Чорна рада (збірник)

Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усіма на козацьке подвір'є. А козацьке подвір'є було не вкупі з монастирем; бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком або загомоніти буйними речами; так щоб не вводили братії в іскушеніє, стояв на одшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей.

Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду.

Шрам іще раз обняв Сомка.

– Сокіл мій, – каже, – ясний!

– Батьку мій рідний! – каже Сомко. – Я здавна привик звати тебе батьком!

Тоді Шрам сів конець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.

Усі засмутились. Здивовався гетьман. Знав він Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.

– Батьку мій! – каже гетьман, приступивши до Шрама. – Що за біда тобі склалась?

– Мені! – каже, піднявши голову, Шрам. – Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

– Та чого ж, Бога ради?

– А хіба ж нічого?… У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже!

– Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!

– А Іванець? А Васюта?

– Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!

– Так, ледар-то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Вкраїні!

– Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, осаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати.

– Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?

– Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.[85]

– Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?

– І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.

– Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?

– Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!

Подумав Шрам да й каже:

– Од твоїх річей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва.

– Знаю й се, – каже Сомко, – і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло – тілько по шинках вікна да пляшки бити». Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила.

Шрам за сі слова обняв і поціловав гетьмана.

– Дай же, – каже, – Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні!

– І дай, Боже, – додав Сомко, – щоб обидва береги дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!

Шрам аж помолодшав од такої речі.

– Боже великий! Боже милосердний! – каже, простягти руки до образа. – Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!

– Годі ж уже про великі діла, – каже Сомко, – давайте ще про малії. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, панотче, і ти, паніматко!

Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.

– Боже вас благослови, дітки мої! – каже Череваниха. А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тілько – «бгатіку!» да й замовкне.

Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.

– Що ж ти нас не благословляєш, панотче? – каже Сомко Череваневі.

– Бгатіку, – каже Черевань, – велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було півзаручин.

– Як же се так сталось, паніматко? – обернувсь тоді Сомко до Череванихи.

Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:

– Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас Бог, а ми собі ще найдем. Сього цвіту, кажуть, багато по всьому світу.

– Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.

Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.

Як ось під вікном хтось:

– Пугу-пугу!

Сомко усміхнувсь:

– Се, – каже, – наш юродивий Кирило Тур.

І звелів одвітовати по-запорозьки: «Козак з Лугу», бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.

– Не знаю, синку, – каже Шрам, – що за неволя тобі водиться з сими пугачами. Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.

– Правда твоя, батьку, – каже Сомко, – низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоціннії. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.

– Щоб їх лихий злизав із їх юродством! – каже Шрам. – Їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.

– А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.

– Гріх мені се сказати! – одвітує Шрам. – Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх якраз поліг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тільки четверо; уже під о мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком[86] і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці: «Пугу-пугу!» Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.

– О, між ними єсть добрі лицарі! – каже Сомко.

– Скажи лучче, синку, були, да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.

– Овва! – гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.

Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.

Шрам так і загорівсь.

– Що то за «овва»? – каже, підступивши до запорожця. А той ізнов:

– Овва, панотче! – да й заложив за вухо лівого уса (себто – знай, не боюсь тебе). – Перевелись? – каже. – Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: «Течуть річки з всього світу до Чорного моря»?

Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ-сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мій побратим… та не про його тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табора, не маючи коня?

– Іроде! – сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови. – Коли б не таке місто, то навчив би я тебе шановатись!

– Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кириле, поміряємось, чия довша?» Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!

Знав-бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вгамовавсь.

– Чого ж ти, – каже, – осо, од мене хочеш?

– Нічого більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до табору.

– Пху! Сатано! – каже тоді Шрам, усміхнувшись. – Розкажу, тілько не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались ік нечистій матері ляхи, а ватажок тоді: «Е, батьку! Да се в тебе коня нема?… Братчики, добудемо йому коня!» – да й припустив за ляхами.

– Що ж, добули?

– Добули, вражі діти; вернулись із добрим мерином. Здивовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на поводі?

– Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець і чортом орудує.

Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи уси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.

– Да і в мене самого, – каже Шрам, – така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: – «Як ви доскочили такого огира?» – «Нам теє знати, батьку. Сідай да їдь собі з Богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмілля».

