bannerbanner
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
2 из 6

Ми їхали сніговою долиною, яку продовжував припорошувати лапатий сніг, схилившись на кінські гриви та набундючившись, наче круки у своїх чорних плащах та чорних капелюхах, насунутих на очі. Інколи кидали погляд поперед себе, а відтак знову потуплювалися і дрімали, вигойдуючись у такт з головами коней. Далеко попереду в легкій поволоці уже вгадувалися дзвіниці Шкла з-поза земляного валу з частоколами.

І коли ми тішилися, що вже скоро за яких кілька миль опинимося у Львові і нарешті спочинемо в теплі та затишку, мені здалося, що я помітив попереду рух, щось темне мигнуло в кущах і причаїлося. Ми сповільнили коней, напружилися і поклали руки на пістолі. За хвилю з кущів пролунав постріл, Мартин зойкнув і припав до кінської шиї. Я вистрілив, у кущах хтось скрикнув, а коли друга куля пролетіла у мене над вухом, то, не розмірковуючи, вдарив коня шпорами і погнав просто на кущі, не даючи нападникові змоги перезарядити зброю. Звідти вискочив чоловік з мушкетом, другий лежав горілиць у крові і вже не дихав. Кінь вдарив передніми копитами розбійника, збив його з ніг, я зіскочив з коня і, приклавши кинджал до його горла, запитав:

– Хто вас послав?

– Ми… ми н-не знаємо… – закліпав з переляку той. – Ми сиділи в корчмі біля Краківської брами. До нас підійшов якийсь чоловік… його обличчя закривали криси капелюха… і темно там було. Тільки клинчик борідки стирчав. Він описав вас, дав нам гаманця і сказав, аби ми вас підстерегли на дорозі.

– Обох?

– Ні, того, хто має на оці чорну опаску. А якби був хтось при ньому, то і його.

– Але з вас кепські стрільці.

– Пальці, пане, за… закоцюбли, – голос у нього тремтів від страху. – Ми вас довго чекали… з самого ранку, а ви іно зараз прибули. Я казав, що треба б руки зігріти, але мій товариш не дозволив багаття розкласти.

Він би ще щось молов, убачаючи у тому торохтінні своє спасіння, мовби тими словами хотів розжалобити, переконати, що нема тут його провини, що вони були лише найманцями, виконавцями чужої волі, і, коли я висмикнув з-за пояса мотузку і почав скручувати розбійникові руки, той полегшено зітхнув і замовк, маючи надію, що тепер його уже не вб’ють. Опісля я кинувся до Мартина. Той уже сповз з коня і важко дихав на снігу. Очі його були сумні. Рана в живіт очевидячки була смертельна, але я розщіпнув на ньому каптан в надії, що куля вдарила іно в бік, але, на жаль, так не було.

– Спробую тебе довезти до міста. Може, там зарадять.

– Ти добре знаєш, що не зарадять, – прошепотів Мартин. – Пам’ятаєш, скільки ми таких ран набачилися, коли малисьмо бурду з турками?

Він мав рацію, рана в живіт завше була безнадійною, бо внутрішній крововилив не давав жодних шансів. Мартин втрачав кров і блід на очах. Я був змушений хіба безсило спостерігати за тим, як він покидає цей світ, але заки ще був при пам’яті, я просив його, аби висловив свою останню волю, котру я виконаю будь-якою ціною. Він узяв мене за руку, стиснув і прошепотів:

– Обіцяй, що зробиш те, що я тебе попрошу.

Я кивнув. Тоді він зі зусиллям вказав рукою на торбу, приторочену до сідла, і продовжив, затинаючись:

– Там усі мої папери і заповіт стрийка. Там також є трохи грошей. Я однаково помру, а ти цим можеш скористатися. У стрийка нікого не було, окрім мене. Скажеш, що ти – то я, Мартин Айрер з Зальцбурґа.

