Ваші пальці пахнуть ладаном

– Так ось ти який, Василечку…

Після отого ніжного «Василечку», мовленого, як йому здавалося, аж з українським акцентом, Василеві Левченку і в Москві ставало любо жити. Бо з коханою. А з нею, кажуть бувалі, і в курені рай. Тим більше, у них у Москві був цілком пристойний «курінь» – Катеринині родичі допомогли його придбати й облаштувати, спасибі їм! А без коханої не те що Москва, а й навіть Полтава йому нелюбою буде. Катерина сміялась.

– То давай, Василечку, твою Полтаву та перетягнемо у мою Москву – тоді й тобі тут гарно буде.

– Якщо вже перетягувати, – починав Василь Андрійович, закохано дивлячись на дружину, – то, може, Москву перетягнемо в мою Полтаву?

– Е-е, такого не може бути. Це навіть вашому Мазепі… Свою історію, сподіваюсь, ти пам’ятаєш? Так ось, навіть гетьману Мазепі не вдалося свого часу і за допомогою шведів відірвати Полтаву, чи пак Україну, від Москви. Тож змирися, любий, не Москва буде у твоїй Полтаві, а навпаки, Полтава – у моїй Москві.

– Невже твоїй Москві мало свого, що й мою Полтаву забрала?

– Мало – не мало, а ми… Ми – руські, ми такі. Нам усе… мало. І все буде наше. І не сподівайся: те, що ми беремо, ми не повертаємо. Ще предки наші казали: «Що Москвою взято, те свято…»

Катерина була істинною русачкою, навіть ратувала, аби Росія швидше йшла воювати якісь там Дарданелли – здалися вони їй, – і приєднувала їх до своїх неміряних володінь… Але він її кохав. І цим усе було сказано.

І сприймав її таку, якою вона була й іншої йому не треба. Та й до всього ж вона його теж кохала і, як самі росіяни кажуть, душі у ньому не чула…

– Годі, годі, – поспішно казав, – з політикою. Давай краще… кохатися. Люблю кохатися – кращого у світі людей, по-моєму, немає. І не буде ніколи. А буде любов, буде і все інше…

Пригортав дружину до грудей і почувався щасливим-щасливим.

– За одну Вірусеньку, що ти мені подарувала, я буду тобі до гробу вдячний!.. А Москва… Де будеш ти, там буду й я. Ти у Москві, то й мені випадає бути в Москві. Тільки Полтаву я все одно забути не можу.

– А ти й не забувай, Василечку…

Так вони й жили у Москві – в любові та злагоді.

А все чому? Та ось чому…

І кожна корова знаходить свою хвіртку…

На правах вставної новели

…Досі мене тягне… подивитися на хутір з жіночим йменням Руда.

І де ж це, де ж це у світі білому, в яких палестинах той хутір Руда, що до нього так тягне чоловіка – навіть на схилі віку? Напевне ж у тому хуторі було йому колись любо (пригадуєте, так співав ще батько Махно: любо, братці, любо жити…)

А втім, у фразі зроблена невеличка купюра – там іще згадуються Прилуки. І повністю вона так звучить: «Досі мене тягне в Прилуки подивитися на хутір Руда…»

А Прилуки – місто обласного підпорядкування Чернігівської області, райцентр на річці Удай (басейн Дніпра), Україна…

– Всього лише… Україна? – вигукнув майже розчаровано один із тих, кому я розповів якось цей випадок, історію цю.

Ось вона.

