Мир хатам, війна палацам

– Маємо медовий місяць українства, панно Софіє, га? – Грушевський молодецьки підморгнув до секретарки, зняв пенсне і покрутив ним у повітрі, що було в нього ознакою особливо доброго гумору.

Та найголовніше було попереду.

З усіх фронтів війни, з військових залог по великих містах України, а також і з окремих частин у гарнізонах Петрограда, Москви, Риги, Саратова, Царицина, – надходили повідомлення про утворення «українських національних рад» – для керівництва самоорганізацією вояків-українців. Телеграми вимагали, щоб усіх солдатів та офіцерів-українців відкликати негайно з усіх фронтів на Україну для оборони національних інтересів українського народу.

Софія Галечко поклала стосик депеш на стіл.

– Прошу пана професора: ось депеші з війська!

Все це було пречудово, і голова Центральної Ради весело поблискував очима, гортаючи картки депеш та мугикаючи під ніс:

А ми тую червону калину підіймемо,А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо…

– Дозволите, пане професоре, київські інформації?… Першотравнева демонстрація щойно ся скінчила. Демонстранти, в числі близько дев'ятдесят тисяч пройшли мимо Думи і рушили собі на околиці – задля завершення святкування по домівках.

Ах, так! Сьогодні ж день Першого травня! Вперше на території колишньої Російської імперії це свято відзначається вільно, без козацьких нагаїв!.. Грушевський з презирством скривив губи. Перше травня було святом міжнародної солідарності трудящих, а професор вважав, що міжнародній солідарності повинно передувати ще здобуття солідарності національної, тобто – єднання всіх шарів однонаціонального населення, незалежно від соціального стану кожної людини зокрема.

– Як же відбулася демонстрація? – обережно поцікавився він, уриваючи бадьоре наспівування. – Чи взяли в ньому участь українці? Чи не трапилось якогось ексцесу?

Дійшла секретарка знала, чого передусім чекає шеф, і тому заспокійливо поінформувала:

– Як пан професор того і жадали, жоден жовто-блакитний стяг не замайорів над лавами загальної демонстрації. Національно-свідомі українці святкували собі окремо біля Святої Софії, із співами і танцями. – Грушевський задоволено пирхнув: браво! Це вже була неабияка перемога! – Лозунги над демонстрацією були: «Хай живе свобода!», «Довіряємо Тимчасовому урядові!»… Але, прошу пана професора, – сумувато і чомусь пошепки зауважила секретарка, – соціал-демократи більшовики з усіх підприємств та організацій крамольно ся виділили в зовсім окрему колону і пройшли Хрещатиком геть після всіх.

– Окремо? Яке нахабство!

– Так, прошу пана професора, – винувато підтвердила секретарка, немов визнавала свою вину за таке неподобство. – На чолі з організаціями заводу «Арсенал» та Третього авіаційного парку і з окремими гаслами на прапорах, пане професоре!

– Які ж то гасла?

– «Хай живе міжнародна солідарність пролетаріату!», «Вимагаємо восьмигодинної робочої днини!», «Земля – селянам!», «Фабрики – робітникам!»…

– Так багато гасел? Але ж то ціла програма!

– І ще одне гасло, пане професоре: «Хай живуть Ради!».

– Хе!.. Ради! Живуть! Хай!..

Це вже було занадто! А в Радах – хто? Пролетаріат. А пролетаріат – хто? За категоричним твердженням професора Грушевського, українського пролетаріату не було: пролетаріат на Україні був або російський, або поросійщений. Таким чином, Ради депутатів, на думку професора Грушевського, може, й мали якийсь демократичний сенс на Московщині, де був свій, з москалів, пролетаріат, але на Україні вони – тільки ще один спосіб поросійщення, нехай ї «революційного». До біса з тими Радами депутатів!..

– Дозвольте, пане професоре, далі? Більшовицька колона співала українську пісню «Шалійте…»

– Профанація! – скрикнув Грушевський. – І провокація! – Він навіть загилив кулаком об стіл. – Складіть прокламацію до населення про те, що більшовики підступно вдаються до українського пісенного слова!

– Гаразд, пане професоре!

– Хто там у них – нагадайте – веде провід?

– Голова міського комітету – Юрій П'ятаков. Печерського, найбільшого, – Іванов…

– Кацапи!

– Газету редагує Крейсберг…

– Жид!

