Мир хатам, війна палацам

Все це були юнаки шістнадцяти-сімнадцяти років – старших не було: старших віком вже покликано до армії, на війну. Батьки цих юнаків – майже поспіль усіх – жили по селах розлогої України, а вони, навчаючись, тулилися по містах і містечках по пансіонах чи учнівських квартирах. Батьки їхні були сільські вчителі, службовці цукроварень, земські лікарі, землеміри й агрономи, управителі панських маєтків, попи провінціальних парафій, урядовці поштового відомства, дрібні крамарі, ремісники та всякий інший служилий люд – одною ногою в місті, другою – на селі.

Вони, ці молодики, як і їхні батьки, запалені були нині нестримним бажанням – будувати Україну.

Як будувати – того вони ще не відали, про те їм мав ще сказати хтось, хтось розумніший, що ближче стояв до «політики».

І вони співали:

Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручіБуло видно, було чути, як реве ревучий…

І відгомін співу вітерець з центру міста заносив аж на Печерськ, під хату старого арсенальця Івана Бриля.

І люди в хаті Бриля – сам Бриль, його шуряк Оксентій Нечипорук, його побратим Максим Колиберда та їхні друзі й товариші – Андрій Іванов, Василь Боженко, Ян Фіалек, солдат Федір Королевич – стиха, щоб не побудити молодих у коморі, – підтягали й собі:

Поховайте та вставайте, кайдани порвіте,І вражою злою кров'ю волю окропіте…

Зорі вже ген зблідли, небо наче посивіло, за дніпровською неозорою лукою – звідтам, звідки й сам Дніпро випливає, – крайнебо зарожевіло.

Надходив світанок.

Першим, як завжди, загув «Арсенал». До нього зразу відгукнулися Південно-російський металургійний та Гретера – Криванека на Шулявці. Потім броварня Бродського, взуттєва фабрика Матіссона на Подолі і Миклошевського на Глибочиці. А тоді вже й всі – Фільварта й Дедіна, Унгермана й Неєдли, «Бронзолит», «Фенікс», «Ауто», «Труд», Кузнецова, Когена, Дувана, Шіманенка, Валентина Єфимова та десятки інших, – один за одним, а там і суцільним хором, і хор гудків покотився від верфі на Подолі аж на гори старого Києва і до Святошина в степ.

Київ-столиця тільки-тільки заснув, але Київ-трудовий вже прокидався. Півста тисяч київських пролетарів наспіх плескали холодною водою в обличчя, хапали сніданок у глечику чи сундучку і мерщій поспішали до заводських брам.

Двірники в білих фартухах вийшли з шлангами в руках – поливати сірий брук вулиць та жовту цеглу тротуарів, щоб на восьму, коли посуне службовець та крамар, їм не курило з-під ніг.

Іванов, Боженко, Фіалек, Бриль та Колиберда пішли на роботу, не переспавши й годинки.

А втім, гуляти на весіллі доводиться не щодня.

Квітень, 2

Будинок на Володимирський

1

Професор Михайло Сергійович Грушевський сидів у кабінеті.

Це була простора і світла кімната на другому поверсі. Два широкі вікна виходили на Володимирську вулицю, і молоді каштани, висаджені понад тротуаром, сягали кронами якраз до луток. У цю пору каштани вже виставляли рясно білі свічки цвіту перед самісінькими вікнами, і це було особливо урочисто. Підлогу кімнати застилали барвисті українські килими – непогана колекція українського килимарства по обох боках Збруча: полтавські, чернігівські, подільські та верховинські, з Гуцульщини. При одній з коротших стін стояв величезний, мореного бука письмовий стіл, позаду нього – велике з готичною спинкою крісло, перед ним – два подібні ж, тільки зі спинками значно нижчими: для відвідувачів. У кімнаті був ще один стіл – круглий, з кількома стільцями довкола – в кутку: для розмов з гостями «на рівній нозі». Ще з меблів було в кімнаті тільки два предмети: дві вузькі, готично видовжені, теж мореного бука, невеличкі шафи. Одна з шафок насправді шафкою не була: в ній вправлено величезні дзиґарі – такали вони м'яко і мелодійно. Друга і насправді була книжковою шафою, але на її полицях стояло лише одинадцять книжок – у розкішних сап'янових оправах з золотим тисненням на корінцях. Це було повне видання «Історії України-Руси» професора Михайла Грушевського. Інших книг у кабінеті не було: перечитавши за своє життя гору книжок, професор на схилі віку не любив мати постійно перед очима будь-які книжки, крім своїх власних.