Так-так, дитячі спогади у нього, москвича за народженням, народним артистом Росії, пов’язані з Україною – його бабуся мешкала в Прилуках. А тому літа його дитячі – і до Другої світової, і невдовзі по ній, минали то в Прилуках, то на хуторі Руда, то в селі Варва – все там само, на Чернігівщині…

І що тут, здавалось, такого – що дитячі літа його минули у бабусі на Чернігівщині, то в Прилуках, то на хуторі Руда, то в селі Варва, а дивись же – не забув…

Розмінявши дев’ятий десяток літ, все ще архіпопулярний не лише на своїй батьківщині, а й на просторах колишнього СРСР («Мене масово упізнають, я той, хто надокучив», – зізнається він не без іронії), московський артист з коротким і дещо не руським, і звичайно ж, не українським, але все ще гучним прізвищем, у ранзі живої легенди, найбільше любить згадувати Україну, Прилуки, свою бабусю, до якої він через Бахмач щоліта охоче їздив поїздом – сімдесят або більше років тому.

Гай-гай!..

– Журавлі, білі хатки з солом’яними стріхами, глиняна долівка з домотканими постілками-доріжками, а ще ікони і… Як їх? (вжив слово з його мови – «полотенца», йому підказали: рушники). Так, так, – усміхнувся він, пригадуючи, аж засвітився тихою радістю: – Рушники… Знамениті українські рушники, що їх сама бабуся й вишивала… А на них – ружі, червоні півні співають… Квіти, якась фантастика, і добрі ледь усміхнені леви, виконані у староруському стилі… Маленькі віконця, через які до мене приходив великий і таємничий світ… А ще піч, теж розмальована квітами, на якій я в негоду – особливо восени, – любив спати на теплій черені… Лавки… Най-найсмачніші борщі з часником…

І далі розказуватиме в тому ж таки інтерв’ю:

«Тоді життя було нелегким, щоб не сказати – тяжким. Після війни. У 1946–1948 роках, коли в безправних селах обкладали податками кожне деревце – вишеньку, яблуньку, переписували у кого одне порося, у кого їх аж двоє… Смалити кабана при забої – ні-ні. Суворо заборонялося. Шкуру треба було здати в «Заготсировину», а яке ж – самі знаєте – сало без шкурки? Та ще для українців! Колгоспники жили без паспортів – як кріпаки. Отримували на трудодень копійки…»

Але з якою радістю він згадує тодішнє життя в Україні – бідній, замученій податками! Тож і зізнається, як про заповітну, але вже нездійсненну мрію свою:

– Досі мене тягне в Прилуки, подивитися на хутір Руда – якщо він ще вцілів, на село Варва, якщо воно теж уціліло!.. (Він вже не виходить зі своєї московської квартири – ноги не тримають.)

– Хіба забудеш ті дивні жіночі лиця, що їх я там зустрічав – та й не тільки лиця… Досі мені сниться… І в снах моїх – коли я поринаю в сон хоч на часинку, – бачу своє українське дитинство: теплі південні ночі, садки, що потопають у зелені (а як вони по весні квітнуть, як!), коні, яблука, кукурудза, корови, яких гонять додому з пастівника, і кожна сама знаходить свою хвіртку… Люблю Україну! До того ж моє коріння там – звідти і мати моя, і батько…

Чи кожен з нас – хоч через одного-другого…надцятого! – українців, – чомусь із сумом подумалось мені, як слухав його, – здатен отак просто і щасливо-усміхнено та щемко водночас сказати замріяно: люблю Україну?!

Живучи в Україні, ми її мовби й не помічаємо. Сприймаємо, як щось дане, те, що само собою розуміється. Просто як край, у якому нам випало жити. Як якусь адміністративну територію.

Один мій знайомий якось, пригадую, вражено розказував:

– Уявляєш? Мені приснилося, що я… Що я живу… в Україні!

– Уявляю, – відповів я механічно, хоч нічого в ту мить і не втямив…

– Віщий сон!..

– Гм… Чому – віщий? Що було… такого, коли ти проснувся?

– А те… Виявилось це, коли я проснувся…

– Що – виявилося?

– А те, що я й справді живу… Уявляєш, справді живу в Україні – це мені моя половина повідала, як я проснувся… Ось чому кажу: віщий сон! В Україні, виявляється, я живу. В Україні!

