Ваші пальці пахнуть ладаном

Того разу я мав великий успіх.

Подібні виступи все ж не задовольняли мене. Я мріяв про театр – справжній драматичний театр, у якому гаданий мій талант мав би розвернутися на всю силу.

Якось на Великий піст у «Народному домі» на Великій Васильківській вулиці були оголошені виступи Бориса Путяти. Ставили «Мадам Сен-Жен». Потрібні були статисти. В їхньому числі виявився і я. Коли почались репетиції, знадобилися два мамелюки для особистої охорони імператора, які мусили стояти непорушно, схрестивши руки, коло дверей його кабінету. Перед з’явою Наполеона вони вигукують по черзі одне лише слово: «Імператор!» Одним з цих мамелюків твердо вирішив стати я. Адже це була роль! У ній можна було висунутись, думав я. Важливо було тільки почати. Сказати, нарешті, живе слово зі сцени. Бо статистом так і промовчиш все життя… Три дні і три ночі я не їв, не пив і на всі лади повторював:

– Імператор!

І ось перша репетиція. Четвертий акт. Кабінет Наполеона. Мамелюки стоять, схрестивши руки, біля дверей. Наполеон наближається. Зараз він увійде.

– Імператор! – виголошує перший мамелюк.

– Імпеятой! – повторюю я слідом за ним.

– Що? Що? – скрививши лице, перепитав Путята. – Що це ще за гаркавий? – накинувся він на помрежа. – Кого ви тут виставили? Геть негайно![3]

І мене вигнали. Так через те, що я сильно гаркавив, зламалася моя театральна кар’єра».

На той час – йшла перша руська революція, – у Києві збунтувалися сапери під командуванням Бориса Жадановського – учасника революції 1905–1907 року, він у липні 1905-го, будучи підпоручиком 5-го понтонного батальйону 3-ї саперної бригади в Києві, очолив збройне повстання саперів, пізніше був засуджений до розстрілу, який замінили довічною каторгою. Гімназисти ходили по місту з кухлями, співали «Вы жертвою пали в борьбе роковой» і збирали гроші для повсталих.

Біля Євбазу у повсталих та в натовп війська відкрили вогонь – було чимало вбитих і поранених.

«Тітка моя розлютилася.

– Мало того, що ти босяк, вигнаний із всіх гімназій, – кричала вона, – так ти ще хочеш, аби нас всіх арештували через тебе?…

А якось тітка сказала:

– Де тиняєшся, там і ночуй!..

Я став ночувати в чужих під’їздах, просиджував ночі на холодних сходинках. А потім… потім у мене завелись інші знайомі та друзі – молоді поети, художники, літератори. Я потрапив у середовище богеми. Тут мені стало набагато легше. Адже всім нам однаково було кепсько, ми ділилися одне з одним всім, що в нас було, і жили якось спільно…»

«А потім Вертинському по-справжньому поталанило, – писатиме один з його біографів. – Волею долі він став своїм у будинку Софії Миколаївни Зелінської – викладачки жіночої гімназії, розумної, освіченої жінки, яка була замужем за Миколою Васильовичем Луначарським, братом А. В. Луначарського. У Софії Миколаївни збирався цвіт київської інтелігенції. У її будинку також бували Микола Бердяєв, Михайло Кузьмін, Марк Шагал, Натан Альтман. Інтелектуальне товариство добре вплинуло на Вертинського. Він пробує зайнятися літературною працею. «Киевская неделя» друкує його перші оповідання; «Портрет», «Моя наречена» і «Папіроси «Весна» написані в модній тоді декадентській манері. В «Киевских откликах» Вертинський публікує більш реалістичну річ – оповідання «Лялька».