На столі перед професором лежала купа друкарських гранок-шпальт: професор готував для перевидання скорочений курс своєї наукової праці. Це мала бути «Коротка ілюстрована історія України». Потреба в такому виданні була зовсім невідкладна: в годину визволення кожний син нації повинен знати минуле своєї країни, але ж не міг кожнісінький перечитати десять тисяч сторінок!..

На стінах кімнати око могло примітити тільки одну скромну окрасу. Над кріслом, осіняючи того, хто в ньому сидить, висіла невеличка рамка, на кшталт футляра для окладних ікон. Але ікони в футлярі не було. На білому муарі там схрещено два невеличкі прапорці – малиновий і жовто-блакитний, над ними – викарбуваний з латуні невеличкий тризуб, а під ними – на бронзовому щитку з голубою емаллю – контур лева, що спинається на скелю.

Лев, що спинається на скелю, тризуб та малиновий і жовто-блакитний прапори, – все то були історичні емблеми української державності, тільки професор української історії Грушевський ще остаточно не вирішив, на котрій же з них спинитись для встановлення державного герба України тепер, коли зайшла-таки справа про утворення держави.

Більше в кімнаті нічого не було.

І був це не домашній кабінет професора – в його власній оселі на Паньківській вулиці, а був це кабінет у приміщенні «Педагогічного музею» – по Володимирській, 57, де примістилася тепер українська Центральна Рада.

Бо головою Центральної Ради і був якраз професор Грушевський.

І сидів він зараз у кабінеті сам – замислений та заклопотаний.

Власне, настрій у професора був чудовий, піднесений настрій.

Національне волевиявлення навесні тисяча дев'ятсот сімнадцятого року вибухло раптом таким огнедишним вулканом, що годі було й сподіватися десять років, рік, навіть місяць тому. Тридцять мільйонів українців – віками дискримінованих, знеособлених, денаціоналізованих – що й українцями не мали себе називати, бо за це треба було йти на каторгу, в тюрму, – тепер, після Лютневої революції, признали себе синами своєї нації. Непогана запорука тому, що нація таки відродиться: поширяться національні організації, конденсується національна економіка – ствердиться і сама національна державність!

Ні, що не кажіть, а підстави для доброго гумору були в професора Грушевського неабиякі!

І справ у голови Центральної Ради під таку пору було, звісно, до біса; ще більше виникало різних запитань, – і всі справи треба було вирішити, а на всі запитання дати відповідь. І вирішувати та відповідати треба було перед лицем історії.

Правда, взаємини Грушевського з історією були свійські: історію України він написав своєю власною рукою.

Але тепер – претендуючи стати на чолі історичного процесу на Україні – історію треба було вже – не писати в минулому, а – робити в сучасному, і це було трудніше, ніж писати.

Тим-то професор історії Грушевський – відомий ерудит, знавець джерел, своя людина в кожному історичному архіві, видатний авторитет поміж істориків цілого слов'янського світу, – ставши головою Центральної Ради, що віднедавна наважилась прийняти на себе місію динамічного творення сучасного України, – і замислився зараз тяжко та жував свою бороду.

Жувати бороду – то була загальновідома професорова звичка. Саме за цю звичку вулична малеча з Паньківської дражнила його «дід-бородоїд». А кияни дорослі – «Чорномором», бо тільки пушкінський, з «Руслана і Людмили», лихий чарівник Чорномор міг би змагатися з професором Грушевським на довжину борід. Втім, прозивали Грушевського «гадким чорномором» і його політичні опоненти з партії російських кадетів, – за те, що, всупереч їх програмі завоювання чорноморських проток, Дарданелл та Босфору, для потреб Російської імперії, він домагався приєднання всього чорноморського узбережжя виключно до України, а саме Чорне море іменував не інакше, як – «Українське море».

