувати засудженого до страти. Перша полягала в тому, щоб знайшовся хтось, хто погодився б стати під вінець з приреченим чи приреченою, тоді покара обмежувалася тільки символічним доторком меча до шиї. Тому й не диво, що на місце страти завше збігалися дівчата, чия репутація не давала надій на затишне родинне щастя. Приходили й ті, над ким в той чи інший спосіб природа познущалася. Однак цей звичай міг стосуватися лише парубків і дівчат. Але існував ще один звичай. Якщо син засудженого зголошувався йти в науку до ката, стати його підмайстром, а потім і самим катом, то батькові одсікали тільки ліву руку.

– У вас двоє синів, – сказала мудра пані, – от і виберіть з-поміж них того, хто принесе себе в жертву. Врешті-решт не такий уже й поганий фах. Зарібок сталий, шана громади забезпечена, – тут вона засміялася.

Ганна з плачем повернулася до хати і розповіла синам, якої пожертви чекає від них їхній дорогий татуньо. Старший син навідріз відмовився від такої честі, а молодший скорився.

«Був-єм ще молоденцем, – писав кат, – жиби міг передвидіти, якії страшні біди мя чекают, якоє лихо кує мені доля. Любив-єм отця свого щиро і вірно, і був-єм готов на все для него. Не знав-єм тоді, жи кладу чорну печать на свому життю, жи ввіряю свою душу на муки, і нігди мені не спокутувати гріхів своїх, і буду тримати перед Господом Богом відвіт на Страшному суді, яко остатний з остатних, яко упосліджений з упосліджених. Не знав-єм, що від того дня стаю юродивим, і що будут мя цуратися яко пранцюватого і плювати в сліди мої, і нігди не вільно мені буде, переступивши поріг святої церкви, сісти біля людей, а назавше я змушений буду чипіти десь у куті, щоб на мене й погляд людський не упав».

Отак-ото вдалося врятувати батька-конокрада, а що однорукий злодій – не злодій, то довелося старому шукати іншого заняття. Гануш пішов до ката у підмайстри, а батьки, зазнавши неслави, забрали його брата і покинули рідні краї. Більше він їх не бачив. І лише за яких два десятиліття, коли довелося Ганушу страчувати відразу кількох дезертирів, котрі плюндрували околиці, в одному з них упізнав свого брата. І брат, теж упізнавши його, заплакав, белькочучи: «Бач, бач, як нам довелося здибатися». «Бачу, – відказав Гануш, – але то твій вибір. Бо ти міг бути на моєму місці».

Далі Гануш описував увесь процес своєї катівської науки, зізнаючись, що мусило проминути добрих чотири роки, заки він призвичаївся до всіх тих моторошних видовищ, які довелося йому спостерігати у катівні чи на помості під пранґером – цим зловісним кам’яним стовпом з витесаними постатями ката і Феміди, що правив за місце, біля якого відбувалися страти. І далося йому те призвичаєння нелегко. Відсічені голови ввижалися ночами, вибалушені закривавлені очі пронизували його крижаним поглядом, безліч голосів дзвеніло в його вухах, і той жахливий настирливий дзвін глушив інші звуки. Він поволі відчував, як втрачає здатність слухати щебіт пташок, навіть найніжніший спів вивільги скидався йому на каркіт ворона, квіти на лугах пахли кров’ю, і навіть вино мало її смак. Після роботи, прийшовши додому, він довго мив руки, тер їх піском, але не встигав сісти за обідній стіл, як відчуття брудних рук знову змушувало його бігти надвір і мити, відмивати кров, яка проступала на долонях. Він гидував цими руками торкатися свого обличчя, руки стали йому чужими, і в той час, як люди зазвичай взагалі не переймаються своїми руками, він увесь час пам’ятав про них, про те, що вони при ньому, що він носить їх при собі і про те, чим вони займалися того чи іншого дня. Він завше старанно спилював нігті, щоб чужа кров не мала куди сховатися, але вона була хитріша за нього. Він голив обличчя і голову, але кров завше знаходила затишне для себе місце, наприклад, вуха чи ніс. Він завше чутливо виявляв її.

