Ваші пальці пахнуть ладаном

Валентин Лукич Чемерис

Ваші пальці пахнуть ладаном

Роман-есей про Віру Холодну та Олександра Вертинського

Її врода з першого погляду вражала всіх – і чоловіків, і жінок.

Вона була не просто вродливою, у ній була якась незвичайна привабливість, повна очарування й принад, що кінокамера тільки підсилювала.

Вона була вражаюче кіногенічна, а на фотографіях виходило ще краще.

Особливо вабили її великі, з поволокою, сірі очі – хай і без яскравого блиску, але сповнені млості та ніжності…

Ці очі буквально заворожували глядачів…

Це, власне, кажучи, роман (може бути історичним, біографічним, а може, й сучасним) про…

Про роман знаменитої «королеви екрана» і такого ж знаменитого короля шансоньє, поета, артиста і композитора, роман, який буде названо дослідниками загадковим і таємничим.

Обоє вони вже легендарні: і Віра Холодна, і Олександр Вертинський.

Про них і роман – про всі таємниці екранної суперзірки і про нього, короля шансону, «руського П’єро» та про їхнє справді незвичайне, загадкове і досі нерозгадане захоплення одне одним.

«У її смерть ніхто не хотів вірити – всі вважали, що це якась там шпигунсько-контррозвідницька інтрига.

До всього ж подібний політичний колорит зафарбовує і присвячений їй фільм «Раба любви» – з газет.

Трагедії часто починаються з пророцтв і зловісних призвісток

Можна вважати, що все, що написане нижче, і що ви, сподіваюсь, прочитаєте якось при нагоді, було саме так, як тут розповідається…

А може, це белетристика, де розгулялася авторова фантазія.

Може, було не зовсім і так.

А може, було… майже так. Як тут розповідається, бо все ж таки ця історія взята з ЇЇ життя.

«Пора жити, тобто пізнавати щастя», – писав якось Олександр Пушкін, і це роман про те, як герої нарешті почали жити.

Себто пізнавати щастя. Але…

Сказано ж бо в старовинному манускрипті:

«Ця жінка не буде щасливою, я у цьому впевнений. А тому, що вона носить на чолі печать страждання.

Краса для жінки – це як «лихо з розуму» для чоловіка і, якщо красива жінка ще й розумна – це зовсім непосильний тягар».

Трагедії часто починаються з пророцтв і зловісних призвісток, – сказано в старовинному манускрипті, що його якось автор читав на дозвіллі.

…Якийсь грек-віщун в Одесі возив актрису місячної ночі в поле і, запитавши день і рік її народження та зробивши заклинання, сказав, що її погубить «Великий німий», який заговорить лише тоді, коли її вже не буде у цьому світі…

– Віро Василівно, звіздарями називають тих, хто займається ворожінням на планетах і зірках, пророкує-віщує… Вже в наші дні одне з наукових видань писало: «Лжевчені-астрологи, або, як їх ще називають, звіздарі, вважають, що доля людей нібито залежить від руху планет і зірок…»

– Не знаю, що там у вашому часі пишуть, а в моєму часі звіздарів сприймали серйозно.

– Ходить яса, що по вашому приїзді до Одеси якийсь грек-звіздар, ворожбит і віщун, возив вас уночі в поле, під небо зоряне, і ворожив вам, і щось лихе пророкував…

– Так. Якоїсь ночі з греком-ворожбитом я виїздила у поле, але не сама, зі мною були мої друзі, і вони вам підтвердять: так, усе, що навіщував тоді мені грек-ворожбит, збулося.

– Він навіщував вам загибель від «Великого німого»?

– Так, напророкував. І додав: а коли «Великий німий» заговорить, пані Віри вже не буде у цьому світі… І знаєте, все так і збулося. Великий німий заговорив уже після моєї смерті…

ХОЛОДНА ВІРА ВАСИЛІВНА

Актриса.

Дата народження – 9 серпня 1893 року.

Місце народження – Полтава, Російська імперія.