Я намагався заперечити і заспокоїти його, але кого я мав заспокоювати – такого самого медика, як і я? Він знав, що помирає, і не було на те ради. Однак погодитися на ту авантуру, яку він мені пропонував, я не міг. Мені здавалося, що то страшний гріх, переймати на себе чуже життя і жити ним, жити цим не своїм життям замість того, хто відійшов, і весь час усвідомлювати, що це не твоє життя, не твоя доля і не твоє щастя, а просто жити і смерть під язиком тримати. Авжеж, я можу розмовляти так, що ніхто й не здогадається, що я «Lukas Hulevici, natione Vkrainensis de district Galicia», як записався я в університеті, а не австрієць, можу і венеційцем прикинутися, але страх мене обіймав при думці, як я буду почуватися сам на сам зі собою, як буду намагатися забути своє ім’я і не видати себе, коли воно десь ненароком пролунає, хоч і звернене до когось іншого.

Усі ці думки промайнули вихором у моїй голові, а туманіючі очі Мартина дивилися з надією і вимагали негайної відповіді. Раптом пролунав глухий тупіт копит, і на овиді вигулькнув ще один вершник, теж у всьому чорному. Я висмикнув Мартинового пістоля і звів цинґель, бо ану ж то хтось, хто найняв убивць. Вершник спішився і замахав обома руками, даючи зрозуміти, що не має лихих намірів. Ліве око його було закрите чорною опаскою. Вислухавши мою оповідь про те, що сталося, він поцікавився, чи збійці підстерігали саме нас.

– Невідомо, – відказав я. – Їм лише дали опис. Але під той опис і вашмосць підходить.

Незнайомець усміхнувся:

– Щоб мене дідько рогом штрикнув, коли я не довідаюся чогось більше. Піду перебалакаю.

Він пішов до розбійника, і за хвилю ми почули кілька глухих ударів та стогін: «Милосердя! Милосердя!». Відтак пролунав ще один удар, хрипіння, і все стихло. Незнайомець повернувся.

– Так виглядає, що вони й справді не знали, на кого чекали. Може, на мене, а може, й ні. Єдине, в чому признався, що мали забрати торбу, але вміст торби їм невідомий. А що ми всі при торбах, то й далі нічого не ясно.

– Може, не варто було його убивати? – сказав я. – Міг би вказати нам замовника.

– Яким робом? За клинчиком борідки? Чи за голосом, який нашіптував їм на вухо? Нехай іде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кеніґсберґа, доктор філософії і медицини. А ви хто?

– Ми з Венеції, я…

Але тут випередив мене Мартин:

– Я Лукаш Гулевич зі Страдча, а то мій товариш Мартин Айрер з Зальцбурґа… – він відсапався і зітхнув: – На жаль, мушу покинути ваше приємне товариство.

– Рана й справді така поважна? – запитав лицар.

Я кивнув.

– Живіт.

– Овва! – він похитав головою. – Можна оглянути?

– Ми теж медики, – сказав я, розхиляючи на Мартинові каптан. – Але гляньте й ви.

Він вклякнув просто в сніг, простягнув руку до рани, але відразу ж і відсмикнув.

– Куля там? – запитав, гадаючи, чи не вилетіла вона наскрізь, та не зважуючись перевертати пораненого. – Мені доводилося намацувати і виймати кулі пальцями. Але не в цій частині живота. Ану вдихніть якомога глибоко і видихніть.

Мартин вдихнув і в ту ж мить закашлявся, а кров пішла йому ротом. Лицар глянув на мене безнадійним поглядом.

– Дайте щось пити, – попрохав Мартин, спльовуючи червону піну, – присмачте чимось гарячим мою смерть.

Він мав на увазі той ром, що ми прихопили були в дорогу.

– Питво не присмачить вам смерть, а прискорить її, – сказав Йоган. – Ви ж бо лікар, і самі знаєте про це.

– Знаю. Але добрий ковток рому – це якраз те, що мені потрібне перед далекою дорогою.

