Ваші пальці пахнуть ладаном

До Х століття Новий рік на Русі починався у дні, близькі до весняного рівнодення. А коли Давня Русь прийняла християнство (988–989), з’явилися візантійське літочислення і юліанський календар. Рік поділили на 12 місяців і дали їм назви, пов’язані з явищами природи, а початком нового літочислення аж до кінця XIV століття вважали 1 березня. Того ж століття Новий рік на Русі почали відзначати за церковним календарем і майже 200 років святкуватимуть його прихід 1 вересня. Для Давньої Русі це був день Симеона Стовпника, або Семенів день, як його назвуть пізніше. 1 вересня збирали оброк, різні податі, вершився особистий суд. Цар Іван III усім скаржникам велів з’являтися до Москви на судний день саме 1 вересня, а цар Іван IV в день Симеона Стовпника визначав терміновий оброк.

В Успенському і Благовіщенському соборах Кремля відбувалися святкові служби – хресний хід, читання Євангелія і Апостола, освячення води, омовіння ікон. У церемоніях брали участь патріарх і цар, запрошувались бояри і воєводи, думні дворяни і дяки. Іноземні посли підносили різні заморські дари – здебільшого то були годинники, велика на той час рідкість на Русі. В перший день Нового року тим, хто відзначився, царі жалували чини і нагороди, гроші (дєньгу) і соболеві шуби, золоті і срібні кубки, сипали в натовп дрібну «дєньгу». Багаті роздавали по притулках милостиню або посилали туди їжу – пироги, калачі, пряники, а також одяг.

У царських палатах Московського Кремля влаштовувався святковий бенкет, званий на Русі «пиром», який за традицією відкривався смаженим… лебедем. Цілим-цілісіньким, бо тоді лебідь вважався вишуканою святковою смакотою. На стіл, як і зобов’язував «Домострой», подавалася також яловичина і свинина, качки і кури, стерлядь і лососина. Язики, потрохи лебедині, а також із чапель, журавлів і качок; а ще «зайцы сковородные, зайцы в репе, зайцы (бідні, бідні зайці російські!) рассольные» та інша смакота… Обов’язковими на столах були кутя, узвар, млинці, толокно і кисіль. А ще традиційно подавалися гори пиріжків, «хворост» (вергуни) і короваї. Серед напоїв – традиційні меди, ягідний морс, квас і настояна на різних травах горілка.

Без запрошень у гості не ходили, вважаючи, що «непроханий гість гірше татарина».

Петро Перший провів реформу календаря: 29 грудня 1699 року глашатаї під барабанний бій оголосили московитам царський указ «О праздновании Нового года», у якому зокрема говорилося:

«…По большим и проезжим улицам знатным людям и у домов нарочитых духовного и мирского чина перед вороты учинить некоторые украшения от древ и ветвей сосновых и можжевеловых, – а людям скудным каждому хотя по деревцу или ветви на вороты или под храминою своею поставить». Прикраси мали бути вже в перший день січня, на воротах, вулицях і дорогах, на дахах трактирів. Також усім городянам зобов’язувалося «учинять стрельбу из пушек или из ружей (у кого вони були), пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы».

Указ Петра І також зобов’язував вести літочислення від Різдва Христового і день новоліття, який раніше відзначався 1 вересня, відзначати 1 січня «по примеру всех христианских народов», які жили не по юліанському, а по григоріанському календарю. Повністю перевести Русь на новий календар Петро I не зміг, адже церква жила по юліанському, а тому обмежився лише переходом на січневе новоліття. Нове літочислення ще довго існувало разом зі старим – в указі від 1699 року дозволялося в документах писати дві дати – від створення світу і від Різдва Христового.

А в Кремлі з настанням Нового року відбувалися пишні урочистості. Після молебну в Успенському соборі Красною площею проходив парад військ – з барабанним боєм, з прапорами і музикою.