Літературне заняття давало мізерний прибуток, гроші майже не водилися, але він мислимими і немислимими шляхами потрапляє на престижні прем’єри, дивиться заїжджих знаменитостей: Ансельмі, Руффо, Вяльцеву, Шаляпіна, Вавича, Карійську, Монахова, Собінова. Пише невеликі театральні рецензії. Ім’я Вертинського вже відоме в середовищі творчої інтелігенції. Новоявлений автор, купивши на товкучці ношений фрак, вливається в ряди київської богеми. Він вибирає собі роль молодого генія, скептика, незбагненної натури».

Швидко чи ні, але Олександр стає помітною фігурою серед київської богеми. Але зводити кінці з кінцями навіть це не допомагало. Аби якось утриматися на плаву, береться за будь-яку роботу: продає листівки, вантажить кавуни, працює коректором у друкарні…

І мріє про Москву. І навіть збирається туди – в гонитві «за славою».

«…І нарешті «невизнаному генію», в купленому на товкучці, але ще досить пристойному фраку (як пізніше зіронізує один гуморист – «осетрина не першої свіжості»), набрид рідний Київ, і він подався до Москви – «за славою», а то б за чим іще! Лише в Москві, вважав він, можна з успіхом розкрити свої таланти – ось тільки які? Поки що Олександр і сам цього не знав, але здогадувався, що якісь таланти у нього все ж таки є», – з Інтернет-видання.

У Москву – він тоді про це навіть не підозрював, – їдуть з усіх усюд всі «невизнані генії» за славою. І їх там уже зібралося-назбиралося, хоч санкціонований відстріл їх влаштовуй! А тут ще й він – все з тими самими претензіями – давай йому славу та визнання, білокам’яна столице! Та ще й «зореносна». Їздили туди за славою до нього, їздять і будуть їздити, бо де ж іще стати відомим, як не в Москві, столиці імперії, «третьому Римі», як колись вважалося. (Але, застерігали, «четвертому Риму не бувати».)

Подався до Москви – підчистивши свій, куплений на товкучці фрак, і Олександр Вертинський, чомусь не визнаний у Києві геній. Більше того, забракований театральним режисером – за вроджену гаркавість. Що-що, а ґрасирував він добряче – майже на французький лад вимовляв звук «р».

Москва його зустріла не те щоб ласкаво, вона взагалі не звернула на нього уваги своєї владичної – багато вас таких, мовляв, до мене, як галич злітається, і всі – невизнані генії, а я одна, усіх ощасливити не можу. Та й нащо мені стільки провінційних геніїв. Своїх «невизнаних геніїв» у мене хоч греблю через Москву-ріку гати!

Більше того, досить швидко виявиться: у Москві він узагалі нікому не потрібний! Але духом не впав (інакше б це обернулося для нього кінцем), у позу ображеного (все того ж невизнаного генія), на щастя (інакше б ми не мали майбутнього Вертинського), теж не став.

Засукавши рукава, вирішив починати завоювання столиці з нуля. А для цього треба було здобути хоч якусь, але, безперечно, пристойну освіту – він був – не рахуючи природного обдарування, – повним неуком. Тож із азартом, прямо аж із якимось чи не садистським – мазохістським точно, – починає своє навчання в кількох – відразу ж у кількох! – любительських гуртках. І тут же з нетерпінням намагається втілювати в життя свої ще куці знання на той час: в одному клубі ставить «Троянду і Хрест» свого улюбленого Блока. Постановка, правда, виявилася не зовсім вдалою, але дарма. Початок зроблено. Бодай та постановка і не принесла йому визнання. А тому пошуковець слави вирішив ґрунтовніше взятися за освіту і навіть почав відвідувати лекції в Московському університеті – в якості вільного слухача. А на хліб заробляв уроками сценічної майстерності, які давав купецьким дочкам – для них і тих знань, якими він на той час володів, виявилося задосить. Діяв за принципом Сенеки: доцендо дісцімус – навчаючи, ми самі вчимося.