А Центральна Рада – орган самовладдя, який проголосив, що виповідає всі історичні прагнення українського народу, – утворилась лише півтора місяця тому, сімнадцятого березня, після молебня в Святій Софії, стараннями партії українських кадетів, що мала назву «Товариство українських поступовців». Партія ця мала разом двадцять п'ять членів – поважних і статечних інтелігентів-лібератів – і всі вони поспіль, як фундатори, і ввійшли до складу Центральної Ради. Всі інші партії на Україні, які мали в назві своїй неодмінний префікс «укр», як-от – українські соціал-демократи, українські соціалісти-революціонери, українські соціал-федералісти, українські націонал-революціонери та українські самостійники, – виділили на цю потребу своїх представників на паритетних засновах. Надіслали до Центральної Ради своїх послів і українські губернії та Ради депутатів великих міст. Крім того – в ім'я вищої справедливості, тобто забезпечення інтересів неукраїнських партій, – до складу Центральної Ради ввійшли також російські соціал-демократи, меншовики, російські соціалісти-революціонери, російські трудовики, польські соціалісти, польські націоналісти, єврейські бундівці, єврейські сіоністи та інші, а також – три попи, два ксьондзи і один рабин.

Таким от чином і трапилося, що персональний склад Центральної Ради – в його частині без неодмінного префікса «укр» – раптом переважив елемент український. З цього й почалася біда, – цим і сушив собі зараз голову голова Центральної Ради.

Як же за такого стану встояти на ногах? Як здійснити політичну програму, яка б була національно-українською, а партійно-кадетською? Яким способом гарантувати ствердження української державності, щоб була вона, по-перше, державністю, по-друге, – українською, а головне, – відповідала прагненням і потребам національної еліти, тобто кіл національно-свідомих, поміркованих, статечних, маєтних на своїй рідній землі? Бо тільки ця частина нації, вважав професор Грушевський, є «сіль землі», тобто – здатна й спроможна стати основою держави, а не якісь там гольтіпаки та перебенді – без нічого святого в душі, крім мрії про шматок хліба, і вже, певна річ, не якісь там перевертні чи зайди-чужинці.

От чим був заклопотаний зараз голова Центральної Ради. От чому він одривався думками від своєї невідкладної праці. Адже речником національної еліти і солі рідної землі вважав саме себе професор української історії Грушевський.

Грушевський дожував бороду – він починав жувати з кінця і потроху доходив аж до основи, підтягаючи підборіддя до рота, – тоді розпустив її широко, майнув величезними стріхатими бровами, поправив пенсне на носі – і подзвонив.

2

Ту ж мить двері прочинились, і поріг переступила дівчина.

І це була дівчина неповторної вроди.

Чорне, двома крилами крука розкинуте на два боки волосся було в неї з потилиці коротко підстрижене під німецьку «бубікопф», але підбите спереду, над білим мармуровим лобом, невеличким задьористим чубчиком. Такі ж чорні, шнурком витягнуті брови відтіняли це античне чоло знизу, і з-під них, прикриті густими й неправдоподібно довгими, одначе зовсім натуральними віями, миттю блискали і зразу ж меркли – щоб за мить знову блиснути і знову померкнути – двійко швидких, гострих, але заразом і томних очей. Маленьке, але міцне та круте – вольове підборіддя завершувало цей чарівний образ бездоганним овалом матових щік. І посаджена ця виточена голівка була на в міру довгу і в міру тонку шию – гордовитим, сповненим краси і гідності рухом.

Така неземна або, вірніше, – саме земна дівоча краса сама по собі була вища від усяких похвал, але ще яскравішою виглядала вона проти потворності довгобородого карлика перед нею. Дід Грушевський і справді був кап у кап пушкінський Чорномор – «твой оскорбитель, волшебник страшный Черномор, красавиц давний похититель, полночных обитатель гор». Він мав такий же гулястий череп, такий же був присадкуватий та клишоногий.

Зодягнута дівчина була у військовий мундир – сіро-зелений австрійський френч, на ногах мала високі шнуровані гонведські бутси, і тільки коліна їй прикривали не рейтузи чи галіфе, а жіноцька, такого ж сукна, що й френч, коротка спідниця.

Справді, таку «Людмилу» ризиковано було б залишити наодинці зі сластолюбним Чорномором, коли б це справді був Чорномор, а не професор Грушевський, та ще коли б земна красуня не гидувала б взагалі мужською статтю, бувши лідером київського, а перед тим – львівського, а ще перед тим – віденського клубу амазонок-чоловіко-ненависниць.

Це була відома Софія Галечко – нині особиста секретарка голови Центральної Ради, а перед тим – аспірантка професора Грушевського в Львівському університеті. Але з перших же днів війни щира українська патріотка покинула студії в університеті і стала до лав легіону «Січових стрільців».