Що я повідаю вам у світлі цього, як кажуть, факту з віщим сном? Моєму знайомому ще й повезло – хоч уві сні йому приснилося, що він живе не де-небудь, а в Україні. Інші все життя у ній живуть, запитай їх, у якій вони країні живуть, то й не згадають одразу…

– Ну… вопше, в Кийові…

Такі ми… українці. До нас хіба що у снах і доходить… Але щось не дуже нас тягне подивитися на той хутір. Пригадуєте: «Журавлі, білі хатки з солом’яними дахами, глиняна долівка з домотканими доріжками, рушники…»

А на них червоні півні піють…

Дивні лиця чорнооких, чорнобрових українок, теплі південні ночі, садки, що потопають у зелені…

І корови, які повертаються у село надвечір, і кожна з яких знаходить свою хвіртку і заходить у свій двір…

І треба ж так збігтися, що саме того року, як Левченки переїхали до Москви, в далекому від Полтави Парижі відбулася прем’єра того дива, що згодом буде названо на французький лад – синематографом і який розпочне нову еру – еру кіно.

Жив-був у Парижі в 1864–1948 роках дехто (хтось, такий собі, один якийсь, рос.: некто) на прізвище Люм’єр Луї Жан, якого згодом буде названо французьким ученим, винахідником кінематографа (членом французької Академії наук він стане у 1919 році).

Після закінчення промислової школи працював Луї Жан на фабриці фотоматеріалів свого батька.

У 1895 році він разом з братом Огюстом (Огюст Люм’єр виконував в основному роль організатора і менеджера, а Луї більше займався технічною стороною кінематографа та винахідництва) розробив конструкцію апарата кінематографа – для знімання, проекціювання «рухомих фотографій». Перша демонстрація кінопрограми, знятої на цьому апараті, відбулася у Парижі в березні 1895 року в підвалі «Гран-кафе» на бульварі Капуцинів. На перших сеансах брати Люм’єр демонстрували сценки, в основному зняті на натурі: «Вихід робітників з фабрики братів Люм’єр», «Прибуття поїзда на вокзал Ля-Сіота», «Сніданок маляти», «Виловлення червоних рибок», «Вольтижування», постановочний комедійний сюжет «Политий поливальник» та інші.

У 1896 році брати здійснять світове турне зі своїм винаходом, відвідають Лондон, Нью-Йорк, Бомбей…

З того дня «рухомі фотографії» стали популярні, почалися регулярні сеанси «кінематографа» братів Люм’єр – сеанси йшли під акомпанемент піаніно або саксофона, з текстом під фотографіями.

За порівняно короткий час Луї Люм’єр зніме з братом і виготує тисячі короткометражних фільмів, навчить операторів і розішле їх по всьому світу знімати. З їхньої «легкої руки» слово «кінематограф» стане означати новий вид видовиська.

(У Росії «рухомі фотографії» побачать у 1896 році – спершу в Петербурзі, потім у Москві та в інших містах.)

Створюючи свої фільми, брати Люм’єр придумали багато прийомів кінозйомки. Наприклад, метод, використаний братами при зйомці проїзду по каналу у Венеції на гондолі, нині називається тревелінгом.

Платна демонстрація кінопрограми братів Люм’єр відбулася 28 грудня в Парижі. Було продано 35 білетів вартістю в один франк, але потім до братів – винахідників синематографа – почнуть вишиковуватися довжелезні черги.

«Рухомі картинки розважають увесь світ. Це краще, що ми можемо робити. І ми пишаємось цим», – скажуть брати про свій винахід.

