Мир хатам, війна палацам

3

– Чому маю завдячувати, пане добродію? – спромігся нарешті Грушевський порушити люб'язну мовчанку.

Діставши конкретне запитання, мсьє Енно теж здобув сили прийти професорові на допомогу:

– Мон президент! – вигукнув він в екзальтації. – Ваша нація – прекрасна!

Грушевський засяяв задоволеною посмішкою: представник Франції начебто визнавав якісь прерогативи за нацією українською.

– Ваша Україна, – ще патетичніше скрикнув мсьє Енно, – чудова! Ваші українці – чарівні!

Все це були вирази звичайної галантності – вихваляти все, і особливо те, чого ти зовсім не знаєш. Але натурі мсьє Енно – синові паризьких бульварів – властива була ще й схильність до бурхливої афектації. А порадитись, як належить поводитись при дипломатичній розмові, йому не було з ким: єдиний компетентний у таких справах з-поміж близьких знайомих мсьє Енно – Британської імперії комерції секретар, спеціаліст по продажу велосипедів, футбольних м'ячів та крокетних молотків, містер Багге, – якраз три дні тому відбув до Одеси. На час війни він теж представляв не лише англійську фірму спортивного інвентаря «Орт», але й інші британські фірми, які постачали російській армії шинелі, черевики, пістолети браунінг і авіамотори «Армстронг».

Закінчивши свій патетичний вступ, мсьє Енно повівся далі не менш екзальтовано. Він раптом підхопився з стільця – Грушевський змушений був теж підняти свій зад над кріслом – і, ставши майже «струнко», по-військовому, майже рапортував:

– Високий уряд моєї великої батьківщини виказав мені честь і доручив поставити вашій честі запитання, числом п'ять, відповіді на які й мають стати підставою для прийняття моїм урядом рішень щодо дальших взаємин між нашими країнами… Запитання примо: ваша мета, мсьє?

Аж тепер мсьє Енно спинився, і Грушевський здобув можливість заговорити. Відкашлявши, він почав:

– Наша мета… гм!.. Ми ставимо собі метою, пане добродію, відродити українську націю.

– Чудово! Секундо: ваші домагання, президенте?

– Ми домагаємось… від російського Тимчасового уряду, щоб він той… визнав, що Україна є Україна, а не Малоросія, тобто що українська нація має право на існування…

– Прекрасно! Терціо: ваші претензії?

– Претензії? Гм! Як би це вам сказати, мсьє? Ми претендуємо, щоб Україна теж була собі державою, як і всі інші, з усім, що в державі буває…

– Надзвичайно! Кварто: чого ви сподіваєтесь від Франції?

– Від Франції?

Грушевський був спантеличений. Запитання сипались надто швидко, та й він взагалі не знав, чого можна від Франції сподіватись.

Ні, справді, – що може бути потрібно Україні від Франції? Щоб франко-бельгійська компанія продала Україні київський трамвай? Так на це не було в Грушевського грошей – трамвай, мабуть, таки дорогенько коштує: вагони, рельси, електричний струм… Просити організувати салони французьких мод для дам вищих, козацького роду, українських кіл? Так він був за те, щоб дами вищого українського кола вдягались у керсетки і плахти, демонструючи тим свою національну свідомість… Що ж іще є у Франції, чого б варто сподіватися? Страшні традиції французьких революцій? Всякі там конвенти, санкюлоти, гільйотини. Хай йому біс! Михайло Сергійович зроду був лагідної вдачі… Ага! Грушевський таки збагнув, як належить відповісти – в плані дипломатичного обміну думками:

– Від Франції, – мовив він, – ми сподіваємось, щоб французький уряд визнав мету, домагання й претензії України.

– Незрівнянно! – скрикнув мсьє Енно. – Тоді дозвольте, президенте, останнє запитання. Квінто: яка ваша позиція щодо дальшого ведення війни, яку Антанта і колишня Російська імперія, в складі якої перебували й території вашої тепер України, проводять проти Німеччини етцетера?

Грушевський ухопився за кінчик бороди і почав запихати її до рота.

Оце було запитання – так запитання!