– Ще значно відомий керівник більшовицької фракції в Центральному бюрі професійних спілок міста Боженко.

– Боженко – це українське прізвище! Він не може бути більшовиком. Прошу перевірити!

– Гаразд, пане професоре!

– П'ятаков? Який це П'ятаков? – Прізвище П'ятакова було Грушевському наче по знаку. – Чи не з тих П'ятакових, що будують цукроварні в пана Терещенка?

– Перепрошую пана професора! На завтра ся поінформую.

Та Грушевський додаткових інформацій вже не потребував. Він пригадав і сам. П'ятакови ж були майже його сусідами: через квартал від Паньківської на Кузнечній стояли аж два добрячі будинки П'ятакових – ще й з «доходними» флігелями в дворах! Кузнечна, п'ять і Кузнечна, три: Леоніда Тимофійовича і Данила Тимофійовича, братів. Леонід Тимофійович, інженер, – заступник голови київського філіалу «Імператорського російського технічного товариства» – власник першого в Києві автомобіля. А з Данилом Тимофійовичем Грушевському доводилось зустрічатися часто: обидва вони – члени правління київського «Товариства домовласників». Аякже – відомі на весь Київ брати П'ятакови! «Отці города», поважні дідугани! І ще п'ятеро молодих: Сашко, Мишко, Льонічка, Юрочка і Ванічка. Сашко, тобто Олександр Леонідович – «октябрист»; Мишко, тобто Михайло Леонідович – «конституційний демократ»; Ванічка, Іван Леонідович – монархіст; і Юрій Леонідович – соціал-демократ, ще до війни подався на еміграцію, в Японію та Швейцарію либонь. Ху! Та певне ж – це він, соціал-демократ! Був, правда, меншовиком-плехановцем, але ж, дуже можливо, що перекинувся тепер і в більшовики!..

– Так, так! – скривився Грушевський. – «Хай живуть Ради!» Цікаво, дуже цікаво! Ха-ха! Ви, панно Софіє, можете занотувати… Ні, ні! – спинив він рух секретарки до блокнота. – Занотуйте це до вашого студійного зошита, в лекцію по частині шостій історії України, до параграфа сто дев'ятнадцятого, що має назву «Ідеї народності, початок демократизму»: ще один аргумент із живим прикладом за те, що класового почуття нема, ідея класовості є ефемерією, а класову боротьбу вигадали Карл Маркс та Фрідріх Енгельс… Прошу. Немає за що…

Галечко нашвидкуруч зробила стенографічний запис академічної вказівки професора.

– Але, якщо пан професор дозволить, – таємниче мовила вона потому, – мушу повідомити, що в комітеті більшовиків не гаразд, і про це знає вже ціле місто!

– Не гаразд? – пожвавішав Грушевський. – А що таке?

– Вони так і не можуть прийти до згоди поміж себе, пане професоре!

– Дуже цікаво! Які ж зараз незгоди?

– Більшовицький центр у Петрограді скликає партійну конференцію, і Ленін вже оголосив тези своєї доповіді для цієї конференції. їх так і прозвано: «Квітневі тези»…

– Ну, ну?

– Ці ленінські тези підтримують більшовики і по багатьох українських містах. У Харкові, Катеринославі і особливо в Донецькому вугільному басейні. У місті Горлівці, наприклад, ленінські тези схвалила місцева партійна конференція аж із тисячі і двох соток більшовиків…

– Хе! А хто ж там керує… більшовиками?

– На Донеччині, прошу? Якийсь слюсар, на ймення Ворошилов Клим, із Луганська…

– Слюсар! А прізвище немовби українського пня…

– Київські більшовики теж ладні підтримати Ленінові тези. Принаймні за них гаряче обстоює один із керівників київського комітету, якийсь Петров, він же – Савельев, він же, здається, – Ветров, він же – Макс…

– Забагато прізвищ для однієї людини! – сердито пирхнув Грушевський. – Чи він хоче підперти ті тези аж чотирма прізвищами, щоб було певніше?

– Так, прошу пана професора; прізвище він має одне, а решта – партійні псевдо. Петров – Савельев – Ветров – Макс до революції діяв у підпіллі то на одному заводі, то на другому, то…

Грушевський урвав занадто докладну інформацію:

– Прошу мені не про більшовика з чотирма прізвищами, а про всіх київських більшовиків: як вони сприймають ті тези?