Дивно, але брати Люм’єр не передбачали тріумфального майбутнього свого дітища і вважали кінематограф лише «живою фотографією» – атракціоном, що здатний привабити багато глядачів і приносити значний прибуток. Але швидко стало явно: французи відкрили шлях новому виду мистецтва – по суті брати Люм’єр започаткували документальне кіно. Знімаючи на плівку короткі (тривалістю 40–50 секунд) репортажі з буднів життя міста і своєї родини, вони не інсценували події, а тільки фіксували їх з допомогою кінознімального апарата. Тому фільми брати Люм’єр створювали без сценаріїв, без декорацій, без участі акторів, просто знімали, що бачили в натурі.

Але був і виняток – знаменитий короткий кетч «Политий поливальник». Хлопчик-підліток наступає на шланг за спиною у садівника, і той у результаті цього несподівано обливає себе водою. Сцена була знята на натурі, а в якості виконавців виступали приятелі. Природність екранного образу, відсутність якого б то не було втручання творців фільму в реальний хід подій, що знімалися на плівку – характерна особливість кінематографа Люм’єр.

Невибагливі «рухомі картинки» заворожували глядачів. Виявилось, що зображення може змінювати свій масштаб (план), на відміну, наприклад, від театрального спектаклю, представляючи світ і людину як у цілому, так і окремими деталями (крупні плани обличчя, рук, речей, що буквально заворожували перших глядачів). Класичний приклад – ролик «Прибуття поїзда на станцію Ля Сіота».

Крапка, що пульсує в глибині екрана, стрімко розростається до розмірів локомотива, який невідворотно насувається на глядачів, котрі впадали в паніку в очікуванні катастрофи. І полегшено зітхали, коли поїзд зупинявся – природно, в межах екрана.

На пероні з’являвся залізничник і біг відкривати двері вагона, з якого виходили пасажири і, наближуючись до кінокамери, «втрачали» в кадрі половину своєї фігури. Інші перехожі навпаки, спершу виникали на екрані частково, а потім, відходячи від об’єктива, здобували цілісність. Брати Люм’єр установлювали свою камеру непорушно і фіксували все, що потрапляло в об’єктив. Зміна масштабу зображення відбувалася стихійно, в основному за рахунок саморуху реальності, наближення і віддалення об’єктів.

Їхні фільми були дуже короткими – 15–18 метрів, і складалися з одного монтажного кадру.

У 1898 році Люм’єр організував серійний випуск кіноапаратів, виробництво кіноплівки і знімання фільмів (пізніше проводитиме досліди в галузі об’ємного і кольорового кіно). Так зародилося те, «важнейшее из всех искусств», як назве кіно пролетарський вождь. (Кіно – від грецьк. kineō – рухаю. Кінематографія – мистецтво, яке продукує рухомі зображення на плівці і створює відчуття реальної дійсності.)

У 1946 році Луї передасть французькій синематиці 1800 стрічок, знятих разом із братом.

У 1898 році він зніме свій останній фільм «Пристрасті Ісусові», і брати повернуться до промислового виробництва кіно– і фототоварів на своїй фабриці в Ліоні.

Уже в 1913-му брати виготовлятимуть по 6000 фотопластинок на день, щомайже 30 років користуватимуться великою популярністю – аж до появи нових матеріалів, які лежать в основі сучасного кольорового фото.

У 1948 році Луї Жан Люм’єр помре в місті Бандоль. (У Франції нині створена премія імені Люм’єра, що присуджується за документальне кіно.)

…Зайняті клопотами з переїздом до Москви, Левченки тоді на появу в Парижі якихось там «рухомих фотографій» не звернули уваги. Черговий атракціон по викачуванню грошей у наївних! Та й атракціонів уже було-було… А що його названо якимось там кінематографом – чи не все одно.