Дата смерті – 16 лютого 1919 року.

Місце смерті – Одеса, Україна.

Її називали то королевою екрана, то рабинею кохання.

Віра Холодна створила образ печальної жінки, вродливої, обманутої і покинутої…

Вперше знялася в кіно у 1914 році, це була епізодична роль у фільмі «Анна Кареніна».

Широку знаність і популярність до того нікому не відомий Вірі Холодній принесла роль Олени, зіграна у 1915 році в картині «Песнь торжествующей любви».

Сьогодні невідома точна кількість фільмів, у яких знялася Віра Холодна. За одними даними їх було близько 40, за іншими – приблизно 80. На жаль, тепер установити точну кількість зіграних Вірою Холодною ролей уже неможливо – не збереглися не тільки копії багатьох фільмів, але навіть назви деяких невідомі.

Віра Холодна знімалась у режисерів Є. Бауера, В. Висковського, В. Гардіна, Ч. Сабінського, П. Чардиніна.

А коротка фільмографія Віри Холодної (дані про яку збереглися) така (мовою оригіналів):

1914 – Анна Каренина

1915 – Песнь торжествующей любви

1915 – Пламя неба

1915 – Дети века

1915 – Пробуждение

1915 – Миражи

1916 – Шахматы жизни

1916 – Столичный яд

1916 – Ради счастья

1916 – Одна из многих

1916 – Лунная красавица

1916 – В мире должна царить красота

1916 – Жизнь за жизнь (Сестры-соперницы, За каждую слезу по капле крови)

1917 – Человек-зверь

1917 – Блуждающие огни

1917 – На алтарь красоты

1917 – Пытка молчания

1917 – Почему я безумно люблю

1917 – У камина (Позабудь про камин, в нем погасли огни)

1917 – Истерзанные души

1918 – Красная заря

1918 – Живой труп

1918 – Молчи, грусть… молчи… (Сказка любви дорогой)

1918 – Тернистый путь славы

…Про майже фантастичне, хоч і таке коротке, але сліпучо-осяйне життя Віри Холодної ходили численні – не менш фантастичні – чутки та різні байки. Плітки роздувалися одна одної неймовірніша – зовсім як у Голлівуді. Чутки та поголоси в ранзі яси розповідали, наприклад, що син одеського «чайного короля» застрелився через невдалий роман з актрисою! Або: Віра Холодна застрахувала свої очі на півмільйона рублів! Усі, хто хоч раз мав щастя побачити її, неодмінно в неї напропале закохувалися – це була чи не єдина у всій тій фантасмагорії правда. Чи не тому всіх партнерів актриси зараховували їй якщо й не в чоловіки, то принаймні в коханці.

У тім числі й молодого Олександра Вертинського, виводячи його на перші ролі в інтимному житті великої королеви німого кіно.

А він…

Він її таки любив.

Вона теж любила.

Але… кіно. Та ще свого чоловіка Володимира Холодного і своїх дочок. А Вертинський – артист, співак, поет і композитор, що вже тоді за популярністю чи не рівнявся їй, – майже щодня приходив до неї, сідав на стілець, зітхав і мовчки дивився на свою богиню. А потім читав вірші, пронизливо-щемкі вірші, присвячені їй, серед яких шедевром був той, що починався рядком: «Ваші пальці пахнуть ладаном…»

Про це і роман…

«Віра завжди пам’ятала, що це я вперше штовхнув її на той шлях, на якому із нікому не відомої молодої жінки вона зробилась кінозіркою. Я багато своїх нових пісень присвячував їй. Якось, пригадую, приніс їй показати свою останню річ, називалась вона – «Ваші пальці пахнуть ладаном». Я вже віддав її видавцеві до друку і, як завжди, присвятив Холодній. Коли я прочитав їй текст пісні, вона замахала на мене руками:

– Що ви зробили! Не треба! Не треба! Не хочу! Щоб я лежала в труні! Ні за що!..