Дзвонили у всі дзвони, лунала «пушечная и ружейная стрельба», а тим часом «его величество с приятною ласкою поздравлял всех с Новым годом и взаимно от всех принимал поздравления». Влаштовувався «великий стол» для знатних осіб, на якому виставлялося не тільки «рейнское вино», а й інші заморські дива. Подавали «пиво приказное, хмельное, мартовское, ячное, легкое», «брагу пряную», «квас овсяный, ячный», «мед приказной, с гвоздицы, паточный, вареной, цыженый, с кардамоном, малиновый, обварной». А біля тріумфальних арок, нарочито споруджених у Москві, виставлялись чани з вином та пивом для простолюду. Увечері – незмінні феєрверки, потішні вогні, як завжди, лунали гарматні постріли. У палаці влаштовувався бал, а за ним і щедра учта – вечеря. Під час новорічних свят за Петра Першого «пальба не умолкала в течение недели».

Після Петра Першого до новорічних свят додалися музикальні вечори, бали стали яскравішими, а на придворних маскарадах всі мали бути в «маскарадных платьях: доминах, венецианах, капуцинах…» Важливою умовою тих маскарадів було одне правило: щоб тебе не впізнали! Бал відкривали менует – що був головним етикетом XVIII століття, – полонез, або «польський танець». За новорічними столами, крім традиційних для Росії напоїв, з’явилися кава, шоколад, лимонад тощо.

У маєтках ще пишнішими стали застілля. Першими подавалися холодні страви: шинка і буженина, прошпиговані часником, потім розносили гаряче – зелені щі, раковий суп з пиріжками і паштетом, далі свіжопросолена осетрина, чищені ракові шийки, солоні перепілки, фаршировані качки – на будь-який смак.

На той час перед воротами трактирів або на їхніх дахах ставилися ялинки, прив’язані до паколів. Стояли вони там до наступного року і були таким собі «фірмовим» знаком питних закладів – так тривало на протязі XVIII і XIX століть.

Вважається, що звичай ставити на новорічні свята ялинку був завезений у Росію майбутньою дружиною Миколи I, прусською принцесою Шарлоттою (Олександрою Федорівною). Звичай цей підтримали німці, які мешкали в Петербурзі – як традицію своєї батьківщини, її обрядів, звичаїв, ритуалів. На свято Різдва Христового ялинки прикрашали ліхтариками та іграшками, цукерками, фруктами та горіхами і ставили їх тільки для дітей. Підлітки отримували книги, одяг, срібло, дівчатам підносили букети, альбоми, шалі. І взагалі, предмети рукоділля, усякі вироби з дерева, малюнки, вірші.

Ялинки в будинках багатих стояли до Хрещення, іноді й до кінця святок.

Продавали їх на ялинкових базарах: біля Гостинного двору, куди дари лісів привозили селяни з навколишніх сіл, на Петровській площі, а пізніше ялинки були помічені і в інших губернських містах. Почали з’являтися й публічні ялинки, біля вокзалів тощо, де влаштовували благодійний збір коштів для бідних дітей – багаті дами охоче давали гроші, шили одяг, купували для діток цукерки, іграшки. Гроші, зібрані за білети, віддавали бідним і сиротам. Правда, Діда Мороза і його незмінної супутниці Снігуроньки ще не було – дід Мороз у шубі, закудланій шапці, з білими кучерями і великою сивою бородою, з ялинкою в руці і з мішком, повним іграшок, за спиною, – з’являвся лише у різдвяних оповіданнях… Незмінними атрибутами новорічного свята Дід Мороз і Снігуронька стануть пізніше.

Двадцяте століття Росія зустріла традиційно, нічим не виділяючи новий, 1900-й рік, з вервечки інших років. Чомусь тоді це не вважалося особливим святом, як і взагалі рубіжним ювілеєм. Але підприємці на свою вигоду все ж використали прихід ХХ століття: в торгівлі з’явилося французьке шампанське «Конец века» і «Новый век». Московська парфумерна фабрика Остроумова запропонувало покупцям під тою ж таки назвою «Новый век» цілу серію: духи, пудру, мило, одеколон. У 1900 році вперше вийшов журнал «Новый век», видавництво Сойкіна «викинуло» в продаж розкішне видання з картами і таблицями – «На рубеже столетий»…

Московські свята відбувалися в приміщенні Манежу – з 26 грудня по 7 січня 1901 року. Там виставлялися величезні карти-діорами, що відтворювали найбільш значні події століття, що відійшло, безугаву грали три оркестри, давали п’єсу «Мировое обозрение». Увечері урочисто проїздили в Манежі на колісницях найбільші держави світу: Німеччина, Англія, Франція і, звичайно ж, Росія. Все сяяло і переливалося різнобарвними кольорами.