– Перепрошую! – похопилася секретарка. – Але П'ятаков, сам керівник київських більшовиків, виступив загально проти цих тез, бо створив окрему платформу для київських більшовиків.

– А! А-га-га-га! – зареготав Грушевський. Сміх у нього був кумедний: він сміявся не видихаючи, а, навпаки, вбираючи повітря в себе. Тому сміх виходив уривчастий, з присвистом і якимсь неначе присьорбуванням, немовби він заливається водою і от-от захлинеться. – Га-га-га! От і чудово! Нехай перегризуть один одному горлянку! Смійтеся ж, смійтеся, панно Софіє: це тільки на добре!

Обличчя секретарки одначе залишилось нерухомим. Галечко було лише двадцять п'ять років, але вона вже усвідомила, що жінкам замолоду сміятися шкідливо: можуть набігти передчасні зморшки на обличчя. До того ж сміятись було ще зарано: не всі київські більшовики схвалили платформу П'ятакова і вирішили обговорювати ленінські тези далі.

– Ви мене потішили, панно Софіє, – сказав Грушевський, пересміявшись. – Потіште ще раз: може, вам відомо, в чому ж розходиться «товариш», – слово «товариш» він саркастично підкреслив, – «товариш» П'ятаков із «товаришем» Леніним?

– Таки по всіх пунктах, пане професоре.

– От бачите! – Грушевський навіть потер руки від задоволення. – А саме? Прошу вас, якщо ви поінформовані?

– Ленін відкидає співробітництво з меншовиками, що зрадили інтернаціоналізм та підтримують війну на оборону, а П'ятаков вважає, що потрібний контакт з усіма соціалістичними партіями… Ленін висуває гасло – соціалізувати землю та передати її безкоштовно малоземельним селянам, а П'ятаков пропонує передати її в державний фонд, а там Установчі збори вирішать форми переділу землі… Ленін заявляє, що не повинно бути жодної підтримки Тимчасовому урядові, а П'ятаков обстоює, щоб Тимчасовий уряд тимчасом підтримувати, тільки змінивши його склад… Ленін закликає переходити від революції буржуазної до революції соціалістичної, а П'ятаков доводить, що це передчасно…

Кожне повідомлення Грушевський зустрічав веселим реготом. І з чого б то цей П'ятаков причисляв себе до купки більшовиків? Він же міг би в поважній меншовицькій партії посісти місце лідера поруч з якимсь Даном чи Церетелі! А втім, зараз дуже добре, що він – в більшовиках! Нехай розколе цю чортову партію, нехай підуть більшовики один на одного з кулаками! От буде сміху!

Галечко тим часом докінчувала викладати розходження між Леніним та П'ятаковим, видимо, старанно обігнавшись по газетах з дискусіями серед київських більшовиків.

– Ленін, як відомо панові професорові, проголошує право націй на самовизначення – аж до відокремлення в самостійну державу. А П'ятаков, прошу пана професора, вважає боротьбу за національне визволення віджилим буржуазним забобоном: національне визволення, мовляв, справа буржуазії, а пролетаріатові воно ні до чого. Прецінь, в умовах Російської імперії, П'ятаков згодний погодитись з цією тезою – для поляків, але категорично виступає проти права на самовизначення для української нації…

– Що?! – урвав регіт і аж підскочив у кріслі Грушевський. – Нахаба! Негідник!

– Так, прошу пана професора! Він обстоює, що українці – не нація, а тільки – народність. Нібито українські трудящі навіть не розуміють української мови, якої, мовляв, і взагалі нема, бо її вигадали галицькі інтелігенти і, зокрема, пан професор Грушевський…

– Хе!..

Грушевський замірявся вже вигукнути якийсь особливо дошкульний прокльон на голову нахаби П'ятакова, але засікся, почувши останні слова секретарки. Така висока оцінка його діяльності йому лестила: честолюбство не було останньою рисою в характері чільного діяча українського національного відродження. Проте обурення переважило-таки, і він, гнівно тріпотнувши бровами, мугикнув:

– Пан П'ятаков переоцінює мої заслуги перед українською мовою! А в решті його, гм, погляди нічим не відрізняються від горезвісної концепції царського міністра Валуєва: «української мови нема, не було і бути не може». Можете це занотувати, панно Софіє, до вашого студійного зошита – там же, в частині шостій, тільки до параграфа сто тридцять першого, що має назву «Нищення українства»: ставлення російської плутократії до українства залишається незмінним, до якої б соціальної мімікрії не вдавалися нові формації великоросійського імперіалізму…

Професор, можливо, вичитував би лекцію ще довший час, коли б цю хвилину в кабінеті не розітнулось гуркітливе, оглушне деренчання – наче сигнал на сполох з пожежної каланчі. Це дзвонив телефон: в ті часи користувалися ще примітивними телефонними апаратами фірми Ерріксон.