– Ага! У нас так! – каже Кирило Тур. – Наші не кудкудахчуть, ізнісши яєчка. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь та і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня… Чи то пак отаман за коня!..

– Що за вража мати! – каже тоді Шрам, протираючи очі. – Да се ж ти, бачу, сам і отаман!

Запорожець тоді в регіт.

– Ага, – каже, – пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх приятелів?

– Ну, вибачай, братику, – каже Шрам, обнявши його. – Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!

– А що ж отеє ми так заговорились? – озвавсь Сомко. – Давно пора по чарці да й за стіл.

– От, бгатці, розумна річ, так-так! – каже Черевань. – Я так отощав, не ївши зранку, що й радуватись не здужаю.

Випив Кирило Тур горілки да й каже:

– Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.

– Не оставим, – каже Сомко. – Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком.

– Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори[87] – десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тілько «б р є» та «м о р є»! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його!

VII

Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.

Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами і морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.

– Ну, скажи ж мені, пане отамане, – питає Сомко в Кирила Тура, – яким вітром занесло тебе в Київ?

– Самим святим, пане ясновельможний, – одвітовав запорожець, – проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.

– Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?

– Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань. Тілько в вас такі нікчемні кубки, що ні в віщо гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерного й ляшка.

– Пгавда, бгате, їй-богу, пгавда! – озвавсь Черевань. – Я давно кажу, що тілько в Січі і вміють жить по-людськи. Їй-богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє!

– Гм! – каже Кирило Тур, озирнувши його тушу. – Не багато таких потовпилось би в курені!

Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівливий був собі пан.

– Я з душі люблю сього пройдисвіта, – каже гетьман Шрамові стиха. – Часом він закине й дуже вже круто, да враг його знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердивсь би.

– Погано тілько, – каже Шрам, – що сі братчики, сміючись, чоловіка куплять, сміючись, і продадуть.

– Що правда, то правда, батьку. По їх січовому розуму, ніщо на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи, вражі діти! Дивляться на Божий мир із бочки, тілько не з порожньої, як той Діогенес, а по шию в горілці.

– Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? – каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. – Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідного брата, так шукає названого. От і побратаються да й живуть довіку вкупі, як риба з водою. «Давай, – кажу я своєму Чорногору, – давай побратаємось». – «Давай». – От і зайшли у братство та й попросили панотця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе Слово Боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.

– Ну, а далі?

– А далі… Се вже так завсігди буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє… Далі дивлюсь, аж стоїть краля така, що тілько гм! Та й годі.

– О, невже таки жіночий рід спокусив хоть раз запорожця?

– Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво-бо: Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!

– Звідки ж узялась та краля?

– Спитай її сам, звідки! Я такої пишної панни не зумію й зайняти.

І поглянув на Лесю.

– Тю-тю, дурню! – каже, засміявшись, Сомко. – Се моя молода!

– Та мені не те горе, що вона твоя молода, – каже, здихнувши, запорожець, – а те, що зовсім мене причарувала.

Усі зареготали, почувши таке диво.

– Браво! – каже Сомко. – Ведмідь попавсь у тенети! Що ж тепер буде?

– А що ж? Ведмідь піде до свого берлога і тенети за собою потягне.

– Як! Отеє у Січ би то?

– Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу, що в вікні?

– І отеє такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради жінки покине товариство?

– А чом же? Та для такої кралі можна покинути й усе на світі, не то що товариство.

– Ну, куди ж би ти потяг свої тенети? Кирило Тур засміявсь.

– Ти-бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не хочеться тобі й признаватись, не хочеться й брехати.

– Бо ще, кажеш, ізроду не брехав? – додав, шуткуючи, Сомко.

– Не збрешу й тепер, – каже Кирило Тур. – Дайте тілько гортань промочити.

Да й кашлянув, випивши кубок, і поглянув по всіх гостях, розгладжуючи вуси.

– Треба, – каже, – вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж святе, що й наша Січ, тілько що там не цураються бабського роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх братства, і над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тілько ви знали! Як зачне розказувати мій побро, то аж душа вгору росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Вкраїну, скучив без своєї Чорної Гори і вже давно зазива мене в гості. І то сказати: чом не погуляти козакові по світу? Чом не подивитись, як живуть інші язики?

Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очаровав усіх запорожець.