О дванадцятій ночі у всіх соборах і храмах міста здійснювалися молебні, після служби городяни мчали в ресторани і клуби, на бали і танцювальні вечори, не вгамовувалися у Москві до ранку.

Маленька Вірунька Левченко, семи годочків, здається, все ще вчорашня «полтавська галушечка» (а втім, повненькою вона була і в сім років), а вже тоді москвичка, запам’ятала прихід Нового, 1900-го року, а з ним і прихід нового XX століття, у якому їй випаде так мало пожити, – на все життя.

Можливо, й попередні новорічні празники були в сім’ї Левченків яскравими – а напевне ж так, – але їй чомусь запам’ятався лише початок нового століття. Можливо, тому, що тоді батько вперше поставив у залі ялинку (вона стояла в діжці з піском, що була замаскована марлею та білосніжною ватою), і Левченки гуртом за день до Нового року її наряджали і головною, коли прикрашали пахуче деревце, привезене з лісу, що пахло свіжою живицею і хвоєю, була, звичайно ж, вона, Вірунька.

Всі її слухалися – і батько, і мати, і навіть сувора бабуся, котра ні з ким і ніколи не погоджувалася, бо на все у неї були своя позиція і своя точка зору, – і робили так, як вона хотіла. Гуртом обвішали зеленаве віття ялинки цукерками з яскравими фантиками, почепили ліхтарики, у яких навіть блимали свічечки – так гарно було дивитися. Прибрана ялинка у них стоятиме до Водохрещі. Старалися всі, а найпаче батько. Його дочка зазвичай звала папою, але іноді, як хотіла зробити йому приємне, – татом. Це слівце, звертання таке до папи, вона запам’ятала ще з часів свого життя у Полтаві, коли ще була «галушечкою». Вже в Москві звернула увагу: коли вона називала батька цим малоросійським словом, батько аж квітнув, ставав добрішим, підхоплював її на руки, підкидав високо над головою – на мить у дівчини солодко і лячно водночас завмирало серденько, – і ловив зі словами: «Ах ти ж моя полтавська галушечка!..»

Того дня батько (він же «папа» на московський лад, папан на французький і тато на малоросійський) засипав дочку дарунками – приніс їх у білій торбі, що була в нього за спиною. Ще й білу бороду собі причепив і був схожий на смішного дідуся – Віруня підстрибувала і ляскала в долоньки, коли батько поставив торбу і почав з неї витягати дарунки. Віруня знову заплескала, аж долоньки собі відбила, так захоплено ляскала: цукерки, горішки, різні барвисті сухозлітки. А ще папа (який тато) висипав перед нею цілу купу іграшок. А найбільше Віруньці сподобалися принесені батьком книжки – святкові, вони ще пахли свіжою друкарською фарбою і мали розкішні малюнки. Там були й книжечки про піратів, різних морських розбійників та пригоди на південних морях, що їх дочка вже тоді обожнювала і «ковтала» десятками, хоч бабуся й не схвалювала таке захоплення онуки, а книжечки ті – вони виходили в дешевій серії, – називала «чтивом для прислуги». А ще батько подарував їй щойно тоді випущену розкішну книжку «На рубеже столетий» і перший номер нового – теж барвистого – журналу «Новый век».

Мамі й бабусі батько подарував (вручала дарунки, звичайно, Вірунька) набір духів, пудру та одеколон, що все гамузом називалося «Новый век».