– Перепрошую! – скрикнула секретарка. – Дозвольте, пане професоре? Можливо, то алярм бойовий з залізничного двірця, що поїзд має вже ся дебаркадерувати?

Поки секретарка провадила розмову телефоном, Грушевський закручував бороду джгутом і щосили сіпав цей скрутень, неначе замірявся геть вискубти волосся з підборіддя. Від болю він жалібно повискував, а потім шипів і шкварчав, неначе яєчня на пательні.

3

Галечко не дала відбою і повернулася дещо збентежена.

– Перепрошую пана професора, але то не з двірця. Очевидячки, поїзд таки ся запізнить, як передбачено… До голови Центральної Ради телефонує пан французький амбасадор…

– Амбасадор? Французький? – здивувався Грушевський. – Хіба в Києві є французький посол?

– Перепрошую пана професора, але не вмію дібрати іншого слова. Французький добродій Енно, власне, не має рангу амбасадора, але повідомляє, ніби дістав доручення від уряду Франції перемовитися з головою української Центральної Ради. І добродій Енно ласкаво прохає в пана професора невідкладної аудієнції…

Борода в Грушевського стала сторч, брови полізли вгору, навіть вуха трохи зсунулися з місця – він аж задихнувся від хвилювання. Представник Франції просив аудієнції негайно, ту ж мить! Навіть коли б у цього французького торговельного агента всього діла було – придбати мішок сухих українських груш або спродати партію французького чорносливу – однаково, це б символізувало початок міждержавних зносин, і передчуття цього історичного факту ронило в душу голови Центральної, проте ще не державної, Ради дещицю пихи…

– Кажіть! – над силу вимовив Грушевський. – Ту ж мить!..

У цю мить Грушевський, вже й справді, відчув себе главою не майбутньої – тільки запроектованої, а держави пристойної, як годиться. Був він мало не тридцять років професором – людиною чистої науки, і науки не точної – історії, і тому позначався схильністю до мрій, марень та нестримного фантазування.

Втім, підстави для марень, звичайно, були.

Адже претендував він очолити державу від Дону до Сяну і від Курщини до Чорного моря. Росла на тих просторах пшениця – як ніде у світі; розкинулися плантації цукрового буряка – більші, ніж у всіх інших європейських держав разом узятих; стояли ліси з дорогоцінних промислових порід дерев, текли незчисленні ріки, багаті рибою, паслися череди молочних корів та отари тонкорунних овець і відгодовувались на сало – світової, незрівнянної слави! – свині беркшир, йоркшир та гемпшир. А в надрах під цією благословенною землею залягали невичерпні поклади кам'яного вугілля, залізної руди, марганцю і нафти…

Адже Україна ще віддавна, з часу постання життя на євразійському суходолі, була місцем схрещення шляхів не лише з варягів у греки, а й з германців, романців та саксів у монголи, турки та інди: з Балтійського та Німецького морів – у море Чорне та Каспійське. З Атлантичного в Індійський океан.

І професор уявляв вже собі в цю хвилину, як посли світових держав поспішають до нього на аудієнцію один перед одним, товпляться в передпокою, огризаючись один до одного і віддавлюючи один одному мозолі.

Поки секретарка переказувала запрошення французькому представникові – прибути зразу, Грушевський заклопотано давав лад паперовому безладу на столі. Але розкиданих гранок «Короткої ілюстрованої історії України» він не прибрав, навпаки, добув із шухляди ще цілу купу і в поетичному хаосі розкидав де попадя: представник фривольної Франції повинен був відразу відчути, що має діло з людиною заклопотаною, до того ж і вельми вченою.

– Ідіть, панно Софіє! – наказав він. – Зустрінете, як годиться.