Війну три роки тому оголосив ненависний Грушевському великодержавний царський уряд – проти «німецького варварства», за братів-слов'ян та в ім'я всяких інших високих ідей та ідеалів. Проте кожній освіченій людині було зрозуміло, що війна точиться за новий переділ світу між провідними державами, бо кожна з них претендує на першість у світовому пануванні. Але ж царя скинуто, повалено і весь царський режим, а війну народ оголосив загарбницькою. Власне, опір народу проти війни і стимулював розв'язання в колишній Російській імперії революції.

Одначе породжений революцією Тимчасовий уряд, який перебрав нині владу на всіх територіях колишньої Російської імперії, тільки три дні тому – спеціальною нотою свого міністра іноземних справ, добродія Мілюкова, – запевнив усі союзні держави – Францію, Англію, Італію, ще й Сполучені Штати Америки, які теж устряли вже в війну, – що революційна Росія визнає всі державні зобов'язання і вестиме війну далі, аж до повної перемоги над імперіалістом швабом! І здобувати цю перемогу Тимчасовий уряд мав в ім'я торжества справедливості, оборони батьківщини, братів слов'ян, проти «німецького варварства» та інших високих ідей та ідеалів.

А тимчасом народ і тепер, в час революції, вважав війну і далі війною урядів між собою. В країні ширились «пораженчеські» настрої: нехай зазнати і поразки у війні, але ж припинити це нелюдське всесвітнє кровопролиття!

Грушевський теж був «пораженець». Але «пораженець» специфічного тлумачення. Він хотів поразки Росії в цій війні – щоб переможена, знесилена Росія поступилася перед Німеччиною та Австро-Угорщиною і відступила територію України Австро-Угорській імперії: нехай під чужою імперією, але ж «соборна», – мислив історик Грушевський.

Що ж міг він відповісти на запитання Франції, яка закликала до перемоги над Німеччиною та Австро-Угорщиною?

– Розумієте… – промимрив Грушевський, пережовуючи бороду.

Але мсьє Енно, бачачи його непевність, заговорив знов сам, вдаючись до неприхованої пропаганди:

– Розумієте? – скрикнув він. – Російський фронт – бездіяльний! Російські солдати на позиціях святкують свободу! Вони зрозуміли революцію і свободу так, що можна покинути зброю! Сьогодні – тисяча перший день війни! Тисяча і один день воюють вже наші країни – невже тисячократно пролита кров наших націй пролита намарне? Цього не можна допустити, президенте! Тому уряд Франції і цікавий знати позицію вашої української нації в справі дальшого ведення війни.

– Тисяча перший день? – промимрив Грушевський, поспішаючи заховатись за календарний ефект, щоб мати час ще подумати. – Невже – тисяча перший? Хто б подумав! Скажіть, будь ласка, – тисяча перший!..

І раптом його осінило. Геніальні думки завжди приходять несподівано.

Він розпустив бороду на два бакени – що означало в нього хвилину особливо урочисту – і величаво промовив:

– Поважний і вельмишановний пане, мсьє! Прошу інформувати ваш високий уряд, що – тільки бажання, домагання й претензії української Центральної Ради будуть задоволені, – то перше, що ми маємо на меті, це – утворити національну українську армію. Російська армія, – тут Грушевський посміхнувся, і була ця посмішка сповнена зверхності і тонкого виразу презирства, – неспроможна воювати: впавши в революційну анархію, вона розкладається. Вона вже розклалась, мсьє! – навіть скрикнув Грушевський і підняв палець вгору, як робив завжди на своїх лекціях, коли от-от мав вже виголосити резюме, яке студентам належить занотувати в свої студійні зошити. – Бо вона втратила національні інтереси, мсьє! Ті інтереси, на сторожі яких її поставив царський уряд. Царський уряд пішов, – і національних інтересів не стало. А військо молодої української держави буде запалене саме ідеєю оборони національних інтересів. Бо воно й постане саме з них і для їх ствердження. Українське військо буде відмінною бойовою одиницею – незламною та героїчною. Українська армія воюватиме – запевняю вас, мсьє!

На цьому Грушевський закінчив. Він, правда, не сказав, проти кого збирається воювати українська армія. Але ж розмова була дипломатична, і в такій розмові кожне зайве слово – необачне, а багатослів'я – небезпечне.

А щоб посилити ще ефективність своєї заяви, Грушевський хутко підбіг до письмового столу, вхопив чималеньку купу телеграфних бланків, покладених йому секретаркою під час недавньої доповіді, і ефектним жестом кинув їх на круглий стіл перед представником Франції.