Вона дуже розхвилювалася:

– Це смерть! Зніміть зараз же присвяту!

Пам’ятаю, я трохи навіть образився. Я зняв присвяту.

…Через кілька років, коли Віра Холодна виступала в Одесі, а я співав у Ростові-на-Дону, в номер готелю мені подали телеграму з Одеси:

«Померла Віра Холодна».

І я до пісні «Ваші пальці» відразу ж повернув присвяту…»

ВАШИ ПАЛЬЦЫ

Вере Холодной

Ваши пальцы пахнут ладаном,А в ресницах спит печаль.Ничего теперь не надо Вам,Никого теперь не жаль.И когда Весенней ВестницейВы пойдете в синий край.Сам Господь по белой лестницеПоведет Вас в светлый рай.Тихо шепчет дьякон седенький.За поклоном бьет поклон.И метет бородкой реденькойВековую пыль с икон.Ваши пальцы пахнут ладаном,А в ресницах спит печаль.Ничего теперь не надо Вам,Никого теперь не жаль…

…А взагалі, правий був той мудрець, котрий якось зауважив: «Кожен з нас – сам коваль свого щастя».

Подумав і додав:

«І нещастя, між іншим, теж…»

Частина перша

Рік 1915-й

Санітар-доброволець 68-го санітарного поїзда, що курсував між передовою і Москвою

Якось у московській квартирі по Ново-Басманній, 28 кіноактриси Віри Холодної, що вже тоді була шалено популярною, з’явився незваний гість: солдат, високий і дуже худий, він був в обмотках, що обвисли у нього від колін і до розбитих армійських черевиків жовтого кольору – здається, англійських, шинеля рядового висіла на ньому, як на кілку. Від нього пахтіло йодом і ще бозна-якими медикаментами – хатня робітниця Глашка, впускаючи прибульця, зморщила свій маленький кирпатий носик – вона звикла до інших пахощів тих, хто відвідував її господиню…

– Хто там? – виглянула з сусідньої кімнати сестра Віри Софія. – Яка ще така нагальна потреба так рано? Та й Віра Василівна збирається в кіноательє на зйомки.

– Та якийсь… кавалєр, – по простоті своїй душевній бовкнула домробітниця, маючи на увазі поклонників своєї господині, яких уже тоді було без ліку і які «діставали» її навіть удома. – Каже, що з хронту… То впускати й з ласкою вітати, а чи, може, той… утришия?…

– Гла-ашко??! У тебе ж і жаргон! Скільки разів казати, щоб із гостями поводилася ввічливіше! Впускай гостя, як ти кажеш, з ласкою, а я про нього передам Вірі…

І гукнула кудись у глибину помешкання:

– Віру-усенько, агов?! Мені гостя приймати, чи ти сама ясним сонечком виглянеш?

У руках гість м’яв солдатський кашкет з облупленою кокардою.

Солдат, як виявилося щойно, прибув із фронту і відразу ж з вокзалу подався на квартиру Віри Холодної.

Осінь 1915 року була в розпалі.

У розпалі була і війна, що її згодом назвуть Першою світовою – між німецько-австрійським блоком і Антантою. У війну було втягнуто 38 країн з населенням понад 1,5 млрд чоловік – 87 відсотків тодішнього людства.

Воєнні дії точилися в Європі, Азії, Африці, у водах чотирьох океанів і багатьох морів. У ході війни до збройних сил було призвано понад 73 мільйони чоловік!

Найбільш гострими та непримиренними були суперечності між Німеччиною і Великобританією, Німеччиною і Францією, між Росією з одного боку і Німеччиною та Австро-Угорщиною з другого (існували також суперечності між СШA та іншими країнами).

Німці, крім усього, планували анексувати Україну, Прибалтику та ряд інших територій Росії.

Німеччина 1 серпня 1914 року оголосила війну Росії – Росія ще раніше оголосила загальну мобілізацію.

На той час – весна 1915-го – російські війська в Польщі й Прибалтиці вели оборонні бої й несли невиправдано високі втрати.