Це пізніше про нього, як він стане видатним актором, автором і шансоньє – виконавцем романсів і пісень, Шостакович скаже, що він, Вертинський, «музикальніший за нас, композиторів», а Володимир Маяковський вважатиме – правда, теж пізніше, – Хлєбникова і Вертинського великими поетами.

Сам Шаляпін – от уже справді великий! – подарує йому свою фотографію з таким написом: «Великому сказителю земли русской Александру от странника Федора».

«У творчості Вертинського скромні – кожне окремо, – обдарування поета і композитора зливаються в одне і доповнюють одне одного із завидною природністю. В їхній дружній згоді, – свідчить критик К. Рудницький, – виникає пісня, яка володіє певною цілісністю і завершеністю. І все ж у цей момент вона ще не є в повному смислі слова твором мистецтва. Адже коли пісні Вертинського співають інші, навіть досвідчені і впевнені виконавці, вони, як правило, особливим успіхом не користуються. Тільки унікальна у своїй основі, винахідлива і відточена виконавча майстерність Вертинського надає його творінням краси, елегантності і вишуканості. Вертинський-артист значніший, аніж Вертинський-автор. Голос у нього невеликий, але він володіє ним віртуозно. Сувора, старанна і ретельна обробка кожної пісні, виразність і емоційна окраска її бездоганні, близькі до досконалості…

Слухачі можуть самі в цьому переконатися: в «Жовтому ангелі» туга по усвідомленому, несуєтному, духовно ясному життю звучить з надією і болем. В ефектній «Іспано-Сюїті» – екзотика, сумна іронія і відкритий, вільний і сміливий гумор; романс «Тільки раз у житті бувають зустрічі» виконується зі щирим і глибоким драматизмом (уже без будь-якого гумору і без будь-якої іронії). «Рафінована жінка» – вишукана насмішка, що іскриться лукавством і непідробною веселістю. І як перетворюється артист, якого істинного трагізму досягає він у піснях «Божевільний шарманщик», «Бал Господень» чи «Ігуменша»…

Витонченість інтерпретації і артистичність виконавця ставали особливо помітні, коли Вертинський створював свої пісні на слова великих російських письменників і поетів – Максима Горького («Фея»), Олександра Блока («Буйний вітер грає тернами») Анни Ахматової («Сіроокий король», «Темніє дорога приморського саду»), Миколи Агнівцева («Балада про короля»), Георгія Іванова («Над рожевим морем», «Не було зради»), Теффі («Пісенька про трьох пажів», «Чорний карлик»), Інокентія Анненського («Моя зоря»), Ігоря Северянина («Бразильський крейсер»). У нього є романси на вірші Сергія Єсеніна, Всеволода Рождественського, Віри Інбер, Йосифа Уткіна… Не зраджуючи власну манеру, Вертинський умів зберегти і вірність вибраному поетові, зблизитись з ним, по-своєму його прочитати і проспівати…»

Юрій Олеша:

«Я довго рівняв своє життя по життю Вертинського. Він здавався мені зразком особистості, що діє в мистецтві, – поет, який дивовижно співає свої вірші, весь у словах і образах гіркої любові, ні на кого не схожий, небувалий, який викликає заздрість… Він був для мене явищем мистецтва, характер якого я не можу визначити, але яке для мене миліше за інші, – мистецтва дивного, фантастичного».

Василій Качалов:

«У чому основи успіху Вертинського? Перш за все – у виразності його співу, в блискучому володінні мистецтвом інтонації, в образності жесту, в умінні якимись своєрідними засобами, головно рухом пальців, створювати образи, перевтілюватися. Такого уміння володіти руками, таких «співаючих рук» я не знаю в жодного з артистів».

«Дзеркалом своєї епохи» називав Вертинського Улас Дорошевич.

Його високо цінували Шаляпін, Качалов, Купрін, а також Єсенін, Маяковський, вірші яких він блискуче перетворював на пісні – як і поезії Ахматової, Цвєтаєвої, Гумільова, Северянина, Блока, Сологуба, Волошина та інших великих поетів.