Не могли й уві сні подумати, що минуть роки і саме їхня первісточка Віруся, «полтавська галушка», стане королевою того кінематографа, що його винайшли кмітливі брати Люм’єр і який спершу назвуть «Великим німим»…

Частина друга-2

І прийшло двадцяте сторіччя

І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»

…На стиках рейок стукотять колеса, вагон похитується, щось скрипить та й скрипить у нічній тиші, наче хтось скаржиться на долю свою…

За вікном, коли виглядала, – на далекому обрії в пітьмі ночі, куди мчав поїзд, все щось спалахувало червоно й загрозливо – чи то гроза в тих краях шаліла, чи то навстріч котилася війна…

Віра Холодна їхала назустріч фронту, а їй у ту ніч здавалося, коли згадувала своє полтавське дитинство, що вона, маленька Вірусенька, тоді ще «галушечка» двох рочків, разом з мамою і татом, якого вже немає у цьому світі, і меншими сестричками, яких тоді ще не було, поїздом Полтава – Москва спішить до бабусі у загадкову Москву, де її чекає звичайно ж, нове і, звичайно ж, незнане їй життя, де вона має стати якоюсь там королевою – власне, якогось – теж їй незнаного екрана…

Стукотять колеса, брязкають буферні тарілки, м’яко похитувався привілейований («панський»!) вагон, але все ще десь щось скрипить і зітхає, наче скаржиться на долю свою невдатливу, лиху, а там, попереду, куди на всіх парах мчить поїзд із зеленими вагонами, у яких плакали й співали, із жовтими та синіми, у яких німувала благодать, мчать назустріч далекій, яскраво– чи загрозливо-червоній заграві в твулок – обмежений двома рядами будинків простір для їзди та ходіння між двома вулицями) у Москві й нині чотири: Великий, Малий, Середній та Нижній. І всі вони виникли на території колишніх Кисловських слобід.

Як свідчать історики, «кислошники», котрі професійно квасили та солили овочі, ягоди, готували кислі напої, квас, щі, – для государевого двору – селилися при Опричному дворі Івана IV Грозного. У XVII столітті там виникли дві Кисловські слободи – двірська і патріарша.

Оскільки продукція «кислошників» надходила до царських та патріарших столів, то за ними у ті часи здійснювався особливий нагляд.

Цареві слуги, прикажчики наглядали, аби «вином и табаком не торговали и корчмы и никакого воровства не чинили, и приезжих и пришлых всяких чинов людей несродичей к себе во дворы никого не принимали, из дворов своих на улицу в Кисловке всякого помету не метали, а кто будет нарушать эти правила и таких людей винопродавцов, имая с вином и питухов, и корчемников, и воровских людей, приводить вверх в Приказ Мастерской палаты», що відала постачанням харчів для царського двору…

Всі Кисловські провулки після 1917 року були перейменовані, але починаючи з 1994-го їм усім повернули історичні їхні назви. Там досі збереглися старовинні будинки, зведені починаючи з 1806, 1817–1820 років і пізніше, тож архітектурний їхній вигляд старовинний.

Край той був у всі часи тихим, патріархальним, де час ніби зупинився, і це в Кисловські провулки вносило свій шарм.

У біографії Віри Холодної зберігся непевний рядок: «Родина Левченків поселилася в Москві в районі тихих Кисловських провулків (як уже зазначалося, їх було чотири), але в якому саме – встановити досі не вдалося».

…Отож в одному з будинків, розташованих в одному з Кисловських провулків, і минуло дитинство майбутньої «королеви екрана».

До десяти років дівчинка, як за тодішнім звичаєм, вчилася дома. За її виховання взялася бабуся Катерина Володимирівна.

Бабуся була сувора, вимоглива і наполеглива.

Віра старалася, рано навчилася читати і читала добре, швидко і все запам’ятовувала, була слухняною, бабуся радувалась успіхам онуки в читанні. Сама підбирала, що їй читати – в основному, «благопристойні» книги. Їх і давала онуці на сон грядущий. А Віра потай читала книги про морські пригоди, про піратів чи розбійників – бабуся й на дух не переносила такого чтива, вважаючи його не літературою, а так… бозна-чим. А онука тайкома те чтиво ковтала – особливо про корсарів. І взагалі, про мужніх моряків (морем вона тоді – ще не бачивши його в очі – просто марила), про різних розбійників та шукачів пригод, яким і море було по коліна…

А загалом росла тихою, слухняною дитиною, а що воно вечорами читає у своїй спальні, бабуся довгий час і не здогадувалася.