Легіон «Українських січових стрільців» – УСС, або «усусів» – був, як відомо, утворений при самому початку війни в складі австро-угорської армії з благословення австрійського цісаря Франца-Иосифа. Утворив його «Союз визволення України» – СВУ, – організований в переддень війни з українських соціал-демократів та українських соціалістів-революціонерів, одначе з ініціативи трьох зовсім позапартійних на той час найпалкіших українських патріотів. Ці троє були: ідеолог українського національного відродження по обох берегах Збруча, професор російського підданства, але австрійської служби, Михайло Грушевський; провідник українського національно-релігійного руху та покатоличення української нації і на схід від Збруча, в той час як він сам був главою української греко-католицької церкви від Збруча на захід – уніатський митрополит, отець граф Андрій Шептицький; і блискучий офіцер імператорської гвардії та царської ж крові, наймолодший з династії правлячих в Австро-Угорщині монархів Габсбургів, – принц Вільгельм Габсбург. «Союз визволення України», другого ж дня по його фундації, був політично санкціонований та фінансово підтриманий австро-угорським урядом – з метою організації боротьби за відірвання східних земель України від Російської імперії та прилучення їх до західних земель України в Австро-Угорській імперії. Ерцгерцог Карл Габсбург – після вбивства в Сараєві сина імператора Франца-Йосифа Рудольфа, що стало нібито приводом до початку світової війни, – став престолонаслідником і мав невдовзі перейняти скіпетр від свого старезного, на схилі віку, батька, а молодший Вільгельм залишався, таким чином, без династичних перспектив, тому й претендував посісти трон бодай українського короля. В ім'я цього він і змінив ім'я Вільгельм на Василь, а прізвище прибрав Вишиваний – відповідно до прізвиська, яке вже дістав у народі за те, що завжди ходив тільки у вишиваній українській сорочці, демонструючи цим свою монаршу прихильність до національної української емансипації.

Саме в зв'язку з цими скандальними та крамольними проти Російської імперії фактами професор Грушевський – якого початок війни між Росією та Австро-Угорщиною нагло заспів не в Австро-Угорщині, у Львові, а на теренах Російської імперії, – і був негайно позбавлений права проживати на батьківщині в Києві та висланий за межі України в північні російські губернії.

Саме в зв'язку з цим і митрополит Шептицький – тільки російська армія здобула Львів, де на горі Святого Юра містилася резиденція глави уніатської церкви, – був негайно взятий під почесний, відповідно до його високого стану князя церкви, арешт і переміщений – з відданням належних пошан, бо мав родинні зв'язки з династіями Габсбургів в Австро-Угорщині та Гогенцоллернів у Німеччині, – теж на північ Росії, у Спасо-Єфимівський православний монастир.

Лютнева революція визволила обох високих бранців: професорові Грушевському – російському підданцеві – дозволено повернутись на Україну, в її столицю Київ, а душепастиреві Шептицькому – підданцеві австрійському – переміститися до закінчення війни в столицю Росії, Петроград.

Вірна їх послідовниця – благочестива греко-католичка та ретельна студентка-історичка – чарівна Софія Галечко в легіоні «усусів» відразу дістала офіцерський чин хорунжого, бо належний військовий вишкіл здобула ще до війни на студентській лаві, в українському спортивному товаристві «Січ». Товариство «Січ» під високою опікою австрійського ерцгерцога готувало своїх членів не стільки для спортивних рекордів, як для давно запроектованих воєнних звитяг. Одначе в боях під Карпатами чарівній хорунжесі не поталанило: вона потрапила в полон і дістала свою койку військового бранця за колючим дротом в особливому таборі для австрійських військовополонених-українців, у Києві на Собачій тропі.

Визволив її з незатишного ув'язнення її академічний патрон – тільки повернувся до Києва і заходився організовувати Центральну Раду. Цю дрібну послугу – в обмін на інші послужливі дрібниці – зробив йому командуючий військами Київського округу полковник Оберучев, – на знак єдності політичних прагнень Тимчасового уряду і Центральної Ради. За австрійською студенткою чин хорунжого не був визнаний – на тій підставі, що статут російської армії на той час ще не визнавав за жінками права діставати офіцерське звання. А після того рядовий Софія Галечко і взагалі з армії була відчислена – на тій підставі, що, за тим же статутом російської армії, жінки не підлягали мобілізації. Таким чином, громадянка австро-угорського підданства була перечислена в статус «цивільних заложників воєнного часу» і відпущена за колючий дріт з однією умовою: щотижня з'являтись в участок для реєстрації.