Шаляпін плакав, слухаючи спів Вертинського.

Шостакович якось вигукнув:

– Та він музикальніший від усіх нас!..

Недарма ж він займає чільне місце в когорті ста великих кумирів XX століття.

Але найбільше текстів до своїх своєрідних пісень він писав сам.

Тож його, зрештою, і назвуть шансоньє. Великим російським шансоньє. І це неросійське слово назавжди органічно до нього підійде, бо він і справді шансоньє.

Великий шансоньє, хоч творчість його загалом ширша від цього терміна. Він – співець, поет, композитор, бард-виконавець і… шансоньє. Але той шансоньє, який створив свій стиль, знайшов свою манеру виконання, свій естрадний образ, ставши тим, ким він і став – Вертинським.

Просто Вертинським. У тім числі й шансоньє.

Шансоньє (від франц. chanson – пісня) – французький естрадний співак, виконавець жанрових пісень у «монмартрському» стилі, часто автор слів і музики. Мистецтво шансоньє започаткували середньовічні французькі менестрелі. На рубежі XVIII–XIX столітть революційний сплеск народу викликав розвиток мистецтва шансоньє, які відгукувалися у своїх піснях на злободенні події. Часто вони пристосовували нові тексти до вже існуючих мелодій. З кінця XIX століття «шансоньє» стали називати професійних артистів естради.

Мистецтво французьких виконавців справило значний вплив на розвиток вокальних жанрів сучасного естрадного музичного мистецтва європейських країн, у тім числі й СРСР, і Росії – М. Бернес, Л. Утьосов, О. Вертинський та ін.

Якось зібралися вже в наші дні в редакції газети відомі співаки й автори шансону та критики, аби нарешті поговорити: а що ж таке шансон сьогодні?

І ось що з їхніх одкровень вийшло:

«Шансон роблять дуже талановиті люди і не талановиті, які хочуть, але написати красиво не можуть, хоч і виступають як шансоньє».

«Російський шансон увібрав у себе багато різних стилів: це і блатний фольклор, і каторжна пісня, і бардівська пісня, і міський романс. А тому сприймати шансон тільки як блатну пісню зовсім неправильно. Та й немає у світі «музики для всіх». Як говориться, кому що подобається, вибір, слава Богу, тепер є».

«Шансон перекладається з французького як «пісня». Ми трактуємо це поняття ширше – «гарна пісня», або, якщо хочете, «пісня з мораллю». Сьогоднішній шансон – це музичний стиль, де переважає щирість тексту, душевне виконання і якість самого музичного матеріалу».

«Блатна пісня не є єдиним джерелом і складовою сучасного російського шансону, але я б сказав, що це його стержень».

«Більшість авторів шансону – це авторська пісня і авторська музика. Напрямів я нарахував чотири. Перший – це «шансоновий мейм-стрим», сувора чоловіча музика з певним впливом блатняка, великою кількістю моралі й описом різних життєвих пригод. Другий напрям: це поп-шансон, мішанина попси радянської естради, просякнутої шансоновим духом. Третій напрям: салонний шансон. Він ближче всього стоїть до французького шансону. Хоч і має ознаки міського романсу. Четвертий напрям: неореалістичний шансон. Це пісні про життя. Вони можуть бути і блатні, і не блатні, і на приблатні теми, а можуть бути про життя взагалі. Цей напрям найближче до авторської пісні».

І взагалі, зійшлися шансоньє і критики, «для Росії шансон є найнаціональнішим музичним напрямком і в цьому його великий респект».

«Вірші не пишуться, вони трапляються», – сказала якось Марина Цвєтаєва. Чи – Анна Ахматова. Можна їх приймати, можна не приймати. Це внутрішній стан матриці, що сприймає. У шансоні так само. Хай кожен слухає те, що він готовий слухати в даний момент свого настрою. Захоче людина слухати шансон, слухатиме шансон, захоче послухати Чайковського, буде слухати Чайковського…»

Так у чому ж полягає феномен шансону і де його коріння?