– Не городи дурниць, – втрутився я. – Може, нам вдасться ще тебе довезти куди-небудь.

– Зв’яжімо з гілок сани, – сказав Йоган, – покладемо пана Лукаша на них та приторочимо до його коня. У Шклі хтось мусить нам допомогти.

Мартин благально подивився на мене і прошепотів:

– То тільки даремні муки. Не довезете мене… – і, зиркнувши на мене, наголосив: – Роби, як я сказав… Тямиш? І нехай тобі Господь помагає.

Він ще усміхнувся побілілими вустами, і голова його схилилася набік.

– Шкода, – сказав Калькбреннер. – Хтозна, чи не через мене таке лихо. А я, бачте, забарився в Ярославі з однією пишною вдовичкою. Ну, та що ж робити? Повезете його до Страдча? Я вам поможу.

Разом ми завдали тіло мого товариша на коня, поклавши його навпоперек та примоцувавши ременями, і рушили в дорогу. Ми проминули Шкло і за півтори милі проїхали Янів, що лежав над замерзлим озером. Далі через зарослі чагарником гори звернули на південний схід. Покинув я рідну домівку майже півтора десятка років тому і був певен, що ніхто мене там уже не впізнає, понадто, що я заріс, як дідько, адже виїхав, ще неголившись, а зараз мав чорну борідку і хвацькі гусарські вуса.

Я не помилився, ніхто до мене не признався, натомість і війт, і кількоро селян, оглянувши бідного Мартина, не засумнівалися, що то їхній Лукаш. Я залишив їм Мартинового коня і грошей на поховання та парастас, а ми з лицарем, відбувши відспівування у церкві, поїхали далі. Мартинову торбу я прихопив із собою, хоч і вагався ще, чи погоджуватися на його несподівану ласку. Та розваживши, що й так не було кому ту аптеку успадкувати та що перейде вона у власність міста, я зважився на цю авантуру. Правда, думка, що збійці могли робити замах таки на Мартина, не покидала мене. А якщо так, то, вочевидь, хтось був зацікавлений, аби Мартин не доїхав до Львова і не отримав спадку. Отже, то міг бути хтось, хто знав, як виглядає Мартин, себто, що він без одного ока. Але звідки? І що буде, коли я назвуся Мартином при обох здорових очах? Чи не варто мені одне перев’язати? Але вже пізно, коли лицар мене бачив. До того ж увесь час мене не покидало відчуття, що я щось не те роблю. Я шукав і вибрав мирне життя, хоча останнім часом звик до іншого. Я заплющував очі і чув галас битви, чув, як тріпочуть вітрила, і як б’є в мої груди борвій. Зрештою, я в цьому Мартинові й признався. То було в Шпіці, ми сиділи на березі Дунаю і пили вино. Я сказав, що мене якась сила тягне назад. Він засміявся і відповів, що то промовляє з мене не я, а вино. Я пробував пояснити, що після усіх наших баталій я уже не той, що був, я знову потребую гострих відчуттів. Однак він лише сміявся. Але, бувало, серед ночі прокидався так само, як і я, волаючи якісь бойові гасла.

– Ну, ти ж бачиш, Мартине, – казав я, – що ми уже не ті, що були. Я взагалі не впевнений, що ми колись знову станемо нормальними. Війна нас розполовинила. Одну половину тягне у бій, а другу – в рутину життя. І не знати, чи вдасться нам їх якось урівноважити.

Отак я всю дорогу розмірковував, пригадуючи ті розмови і мучив себе ваганнями, аж поки не вигулькнули на обрії вежі львівської фортеці. Розкинувшись на пагорбах, місто ще зоддалік відкривало безліч своїх приваб, та що ближче ми під’їжджали, то все щільніше воно закутувалося в засніжені сади, ховалося під дахами, наче равлик, у свою шкаралупку, виставляючи на позір самі лише мури та шпилі церков за ними. Краківська брама була відчинена навстіж, варта тільки окинула нас поглядом і дала дорогу. У місті ми з лицарем розпрощалися, домовившись зійтися при нагоді у шинку, і я подався простісько до магістрату, де зложив усі свої папери і отримав натомість право на успадкування цілого дому й аптеки в ньому».