– Будьте ласкаві, мсьє! Вуаля! Депеші. З військових частин російської армії – від солдатів та офіцерів-українців. З Північного фронту, Західного, Південно-Західного, Румунського і Турецького, – з усіх фронтів… Будь ласка: з гарнізонів Петрограда, Москви, Смоленська, Мінська, Томська, Омська, Царицина, Батума, Баку… Офіцери й солдати-українці розкладеної російської армії – батальйони, полки, бригади й дивізії – вимагають організувати з них українські національні частини. Перекажіть це, прошу вас, вашому високоповажному урядові, зокрема – мсьє Клемансо та президенту Пуанкаре! Вуаля, мсьє! Муа, же Ді ту…

Грушевський вклонився.

Мсьє Енно вклонився теж.

– Времан, мсьє: се ту!.. Між нами, справді, сказано все. Я можу сьогодні ж з легким серцем відбути до Парижа!

Грушевський вийняв з кишені хусточку, щоб витерти з чола рясний піт, та хусточка вислизнула йому з-між пальців. Мсьє Енно мерщій нахилився і галантно підхопив її. Одначе від надто рвучкого поруху вічне перо «Монблан», яке стирчало з його жилетної кишеньки, брязнуло на підлогу. Грушевський і собі похапцем нахилився за пером. З милою посмішкою мсьє Енно подав Грушевському хусточку, Грушевський, з такою ж посмішкою, подав мсьє Енно його стило.

– Моє поважання, мсьє!

– Ідіть здорові, Боже помагай!

Мсьє Енно стрільнув своїми чорними тарганячими вусиками на Софію Галечко – вона вже з'явилась на порозі, неначе чула крізь двері, що розмову скінчено, або й підслуховувала її, – і перший посланець світу до майбутньої української держави зник з українського горизонту так само бистро, як і об'явився півгодини перед тим.

Леви спинаються на скелю

1

Поїзд Петроград – Київ прибув, але тільки за півгодини карета київського греко-православного митрополита – люб'язно, на прохання Грушевського позичена під митрополита львівського, греко-католицького, – спинилась у тіні квітучих каштанів перед будинком на Володимирській, 57.

Софія Галечко з'явилась на порозі кабінету.

– Святий отець! – в екстазі прошепотіла вона.

І ту ж мить – тут же біля порога – вона вклякла навколішки, згорнула руки на грудях і похилила голову, втупивши очі долу: благочестива католичка, нехай хоч якого чистого життя буде вона, не може бути безгрішною, а закон католицького обряду не дозволяє грішникові зводити очі на праведного володаря душі твоєї, святого владику.

З-за одвірка випливла велетенська постать митрополита.

Постать митрополита була, справді, не тільки велична, але й величезна. Був він на голову вищий від усіх, руки мав – мов дишла, ступні ніг – номер сорок дев'ять: граф змалку хворів на тяжку форму елефантизму, тобто так званої «слонової недуги».

Шептицький був у чорній рясі з чорним капюшоном, підбитим білим шовком, і в лівій руці тримав патерицю з великим золотим хрестом-набалдашником.

Митрополит звів праву руку і звичним рухом чи то перехрестив, чи то покропив благодаттю вкляклу перед ним жіночу постать у військовому мундирі, – і уста по-божниці впіймали «на льоту» святу длань і цмокнули її з виляском.

Грушевський в цю хвилину вже чимчикував чимдуж через простори свого кабінету – назустріч високій духовній особі.

Він придибав перед очі митрополита в ту мить, коли цьвохнув поцілунок його секретарки, і рука митрополитова, од смикнувшись, майнула в повітрі.

І тоді митрополит тим же рухом – недбало, але величаво і навіть елегантно – простяг руку вперед і тицьнув до уст професорові Грушевському.

Грушевський остовпів.

Вже з півстоліття – з тих пір, як у молодших класах гімназії доводилось прислужувати при олтарі гімназичної церкви, – не траплялось йому цілувати в руку жодного попа, нехай і найвищого духовного сану. Та й був Шептицький для Грушевського ніякий не митрополит, а – граф, а Грушевський для нього не прочанин, а – науковий діяч, до того ж, як добре відомо графу Андрію, – майже атеїст. А головне, – от уже мало не чверть століття, як між ними двома запала глибока розколина непримиренного роздору, і саме – в царині релігійній: Грушевський вбачав історичний розвиток української нації дорогою православ'я, а Шептицький – католицизму.