– «Добре, – кажу, – поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай і нас там знають!» – Ото ж і побратавсь я з ним у братстві, так уже, щоб у нас не було сє моє, а се твоє, а все укупі: щоб помагать один одному у всякій пригоді, щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому рідним батьком. Воно б і добре, та як побачив я отсю кралю, так душа й дала сторчака. – «Як хочеш, – кажу, – побро, а я без сеї дівойки не пощу з України!» Не бабак же й мій побратим. – «Море! – каже. – У нас як кому припаде до душі руса коса, то вхопить, як сокіл чайку, та й до попа».

– Се вже по-римськи! – каже, сміючись, Сомко. – А як же в тої чайки єсть брати-орли або родичі-соколи?

– Тим-бо й ба, що юнаки знають і сьому лиху запобігти. Тілько натякни, то самі визвуться! «Гайде, море! Да ті отмемо дівойку!» Себто по-нашому: «Гайда, однімем тобі дівчину!» От і збереться чоловік десять тих отмичарів;[88] спорядяться як на війну, і вже, як попадуть у свої лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матері! Такий звичай по смаку мені! І вже хіба не я буду, щоб я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть однією хистю, а в нашого брата про запас і характерство[89] єсть!

– Що за баляндрасник отсей прудуус! – каже, сміючись, Сомко. – Мабуть, у вас в Січі тілько й роботи, що потішати один одного вигадками.

– Е, пане гетьмане! Наші братчики, що в Бога день, виробляють такії чудасії, що не треба й вигадок. То вже знаю, що пани-молодці не почують луччої, як я сьогодні викину. Ще такої чудасії зроду ніхто не чував.

– Що ж то буде за чудасія?

– Так, нічого: підхоплю тілько на сідло отсю кралю, та й шукай вітра в полі. Махнем з побратимом навпростець до Чорної Гори. Ох, да дівчина ж гарна! – додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.

Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нікого так не боялась, як сього запорожця. Кріпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, то наче аж до серця досяг їй очима. Злякалась голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучки так і капотять. Мати собі стривожилась, устала з-за столу і одвела її в кімнату.

А козакам і байдуже, тілько сміялись.

– О, вражий ти комишнику, – каже Шрам, – бач до чого добалакавсь! Ізлякав справді бідну дитину.

Череваниха вже не вернулась до столу; однак ніхто після обід не догадавсь довідатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тоді ще козак мало зважав на жіноче серце. Жіночі сльози й печаль не скоро проймали йому душу.

Уставши з-за столу, Кирило Тур подякував за хліб, за сіль по-своєму:

– Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, – да й потяг із подвір'я з побратимом, не сказавши нікому й «прощайте», наче з свого куреня. Тілько чутно було, як виспівував за ворітьми:

Журба мене сушить, журба мене в'ялить,Журба мене, моя мати, скоро з ніг ізвалить.

– Чи чуєш? – каже тоді Шрамові гетьман. – Ніхто не розбере, чим дише низовець, поки сам себе не виявить. Отже я знаю, що в сього Кирила Тура щось на душі важке лежить. Удає він із себе паливоду, а постерігав не раз я, куди прямує сей юрода. Дивно во очію, а так воно єсть, що він тілько й живе душі спасенієм.

– Ледачу ж вибрав він дорогу! – каже Шрам.

– На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе буїм і безумним для Бога. От воно що! Господь його знає, куди він зайде; а бачив я раз, як Кирило Тур, молячись серед ночі Богу, обливавсь гарячими сльозами, і нехай би пустинник зніс таку молитву до Бога, як сей гульвіса! Прислухавшись, я сам… Да що про те розказовати? То діла Божі. Одкрию тобі, панотче, чого отеє я в Києві. Не сватаннє в мене на думці. Повінчаєш ти мене, одігнавши ляхів до Случі, щоб моя жінка була гетьманша на всю губу. А тепер перед війною треба нам поставити у Києві твердо ногу, понасипати горлахи пашнею, припасти доволі пороху і військової зброї да ще спорядити одно діло. Ось ходімо лиш до архимандрити, до нашого порадника. Гізель,[90] батьку, тепер у нас такий головатий чоловік, як колись був Могила.[91] Поговоримо з ним де про що з Гадяцьких пунктів.[92] Не дурень був Виговський, що написав їх, тілько дурень, що з'якшавсь із ляхами. З ляхами в козаків вовіки-вічні ладу не буде. Чи гаразд, чи негаразд, а з москалем нам треба укупі жити. Се вже так, батьку!