Розділ 2. Книга

Жовтень 1646 року.

Переламаний хребет осені. Вітри ярами рознесли ранкові зорі. «Руто! Руто!» Дівчина почула голос, що долинав з хати, і, покинувши доїти козу, поквапилася до батька. Лежав на лаві під ведмежою шкурою і трусився так, мовби то була не тепла осінь, а глуха зима. Руту вразило його вижовкле і сухе, мов лист, обличчя з напнутими на скронях жилами, білі потріскані вуста з червоними тріщинками, осклілий погляд і голос, що долинав, мовби з глибин його єства. Серце її тривожно билося, відчувала, що кінець наближається, але подумки намагалася відігнати його: тільки б не сьогодні, тільки б не сьогодні, нехай уже завтра, а ще краще позавтра… і так щодня…

Старий чорнокнижник, її батько, вмирав уже так понад місяць, вмирав тяжко, як і належить чаклунам, душа не бажала покидати його тіло і трималася з усіх сил. «Ні Білбог мене не хоче, ні Чорнобог, – зітхав, – ні в Яві для мене місця нема, ані в Наві».

Нинішній ранок не відрізнявся від попередніх. Хутенько впоравшись із нехитрим господарством, Рута збиралася піти на луку шукати Розрив-трави або ж Ломикаменю, що восени якраз набирає сили. Як та трава виглядає, ніхто не знає, окрім єдиної птахи – дятла. Тому спочатку треба відшукати дупло, в якому дятел має пташенят, і затулити його каменем, дятел прилетить, побачить, що ради не дасть, і відлетить, аби повернутися із Розрив-травою. Досить буде її тільки прикласти до каменя, і він сам розпадеться на друзки. Ось тут і треба пильнувати, куди стеблинка впаде, й підібрати її. Так розповідав батько. Рута мріяла про те, як підступить з Розрив-травою до скелі на горі Лева, де сплять королівські лицарі разом зі своїм королем, і поцупить королівського меча, яким можна рубати навіть залізо. Рута б тоді одяглася за витязя і поїхала б світ за очі. Геть звідси, бо й так по смерті батька ніщо її тут не триматиме.

Вона вклякнула біля лави і взяла батька за руку, долоня була жовта й зимна.

– Руто, – сказав батько, – я не можу померти і тільки мучуся. Поможи мені.

Ці слова різонули її по серцю, вона здригнулася і захитала головою.

– Але як… як я тобі поможу?

– Це все через Книгу. Це через неї я не можу піти з цього світу. Руто, візьми Книгу, занеси її на берег Полтви і кинь у річку.

Серед таємних книг старого чорнокнижника були й цілком безпечні книги, як от «Великий Альберт. Таємниці чоловіків і жінок» та «Малий Альберт. Чудесні секрети натуральної і кабалістичної магії, альбо ж Непорушна скарбниця тайн», та лише одну книгу він називав не за її титулом, а одним-єдиним словом Книга, хоч і мала вона назву «Еґремонд, альбо Пекельні сили, підвладні людині», а була вона завбільшки у половину людського зросту і стояла в коморі прикута ланцюгом до кривої балки. Книга була оправлена в шкіру того, хто її сотворив, а поверх шкіри, мов зацний лицар, закута бляшаними застібками та ще й на замок, ключ від якого господар ховав під порогом. Рута володіла деякою кількістю заклинань з решти книжок, але Книгу батько не дозволяв рухати, а коли хотів чогось Руту навчити, то брав у правицю свяченого ножа, у лівицю головку свяченого маку, перевертав ножем кожну сторінку «Великого» чи «Малого Альберта», посипав маком і щойно тоді читав уголос. Так Рута й пізнала була дещо із таємниць світу, хоча душа прагнула набагато більшого, але батько суворо боронив перед нею Браму Таємних Знань. Вона знала, що до Книги були вписані імена всіх дияволів і способи їх викликання, там можна було знайти все, що завгодно – пентаклі, описи талісманів, ба навіть Sanctum regnum – спосіб укладання угоди з дияволом. Якось вона підслухала і запам’ятала заклинання, яке промовляв її батько: «О Люципере, заклинаю тебе покинути той терен землі чи неба, де ти зараз перебуваєш, і наказую тобі силою великого Адонаі, Елогім, Аагла почути мій голос і не відмовитися виконати мій наказ», але щоб не занапастити себе на муки, він при цьому писав на пергаменті: «+ Aglas + Aglahas + Agladena + imperibus es meritis + tria pendent corpora ramis dismeus et gestus in medio et divina potestas dimeas clamator, sed gestas ad astra levatur» або ж «+ Tel + Bel + Quel + caro + Mon + Aqua». У тих місцях, де стояли хрести, він хрестився.

