Чорна рада (збірник)

А Кирилові Туру, мабуть, були жарти з того дівочого жаху. Сів за вечерю да зараз і почав викидати.

– Ну, панове, – каже, – тепер я вже зовсім налагодивсь у дорогу.

– У яку се? – питає Сомко.

– Та в Чорну ж Гору.

– Усе-таки туди? Ти не покинув своєї думки?

– Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб наші братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що іншому і згадати страшно, те низовець, сидячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимізкує і вже хіба лусне, а не покине своєї гадки. Так отеє й мені прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дівочі очі.

– І тобі отеє, запорожцеві, отшельникові, не сором признатись? – каже Шрам, бо й він, старий, розвішав уші, як поніс той свої баляндраси. – А що скаже товариство, як дочується, що курінний отаман так осрамив своїх братчиків?

– Нічого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.

– Як то тепер вольний? А перше ж хіба був невольний?

– У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай січової старшини, так як ігумена. Знюхайсь тоді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почім ківш лиха! Тілько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловіка спантеличить мирська суєта, то в куну або до кози не саджають, а зараз – іди собі к нечистій матері! Вибрикайсь на волі, коли дуже розжирів на товариському хлібі! І чи раз же то траплялось, що сердешний сіромаха попогасає по городах, ухопить, як там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власні очі, що чортмає в світі нічого путнього, покине жінку й дітей, вернеться в курінь: «Ей, братчики! Приміте мене знов між товариство! Чортма на світі добра! Не стоїть він ні радості, ні печалі»! А братчики тоді: «А що, ледащице! Ухопив шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами сієї дури, то, може, порозумнішаєш!» От бідолаха сідає між милим товариством, п'є, розказує про своє городове життє з жінкою та дітьми; а тії слухають, кепкують з його, як із блазня, та тілько за боки беруться. Так і мій покійний панотець, – нехай царствує, – їздячи колись із прощальником по городах, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало не миле – замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, виписавсь із куреня, сів хуторком десь коло Ніженя, і господарство, і худобчину завів, і діток сплодив двойко – карапуза-хлопчика та скверуху-дівчинку. Тілько років через п'ять, чи що, так йому обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак; бо чи статечна пак річ – ісповнити козацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-писклятами? Козацької душі і весь світ не сповнив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри в кишені. Тілько один Бог може її сповнити…

– Що ж сталось із твоїм батьком? – спитав Сомко. – Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа, і за дяка.

– Із моїм батьком? – каже Кирило Тур, мов крізь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… – Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпав, що пожививсь як собака мухою, та й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні:

Що ти, милий, думаєш-гадаєш?Мабуть, мене покинути маєш:Рано встаєш, коня напуваєш,Жовтенького вівса підсипаєш,Зеленого сінця підкладаєш;В сінечки йдеш – нагайки питаєш,В комору йдеш – сідельця шукаєш,Дитя плаче – ти не поколишеш;Все на мене важким духом дишеш!

Тілько батько мій не пускавсь у такі жалібнії розмови, як той козак із своєю жінкою, а надумавшись сам собі, сів на коня, ухопив на сідло карапуза-синка свого, себто мене, ледачого, та й гайда на Запорожжє. Не вибігала ж за ним услід моя паніматка, як у тій пісні, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жупани, і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у семрязі убравсь за границю бабського царства. Отже й мені, бачця, доведеться йти батьківським слідом!

– Ну, бери ж кубок, – каже гетьман, – да підкріпись на дорогу. До Чорної Гори не близький світ. Ось і ми погладимо тобі дорогу.

– Дякуємо тобі, пане гетьмане! – каже Кирило Тур, кланяючись низенько. – Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в Чорну Гору.

– Що ти думаєш, синку? – каже нишком гетьманові Шрам. – Ти знаєш, що за божевільні люде сі комишники: не розбере їх і сам нечистий. Не вір, бо то звір, хоть не вкусить, то злякає! Держи, синку, в голові сю пословицю. На юродивих іноді справді находить безуміє.

– І-і, батьку! – каже, сміючись, Сомко. – Добре я знаю сього юроду. Нема, може, і в світі такої щирої душі до мене. Як проганяв я ляхів з України да одбивавсь од Юруся, то він зі своїм німим чорногорцем визволяв мене не раз із великої біди. Служив він мені за язика, за шпига, за сердюка – і все тілько ради доброго слова да ковша горілки. Не раз я насипав йому шапку талярами, так ідучи й витрусить на порозі. «Звідки, – каже, – се такого сміття набралось?» Такий химера! Було, кажу: «Кириле, скажи, Бога ради, чим мені тебе наградити? Ти ж не раз слобоняв мою голову од смерті!» – «Не тобі, – каже, – награждати мене за се!» От воно що, батьку!