На святково накритий стіл батько поставив – урочисто, під захоплені вигуки мами, – французьке шампанське – теж із назвою «Новый век», що було спеціально виготовлене для зустрічі Нового, 1900 року від Різдва Христового… Жаль, що Віруся не могла його попробувати, пила солодкий і духмяний лимонад – доки й не закуняла, сидячи за столом. Батько на руках відніс її у спальню, мати перехрестила сонну доньку, вкрила її, і вони повернулися у вітальню, де в діжці з піском стояла ялинка і був накритий святковий стіл, і заходилися святкувати прихід Нового, 1900-го року, радіючи, скільки він їм принесе, звичайно ж, добра і щастя…

А ще був сімейний похід до Манежу. Там було стільки усіляких див – Левченки навіть подивилися – Вірунька забагла, – п’єсу «Мировое обозрение», слухали гру оркестрів та захоплено дивились, як у колісницях роз’їжджали великі держави – Німеччина, Франція, Англія і, звичайно ж, Росія; накупили багато різних ласощів та іграшок у торгових ятках, прикрашених гірляндами та ялиновим віттям. Потім гуляли на Красній площі, де теж було багато усіляких див… Вірунька із задоволенням хрумкала горішками, що їх вона розгризала швидко і непомітно – як мишка… Гуляючи, наслухалися стрілянини з гармат та рушниць, що їх називали дивно – пищалі. Вони так гучно стріляли, що Віруньці аж у вушках позакладало, і вона, смішно стрибаючи на одній нозі, намагалася «вигнати зі свого вуха стрілянину»…

Милувалися різнокольоровими феєрверками, яких тоді у Москві було багато, спалахували там і там, і лише потім долітав тріск…

Тієї ночі Віруньці навіть снилося те, що вона бачила в Манежі, на Красній площі, і дівчинка захоплено ляскала уві сні в долоньки…

«Як зустрінеш Новий рік (століття, тисячоліття), так його і проживеш» – відома приказка. Тільки дещо дивна. Століття зустрівши, декому (правда, таких виявляється одиниці) можливо, і вдасться прожити й завершити, а ось тисячоліття… Зустріти його можна, а ось ще й прожити його – ні, тисячу років ще нікому не вдавалося подолати. Навіть новітньому Мафусаїлу це не вдасться, рекордсмену-довгожителю, адже його довжелезний вік не дотягує до тисячоліття – 969 років (Буття, 5, 27).

А ось як зустрінеш Новий рік, так його і проживеш – це реально.

Правда, наші предки трохи заплутались, а коли ж нове століття має настати: 31 грудня 1900 року чи 31 грудня 1901 року? Себто коли починати нове століття – з нульового чи з першого року? У «Петербургском листке» з цього приводу навіть був надрукований анекдот:

«– Абрам Янкелевич, ось і нове століття підходить…

– Нове? Ну, не зовсім, трохи воно уживане, за кордоном йому вже 12 днів…» (У Росії тоді плутався ще й старий календар.)

А ось що писали петербурзькі газети, які виходили у світ і 30 грудня 1900 року, і 31-го, і навіть у перший день нового століття.

За традицією петербуржці ходили на скачки.

«31 декабря… праздничный день и обширная программа привлекла множество публики: в основном мужчины всех классов и сословий со своими детьми… все шутили и беседовали по поводу наступления нового века… Кто-то пил с утра шампанское, те, кто победней, покупали в расположившемся неподалеку ларьке свежее пиво. Царила праздничная атмосфера… На арене между тем проходили традиционные новогодние бега.

Бега проходили при неблагоприятном сильном ветре… По общей дорожке соперничали 4 лошади. Впереди с места вышла лошадь Не Тронь Меня г. Шапшала (Л. Реймель) и никому не уступила первенства. Сперва ее энергично преследовал Раймонд, затем Червончик г. Кузнецова, но догнать так никому и не удалось. Таким образом, Не Тронь Меня стала победителем последнего дня уходящего века петербургских зимних бегов…» («Новое время», № 1, 1 січня 1901 р., рубрика «События»).

«Поздравляя своих читателей с Новым годом и новым веком, «Хозяин» в то же время выражает сомнение, чтобы XX век мог принести много нового. Что же можно ожидать нового, когда недоделано старое, когда идеи, кинутые европейскому человечеству концом восемнадцатого века, еще не закончились воплощением, когда произошла только заминка в этом деле, вследствие того, что буржуазия, охотно проглотив дворянство, упирается от исторической необходимости раствориться в новых буржуазных силах четвертого сословия…

«Хозяин» полагает, что, наблюдая западноевропейскую жизнь, можно уверенно сказать, что нового ничего там не предстоит. За удовлетворенным четвертым сословием придет пятое, которому тоже захочется модной жизни буржуа, и для удовлетворения этого законного желания придется еще добывать колоний, на счет которых…» («Петербургские ведомости», № 2, 3 січня 1901 р., рубрика «Наша печать»).