Частина перша-3

Королева його вітає…

Нарешті й він спізнав щастя – успіх, успіх!.

Бурлюк, Маяковський та інші футуристи

Тоді він тільки-тільки утверджувався, шукав самого себе, своє «я» і свою сутність, манеру і свій стиль, шукав сам себе, ще нікому невідомий, але вже такий незвичайний, своєрідний, талановитий, у єдиному примірнику перебуваючи на планеті Земля.

Але для утвердження потрібна була колосальна праця і час – Вертинський ще вчиться, але вже пробує виступати, і в ньому вже визріває, вирізьблюється той Вертинський, який згодом завоює не лише Москву та її імперію, не лише слов’янський світ, а й вибагливу, звиклу і не до таких талантів Європу.

Писатиме ж у «Ліберасьйон» Жан-П’єр Тібода:

«Вертинський був принцом пісні – автором, композитором і виконавцем, такий же відомий у Росії, як Шарль Трене у Франції. І сьогодні в руських ресторанах Парижа все ще співають пісні Вертинського, а старі музиканти з неприхованим хвилюванням згадують його».

Це розумів і сам артист.

«Років через 30–40, я впевнений у цьому, мене і мою «творчість» витягнуть із «підвалів забуття» і почнуть у мені копатися…»

Але все це буде (буде!) пізніше, пізніше, а тоді…

Тоді в Москві почав входити в моду футуризм і посилено культивуватися в літературі. Термін виник від латинського слова «майбутнє», себто майбутній напрям у європейському мистецтві й літературі 10 – 20-х pоків ХХ століття, що відкидав – чи не на звалище історії! – культурний спадок минулого – зокрема реалізм – і намагався створити новий стиль, який мав би зруйнувати традиції і засоби старого мистецтва.

Засновником футуризму в літературі став італійський письменник Ф. Т. Марінетті (1876–1944), а в Росії першими – і, мабуть, останніми, – футуристами були Маяковський (правда, ранній), Віктор Хлєбников, Ігор Северянин, Давид Бурлюк…

Футуристом мало не став і Олександр Вертинський, коли, познайомившись із згаданою четвіркою своєрідних і безперечно талановитих поетів, захопився нею. (А втім, це ще невідомо, чи виграв би він, ставши футуристом, чи програв, так і не ставши ним.)

Тоді у Москві, – зокрема у її кафешантанах і клубах гримів Володимир Маяковський. Для епатажу зодягнувшись у жовту кофту, молодий поет – високий, дебелий, красиво-сильний, з гучним голосом, якого перекричати ніхто не міг, і до біса талановитий, майбутній реформатор поетичної мови, успішний і, здавалося, такий везучий – до самогубства, коли він 14 квітня 1930 року піде з життя, пустивши собі кулю у серце, – ще залишалося ціле життя, по суті, добрий вік, – ієрихонською трубою гримітиме в кафе футуристів.

Марина Цвєтаєва пізніше напише, що він, Володимир Маяковський:

Превыше крестов и труб.Крещенный в огне и дыме,Архангел-тяжелоступ —Здорово, в веках Владимир!Он возчик и он же конь,Он прихоть и он же право,Вздохнул, поплевал в ладонь:«Держись, ломовая слава!»Певец площадных чудес —Здорово, гордец чумазый,Что камнем – тяжеловесИзбрал, не прельстясь алмазом.Здорово, булыжный гром!Зевнул, козырнул – и сноваОглоблей гребет – крыломАрхангела ломового.

Всі, хто хоч раз поспілкувався з Маяковським чи послухав його виступ (з театральними, звісно, ефектами), відразу ж ставав палким прихильником цього могутнього горланя-футуриста, яким не захопитися просто було неможливо.