Сімейне життя Левченків поступово налагоджувалося в Москві. Допомагали родичі, вони прискіпливо опікувалися Левченками, тож благоустрій родини поступово облаштовувався. В їхньому будинку почали приймати гостей, влаштовували вечори, на яких, за модою тих років, грали в шаради та «живі картинки»: кілька учасників розігрували сценки, а глядачі мали вгадувати – слово чи літературний твір. Або й сюжет відомого роману.

Віруся охоче брала участь у розігруванні «живих картин», а ще часто співала. Особливо разом з батьком – в обох голоси виявилися просто чудові. А коли гостей не було, Віра любила розігрувати «живі картини» зі своїми ляльками. Їм вона любила переказувати прочитані книги.

Дитиною вона мала, правда, деякі дивацтва. Так, наприклад, могла годинами розмовляти сама з собою або зі своїми ляльками, шила їм платтячка з різних шматочків, придумувала моделі, що вражали скромністю та елегантністю. А ще любила все живе: собак, кішок, коней, метеликів, а ось миші, які час од часу з’являлися в їхньому домі, приводячи бабусю в святий гнів, коли вона проклинала ті створіння, не тільки її не лякали, а навпаки, викликали в неї бурхливе захоплення.

Взагалі, тендітна, з великими гарними очима, Віруся у родині була улюбленицею, і її вважали аж надто тихою та покірною, хоча була готова до самопожертви, чутливою і доброю. Але сестри Надя та Соня трохи побоювались її і вважали старшу Вірусю не від світу цього. Надя часто казала Соні (роблячи при цьому страшні очі): «Дивися, Віра знову розмовляє сама з собою!» А якось менші сестрички підслухали, як їхня старша сестра із захопленням і драматизмом, бурхливо жестикулюючи, переказує лялькам різні історії про морські пригоди, якими вона зачитувалася з шести років…

Зрештою, Вірусі виповнилося, як вона дещо аж лякаючись, казатиме: «Аж сім років».

І станеться те року 1900-го…

За поділом на вікові періоди життя людини – перше дитинство в 4–7 років. Друге дитинство (за все тим же поділом на вікові періоди життя людини) почнеться з 8 років і триватиме до одинадцяти-дванадцяти, а вже тоді піде підлітковий вік.

А поки що Вірусі Левченко, московській «хохлушці», виповнилося 7 годочків – як почався новий, 1900-й рік, а з ним і незнане – нове, двадцяте сторіччя, у якому їй і випаде жити.

Ось тільки цікаво: яким воно буде, двадцяте століття і їхнє життя у ньому? Але хто про те наперед з упевненістю скаже? Все ж Левченки були певні – житимуть вони добре, і попереду їх чекають лише роки щастя – інакше й бути не може. У батьків воно буде сімейним, а ось яким воно буде у Віри Левченко, того ще ніхто не міг сказати…

Зміна століть завжди породжує стійкі надії на краще (не кажучи вже про зміну тисячоліть). Така вже природа людини – при будь-якій переміні очікувати лише кращого. Навіть при зміні доби – новий день неодмінно принесе щось нове, хоч це здебільшого й не відбувається. Хіба що нові клопоти. Та й не кожному поколінню за його життя випадає зміна століть.

Але ж якщо випаде воно – зміна століть – які надії людство покладає на цю зміну!

Вірусі Левченко з приходом нового ХХ століття виповнилося сім годочків – вік, по досягненню якого в СРСР, що теж буде створений у цьому ж столітті і стане однією з найбільших його подій – створення нової червоної імперії більшовиків, про яких тоді, у 1900 році, ніхто до пуття нічого й не чув, але ж він виникне, гігантський СРСР на одній шостій земного суходолу, – так ось по досягненню семирічного віку юні громадяни СРСР будуть зобов’язані йти до школи – теж подія з подій у їхньому житті.