Союзники Англія і Франція не допомагали Росії на Європейському фронті. Руська армія – і про це вже всі знали в країні, – стікала кров’ю на чотирьох фронтах: Північному, Західному, Південно-Західному і Кавказькому – де вела війну з Туреччиною.

У серпні 1915 року становище на Південно-Західному фронті стане просто катастрофічним: вже збиралися здавати Київ і відводити війська за Дніпро.

У листопаді війна відчувалася в Москві чи не на кожному кроці. Відкрилося багато шпиталів, на вулицях значно збільшилося поранених та інвалідів – безруких і безногих, на візках… Один за одним відбувалися додаткові призови до війська.

Інваліди, безногі, а часто й безрукі, прохаючи милостиню, співали зі своїх візків:

«Братишка с фронта без ноженьки явилси, а женушка ево с тыловиком скурвилси…»

Преса переповнювалася тривожними повідомленнями з фронтів, у кінотеатрах «крутили» воєнну хроніку і навіть був випущений фільм «Друга Вітчизняна війна 1914–1915 рр.».

По всій Росії тривала патріотична кампанія: «Відсилаймо різдвяні подарунки солдатам на фронт». На цю тему було офіційно оголошено про проведення кінематографічного тижня.

Збиранням засобів з благодійницькою метою займалися відомі артисти театру на чолі з Л. В. Собіновим. Вони продавали за великі гроші листівки, випущені в десятках і сотнях тисяч примірників, з репродукціями «Пораненого солдата» – так народ назвав те зображення. Цей плакат надихнув художника Б. Кустодієва на створення плаката «За свободу» у 1917 році, на якому теж був зображений солдат, але який вже міцно стискав гвинтівку.

Найяскравішим і безперечно талановитим був плакат художника Л. Пастернака «На допомогу жертвам війни» (1914). На ньому художник не показував бою і не акцентував увагу на ранах. Він бачив у солдатові не хороброго вояку, який осатаніло знищує ворога, а перш за все – людину, яка стомилася від тяжкої роботи, від моральної відповідальності за пролиту кров. Тож і гвинтівка була демонстративно відставлена вбік, а голова солдата безвільно опущена. І це сприймалося не просто як слабкість пораненого, ні, це було небажання бачити окопи, стріляти і навіть чути постріли. Увесь збір коштів під час кінематографічного тижня негайно надходив до фонду Червоного Хреста. У ті дні в газетах можна було прочитати оголошення: «Солдату в окопи». У фойє театру Ханжонкова артистами Бауером, Кораллі, Холодною, Полонським, Башиловим, Азагаровим та іншими продавалися «різдвяні подарунки солдату в окопи». Оголошення подіяло. Глядачі, які багнули побачити знаменитих улюблених артистів, чи не лавиною ринулися в кінотеатр. Кінохроніка увіковічнила цю подію, але на стрічці, що й нині збереглася, хоч і поганої якості, Віра Холодна, мабуть, не бажаючи себе афішувати, в більшості відверталася від об’єктива.

Довгов’язий солдат, який негадано з’явився в квартирі Віри Холодної, теж був з фронту…

– Так що той… чорт приніс санітара, – доповіла Глашка господині.

– По-перше, скільки тобі казати, Глашо, щоб ти так не висловлювалася у моїй присутності, і взагалі у моєму домі (Глашка винувато розвела дебелими руками із закачаними по лікті рукавами: що, мовляв, вдієш, як зірвалося з язика), нечистих не згадувала більше, а по-друге: який… санітар? Звідки… санітар? Чому в мій дім прийшов якийсь там… санітар?

– Звідки він, я не знаю, але казав, що з поїзда, – подивувалася «старша, куди пошлють» господині, що та не може збагнути таких простих речей. – Він із тих, із братів, які за больними ухажують. От і санітар.

– Я маю на увазі, з якого він… поїзда? – вже почала дратуватися господиня.