Всі ці думки майнули в голові Грушевського блискавично, та рух митрополитової руки був іще швидший, – і професор – видить бог, автоматично – цмокнув.

Правда, губи його не встигли торкнутись митрополитових пальців – він тільки почув аромат модних серед австрійського офіцерства парфумів «Ша нуар», з ледь відчутною домішкою чи то ладану, чи то смирни, – та цмок його вийшов ще гучніший, ніж у його секретарки: професор давно забув цілуватись, а губи в нього були великі, як у негритоса, і він завжди плямкав, коли сьорбав борщ.

Отже, всі слова наготовленого привітання – шанобливого, але з почуттям гідності, – миттю вилетіли з розпаленої обуренням голови.

Та митрополит сам вимовив перше слово привіту:

– Благословен Бог! – промовив він, кротко звівши очі д'горі, і були це слова благословення пастві, яка вітала його, представника Бога на землі, безгрішного душпастиря.

Після того – зовсім по-іншому, як це прийнято поміж українців греко-католицької церкви в Галичині, коли ступають через поріг чужої хати, – митрополит промовив:

– Слава Йсу!

– Навіки слава! – скрикнула в екстазі Галечко від порога.

– Навіки слава… – люто гарикнув Грушевський: після поцілунку в руку обмін обрядовими привітаннями був уже – ніщо.

Гість проказував усі свої привіти на ходу, не спиняючись і на мить у своєму навальному – кроками велетня – просуванні вперед. Господареві доводилось весь час дріботіти за ним навздогін, позаду.

І Шептицький зразу сів у крісло перед столом.

Сівши, митрополит відкинув свою намітку-капюшон з голови на спину і швидким жестом пригладив бороду: уніатські священики, за католицьким звичаєм, борід здебільшого не відпускають, але глава уніатської церкви в російському засланні бороду відпустив, очевидно – як символ єднання з обрядом православним.

Та митрополит увійшов не сам. З ним увійшло ще двоє: дві особи жіночої статі.

Ці дві особи жіночої статі різнились тільки віком і вродою. Одна була стара мегера – з пасмами сріблястого волосся, що звисало з-під намітки, з гострим носом, спущеним на губу, як у казкової баби-яги. її очиці – дрібненькі, кругленькі, ґудзикоподібні – і на мить не лишались спокійно на місці в орбітах, а все кружляли, все нишпорили з невсипущою підозрілістю – до всього довкола, і з невгасимою ненавистю – до її молодої напарниці. Напарниця була дівчиною років двадцяти: білясте волоссячко куделечками вибивалось з-під потворної черницької намітки, а оченята доброзичливо позирали навсібіч, випромінюючи цілі снопи лагідної привітності…

Одяг на обох черницях був однаковий: плаття-балахони з грубого сірого сукна, одначе справлені, безсумнівно, в найкращого кравця. Підперезані ці елегантно-грубі капоти були звичайними мотузками з тіпаних конопель, одначе – з дрібними срібними хрестиками-брязкотельцями на кінцях.

Важко було визначити, чи мали ці святенниці якийсь чернецький ранг, і роль їхня при митрополиті також не була зрозуміла. Можливо, – секретарки для взаємин із грішним світом, а може, – й служки-послушниці для виконання різних обрядових доручень чи догляду за бренною плоттю святого отця.

Були це: графиня Гагаріна – старша, і князівна Долгорукова – молодша: петербурзькі дами найвищого аристократичного кола. Велелюбний душпастир стараннями, підказаними йому від Бога, щойно привернув їх з невірного православ'я в вірну католицьку релігію. Запалені пристрасним жаданням служити Богові та його заступникові на землі, а також не допустити близько до діткливої особи святого отця грубі руки простих черниць, – ці високопородні дами поклали свої життя на олтар перед найвищим богослужителем. Вони залишили світ, покинули родини і пішли за митрополитом – його покірними слугами та вірними тілоохоронницями.

Дрібним черницьким кроком продріботіли вони за митрополитом слід у слід і спинились обабіч митрополитового крісла, закам'янівши в позах найвищої покори. Графиня Гагаріна розкидала навсібіч зловісні, люті погляди насторожі, князівна Долгорукова потупилась, прикривши прекрасні лагідні зіниці густими віями.