«Петербургская газета», № 1, 1 січня 1901 року:

«31 декабря, ближе к полуночи, при проезде по большой Конюшенной улице в одиночных дрожках содержателя каретного извоза купца Михаила Ивановича Корсакова, лошадь его закинула заднюю ногу и понесла, причем против д. 11, ударившись о железное ограждение посаженного дерева, сломала в нем прут и сама упала на тротуар. Корсаков же выпал из дрожек, но повреждений не получил…»

«И вот Петербург. Встреча нового, двадцатого, века. Ночь… Какие темные улицы! Какая мрачная тишина! Бесшумно скользнуло несколько саней, прошуршали пролетки с закутанными, запрятанными в глубине седоками, и только ругань, грубая, необыкновенно циничная ругань, точно висела в воздухе над Петербургом…

Визжал какой-то женский голос, надрываясь, плакал ребенок, и снова накрывалось все грубой руганью. Вспомнились мне слова поэта: «И непременно кого-нибудь бьют». Да, кого-то били, кого-то тащили в участок, и это были единственные звуки, нарушавшие тишину новогодней ночи…

Да почему же это так? Почему мы живем так серо и безрадостно?…» («Петербургская газета», № 2, 3 січня).

А ось новорічні пригоди московські («Новости дня», № 1, 1 січня 1901 року):

«После скромных тостов дома или в ресторане все выезжают на природу. В 2 часа ночи по улицам несутся за город тройки и пары. У «Яра», в «Стрельне» – яблоку негде упасть. Все кружатся вокруг костров и пьют… шампанское прямо из бутылок, проливая его на головы незнакомых, но уже друзей, пьют за новый век…»

Повідомлення з Одеси:

«Поезд с сотнями пассажиров застрял в снегу, и несчастным путешественникам приходилось встречать великий праздник в холоде и голоде, под свист снежной бури.

…Пассажиры вышли из поезда, развели костер и начали новогодние пляски вокруг него. По утверждениям большинства из них, они еще никогда не встречали так весело Новый год…

Из Одессы спасательные экспедиции прибыли только к полудню первого дня нового столетия…» («Петербургские новости», № 2, 3 січня 1901 року, рубрика «В снегу»).

Більшість газет, «пользуясь случаем (а именно – наступлением нового века), заявляли какие-то свои негодования по поводу мироустройства. «Восточное обозрение» жаловалось на наши тюрьмы и говорило, что в новый век с такими, не соответствующими санитарным нормам, тюрьмами «входить негоже». «Петербургский листок» требовал навести порядок с лошадьми, чтобы для них возвели специальные туалеты, а то с такими лошадиными порядками никакого в новом веке порядка на улицах и чистоты не будет.

На фоне такой поденщины весьма интересно смотрятся объявления. Конъюнктурное чутье не подводило рекламодателей даже сто лет назад. Они точно определили, что нужно прогрессивному человеку, – например, презервативы. Причем большими такими буквами! Ай да пуританские нравы начала века! Однако, вчитавшись, выяснил, что под презервативами в Российской империи имели в виду нечто совсем иное.

«Презерватив от крыс и мышей, химическая лаборатория К. Шиманского, не убивает, а лишь изгоняет крыс и мышей. Цена флакону 75 коп.».

Електрика стала символом переходу в нове століття. Навіть пронеслись чутки, що 1 січня Вільгельм II із Німеччини у перші ж дні нового століття почне масову електрифікацію всієї країни.

«…Разумеется, космос освоят еще к середине века, а ближе к концу уже будут жить на Марсе китайцы и индийцы, прирост населения которых уже будет слишком опасным…

…Уж о такой мелочи, что человеку придумают наверняка крылья, и мы перестанем все ходить пешком, а будем только летать, и говорить не стоит – это и без того всем понятно.