– Коли санітар, то з санітарного поїзда, вестимо, – кухарка вжила російське слово, хоч зазвичай, будучи родом з Полтави, розмовляла в домі Холодних, як вона сама казала, «тіко по-нашому», себто по-полтавському, і додала, як про щось відоме всьому світові: – Якщо санітар воєнний, то знать, і прибув він із воєнного поїзда, яким ото перевозять больних. Чи то пак, поранених.

– Мені ще тільки санітарного поїзда не вистачало! Чого йому треба?

Глашка подумала-подумала і щиросердо зізналася:

– А дідько його відає! Він мені не доповідав. Тіко сказав: хочу, каже, бачити госпожу Холодну Віру Василівну. А коли людині чого забандюриться… Не інакше, як ваш, Віро Василівно, ще один той… воздихатель. Їх у вас!.. Як на Шарику бліх!

– Гла-ашко?!.

– Тю! Та що я таке сказала? У вас же оцих самих, як їх… поклонників пів-Москви набереться – якщо не більше!

– Гаразд, запроси того, як ти кажеш, воздихателя із санітарного поїзда. У мене усякі поклонники, тільки з санітарного поїзда ще не було.

– A тепера, знацця, будуть.

– Я вже стомилася з тобою балакати! Проси гостя до вітальні. А я зараз вийду. Тільки щось мені неспокійно на душі. Сон сьогодні снився…

– Який? – насторожилась Глашка, яка вважала себе відгадьком снів – і простих, і навіть віщих.

– Ластівочка у віконце билася. А ще тато, як була маленькою і ми жили у Полтаві, бувало, казав, що це…

– Хі-і!!. Точно! – кухарка посміла перебити свою господиню. – Я сама з Полтави, звідки ваш батечко, Віро Василівно, взяв мене ще малою, дак підтверджую: такий сон значить віщує якісь вісті. Ластівка б’ється у вікно, уві сні чи й так – чекай, знацця, вістей!

– Добрих чи…

– Це вже як Господь пошле, – вдалася до дипломатії кухарка. – Йому видніше, що нам посилати.

– Тебе не переслухаєш, – всміхнулась Холодна. – Та гаразд… Чого стоїш?

– А куди я маю бігти? – з готовністю запитала кухарка.

– Не бігти, а запрошуй того санітара. Якщо він із фронту, то неодмінно з якимись вістями. Господи, Господи, хоч би з добрими. Володя на фронті, а там нині…

– Еге, нині Москва чутками повниться, що на хронті кепські діла, – зітхнула кухарка. – Доблесні руські вояки ніяк клятому германцю не всиплять як слід, – і Глашка почовгала запрошувати «того санітара».

До вітальні господиня не зайшла, а вбігла – легка, ніби нечутна і ніби й не торкалася підлоги своїми стрункими ноженятами, вбігла, застібуючи на ходу халат лілового кольору.

– Ви… із санітарного? – до гостя притьмом. – Себто, як я розумію, з фронту? – Придивилась пильніше до солдата в благенькій шинельчині рядового, в обмотках, що обвисли від колін і до черевиків, який м’яв у руках солдатський кашкет з витертою кокардою і, здається, тріснутим козирком. – Саша-а?… Ви?… Котрий Шурко? – посміхнулась і повернулася до Глашки, яка тінню виросла позад неї. – Який же це санітар? Із санітарного поїзда? Та це ж, хоч і в солдатському обмундируванні, Саша… Себто Олександр… Олександр Вертинський – артист, співак, поет і композитор.

– Та дідько їх розбере, – добродушно пробурчала кухарка. – Представився, що санітар із поїзда, то і я так бовкнула.

– Сашо, ви звідки? – повернулась господиня до гостя. – І чому ви сказали Глаші, що санітар із поїзда?