Батько спілкувався з янголами і духами стихій, використовуючи вчення абата Тритемія, чия праця «Стеганографія» лежала завше під рукою. Він вважав, що думки є елементами світу духів, достеменно визначеними відмежуваннями духовного світу, які ніколи не гинуть, безнастанно втілюючись у свідомість людини. Найпідступнішими і найненадійнішими з усіх були духи повітря, які не бажають нічому підкорятися, окрім найсильніших заклинань. Рута була свідком, як батько виходив на подвір’я, повертався обличчям до лісу і промовляв заклинання, але промовляв їх не звичним своїм голосом, а якимсь надривним, гаркавим, демонструючи всім своїм тілом, кожним рухом неймовірний імпет, небувалу екстазу, якої ніколи не виявляв деінде, і Рута тоді тремтіла зі страху, але вслухалася у дивні нетутешні слова, що вилітали з батькових вуст невідомою мовою: «Pamersiel oshurmy delmuson Thafloyn peano charustea melany, lyaminto colchan, paroys, madyn, moerlay, bulre + atloor don melcour peloin, ibutsyl meon mysbreath alini driaco person. Crisolnay, lemon asosle mydar, icoriel pean thalmõ, asophiel il notreon banyel ocrimos esteuor naelma besrona thulaomor fronian beldodrayn bon otalmesgo mero fas elnathyn bosramoth». Після цих слів духи мали з’явитися, а якщо ні, то треба було повторювати ще раз і ще раз, і батько тоді уже опинявся поза цим світом, глухий і сліпий на все, що діється довкола нього, окрім одного – з’яви духів. Коли ж нарешті йому вдавалося викликати їх, Рута бачила, як повітря ставало зримим, як воно вурдилося на очах, мов скисле молоко на вогні, як виникали у ньому фігури і постаті, хоч і розпливчасті, але впізнавані, з крилами і довгими руками, з розкуйовдженим волоссям і з обличчями, що міняли свої форми.

Духів повітря доводилося упокорювати, мов диких коней, і коли вони нарешті виринали, батько до них уже промовляв лагідним тоном: «Lamarton anoyr bulon madriel traschon ebrasothea panthenon nabrulges Camery itrasbier rubanthy nadres Calmosi ormenulan, ytules demy rabion hamorphyn». Після цих слів вони готові були слухати його наказів, хоч і поводилися доволі неспокійно, весь час перелітаючи з місця на місце, то опускаючись, то підіймаючись, і крила їхні шуміли, як шумлять крони дерев.