…Войн, разумеется, больше не будет. Оружие сожгут, страны объединятся и будут жить счастливо». («Петербургские ведомости», № 1, 1 січня 1901 р.).

Это насчет глобальных предсказаний. По поводу же предсказаний от простого люда неплохо написал некто капитан Буянов в своих газетных дневниках…

«Мне редактор сегодня сказал: «Потрудитесь посетить некоторых видных общественных лиц и побеседовать с ними насчет наступления XX века».

Я и отправился… Сначала к Павлу Ивановичу Лелянову.

– Какие, – спрашиваю, – упования изволите возлагать на XX век?

– Большие, – отвечает, – упования возлагаю. Думаю, что городскому голове серьезные права над гласными предоставлены будут. До телесных наказаний вплоть.

…С Григорием Ивановичем Лисенковым говорили о санитарии:

– В XX веке, – говорит он, – все совершенно иначе будет. Никакой антисанитарности не будет, потому что микробы и бациллы съедобными окажутся. Глубочайше убежден, что хорошо сопревшая помойная яма в XX веке будет бедной частью населения употребляться в пищу. Возьмите, например, некоторые сорта французских сыров…

К артистке из театра известной обратился с тем же вопросом, а она:

– Я того мнения, что русская драма XX века без драматургов будет. Артисты будут выходить и по ходу спектакля все сами сочинять…» («Петербургский листок», № 360, 31 грудня 1900 р.)

Весьма забавно. Вот так и просмеяли XX век хиханьками да хаханьками…»

Ще зі сторінок російських газет 1900–1901 років.

«К НОВОМУ ВЕКУ!

Последние парижские новости! Электрические вещи:

– электрический фен для прикрепления в петлицу или куда угодно, с карманной лампой накаливания, шелковым проводом и выключателем, очень практичны и удобны; ц. 25 р.;

– электрические спичечницы, горят на ветру; ц. 2 р. 50 к.;

– электрические булавки для галстуков; ц. 13 р.;

– электрические головные шпильки для дам; ц. 15 и 2 р.;

– электрический автоматический учитель. Безошибочный ответ на любой поставленный вопрос из истории, географии, литературы и т. д.; ц. 15 и 25 р.». («Петербургский листок», 31 грудня 1900 р., рубрика «Объявления»).

До речі, про Париж. З усіх країн світу лише Франція на найвищому рівні зустріла 1900-й рік: у Парижі була влаштована Всесвітня виставка 1900 року. Символом виставки стала зустріч нового XX століття.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Кінорежисер О. Бортко живе й працює в Москві (найзнаменитіший його фільм – «Тарас Бульба»). З інтерв’ю кінометра:

– За Україною нудьгуєте?

– Звичайно! Все моє дитинство і юність минули тут. У Києві живуть мої друзі. А які тут дівчата! Якби я один ходив по Хрещатику, то там залишилась би протоптана мною стежка… Коли мені дзвонять друзі і скаржаться, що Київ, мовляв, споганів, я приїжджаю і завжди вражено дивуюсь: та він ще кращим став! Таке це дивне місто – як його не псують, а він все гарніший… І все так само правий – вічно правий і вічно буде правим, – Микола Васильович Гоголь: рідко який птах долетить до середини Дніпра!..

2

«Слепые украинские КОБЗАРИ (виділення моє. – В. Ч.) с сивыми чубами и усами КРУТИЛИ РУКОЯТКИ СВОИХ КОБЗ…» Тут О. Вертинський дещо у своїх спогадах за давністю часу плутає. Річ у тім, що кобзи не мали рукояток, які кобзарі мусили крутити під час гри. Ручку має інший струнний щипковий музичний інструмент – ліра. Це т. зв. колісна ліра (виконавці на ній називалися лірниками), у дерев’яному корпусі якої встановлено колесо, яке через отвір у деці торкається струни, а обертаючись за допомогою рукоятки, воно примушує звучати струни.

3

Борис Путята на той час був відомим актором, який грав Наполеона. Незважаючи на негативний відгук його про юного Вертинського («Що це ще за гаркавий?… Геть!»), вони з роками, коли «гаркавий» зробиться знаменитим, стануть друзями.