За старого режиму, що діяв на той час, малі піддані Російської імперії мали право ще три роки залишатися вдома – там і проходили початкове навчання, і лише по досягненню десятирічного віку йшли до гімназій.

Отож, року 1900-го розпочалося нове, XX століття – воно вмістить у собі більше подій, аніж кілька попередніх сторіч, разом узятих. Будуть великі відкриття і творчі досягнення – з одного боку, – і великі війни та злочини проти людства – з другого.

Попереду у ХХ столітті будуть винайдені групи крові, дактилоскопія, конвеєр Форда, синтетичний каучук, інсулін, відкрито гробницю Тутанхамона, почнеться ера пасажирської авіації, перша публічна демонстрація телебачення… А ще – відкриття пеніциліну, нейтрино, дейтерію і важкої води, перший запис на магнітофонну стрічку, народження турбореактивної авіації, «Манхеттенський проект» (атомна бомба), відкриття подвійної спіралі ДНК, запуск перших штучних супутників Землі, створення мобільного телефону, інтегральних мікросхем, винахід лазера; відбудеться перший політ людини в космос і вихід її у відкритий космос, перша пересадка серця, висадка людини на Місяць, народження Інтернету, перемога над віспою, створення теорії відносності Ейнштейна і відкриття Південного полюса Землі, початок світової епідемії СНІДу, перше клонування тварин, відкриття стволових клітин…

А ще у ХХ столітті відбудуться: перша російська революція; Перша світова війна; Жовтневий переворот у Росії; утворення гіганта під абревіатурою СРСР, що згодом американським президентом буде прозваний «імперією зла»; смерть Леніна; прихід Гітлера до влади; громадянська війна в Іспанії (зрозуміло, що й в СРСР); сталінські репресії; Голокост; Друга світова війна – битва за Москву, блокада Ленінграда, Сталінградська битва, Тегеранська конференція, Ялтинська конференція, Нюрнберзький процес; створення НАТО і «холодна війна»; Варшавський договір; XX з’їзд КПРС; створення спільного ринку; Карибська криза; «перестройка» в СРСР; аварія на Чорнобильській АЕС; розпад СРСР; створення незалежних суверенних держав на його просторах, у тім числі й незалежної України, і багато-багато інших подій і винаходів.

А поки що XX століття тільки-но прийшло на простори Російської імперії, якій мало виповнитися 179 років (офіційно проголошена у 1721 році). До її зникнення і з’яви нового поняття «Радянська Росія» (дивно, але чомусь досі немає такого поняття, як «Сенатська Америка») залишилося якихось 17 років, і росіяни (самоназва «русские») опиняться у новому державно-політичному утворенні під абревіатурою РРФСР…

Коли ХХ століття переступало кордони Російської імперії, а заодно й поріг квартири московського викладача Василя Левченка, його первісточці Вірусі, «полтавській галушечці», виповнилося лише сім годочків, і з усіх вражаючих відкриттів та подій ХХ століття було винайдено лише синематограф-кінематограф, якому на той час було всього лише якихось п’ять років, і королевою якого – всього лише через 15 років, – стане вона, Віра Левченко, у заміжжі Холодна. А поки що Віруня навчалася вдома, у своєї бабусі, і до гімназії мадам Перепьолкіної їй залишалося ще три роки…

І прийшов до Левченків у Кисловські провулки, як і у всю Москву, а за нею і Російську імперію Новий, 1900 рік – з пухнастим білим снігом за вікном, пахощами ялинкової хвої, сяйвом різнобарвних іграшок та різних сухозліток, з незмінними феєрверками, дарунками, сподіванками на краще і легким сумом, який з’являвся, коли проводили старий рік, рік, що назавжди відходив.