Це він пізніше, після «буремного» сімнадцятого, футурист, який до того сприймав дійсність як апокаліпсис (трагедія «Володимир Маяковський», «Хмара у штанях», «Флейта-хребет», «Війна і мир» – 1913–1917), який назве революцію 1917-го «моєю революцією» і буде одним із перших діячів культури та літератури, хто відгукнеться на заклик нової радянської влади співробітничати з нею, а тоді…

Тоді він гримів у Москві як футурист і взагалі борець з усім минулим, який спершу й сам не знав, що він хотів, але відкидав все і вся.

У побуті це був помисливо-недовірливий і підозрілий чоловік, який над усе боявся підчепити якогось недоброго мікроба, а при вигляді звичайної голки поета кидало ледь чи не в дрож… Річ у тім, що його батько, лісник імеретинського села Багдади, що біля Кутаїса, Володимир Костянтинович Маяковський якось вирішив пришити відірваний ґудзик. Операція нехитра, але він уколов собі пальця. На що спершу було й уваги не звернув – подумаєш, пальця голкою уколов! Крапелька крові виступила, і все завершилось… Але не все так благополучно.

Швидко від того мізерного уколу почалося зараження крові і Маяковський-старший помер у тяжких муках – на сорок сьомому році життя. Від якогось там уколу голкою в палець!

Відтоді син його остерігався голки і всього гострого, як чуми, став дуже недовірливим, всюди вбачаючи якісь підступи проти нього, всюди йому ввижалися пастки і замахи на його життя. Він став боятися порізів, завжди носив із собою пляшечку з йодом, маленьку мильницю і додаткову, стерильно чисту хустку… Але Бог милує, загинути Володимиру Володимировичу випаде не від якогось там мікроба, а від кулі з власного револьвера… Але це станеться згодом… А тоді…

У бурхливий 1905-й він, дванадцятилітній гімназист, брав участь у демонстраціях та гімназичних страйках (точнісінько, як Вертинський у Києві, коли навчався у гімназії, – старшим він був за Маяковського всього лише на чотири роки.

Переїхавши до Москви у 1906 році – після негаданої смерті батька, – «майбутній глашатай революції», продовжує навчання і одночасно займається революційною роботою.

На початку 1908 року майбутній поет вступає в ряди РСДРП(б) і навіть зі згоди матері кидає гімназію. (За іншими даними, був виключений із неї за несплату грошей за навчання.) Невдовзі він стає членом Московського комітету РСДРП(б). Партійна кличка – товариш Костянтин.

Наприкінці березня того самого року його заарештовують за роботу в підпільній друкарні. Щоб не видати товаришів, йому довелося похапцем, давлячись, з’їсти блокнот з адресами – разом з обкладинкою. Не вельми смачне їдло, але що вдієш!

Тоді його віддадуть під нагляд поліції за місцем проживання. Вдруге його схоплять у січні 1909 року за доносом агента таємної поліції – філера. Відбудеться, відсидівши півтора місяці у «допрі», і буде відпущений за відсутністю доказів.

Утретє його арештують у липні того ж року за підозрою у причетності до організації втечі тринадцяти політичних каторжанок із московської Ногінської в’язниці. (Факт, що може прикрасити будь-чию біографію, та й сам по собі він досить «промовистий».)

Зрештою, товариш Костянтин загримить до Бутирки.

Підмосковне село Бутиркіно по Дмитровській дорозі відоме з 1623 року. Тоді це була вотчина боярина Микити Романова, яку государ московський урізав йому «в пользу казны на 79 дворов».

Назва села прийшла у Москву з Волги, там «бутирки» – житло на околиці. У 1667 році Петро І створює перший регулярний солдатський полк, який розташовується на квартири у тій місцевості, тож отримує найменування Бутирський. А Бутиркіно, віддане під «селитьбу солдатам Матвеева полка Кракова», стало називатися Бутирською солдатською слободою.