Перший посланець світу

1

Софія Галечко широко розчинила двері, зробила крок набік і одночасно виконала щось середнє між військовим поворотом через ліве плече та елегантним реверансом.

Ту ж мить слідом за нею пурхнув у кімнату мсьє Енно.

Посланець цивілізованої Франції був зодягнутий з виключною, французькою елеганцією – «комільфо».

На мсьє Енно були мистецьки відпрасовані панталони – чорні в білу нитку, галстук «парі суар» з величезним фальшивим діамантом та строга чорна візитка – з модною осиною талією. В руці він тримав «котелок» останнього паризького фасону, тобто з такими маленькими крисами, що за них майже неможливо було вхопитися пальцями. Тримав його мсьє Енно у випростаній руці – у широкому жесті гарячого душевного привіту.

Так – з широко розкинутими, неначе для обіймів, руками – мсьє Енно полинув через просторий кабінет, ледь торкаючись носками наймодніших черевиків «вера» дорогоцінної колекції українських килимів на підлозі.

Грушевський наперед вирішив – в ім'я додержання престижу високої установи, яку він очолює, та й шануючи себе як ученого з світовим ім'ям, – зустріти іноземного представника з належною гідністю. Він мав сидіти, занурившися з головою в папери, – коли той з'явиться на порозі, звести голову – коли той переступить поріг, підвестися – коли посланець цивілізованого світу зупиниться біля порога.

Але все вийшло не так.

Якась необорна сила поза волею професора підкинула його над кріслом наче пружиною і кинула вперед – наче ядро з гармати. Що не кажіть, а був він лише майбутнім головою ще не існуючого уряду тільки уявної держави, а поспішав до нього в найпривітнішому піруеті посланець одної з чотирьох наймогутніших у світі держав.

Мсьє Енно, пошпуривши «котелок» геть у крісло, потис професорову руку раз, але професор не відпускав, вхопившися за його руку своїми двома. Тоді мсьє Енно потис другий раз, потис і втретє, – і так вони і стояли посеред кімнати, трусячи один одному руки. Притому вони обидва приказували слова палкого привітання.

Мсьє Енно говорив:

– Мсьє! О мсьє! Така висока честь!..

Грушевський:

– Вельми щасливий… моє поважання… прийміть мої запевнення… сердечно… душевно… щиро…

Посланець Франції говорив російською мовою. Голова української Центральної Ради – французькою: прононс у нього був такий собі, професорський, і кожного слова він дошукувався в пам'яті гімназичних часів, екаючи та мекаючи.

Нарешті всі інтонації вичерпано, два представники двох держав – сучасної і майбутньої – дали своїм рукам спокій, і Грушевський попростував не до свого монументального крісла, а зовсім в інший бік.

– Даруйте, – мовив він притому, махнувши рукою на свій величезний стіл, завалений паперами, – там безлад: роботи вище голови! Прошу дуже! – І він зробив гостинний жест, запрошуючи гостя до круглого столика в кутку.

Певне – коли ж і обновити цей круглий столик, приміщений у кутку для міждержавних розмов «на рівній нозі», як не тепер?

А втім, коли вони всілися один біля одного при столику «на рівній нозі», запала пауза: обидва державні мужі, гість і господар, привітно поглядали один на одного, люб'язно посміхались і чекали, щоб почав другий.

З цієї паузи годиться скористати, щоб бодай коротко виповісти ті душевні хвилювання, які пойняли в цю хвилину кожного – і професора Грушевського і мсьє Енно.

2

Професор Грушевський був давній і відомий германофіл.

Саме німецьку націю він вважав чільною в минулому історичному процесі, саме їй визначав провідну роль рушія в подальшому історичному прогресі.

Щодо романської раси, то в своїх ретельних дослідженнях минулого професор не знаходив поважних показників зіткнення між нею та нацією українською. Тим-то в шуканні шляхів у прийдешнє він не бачив передумов для будь-яких реальних взаємин між Україною та Францією. Франція була собі десь там далеко, за двома хребтами гір, Карпатами й Альпами, – аж на краю євразійського суходолу. Українці у Франції, власне, не проживали, не залишалося там від попередніх поколінь і поховань, руїн чи будь-яких інших решток стародавньої матеріальної культури – так важливих для історіографа при визначенні генезису сучасності. Небагато французів проживало і на Україні, та й ті були елементом випадковим, сказати б – не історичним: учителі танців по жіночих гімназіях або агенти французьких підприємців, що розташувалися на українській землі, шукаючи найкращого прибутку на свій капітал. Вони, правда, споруджували пам'ятники сучасної матеріальної культури – фабрики та заводи, і навіть заривались глибоко в землю – видобуваючи різні корисні копалини, але поховання після них залишалися не французькі, а українські – загиблих у нужді українських заробітчан, та й пам'яткою жила хіба ще ненависть сучасних трударів – теж українських. Все це мало живило допитливість знавця минувшини.