– Перед вами, Віро, і справді той, кого ви назвали санітаром, і зворушений, – Сашко Вертинський, – він злегка і мило гаркавив, і Холодній було приємно слухати його вимову, від якої вона вже почала відвикати. – Артист, співак, поет і композитор. Поет, як казав мені ще Володя Маяковський перед самою війною, – від Бога. А він у поезії розбирається – у своїй і в чужій. Та й Маринка, котра Цвєтаєва, схвально відгукувалася про мої віршовані спроби, а це така вередлива панійка, якій догодити трудно… Крім усього, ще й ваш вірний поклонник. Але й ваша Глаша не перекрутила, коли доповідала вам, що прибув санітар… Я й справді санітар – принаймні до сьогоднішнього дня ним був. І справді я прибув звідти, де терпить крах руська зброя – із прифронтового госпіталю. Як у тих краях кажуть, шпиталю.

– Сашо, ви навіть не уявляєте, яка я рада вас бачити – живим і здоровим. Хоч і в бідній солдатській шинелі, яку ви, сподіваюсь, швидко поміняєте на фрак. Чи на костюм П’єро…

– Ні, Віро, це ви навіть не уявляєте, як я радий бачити вас! Після фронтових злигоднів, після всього пережитого, після просякнутих медикаментами купе, переповнених закривавленими бинтами і стогоном та криками поранених, котрі й уві сні кидаються в атаки з багнетами наперевіс, і раптом… Раптом переді мною диво. Незрівнянна зірка нашого кінематографа, нашого німого синема. І чарівна жінка, яку мені несила забути. Та й для чого, як ви – найбільше моє щастя. І я стою перед вами, артист, співак, поет і композитор, і до всього ж ще й санітар. О, Боже, за віщо мені таке щастя, бачити вас, Віро? Не знаю, чи й заслужив це щастя у Господа.

– Якщо послав, знацця, заслужив, – вставила з-за спини Глашка.

Але гість не звернув на ту репліку уваги.

– Мабуть, тому мені так хочеться казки. Такої собі… глупої, наївно-дитинної. І хоч трохи пестощів. Невже я їх не заслужив? А знаєте, – він все ще говорив збуджено, швидко, не спускаючи з неї захоплених і закоханих очей. – Я йдучи… Ні, я летів сюди на крилах від вокзалу і придумав дорогою вірш. Який присвятив вам. Ви хочете послухати? – Вона кивнула й зашарілася. – Ось він, творіння моє, присвячене вам, зірко наша!

І продекламував їй вірш «Я сьогодні сміюсь над собою…», прочитав у своїй незбагненній манері, злегка і мило гаркавлячи, і водночас наче розіграв перед нею маленьку п’єску (за це вона й любила слухати вірші у його виконанні):

Я сегодня смеюсь над собой…Мне так хочется счастья и ласки,Мне так хочется глупенькой сказки,Детской сказки наивной, смешной.Я устал от белил и румунИ от вечной трагической маски,Я хочу хоть немножечко ласки,Чтоб забыть этот дикий обман.Я сегодня смеюсь над собой:Мне так хочется счастья и ласки,Мне так хочется глупенькой сказки,Детской сказки про сон золотой…

– «Мне так хочется счастья и ласки»… – повторила вона замислено й по хвилі зітхнула: – Ви тут не оригінальний із своїм бажанням, Сашо: кому не хочеться щастя й ласки? Але ви прибули до мене так нагально не для того, аби поскаржитися, чого вам не вистачає?

Та він її, здається, не слухав. Випалив одним духом:

– Як вам личить цей ліловий халат! І взагалі, ліловий колір. Я неодмінно це використаю у своїх піснях… Ви – королева! Так, так, королева!

– Дякую, приємно, але… Я простого роду, Сашо. Дочка викладача полтавської гімназії, яку мама колись у дитинстві ласкаво називала «полтавською галушкою». А ви – королева!

– О, ні, ви таки королева! Екрана! Там, на екрані, ваше королівство! І це кажу вам я, Сашко Вертинський, який ніколи і ні в чому не помиляється.