Запам’ятала назавше, як одного разу не послухала батька і, вичекавши, щоб він пішов на лови, знайшла ключ, відімкнула Книгу і стала читати. Сторінки Книги були гарячого червоного кольору, аж очі обпікали, важко було розрізнити ті дивовижні незрозумілі слова, що дрібно висіялися, вони навівали страх, бо походили із якогось нетутешнього світу, зі світу темряви і таємних шелестів. Рута знала, що батько цю Книгу розкриває іно в сутінках, тому затулила вікна подушками, аби на Книгу не падало сонячне проміння, а сторінки вже не так разили очі, й, примружившись, стала вчитуватися, слово по слові промовляла вона уголос, не відаючи ще, до кого ці слова звернені, коли раптом гострий холод пронизав її до кісток, а в хатину з-під порогу вповзла сиза густа імла, що якусь мить клубочилася перед її очима, а відтак сформувалася у шкарадну потвору, тіло якої переливалося, мов у реторті, мерехтіло і струменіло, наче течія, весь час змінюючи свої кшталти.

– Чого бажаєш? – прохрипіло чудовисько. Дівчина отерпла і не могла вимовити ані слова, а воно повторювало і повторювало своє запитання тим самим голосом, що лунав десь із глибин землі, аж доки Рута не бовкнула перше, що спало на думку, аби-но лише позбутися потвори з хати:

– Принеси води з криниці.

І воно вийшло, чи то пак витекло з хати, прихопивши відра, принесло воду і вилляло на долівку, потім рушило знову до криниці, і так ходило без перерви, заливши водою всю хату, аж допоки батько не повернувся і не вигукнув щось таке, що скидалося на скрегіт заліза, і тоді чудисько зникло. Батько не сварив Руту, бо й так бачив, що вона на смерть перелякана, обняв її, притулив до себе і сказав:

– Пообіцяй мені, що більше тієї Книги не розгорнеш.

Той, хто володів Книгою, мусив її позбутися у свою смертну хвилину, бо інакше душа його не могла розпрощатися з тілом. Якщо він жив у селі, то довірявся священикові, і той, зібравши селян, наказував їм принести хмизу та розвести багаття, а тоді кидав Книгу у вогонь. Коли «Еґремонд» перетворювався на попіл, парох збирав той попіл у мішечок і передавав його помираючому зі словами: «Нехай тобі буде легко». Але Рута з батьком жили на хуторі біля лісу і поблизу не було жодного села.

Рута одімкнула замок, звільнила Книгу з ланцюгів і вчасно відскочила, бо Книга гупнула на землю так, що курява знялася догори і затанцювала у снопах проміння. Вона ледве зуміла її підняти й покласти на візок. Отак штовхаючи поперед себе візок, покотила його до річки, Книга була важка, як сім смертних гріхів, а щокроку ставала ще важчою, візок раз у раз застрягав у землю, земля зойкала від болю і вкривалася потом, а над головою куйовдилися важкі олив’яні хмари і тиснули на душу, чорні тіні лягали попід ноги і наливали їх свинцем, що далі, то щораз важче було ступати, візок уже ледве-ледве котився, усіляке хабаззя з невситимою люттю заплутувалося в колеса, відчайно хльоскало по ногах, роздирало їх до крові, а тривожний крик вороння, що збивалося у чорний грай і кружляло в дикому хороводі, напоював серце страхом. Але Рута відважно йшла далі, чуючи вже, як нажахано клекоче ріка, як хвилі сичать і піняться, розбиваючи берег та вириваючи з його грудей цілі шматки піску і глини, як скриплять верби над водою, тріщать і лускають, ледь не гупаючи додолу. Хмари пригинали дівчину до землі, навалюючись на рамена, наче важезні лантухи, здавалося, вона не витримає і от-от впаде під їхньою вагою, врешті таки вклякнула, але, оперезавшись мотузками, далі волочила за собою того візка, рачкуючи, долоні кривавилися і пекли, коли вона хапался за косми трави, за кущики і суху землю, якісь голоси за її спиною гукали до неї, але пам’ятала, що батько заборонив озиратися, чула своє ім’я, чула голос матері, але певна була, що то не мати, а диявол, і, перехрестившись, повзла далі, аж поки опинилася над самим берегом. Бризки хвиль вдарили їй в обличчя, вона вдихнула свіже річкове повітря і, перекотившись на спину, підняла ноги та попхала ними візок із Книгою з берега, візок не піддавався, грузнув у розмоклий берег, але Рута уперто пхала і пхала з усіх сил, аж крик вирвався з її грудей, врешті візок перехилився, струснувся і скотився з урвища просто у воду, в якій міцно сплелися руки топельців, хвилі гучно сплеснули і підхопили його та понесли за течією, книга загойдалася на плесі, розганяючи хвилі, потім тріснули на ній усі застібки, відлетіла колодка, і Книга розкрилася, сонце раптом вигулькнуло з-за хмар і пропекло її променями, вгору шугонуло полум’я та за мить згасло, а Книга пішла під воду, творячи шалений вир на ріці. Рута знесилена лягла на траву і дивилася в небо, там угорі починало розпогоджуватися, хмари розповзалися, вороння зникло, сонце лоскотало обличчя.