Гануша крім усього іншого гнітило те, що, ставши учнем ката, він ураз позбувся всього, чим жили його ровесники, його відцуралися друзі, він із смутком позирав на їхні забави, його, здавалося, навіки покинув сміх, хижа й жорстока тварина поселилася у його душі й підточувала молодість.

Каспер упізнав у цих записках і перші свої відчуття, хоч і не були вони в нього настільки драматичними. Авжеж, сни бували теж страшні, але удень він струшував їх, як дощові краплі, ставився до свого обов’язку, як до звичайної роботи, змусив себе так ставитися. Інакше можна було б і збожеволіти. Різниця між Каспером і Ганушем полягала в тому, що Каспер мав батька ката і змалечку опинився в реаліях, з якими легко змирився. Він не стояв перед вибором, ким бути, він бачив, що кат – це дуже поважна персона, якої всі остерігаються. Касперу хотілося стати таким, як батько, щоб теж гордо проходжати вулицями і ловити на собі стривожені погляди. Каспер уже з самого народження не мав ані друзів, ані будь-яких родичів поза батьком. Матері він не знав, і лише незадовго до своєї загибелі батько розповів йому, ким була його мати – звичайна сільська дівчина, яку спокусив синок львівського патриція, що гостював у їхніх краях. «Так, так, синочку, тече в тобі голуба кров», – сміявся батько. А відтак дівчина завагітніла і, намагаючись приховати свій гріх, викинула щойно народжене немовля у річку. «Однак ти не потонув, – провадив далі батько. – Ти був ціпкий хлопчик. Тебе виловили жебраки, витягли, загорнули у свої лахмани і, сподіваючись на винагороду, чимдуж побігли до магістрату. Знайшовся й очевидець, що бачив, як бідна дівчина викидала тебе в річку. Її схопили і присудили до страти. А дитинча я випрохав і забрав до себе. Найняв годувальницю і виростив тебе».

«І що було з моєю матір’ю?», – запитав Каспер тремтливим голосом, передчуваючи страшну відповідь.

«Її втопили. Ось що з нею сталося, – сказав кат і, помовчавши, додав: – Я її запхав у рантух, зав’язав і скинув у воду».

«А перед тим катував?»

«Це називається піддав тортурам. Так. Авжеж. Таке правило. Суд мав довідатися ім’я призвідця тієї напасті».

«І довідався?»

«Вона сказала, що повідомить ім’я лише одному панові бурґомістрові на вухо при умові, що він сам вирішить, чи варто його розголошувати. І так сталося. Вона шепнула йому щось, він побілів, і на тому скінчилося. Ніхто того імені більше не почув».

«А яке було ім’я моєї матері?»

«Гедвіга. Вона була вродлива. Ти маєш багато її рис».

Звідтоді Каспера магнітом тягнуло до Львова, хоч він і не уявляв, яким чином може довідатися, хто був його батьком.

Розділ 8. Майстер Малодобрий

Читаючи записки Гануша Корбача, Каспер мимоволі пройнявся жалем до того малого хлопця, обставинами силоміць вирваного зі звичного життя, чужинця серед своїх. Ставши катом, Гануш так само шукав утіх на боці, загулюючи в містечках, де його ще не знали, але львівський кат – фігура солідна, помилуватися його неабиякою майстерністю не раз з’їжджалися роззяви з довколишніх повітів, а тому траплялися випадки, коли його впізнавали і жахалися, що сиділи за одним столом у шинку.

Каспер згадав, як після чергової забави з тією мельничихою у Стрию подався до корчми. І все було добре, він швидко влився до компанії місцевих завсідників, пригостивши їх колійкою пива, але посеред забави раптом влетів захеканий вістовий зі Львова і загукав:

– Пане малодобрий! Вертайтеся хутчій, бо нарешті злапали того розбійника Чугая. Веліли абисьте щодуху гнали назад і стяли його, бо бояться, що знову з в’язниці дремене.

Каспер враз позеленів, помітивши, як очі присутніх пропікають його палючим жаром, як роти їхні кривляться у лайках і прокльонах, але підвівся, кинув на стіл капшук і вийшов. Услід почув знервований гомін, а потім зойкіт шинкаря: «Ну, не цурис? Ну, не цурис? І я з тим шельмою цокався!»