– Справді, – каже Шрам, – се золото, а не козак! Пане отамане, – до Кирила Тура, – ходи сюди, дай я обніму тебе да поцілую.

– За що се така ласка?

– Ходи, мені то вже знати, за що.

Да й обняв і поцілував запорожця.

– Да наградить же, – каже, – тебе Господь за твої лицарськії вчинки!

– Е, батьку! – каже запорожець. – То ж іще дурниця, да так мене голубиш; що ж ти скажеш тоді, як украду з-під поли гетьмана молоду?

Черевань більш од усіх уподобав Кирила Тура; усе реготав із його вигадок.

– Враг мене візьми, – каже, – бгатці, коли я бачив такого жвавого молодця! Душа, а не запорожець! Іди, бгатку, й до мене, і я тебе поцілую!

– От добрі люде! – каже Кирило Тур. – У їх крадеш, а вони тебе цілують! Їй-богу, добрі люде! Шкода, що вже більш не побачимось! У Чорну Гору ворон і кісток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дякуємо за хліб та за сіль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.

І, виходячи з дверей, розпростер руки да й каже:

– Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!

– Що за неподобна голова в сього Кирила Тура, – сміючись, каже Сомко. – Себто вже ворожить, характерствує.

VIII

Не довго в ніч гуляли наші козаки: поблизу святого міста гуляти довго не годилось. Іще не дійшло й до півночі, а вже всі давно спали. Хропли козаки на весь двір, од самої світлиці, де спочивав гетьман із Шрамом, да аж до стані; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Інші лягли під чистим небом, і хоть уночі надворі було не душно, да тому черствому, гарячому людові байдуже було про холод. Здорово було гулякам надворі, як траві, що прив'яла вдень на сонці. Кругом по гаю щебечуть солов'ї, аж луна розлягається; деколи й пугач скаже своє смутне «пугу!». Козацьке сонце високо підбилось угору; зорі вкрили все небо, як ризу.

Не німе було козакові те небо, і місяць, і зорі: чи погляне на місяць, на його плями, чи погляне на зорі, то й серце, і думка його розжевріє, як од Божого слова. Чого на місяці тії плями? Він знав, чого. То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнаменав на місяці той гріх своєю рукою: «Дивітеся, – каже, – люде: так як сей Каїн довіку-вічного нестиме на плечах мертве братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку до суду тяжкий гріх свій». А зорі? То людські душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливаються у небесному світі, підслухають, що говорять на небі ангели. Як же часом покотиться по небу і погасне ясна зоря, козак перехреститься і помолиться за усопшую душу. Інші зорі щастять у його на врожай, інші на скот, а Віз – чумацька щаслива зоря.

Ясна, пишна була ніч над Печерським, да один тілько чоловік дививсь на її дива; не спав, дививсь і нічого не бачив. Вже ж не хто сей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга, да жаль, да досада. Довго він ворочавсь на своїй бурці; далі встав, натяг жупан да й вийшов у гай хвірточкою.

Бідний козак таївсь од усіх із своїм коханнєм, бо всяк тілько б із його насміявся. Козаки не дуже вдавались у любощі; знали сю неміч найбільш дівчата да молодиці; вони-то поскладали й оті пісні, оті ніжнії розмови козака з дівчиною або милого з милою, що слухаєш і не наслухаєшся.

Коли б у Петра була ненька рідненька або сестра-жалібниця, може б, їм розказав він про своє лихо. Бо хоть як не гордує, було, козак любощами перед товариством, а як вернеться до господи, як зачне коло його упадати ластівкою мати, як стане голубити сестра, розчісуючи йому кучері, розпитуючи про далекі сторони, про козацькі пригоди, то й тверде, як залізо, серце пом'якшає, і що тілько важке єсть на душі, усе козак своїм щирим жалібницям розкаже. На біду, в Петра не було ні сестри, ні матері; мав він за порадників тілько старого грізного панотця да жартівливе товариство.