Отже, на імперативний дзвоник шефа чарівна хорунжеса прочинила двері і стала на порозі по-військовому струнко:

– До послуг панові професорові!

В лівій руці був у неї блокнот, в правій – олівець: ретельна секретарка, вона щохвилини готова була застенографувати наказ чи будь-яку, виголошену тільки для історії, думку свого високого шефа і авторитетного навчителя.

– Е-е-е… – невиразно, але начальницьким тоном, промимрив Грушевський.

– Слухаю пана професора?

– Теє! – так само безапеляційно наказав Грушевський. Він наморщив лоба, поправив пенсне і робив руками неточні рухи перед обличчям, – в гонитві за думкою, яка щойно була, але раптом зникла, як це часто трапляється з великими людьми, памороки яким забито мільйоном справ. – Та як же це його, голубе? – Професор мав звичку до всіх студентів казати «голубе», нехтуючи їх статтю.

– Прошу, пане професоре?

– Котра є година, панно Софіє?

Галечко глянула на дзиґарі в кутку:

– П'ятнадцять після третьої, прошу пана професора!

– А поїзд? Чи не о третій?

– Так єсть, пане професоре: за розкладом о третій пополудні. Але я, прошу пана професора, допіру ся передовідала телефонічним способом у залізничному двірці: поїзд ся запізнює на одну годину і сорок п'ять хвилин і прибуде евентуально біля п'ятої, прошу пана професора.

– Е! – гнівно пирснув Грушевський.

З поїздом Петроград – Київ мав прибути митрополит Шептицький. І саме для зустрічі з ним голова Центральної Ради з'явився в своєму кабінеті сьогодні, в святковий день.

На настійне клопотання проводу християнської православної церкви і церкви християнської католицької, петербурзької, Української національної ради, а також представників петербурзької аристократії княжих та графських родів, де в салонах митрополит Шептицький згуртував товариство сприяння католицькій вірі, – пастир братів-уніатів по обидва боки Карпат дістав-таки від Тимчасового уряду дозвіл залишити гостинну столицю колишньої Російської імперії і повернутися до своїх парафіян. Тільки не до Львова, в обитель на Святоюрській горі, бо Львів вже два роки тому був відбитий назад австро-німецькими військами, а в Буковину, де ще трималися позиції російської армії, – під нагляд російського генерал-губернатора. Митрополитові не дозволялось також спинятись по дорозі будь-де на східних українських землях і особливо – в столиці України Києві.

Та прямо поїзди з Петрограда в Чернівці не йшли, в Києві треба було чекати пересадки чотири години, – а кожному переїжджому вільно, убиваючи час, проїхатись вулицями міста, роздивляючися сюди-туди. В час прогулянки карета може зупинитися й на Володимирській і випадково – цілком випадково, бо в Святу неділю там ніхто не повинен був урядувати, – митрополит побачиться з головою Центральної Ради, який – на ж тобі, такий збіг обставин! – використовуючи празниковий затишок, заховався сюди із своїми рукописами від домашнього празникового розгардіяшу.

Так підготовлено історичну зустріч двох чільних діячів відродження української нації – колишнього глави церковної влади на Західній, австрійській, Україні, та глави майбутньої світської влади на Україні Східній, російській.

Але поїзд запізнювався, і скорочувався таким чином час найважливішого для майбутньої історії побачення двох мужів.

Грушевський був розгніваний і роздратований.

Адже обговорити треба так багато зовсім невідкладних справ! Сталася ж революція, все перевернулося догори сподом, кожнісіньке питання перетворилося тепер на світову проблему, а проводирі нації від дня революції не перекинулися ще й жодним словечком. Погомоніти їм було про що!

От, скажімо, хоч би й ця найбільш дітклива проблема, яку поставила революція першого ж дня: земельне питання! Як вирішити цю надто дразливу справу?