Сьогодні Бутирка – синонім тюрми.

Бутирський тюремний замок був споруджений у 1771 році на місці старого острогу, до якого ще Петро I ув’язнював бунтівних стрільців – він став не лише центральною тюрмою, а й пересильним пунктом, куди звозили бунтарів та злочинців з усієї Росії.

Одним із перших «іменитих» постояльців Бутирки став у 1775 році арештований Омелян Пугачов – у підвалі однієї з башт, що й нині носить його ім’я, він знаходився закованим у ланцюги до дня страти. (За інформацією одного з офіцерів СІЗО – дані Інтернет-сайту, – у тому підвалі аж до 1974 року виконувалися вироки вищої міри покарання – досі помітні сліди від куль.)

На початку XX століття в’язнями Бутирки були революціонери Микола Бауман, Олена Стасова і Фелікс Дзержинський. Майбутній глава ВЧК, на відміну від офіційної версії, не втік звідти, а був випущений після Лютневої революції.

Втекти з Бутирки у ті часи було просто неможливо. І лише одна людина кинула виклик Бутирському острогу і його охоронцям. Це був великий маг і чарівник Гаррі Гудіні. Він побував у тюрмі в травні 1906 року на запрошення начальника московської секретної служби. Гудіні старанно обшукали, закували в кайдани, наділи наручники і посадили в ящик із суцільного металу з невеличким віконцем – у таких перевозили особливо небезпечних злочинців. Ключі від ящика були тільки у начальника тюрми. Але, на превеликий подив присутніх, через 28 хвилин Гудіні з’явився без кайданів та наручників по той бік тюремної стіни – не перевелись ще, виходить, у світі білому чудеса. Містика та й годі!

Було дві чи три спроби втечі, але втікачів швидко повернули у камери. А ще тюремники пишаються тим, що саме у їхніх стінах були створені шедеври літератури та технічні розробки. Власне Лев Толстой писав своє «Воскресение» – правда, не сидячи в камері, а приходячи туди лише в пошуках своєї музи, яка невідомо чому там опинилася. Не знайшла собі кращого місця! А ось Солженіцин і Корольов трудилися прямо в камерах.

Хоча ці «славетні» підслідні утримувалися не у звичайних камерах (їх там нараховується 130), кожна з яких розрахована для 33-х зеків, але останні змушені були спати у дві зміни, скільки їх туди набивали! А ось деякі, теж «славетні» підслідні за вказівкою згори, сиділи у невеликих три-п’ятимісних номерах. Чи то пак, камерах, яких у СІЗО нараховується числом 300. Та й співкамерників їм підбирали не з числа криміналітету.

Останні такі «славнозвісні» – банкір Ангелевич, екс-міністр юстиції Ковальов і медіа-магнат Гусинський. Вони сиділи в камерах покращеного типу вже за демократії. І дуже обурювалися, що в Бутирці чомусь не було камери-люкс.

Нині Бутирка передана у відання Московського ГУІП і значиться у списку пам’ятників історії і архітектури, що їх охороняє держава.

Володимир Маяковський, тоді ще не поет (все ще попереду), а лише юний революціонер (чи як нині співає один відомий ректор, «юний орел») сидів – як йому пощастило!!! – в одиночній камері. (В умовах Бутирки це чи не камера-люкс.) Пробув він там 11 місяців і, врешті-решт, був благополучно випущений на волю в січні 1910 року – як неповнолітній. Справді, юний орел…

Поет так пізніше згадуватиме про свою третю «ходку» в тюрму:

«Важнейшее для меня время. После трех лет теории и практики – бросился на беллетристику. Перечел все новейшее. Символисты – Белый, Бальмонт. Разобрала формальная новизна. Но было чуждо. Темы, образы не моей жизни. Попробовал сам писать так же хорошо, но про другое. Оказалось так же про другое – нельзя. Вышло ходульно и ревплаксиво…