Ходить він, сновидає по гаю і сам не знає чого. Місяць став уже на небі нижче; світить навскось по траві, по кущах, по березах. Ніч уже на ісході. Як ось чує Петро – тупотять коні… Усе ближче, ближче. Розпізнає нешвидку ристь двох ступаків. Звернув з доріжки за кущ, щоб ні з ким не зустрітись. Як ось чує й людську мову. По зорі усяке слово доходить до його чисто. Зараз пізнав Кирила Тура голос, а по чорногорському бре да море пізнав його побратима.

Кирило Тур говорить:

– Що то, брате, скажуть ваші отмичаре про запорозьку хисть, як ми підхопим оцю дівойку.

А Чорногор йому:

– Бре, побро! Мені усе здається, що ти тілько морочиш мене. Не впевнюсь, поки не побачу дива на свої очі!

– Місяць не скоро зайде, – каже запорожець, – побачиш, не повилазять.

– Як же ти отмеш дівойку, не наробивши ґвалту?

– Еге-ге, пане брате! Чи такі ж дива чинили на свойому віку запорожці? Хіба ж я дармо заворожив усі двері?

– Море! – каже Чорногор. – Ти б уже хоч мене своїм характерством не морочив!

– Що за дурна в тебе голова, брате, – каже Кирило Тур. – А за що б же мене обрали отаманом? Хіба за те, що добре горілку лигаю? Є в нас на се діло іще луччі мистеці, а характерників не багато знайдеш.

Тим часом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх розмови.

Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спершу був кинувсь Петро до гостиниці будити козаків, далі зупинивсь.

– Чого я, – каже, – біжу? Чи видане діло, щоб украсти дівчину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собі біжу, як божевільний.

Да й пішов тихою ступóю.

«Треба ж отак із юродства да зайти в голову! – думає, йдучи, Петро. – Отеє не удавай із себе химородника, не бурли, як кабан у кориті!.. Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелів, жартуючи, погріти йому киями плечі!»

Пройшовши з гони, став так іще думати:

«А що, як справді він характерник? Чував я не раз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників, да й самих туркень, іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство… Утікає од татар, розстеле на воді бурку да й попливе, сидя, на другий берег… Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих козаків. Може, не зовсім правда й про бурку. А що запорожцеві вкрасти, що задумає, то мов із гамана тютюну дістати. Вони напускають ману на чоловіка…»

Да й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що ману напускав. «Що ви, – каже, – що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжіть мене в мішок». Зав'язали його да й притягли за трямки, аж він і йде з-за дверей: «А що, вражі діти! Встерегли?»

«Що ж, – думає, – як і се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха».

Да ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупинивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь.

«Що, – каже, – я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хіба в неї нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? З якої ласки не спати мені по ночах, щоб який опияка, підкравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобі на всіх дверях і воротях варту; а мені яке діло? Хоч нехай усіх вас перехапають сі розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний пане, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-під поли молоду! Бачу й тебе, горда паніматко: чи так поглядатимеш звисока і тоді на нашого брата, як твій гетьман із сонцем на лобу проспить молоду, незгірш од іншого гультая! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе отсей шибайголова між чорногорці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикого Тура; не раз згадаєш пісню:

Любив мене, мати, запорожець,Водив мене босу на морозець…

Мізкує так собі Петро, аж ось ізнов закопотіли коні. Слухає, і сам собі віри не йме.

«Невже таки справді сей запорожець знається з нечистою силою? – думає він. – Да постій, чи не самі вони вертаються?… Ні, справді везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк овечку!»

Коні над'їхали ближче. Дивиться Петро – Кирило Тур держить перед собою Лесю на сідлі, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсім як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою піддержує бранку, а другою править коня. Сердешна стогне, мов уві сні щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, да за солов'ями не можна розібрати: солов'ї перед світом саме розщебетались.

Жаль Петру стало Лесі; уже хотів вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи ні на які чари; да вхопивсь, аж при йому нема шаблі. Уже вони й обминули його, а він іще стоїть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пішла луна, а голос її так і пройняв мого Петра до самого серця. Бігом кинувсь він до подвір'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на нього охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораються коло коней, да підняв ґвалт.

– Не кричи, Василю, – каже Петро, – а буди козаків: украдено Череванівну з покоїв!

Василь Невольник підняв ізнов галас на весь двір; а Петро, не слухаючи його, виїхав у хвірточку, схилившись, да й помчавсь, як вихор.

Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспішаючи вибратись за ночі з київської околиці. Бідна Леся, мабуть, добре ковтнула знахорчиного зілля од переполоху: хилялась, як п'яна, і нічого не знала, що з нею діється; прокинулась тілько, як пройняв її холодний вітер з поля. Гляне, аж вона серед пущі, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се їй сниться, далі крикнула, да задармо. Розбишаки тілько зглянулись та всміхнулись між собою. Почала була благати, щоб не погубляли її, щоб пустили; так Кирило Тур тілько реготався.

– Що за дурний, – каже, – розум у сих дівчат!.. Щоб оце я, після такої праці, випустив із рук самохіть свою здобич! Ні, голубонько, сього в нас не буває. Та й чого тобі убиватись? Хіба я не зумію кохати тебе так, як і хто інший? Не плач, моє серденько: привикнеш, дак житимеш за мною незгірш, як і за гетьманом. Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і прийметься.

Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здіймала до неба руки.

– Моє ти коханнє! – каже тоді, одмінивши голос, Кирило Тур. – Не кричи, коли не нажилась на світі. Ти думаєш, як нас наздоженуть, дак я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому після мене дістанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?

І блиснув їй перед очима турецьким запоясником; а очі так поставив проти неї, що сердешне дівча й помертвіло од страху.

Виїхали з пущі на поле, аж уже на сході сонця зоря перемагає місяць. Почервоніло небо; починає на світ займатись. Дорога то спускалась униз, то знов підіймалась угору. З'їхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж із-під гаю хтось мчиться навзаводи на сивому коні. Він зупинивсь да й каже:

– Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто се. Се молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові. Враг мене візьми, коли я не догадуюсь, який заряд імчить так швидко сю кулю!

– Море, драгий побро! – крикнув Чорногор. – Чого ж ми гаємось? Утікаймо!

– Не такий, брате, в його кінь, щоб утекти нам із отмицею. Тайна що воно здасться? Ні, лучче станьмо та даймо бій по-лицарськи.

– Бре, побро! Що ж із того буде? Нас двоє, стріляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменкові не врадиш ти нічого. А хоч і врадиш, то нехутко, ще надбіжать та й однімуть дівойку.

– Знаю я, брате, – каже Кирило Тур, – як Шраменко рубається; тим-то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерті!

– Дак ти хочеш, побро, один на один битись?

– А то ж як? Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!

Тим часом Петро над'їжджав усе ближче да ближче, а як побачив, що Леся махає хусткою, то ще більш почав гнати коня.

Запорожці тілько що перехопились через узенький місток над проваллєм, що промила вода з одного байрака в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу і передав побратимові, а сам зліз із коня, розібрав ветхий місток і покидав пластини в проваллє. А на дні в проваллі рине й реве вода, підмиваючи крутії береги.

– Що оце ти твориш, побро? – питає Чорногор.

– Те, щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно битись із Кирилом Туром.

– Бре, побро! Коли думаєш, що через проваллє йому не перескочити, покиньмо його, а самі доберемось скоріш до тайника.

– Еге! Може, у вас у Чорній Горі так роблять, а в нас над усе – честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!

Тим часом, як низовий розбишака мізковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кінь – тиць! Зупинивсь над проваллєм, уперсь передніми ногами да аж захріп, настороживши уші.

– Ге-ге-ге! – каже по другий бік, сміючись, запорожець. – Мабуть, не по нутру тобі такі ярки!

– Іродова душа! – крикне йому Петро. – Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!

– За гостину? – каже. – От велике диво! У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни – ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А сі городові кабани усе мають за власне, що перші забрались у баштан!

– Юда ти беззаконний! – кричить Петро. – Тебе обнімають і цілують за вечерею, а ти умишляєш ізраду!

– Га-га-га! – зареготав Кирило Тур. – Хто ж їх, дурнів, силовав мене ціловати? Я їм кажу у вічі, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнімають. Да що про те балакати? Ось лучче перескоч через рівчак, то ми з тобою покажемо отсьому юнакові, як б'ються козаки!

Обернув Петро коня, розігнавсь – думав якраз перемахнути, – а кінь ізнов зам'явсь. Заглянувши в проваллє, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи і водячи очима.

А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.

– Ото проява, а не лицар! – гукає. – Подивіться на такого лицаря! Дівка ось на коні вдвох ізо мною перескочила через рівчак, а він прибіг та й задумавсь!