– Ой, синку! – каже Шрам. – Рознюхали ми тепер добре бояр да воєвод московських!

– Се, батьку, як до чоловіка! А москаль нам рідніший од ляха, і не слід нам од його одриватись.

– Бог його знає! – каже, здихнувши, Шрам. – Може, воно так буде й лучче.

– Уже ж бак не гірше, батьку! Бо тут усі слухають одного, а там, що пан, то й король, і всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.

– Не діждуть вони сього, невірнії душі! – каже Шрам, ухопившись за уса.

– Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, Боже мій милий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпрові, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору і возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів.

Розмовляючи про такі речі, пішли до отця Інокентія удвох чи втрьох, а деякі розійшлись по монастиреві.

Що ж діялось із Лесею? Вона, голубонька, справді рознемоглась. Не жартами здавались їй химерні речі запорожця: вона боялась, щоб не вхопив він її, як шуляк, і просила матері позащіпати кругом двері. Чого вже не робила мати, щоб її заспокоїти! Сердешному дівчаті так і стояв перед очима страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кімнату, пробував її уговорювати, щоб не лякалась не знать чого: разів зо два назвав, забувшись, аж бгатіком; далі бачить, що нічого з нею не врадить, махнув рукою да й ліг одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечерні.

Після вечерні знов позбирались усі у козацьке подвір'є. Гетьман і Шрам вернулись іще веселіші, пили за здоров'є великої, одностайної України, пили й за царя православного і праведного, которий ні для кого в світі душею не покривить, не так як той король, що оддав козаків магнатам на поталу. Од щирого серця празниковали. Черевань собі був рад, що Шрам повеселішав, і все тілько вигукував за кубком:

– Щоб нашим ворогам було тяжко!

І весь же той гармидер чинивсь через стіну од Лесі. Лежала вона зовсім мов недужа, а про неї ніхто й не спогадав. Сказано – козаки: байдуже їм про жінок, як заходяться з військовими речами. Отже, хоч небожата-жіноцтво вже і знали і корились своїй долі, да защеміло серденько в моєї Лесі од того занедбання; жаль їй було не помалу на свого ясного жениха, на Сомка Якима. Лицар над лицарством, вродливий над вродливими, да, видно, тілько в його і думки, що про гетьманські порядки. А дівочому серцю що і молодецька краса, що і козацька слава, коли до неї козак не горнеться?

Леся полюбила Сомка іще тоді, як він, було, носить її на руках і дарує їй то золоті сережки, то добре намисто. Іще тоді звав він її своєю судженою і зложив з Череванихою руки. Череваневі здавалось жартами таке залицяннє, а вони з Череванихою не жартують словами. З щирого серця зове він її своєю ненею, з щирого серця зове вона його своїм зятем. І зросла Леся, його кохаючи, кохаючи щиро дівочим серцем. Що тілько в піснях виспівують про те коханнє, усе вона складала у своєму серці. Отже зове вже він її своєю й молодою, тілько все воно вийшло не так, як то вона собі компоновала. Про іншії речі клопочеться він із старим Шрамом, про іншії речі широко розмовляє, а її мовби нема йому й на світі. Защеміло горде дівоче серденько, да мовчала небога, не сказала й матері.

А що ж Петро? Петро зараз після обід узяв рушницю і пішов у гай, ніби на полюваннє. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвір'є, аж там усі веселяться. Гомін справили такий, мов справді на бенкеті. Інші й до нього присіпались із кубком, а йому притьмом прийшлось так, як співають у пісні:

Чомусь мені, братці, горілка не п'ється:Коло мого серця мов гадина в'ється!

Сіли за вечерю, аж ось ізнов іде Кирило Тур, тілько вже без побратима.

Леся не вийшла вечеряти. Розгорілась і рознемоглась сердешна дівчина, що притьмом мусила Череваниха посилати у хутір до чернечого пасічника по шептуху. Прийшла шептуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, да й сама бабуся осталась ночовати на подвір'ї. Надвечір ублагала була мати Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так і затрусилась; і вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач її сонну. Не вонтпила вона, що сей пройдисвіт не своєю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.