Отож шляхи української нації та нації французької бігли собі в історичну далечінь неначе паралельно.

І враз – першою ластівкою жаданих прийдешніх взаємин майбутньої української держави з державами іншими – з'явився якраз посланець Франції.

Він прибув поспіхом. Отже, не було сумніву, що чогось потребував. А чого може потребувати Франція від України?

І голова Центральної Ради трепетав.

Мсьє Енно теж трепетав.

Адже був він ціле своє життя тільки звичайнісіньким комівояжером – спеціалістом по одеколону, пудрі та гігієнічних гумових виробах. До війни він спокійнісінько гендлював собі у Києві, як агент французької парфюмерної фірми «Коті» при київському «Юротаті», тобто – «Південно-російському товаристві торгівлі аптечними товарами». Коли почалася війна, в житті мсьє Енно сталася надзвичайна подія, що символізувала його успішне просування життєвим шляхом: він ступив на путь державної діяльності. Міністерство торгівлі Франції доручило йому бути торговельним аташе республіки на півдні Російської імперії, яка в союзі з Францією вела війну проти австро-німецького блоку і потребувала не лише косметики та медикаментів, але й армійської амуніції, кулеметів, гармат, аеропланів та іншого військового спорядження. Кар'єра та матеріальний добробут мсьє Енно феєрично злетіли вгору: він мав від уряду Франції документ, діставав високі комісійні від продавця і, певна річ, спромогався забезпечити собі неабиякий куртаж і від покупців. Російська революція аж ніяк не пошкодила справам мсьє Енно, навпаки, незрівнянно збільшила всі його ресурси, бо торговельні зв'язки між Францією та Росією від дня революції значно поширились.

І раптом, сьогодні вранці, торговельний представник французьких фірм в Києві дістав депешу з Парижа, з самого міністерства іноземних справ: прийняти на себе виконання обов'язків дипломатичного представника. Йому доручалось: негайно зв'язатись з установами, які збираються очолити нову республіку, що претендує утворитись на південних територіях колишньої Російської імперії, прибираючи назву «Україна», невідкладно довідатись, що то є за «Україна» та які наміри має її Центральна Рада, – і завтра ж виїхати через Балкани до Парижа за дальшими інструкціями, як поводитись з українською державою, якщо такій судилося бути.

Кар'єра мсьє Енно робила карколомний стрибок вгору – з дрібного торговця він раптом перетворювався на торговця державного і навіть міждержавного масштабу!

І от він робив свій перший крок на дипломатичному поприщі, виконував свою першу в житті дипломатичну місію, але так само, як і Грушевський, він почував себе ніяково, бо не знав, з чого ж почати?

Цілком очевидно, що коли починати Грушевському, то він мав би почати – з Франції, а коли починати мсьє Енно, то він має почати з України.

Все, що знав професор Грушевський про Францію, зосереджувалось у таких специфічних сферах, як антропологія, нумізматика, геральдика, ну і різні загальні питання культури, мистецтва й літератури. В цих сферах важко було надибати зачіпку для розмови на рівній нозі між двома дипломатами.

Все, що знав мсьє Енно про Україну, обмежувалось інформаціями про обсяг потреб жіночої частини українського населення на предмети косметики, а чоловічої – на кулемети, гармати і аероплани.

Поза тим йому професіонально було відомо, що загальнодержавний борг Російської імперії французькому Національному банкові був більший проти заборгованості Росії всім іншим світовим державам разом узятим: значна, не менша від сорока процентів, частка цього боргу, по паритету, припадає на Україну, а значна частина, до вісімдесяти процентів, усіх індустріальних підприємств на території України – є власністю французьких підприємців або франко-бельгійських змішаних компаній. Але й це навряд щоб давало привід для початку розмови в тому плані, на який уповноважувало його Міністерство іноземних справ Франції.