– Я б тобі швидко заткнув пельку, – каже Петро, – якби не забув ухопити пістолі.

– Зроду я не пійму віри, – одвітовав Кирило Тур, – щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, і я зумів би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаєшся, чи скакати, чи додому вертатися.

– Проклята шкура! – каже Петро, зскочивши з свого коня. – Вовки б тебе їли! Обійдусь я й без твоїх ніг!

Да й одійшов назад, щоб розігнатись. Догадавшись, що він задумав, Леся затулила од страху очі і молилась Богу, щоб допоміг йому. Тілько задарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зріст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках і в ногах, усяк би сказав, що не зовсім іще лихо. Справді, розігнавшись, скакнув Петро і якраз досяг до другого берега. Аж тут берег під ним – хруп! Одколовсь, і вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме проваллє, да Кирило Тур прискочив і вхопив його за руку.

– Мистець, братику, їй-богу, мистець! – каже весело шибайголова. – Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душі стукнутись із тобою шаблями.

– Слухай, приятелю, – каже, дишучи важко, Петро, – не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не підніметься.

– Як се? Ти одступаєшся од бранки?

– Ні, одступлюсь перше од душі!

– Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?

– Оддай, брате, мені її без бою. Не будем марно крові проливати.

– Га-га-га! – зареготав запорожець. – Ото ще чудасія! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мозок: не зовсім ти пішов по батькові. Який би враг примусив мене жартовати із гетьманом, коли б сам куций дідько не засів мені в серце? Ні, пане-брате, полягти од твоєї шаблі байдуже, а оддати бранку – ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годі дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, і нехай лучче про нас кобзар співає пісню, аніж розійтись чортзна по-якому!

Та й вийняв з піхви свою довгу важку шаблюку:

– Ой панночко, – каже, – наша панночко шаблюко! З бусурманом зустрівалась, та й не двічі цілувалась; поцілуйся ж тепер із оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорці щоб не величались своїми юнаками!

– Так ти справді не оддаси її без бою? – питає ще Петро.

– Не йме віри вразьке Шраменя! – каже Кирило Тур. – Щоб же я на Страшний суд не встав, коли ти до її доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкроїти тобі жупана?

– Нехай же нас Господь розсудить, – каже Петро, – а мене простить, що знімаю на тебе руку!

Да й собі вийняв шаблюку.

– Коханий побро, – каже тоді Кирило Тур чорногорцеві, – коли я не встою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там своїм щурам-чорногор-цям, що й на Вкраїні рубаються незгірше. Що ж ти, козаче, не нападаєш? – обернувсь він до Петра. – Твоє діло нападати, а моє боронитись.

Петро почав козацький грець.[93]

Ще, може, звіку не сходились на сих полях такії два рубаки, одної сили, одної хисті, одного завзяття. Чи встоїть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоїть, як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тілько ж і Петро був козак не дитина: мав батькову постать і силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу.

Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одіб'є, аж іскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жаху. Той стук, те звяканнє, тії блискавиці понад головами – усе те діялось, мов у неї в серці. А чорногорець аж на коні не всидить, дивлячись на ту мономахію. Мистець він був у лицарському ділі, так йому страшенна січа побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справді ігрищем.

А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тілько примірялись; а потім усе скоріш, усе з більшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали, то розмахувались з усієї сили, що аж шабля свище; то знов один одного тілько манили, а самі чигали, як би рубонути да й закінчити зразу. І так же то обидва знали тую шермицерію, що ні той того, ні той того не зможе зачепити – одвічають самі шаблі. Тим часом у обох очі вже йграють, як у звірюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вірьовки, і вже б'ють козаки напропаще; іскри сипляться густо, і от-от комусь погибель! Аж зразу черк! – Пополам обидві шаблі. Козаки з досади покидали об землю й хрести.

– Ну, як же нам скінчити? – каже Петро: розгарячивсь і вже забув про мирову. – Давай боротись або стрілятись на пістолях. Нехай мені ніхто не доказує, що я не справивсь із запорожцем Туром!

– К нечистому з боронням! – важко дишучи, каже запорожець. – Хлоп'яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут мені й со духи. А вже радніший я піти до чорта в зуби, ніж оддати тобі бранку. К нечистому й пістолі! Не велике диво просадити кулею чоловікові голову. А є в нас, коли хочеш, турецькі запоясники, кинджали, однакі завдовжки і одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам Господь милосердний одпуска наші гріхи!