Вона лежала і лежала, боячись іти до хати, бо знала, що не застане уже батька живим – звільнивши Книгу, він звільнив і свою грішну душу, яка вилетіла з-під даху. Рута навмисне забила у шпарину під стріхою кілок, аби її розширити, і душа могла вільно вилетіти у світ. Врешті, підвівшись, попленталася до святого дуба, що ріс неподалік від хати, впала на коліна і молилася, але не християнському богові, а Святовитові, якого батько заховав у порожньому дубові. Дерев’яного ідола він колись виловив у річці, виволік на берег, висушив, а тоді шнурами та коловоротом підтягнув догори і опустив у середину стовбура, що його ізсередини випалила блискавка. Побачити його можна було, лише зазирнувши у невеличке дупло, до котрого ще треба було доп’ястись, ухопившись за гілку, і тоді можна було уздріти Його обличчя – сумне і правічне, зустрітися з його пронизливим, але не лихим поглядом.

– Святовит – наш правдивий бог, – казав батько.

– Але ж бог один? – запитувала Рута.

– Так, один, – погоджувався батько, – і ми його звемо Святовитом. Євреї звуть Єговою, турки Аллахом… А він один. І ми повинні звертатися до нього тим іменем, яке він нам сповістив, а не якимсь іншим.

І вона молилася до Святовита, відчуваючи, як на душі легшає, а в голові прозоріє. Відтак зазирнула до хати і переконалася, що батько вже не дихає. Тіло його мовби опало, випустивши дух, мовби стало плескатішим, лежав із роззявленим ротом, це ж із рота либонь душа і випурхнула, і очі мав розплющені й здивовані. Рута опустила мертві повіки, постояла хвильку, а тоді налила до висушеного коров’ячого міхура сметани, зав’язала у вузлик і, закинувши на плече та прихопивши батькову палицю, рушила до старої Вівді, що жила за лісом.

Вівдя була відьмою і помагала всім, хто до неї приходив. З батьком Рути вони зналися віддавна, обмінювалися зіллярськими переписами, настоянками і ліками. Вівдя була єдиною людиною, до якої Рута могла звернутися в таку сумну годину. Вона згадала, як улітку ходила зі старою на трави. Вівдя висмикнула якусь билину і простягнула Руті, аби спробувала її листочки на дотик, вони виявилися гладенькі і теплі, мовби хтось їх підігрів, Вівдя відірвала шматочок листочка і спробувала на смак, заплющивши очі. Так вона визначала, чи зілля при силі. Вівдя дуже обережно рвала зілля, намагаючись не пошкодити корінців, а коли потребувала саме корінців, то кланялася до самої землі й дякувала. Потім складала зілля у торбинку, що висіла на поясі. Торбинка геть уся пропахла тим зіллям, та не тільки свіжим, але й торішнім, і всі голоси того зілля збігалися в торбинці в одне ціле, коли Рута брала порожню торбинку в руки, то чула їхній шепіт і шелест. Їй вдалося багато знань зіллярських перейняти від старої, і вона відчувала до неї теплу вдячність, геть не сприймаючи її як відьму.

На страницу:
2 из 6