Селяни вимагають землі. Тобто українські селяни вимагають забрати землю в поміщиків на Україні і віддати її їм, українським селянам. Бене! Нація українська, за авторитетним твердженням самого професора Грушевського, є нація селянська, тобто селяни – її найперший і головний компонент. Отже, вимоги цього найпершого компонента, безсумнівно, треба б задовольнити. Така дія, безперечно, виплекає в селян довір'я до своєї влади і не завдасть українській нації жодної шкоди, бо ж, за авторитетним твердженням того ж таки професора Грушевського, всі пани на Україні російській – росіяни та поляки, а на Україні австрійській – поляки або німці та мадяри.

Одначе коли загроза націоналізації землі постала нині реально, то – ні сіло ні впало – Семиренки, Ханенки, Григоренки, Терещенки, Харитоненки, Демченки, Яневські, Тарнавські, Скоропадські, Кочубеї, і навіть сам граф Бобринський – визнали, нарешті, себе теж українцями! А херсонський Хренніков – так той навіть оголосив, що по правді його прізвище зовсім не «Хренников», а – «Хрінників»: не від російського «хрена», а від українського «хріну». А вони ж, ці земельні магнати та промисловці, володіють на Україні мало не половиною орних земель і мають багатомільйонні рахунки у закордонних банках. Забереш у них землю на Україні, то й плакали тоді для розбудови економічного життя в майбутній українській державі ті золоті мільйони по закордонних банках! Тим паче що на перевірку всі ці пани виявились і справді щирими українцями: читали замолоду українських поетів, позбирали коштовні колекції національних реліквій, кохаються в народному мистецтві – килимах, гончарстві або мережках і навіть самі вдягають інколи гарну вишивану українську сорочку, – вдома, звичайно, під шотландський клітчастий халат. Що ж це виходить? Що буржуазія в українській нації таки є?

Поза тим що професор не міг допустити руйнування його оригінальної наукової концепції, – що українська нація безбуржуазна, – як же тепер бути на шляху будування української державності? Як поєднати демократичні перетворення, потрібні для привертання симпатій основного контингенту нації, з непорушністю інтересів цвіту нації? Адже волю «національної еліти» національна Центральна Рада має вволити передусім!

Це питання хвилювало Грушевського і особисто. Все ж таки був він у Києві власником будинків на Паньківській та Бібіковському і дачі з невеличкими ґрунтами – під Києвом, у Китаєві. Мав також непогану віллу у Львові та «літнівку» з садками і нивками у Криворівні, під Косовом у Галичині…

Певна річ, що найкращу відповідь на це питання можна дістати тільки в митрополита, що мав чималий досвід землепорядкування – ім'ям інтересів церкви і пастви – над усіма вгіддями єзуїтських монастирів. Та й особисто володів маєтками у Карпатах загальною площею більше, ніж мав землі в особистій власності сам австрійський цісар. Бо, бувши отець Андрій князем церкви в Австро-Угорщині, був граф Шептицький заразом і одним з найбагатших земельних магнатів на території цілої Західної Європи…

– Що ж, – сердито пирхнув ще раз Грушевський, – не будемо марнувати час. Прошу, панно Софіє, зачитайте мені тимчасом вранішню інформацію.

Чарівна секретарка підійшла ближче до столу, але спинилась за два кроки: професор не любив, коли студенти підходили надто близько, виказуючи тим нахил до панібратства, – і почала доповідати стоячи: шеф не терпів, щоб підлеглі перед ним сідали, нехай підлеглі будуть і жінки.

Та інформації згладили зморшки на лобі в Грушевського.

Розбуркана революцією Україна пробуджувалась до повнокровного національного життя. Звідусіль – з Правобережжя, Лівобережжя, навіть Слобожанщини – надходили численні повідомлення про самосильну розбудову культурного українського побуту. Не було на Україні повіту, де б не організувалися вже «просвіти» – з неодмінними співочими і театральними гуртками. По містах, а подекуди й по селах, самочинно – всупереч вказівкам Тимчасового уряду – самоукраїнізувалися школи й виникали «українські юнацькі спілки». Продуценти цукру – цього білого українського золота – утворили союз «Укрцукор» з емблемою: біла голова цукру на жовто-блакитному полі; українські цукрозаводчики особливо гаряче вітали Центральну Раду, сподіваючись на її батьківські турботи про потреби українських національних промисловців. Всеукраїнський собор церковнослужителів теж вітав, повідомляючи про вирішення перевести службу Божу з старослов'янської на живу українську мову і проголосити автокефалію православної церкви на Україні.