Грушевський і Шептицький сиділи тепер один проти одного і дивились один на одного через стіл.

Все життя не знали вони – друзі вони чи вороги. Вони доконували одну справу, але в зовсім різних сферах діяльності. Один – в колах інтелігенції. Другий – в колах, значно піднесених над загалом: між князів церкви і між князів світських. Діяльність Шептицького розвивалась переважно у самій цитаделі Божої справи на землі – між намісниками Божими, папами римськими, та по цитаделях земних верхів – між осіб монарших династій Габсбургів та Гогенцоллернів, що сиділи на престолах двох найбільших у Європі імперій. Професор і митрополит – за довгі роки спільної взаємодіяльності – майже й не зустрічалися один з одним, розділені прірвою антагонізму між православ'ям та католицизмом, одначе єдина мета зв'язала їх найтіснішими узами нероздільно, і були вони наче одна монета на два боки: орел і решка. Та тяжко помилився б той, хто б подумав, що приязнь і дружба єднала їхні серця. Навпаки, вони завжди ненавиділи один одного – лютою, чадною ненавистю. Бо, поза непримиренним розходженням їх поглядів на шляхи нації у майбутнє – православ'я та католицизм, – кожний з них обох, силою вдачі своєї, не вмів терпіти поруч із собою на чолі справи будь-кого іншого, навіть найщирішого однодумця. І кожний з двох ревниво відштовхував другого та тяжко заздрив йому – його обдаруванням, його авторитету, його зв'язкам, його успіхам, ба й неуспіхам, його славі й неславі – ревнував і заздрив і вдень, і вночі. Але обійтись один без одного вони не могли: вони були, як дві обочини одного шляху.

– Моє поважання, пане професоре, – заговорив першим Шептицький, ще раз на інакший манір, тоном людини на рівній нозі, вітаючи господаря. – Цулецт! Нарешті нам привелося зустрітися! Але, Єзус-Марія, за яких обставин!

На слові «Єзус-Марія» обидві тілоохоронниці стисли долоні і побожно похилили підборіддя до кінчиків пальців: дарма що святі імена зійшли з уст святого отця, їх вимовлено всує, і слід вознести Богові молитву о прощення – да не залічиться це святому отцеві во гріх.

– Пуртан, – зразу ж додав Шептицький зовсім світським тоном і вже не по-німецькому, а по-французькому, – обставини, за яких ми з вами мали зносини останній раз, теж не були з надто гарних для пана професора…

Графиня Гагаріна, що з першого слова митрополита ближче наставила до нього своє вухо, згоряючи з цікавості до всього, що може почути, – збентежено блимнула очицями. Та збентеження в погляді змінилось на подив, на неприховане обурення. Графиня була шокована: що чує вона? Святий отець, найвищий аристократ духу, говорить мужицькою, хлопською, малоросійською мовою! Шокінг! В пітерських салонах – графиня, певна річ, не визнавала назви «Петроград», а тільки «Санкт-Петербург», «Петербург», «Пітер», – у великопанських домах святий отець, граф Шептицький, для розмов з росіянами-аристократами вдавався до мови французької з прононсом паризького гамена або до німецької – якою володів не гірше самого Гете. І раптом – хамський, хохлацький воляпюк!..

Грушевського від слів Шептицького теж зсудомило. В словах митрополита був натяк на обставини не зовсім зугарні; і те, що він дозволив собі нагадати про них при першому ж слові, – свідчило, що він збирається якимсь чином повернути їх собі на користь.

А обставини, на які натякав Шептицький, були такі.

Професор Грушевський очолював українське культурне життя того часу – по обох берегах Збруча. В Києві він організовував видання книжок про українську минувшину – котрим щастило пробитись крізь рогулі царської цензури. У Львові він редагував журнал «Літературно-науковий вісник», читав лекції в університеті й очолював «Наукове товариство імені Шевченка». Наче філіал цього єдиного в ті часи українського наукового закладу, він і в Києві організував «Українське наукове товариство», згуртувавши в ньому справді видатні наукові сили. І – наче в оплату за це – професор претендував на визнання його незаперечного авторитету в усіх громадсько-політичних українських справах… Та галицьким клерикалам дошкуляло, що провід у рідній справі тримав не хтось із них, а – «східняк». Тим-то львівська газета «Діло» зняла навіть цілу кампанію проти переобрання на новий строк головою НТШ Грушевського – «деспота, диктатора і тирана».