Каспер вискочив із корчми, а потім гнав коня до Львова так немилосердно, що біля самої брами кінь захрипів і, незграбно перебираючи ногами, звалився на землю. Каспер решту дороги до Ратуші подолав бігцем. На майдані попід пранґером уже височів поміст, а довкола юрмилося повно роззяв. Побачивши ката, юрба пожвавилася і загалайкала, підганяючи його. Каспер піднявся до війта й рвонув люто двері. У війта від несподіванки засіпалося око.

– Якого дідька?! – загримів Каспер. – Якого дідька, я вас питаю, не дасте мені вільної хвилини? Що я – не людина? Засвербіло їм, бачте! Ніби не можна завтра його стратити!

– Е-е, ви той, не кипіть, бо я теж можу скипіти, як треба. Ми того Чугая ловили вже разів п’ять, як не більше, і щоразу він давав дьору. Кажуть, має в долоні таке зілля зашите, котре відчиняє усі замки. Нині рано ймили його в любаски та й не хочемо ризикувати. Ви вже ся не сердьте, файно вам заплатимо. Тобто подвійно.

– То ви б хоч послали якогось кебетнішого! А то ж той дурень на всю корчму «па-ане малодо-обрий»! Бодай йому чорти снилися.

– От за це вибачайте. Ми йому того не поручали, аби галайкав на всю корчму. Можете на ньому зігнати свою злість, коли хочете, але мусите і нас зрозуміти. Хто-хто, а ми спільну мову завше знайдемо. Як-не-як слуги закону, нє? І нема над нами судді, крім Бога.

– Чорта, хотіли сказати?

– Цур і пек! Білого дня Того поминаєте. Перехрестіться та й беріться до роботи.

– Що маю з ним зробити? – спитав, тамуючи лють.

– Стяти. Негайно. – Війт одімкнув скриню. – Перевдягайтеся.

– Не хочу. Піду так.

– Що – й клобука не вдягнете?

– Ні.

– Як-то? Кат має завше бути у червонім каптурі, аби його злочинець не зурочив. Такий порядок.

– Від кого маю писка свого ховати? Усі мене й так як облупленого знають. А від уроків я маю свої обереги. Візьму лише шкіряний фартух, щоб кров’ю не затраскатися.

– Гм, як волієте. Фартуха вам вичистили і спереду намастили воском, аби кров так не приставала. То пан Шольц так порадив. Бачив, каже, в Богемії, – війт подав Касперові фартуха й меча.

Катівський Караючий Меч висів у Каспера вдома на стіні, але ще був Меч Відплати, який мав церемоніяльні функції і зберігався в приміщенні суду; його ніс суддя перед собою до місця страти, щоб показати свою владу над життям і смертю злочинця. Такі мечі були прикрашені повчальними сюжетами і глибокодумними написами. Катівський меч, успадкований від попереднього ката, був оздоблений розп’яттям та написом:

«Знайшовши це, втратиш, заки знайдеш.Купивши це, пограбований будеш, заки купиш.І помреш, заки постарієш».

В окремих випадках для страти використовували і Меч Відплати, коли це стосувалося значних злочинців, і то був саме такий випадок. Каспер ніколи раніше не тримав цього меча в руках. Меч був завдовжки з лікоть і важчим за Караючий Меч, на ньому з одного боку була зображена шибениця з повішеним, а з другого – стражденна Свята Катерина. Нижче уздовж леза писалося:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Мальвазія – вино з однойменного винограду, що росте на Середземномор’ї.

2

Цаль – як і дюйм – 2,54 см.

3

Зиморович Бартоломей (1597–1677) – львівський поет, історик і бурґомістр. Перед посадою бурґомістра тривалий час був лавником і правником.

4

«Під Крилатим Оленем» – цей будинок стояв на місці теперішнього будинку № 45 на розі Ринку і Друкарської.

5

Пушка – кругла бляшанка з накривкою.

6

Тузинь – дюжина.

7

Меркурій – ртуть.