Він, Олександр Вертинський, і справді чи не першим назве Віру Холодну королевою екрана, і цей титул всі підхоплять, і вона справді звідтоді й по наші дні утвердиться у своєму новому званні.

– Віро Василівно, ви навіть на уявляєте, як вам личить…

Він не криючись нею милувався.

– Ліловий колір?

– Так, так, колір бузку.

– Додайте: полтавського, я ж бо з Полтави. А там такі бузки!

– І в Києві – а я з Києва родом, – теж росте чарівний бузок. Ліловий бузок.

– Я зворушена вашою увагою, Сашо, котрий санітар із санітарного поїзда.

– Ні, ні, це я зворушений… Я просто отямитись не можу, що бачу перед собою саму Віру Холодну, королеву нашого екрана, чарівну жі-і…

– Ах, облиште! Хоча… мерсі. Зворушена вашою ласкою і увагою, Сашо, котрий із санітарного прифронтового поїзда… До речі, ви ж не за цим прибули – аби похвалити мій халат лілового кольору?

– Цілком доречно, – схопився Вертинський. – Даруйте, Віро Василівно. Побачивши вас, та ще так зблизька, я й геть розгубився. Чи, швидше всього, вознісся у поетичне захмар’я…

– Прошу вас спуститися на нашу грішну землю.

– Спускаюся, а заодно скажу, чого я до вас прибув. Крім того, що я щасливий вас бачити, я ще й маю конкретне завдання… Себто прохання. Передати вам листа, що його й привіз від…

– Невже від… Володі?

Тієї ж миті в кімнаті наче зійшло вранішнє сонечко («Як вона засяяла! І лише від згадки про свого чоловіка», – ревниво відзначив про себе Вертинський).

– Так, так, від прапорщика Холодного. Себто од вашого чоловіка. Прошу, – з цими словами він дістав з-за обшлага шинелі доволі зім’ятий трикутничок якогось рожевого кольору. – Пан прапорщик дав мені його в госпіталі і просив…

– Боже, Володя в госпіталі?

– Для воїна краще потрапити в госпіталь, аніж у полон.

– Та давайте сюди листа, – Холодна схопила трикутничок, гарні руки її з довгими виразними пальцями злегка тремтіли.

– Я… я мушу вас залишити. На якийсь час. Аби наодинці прочитати листа. Почекайте мене тут…

– О, я ладен вас чекати хоч і все життя!

– Ви невиправний, пане Вертинський!

І крикнула вглибину помешкання:

– Глашо?! Де ти поділася, Глашо?? Пригости пана санітара… Себто Сашу… Себто пана Вертинського чаєм з нашим варенням…

– Котре із квіток троянд?

– Так, котре із пелюсток троянд.

– І ватрушки подати? – нарешті вигулькнула з глибини помешкання кухарка.

– І ватрушки теж… А я зараз… зараз… І взагалі, пригости…

– Чим же ще – крім варення із квіток троянд і ватрушок?

– Чим хочеш. Усим, усим, що є в нашому домі достойне такого гостя. Не мені тебе вчити. А я зараз… зараз… Боже, Боже, Володінька в госпіталі! Може, Володінька при смерті, а я… я…

Вибігла.

– Всідайтеся зручніше, пане, котрий санітар, – по-простецькому запросила Глаша. – А я зараз принесу вам чаю з варенням із квіточок троянд. Та ще й з ватрушками. А там подивлюся, що в нашому домі ще є достойне такого гостя…

Частина перша-2

Київ – моя перша й остання любов

Мій дорогий, мій любий Київ

Ім’я при народженні: Вертинський Олександр Миколайович.

Роки життя: 9 (21) березня 1889 року – 21 травня 1957 року.

Місце народження: м. Київ, Російська імперія.

Громадянство: СРСР.

Професія: поет, виконавець пісень, естрадний артист, кіноактор, композитор.

Що пов’язує з Україною: він писав і співав російською мовою, але був українцем із роду Гоголів-Яновських.

Повернення: за 14 років на батьківщині Вертинський дав близько 2000 концертів.