Газету «Діло», як, проте, і більшість інших українських закладів, субсидував митрополит Шептицький. Ватикан, який керував усіма діями митрополита, теж був зацікавлений у тому, щоб на чолі націоналістичного руху стояв неодмінно католик. Звичайно, Шептицький залишився святим та Божим у своїй резиденції на Святогорській горі і нічим не виказував себе в дискримінаційній кампанії, – щоб не демаскувати плани, які будував Ватикан на цілій справі українського національного відродження. Використовуючи кровну єдність українців-уніатів з православними українцями на Україні російській, сіючи поміж них примару утворення «соборної» української держави, Ватикан мав намір здійснювати папську програму покатоличення цілої України, а за нею і взагалі всіх інших слов'янських народів на Сході.

Отже, Грушевський був скинутий з усіх його постів у проводі національної справи, і митрополит Шептицький тоді ж таки висловив йому своє з приводу того гаряче співчуття.

Проте Грушевський знав, хто саме постарався проти нього, так само як і Шептицький розумів, що Грушевському відома його роль.

Хто знає, куди б зайшов далі розлад між двома «проводирями», коли б не виникла війна, і в ім'я спільної мети – соборної України під австрійським чи будь-чиїм протекторатом – доводилось робити разом рука в руку. Та й заслання розвело обох діячів по різних закутках Російської імперії.

Але що ж тепер мав на думці папський легат в українській нації, нагадуючи Грушевському – при першому ж побаченні, першим же словом – про колишні злигодні?

Адже нині ситуація змінилась докорінно. І галицький «п'ємонт» – силою нових обставин – позбавлений був змоги відігравати провідну роль у майбутньому української нації: західні австрійські землі України, на яких би Шептицький міг стати обома ногами міцно, – палали нині в огні воєнних фронтів і значна їх частина була окупована російською армією – армією російської революції тепер, на плечах якої Центральна Рада і замірялась виплисти на поверхню.

Найбільше, чого жадалося в цю хвилину Грушевському, це – гордовито звестися і величаво вказати цьому ксьондзові на двері: вигнати його геть, як чотири роки тому цей єзуїт вигнав його самого з Галичини. І дуже ранило Грушевського, що не міг він зараз так учинити: в двадцятому віці годі утворитись молодій державі самотужки, без підтримки будь-якої з провідних. А хто мав вторований шлях до проводу центральних європейських держав, хто вже втоптав стежку навіть до престолів монархів-католиків? Тільки улюблений син Ватикану, його священство отець Андрій, його вельможність граф Шептицький.

Втім, правдоподібно, що Грушевський все ж таки учинив би саме так, як йому жадалося, коли б тоді знав, що, розглядаючи його в цю хвилину з неприязню, Шептицький зважує в умі характеристику, яку записав Грушевському – в його особисте, секретне в австрійській дефензиві досьє – сам керівник розвідувальної справи в австрійському генеральному штабі, його ексцеленція генерал Вальдштеттен, щирий приятель графа: «Грушевський – старе опудало, зіткане із страху й побоювань, але його старезна постать має додати Раді благородну ржу поважного сенату…».

Грушевський тоді не знав цього і тому, відповідаючи Шептицькому, стримав свої мстиві жадання і просто зігнорував другу частину його речення. Він відказав тільки на першу частину:

– Так, пане-отче, – він умисне вжив зараз цього звертання замість практикованого між ними світського «граф». – Така біда: маємо революцію!

– О! – легко, по-світському, відгукнувся Шептицький. – 3 чого пан професор вдається в смуток? Коли б революція трапилась на Заході – а видать Бог, це неможливо, – тоді б пан професор мав підстави іритуватися. Революція ж в Росії значно збільшує шанси в нашій справі: ниньки вже творимо нашу державу! Бог опікується нами, пане професоре! Сили небесні допомагають нам у наших заходах!

Графиня Гагаріна знову кинула злющим поглядом на свого святого патрона. Знавши добре кілька європейських мов, і навіть російську, стара ханжа аж нічогісінько не могла второпати по-українському. А зрозуміти розмову їй було конче потрібно не тільки через звичайну жіноцьку цікавість, а ще й з прямого обов'язку: святобожність та цілковитий відхід від мирських справ не перешкоджали їй, давній англоманці, служити інтересам англійської розвідки.