Яблоко. Практическая философия

З аналізу причин збитковості приміських перевезень в Україні, а це явище не має нічого спільного із світовою практикою, витікає: достатньо возлюбити себе й сусідів, що поруч із Вами у салоні поїзда, і Ви знайдете час, місце й можливості докласти власних зусиль аби наступного разу ця ж поїздка була більш комфортна, а в салоні б панувала гармонія душ. З такої точки зору варто зазначити, що основними складовими збитковості приміських перевезень існуючими електропоїздами є:

1.– велика енергоємність колекторних електродвигунів постійного струму при значних комутаційних втратах, особливо при виникненні дугової іскри між ламелями колектора;

– відсутність рекуперації електроенергії при гальмуванні через використання гальмівних резисторів, за посередництво яких надлишок енергії просто розсіюється у довколишнє середовище;

– спосіб регулювання швидкості зменшенням намагніченості якоря знижує коефіцієнт корисної дії електродвигуна,

2.-ніхромовим ТЕН-вим обігрівачам салонів вагонів та місць загального користування притаманний низький коефіцієнт теплопередачі, навіть при використанні разом із ними вентиляторів;

– робота ТЕН-ів у діапазоні високих значень температур (понад 400 град.С) супроводжується сухістю повітря, створюючи пасажирам певний дискомфорт, особливо із малими діточками; до того ж, характеризується низькою надійністю, часто перегоряють і потребують систематичних замін, що, в умовах інфляції, потребує іще додаткових фінансових резервів;

3. відсутність у вагонах вхідних терміналів, а у продажу – єдиних проїздних документів (особливий обліковий тип квитка), через прагнення керівництва і їх фінансових установ до отримання готівки, що періодично створює прецеденти виникнення конфліктів: як між контролерами і пасажирами, так і при обліку готівки касами, з-за існуючого унеможливлення достовірного обліку.

А дизель-поїзди типу ДПЛ чи ДЕЛ, де привід колісних пар вагонних візків забезпечують асинхронні двигуни електричної трансмісії, стандартні технічні рішення з використанням обігрівачів із ТЕН-ми, в умовах Карпат із значними перепадами висот, а через це – низькими швидкостями на гірських перегонах, нанівець зводять як спроби опалити салон, так і дотриматися необхідного графіка руху. От і стоять «мертві» два дизель-поїзда ДЕЛ-02 на території Одеського локомотивного депо, і у ДЕЛ-02, Коломийського депо, постійно виходить з ладу електронний модуль (точніше: однокомандний перетворювач частоти із векторним способом регулювання, в якому хоч і нелінійна крива розгону-гальмування, та все ж мало чим відрізняється від способу із жорсткою залежністю співвідношення напруги живлення електродвигунів приводу до вихідної частоти. Де ж взяти необхідний тягловий момент сили, коли в науковій літературі чітко прописано, що такий привід (асинхронний) має ефективне використання тільки на великих швидкостях. До того ж вихідна напруга генератора, із дизельним приводом, при малих швидкостях теж мала, а обігрівні ТЕН-и живляться саме від цього ж генератора. Який, поважаючий себе пасажир, сяде у такий поїзд, як тебе зустрічають холодом. Всі ці проблеми вирішуються одночасно, прийняттям для рухомого складу дизельпоїздів та електропоїздів і технічних рухомих одиниць єдиного, безпечного, рівня напруги, як для акумуляторних батарей (і генераторів їх підзарядки), так і двигунів приводу колісних пар, що мають бути виконанні у варіанті електромашини типу SRM, або, російською, за автором: «вентильний індукторно-реактивний двигун». Наявність у монографії ГНЦ РФ ЦНИИ «Электроприбор» ґрунтовних методик розрахунку такого двигуна дозволяє його виготовлення вже сьогодні, і здійснити технологічний стрибок у галузі приміських перевезень вже цього року.

Відірваність навчального процесу у професійних коледжах і ліцеях від існуючих проблем на залізниці спотворює всебічність підготовки фахівців, не спонукає учнівську і студентську молодь до активного пошуку розрішення ключових проблемних питань. А наявність, у зоні доступу пасажирами і персоналом ланцюгів чи шаф з високовольтним обладнанням, вносить суттєві перепони на шляху залучення активної молоді до творчого пошуку. Наявність у автора Комплексної соціально-економічної програми «Новітнє село» конкретних пропозицій потребує конкретних дій. В силу існуючої у Світі надприбутків економічної політики із нав’язуванням споживачам, як і Україні, у формі допомоги МВФ, технічних рішень, сенс яких у технологічно-розвиненних країнах вже втратив актуальність, і це відчувається прикладами проблем із експлуатацією поїздів типу ДЕЛ-02 пропоную:

З метою уніфікації електрообладнання об’єктів «хуторів комплексної забудови» за концепцією Новітнього села встановити для дизель-поїздів, їх акумуляторного і тяглового обладнання, освітлення, автоматики і опалення, а рівно і для електропоїздів міжрегіонального сполучення рівень напруги постійного струму у 100 В, рівень міжфазної напруги синхронних генераторів, та в електромашинних перетворювачах напруги змінного струму у 42 В.

На підставі такого рішення реальністю постає заснування недержавного закладу позанавчальної молодіжної творчої ініціативи, діяльність якого була б спрямована на відродження стандартів якості життя і комфортності пасажирських і приміських перевезень, охоплюючи творчим натхненням й інші галузі суспільного життя.

Здійснивши передачу у довгострокове користування державними підприємствами Патентів на корисну модель № 36089, 40183, 79159 і «ноу-хау» з розрахунку, проектування й виготовлення вентильних індукторно-реактивних двигунів чи переробки асинхронних приводів у вентильні із виготовленними з російських чи білоруських кристалів шляхом зборки і тестування на ВАТ «Родон» чи ВАТ «Квазар-Іс» силових компонентів і модулів, разом із використанням інших вітчизняних пасивних й реактивних компонентів маємо забезпечити, пожертвою коштів і зусиль, зведення храму Господнього під Місяцем.

Тож залишиться одне, аби Катя Старожук, яка у другому класі Ружичнянського НВК ЗОШ І-ІІІ ст. на заняттях гуртка радіоелектроніки, самотужки спаяла імітатор звуку від падіння металевої кульки на бетон, прагнучи відродити до життя роботизовану СОВУ від «Тігер Електронікс», майбутній КОНСТРУКТОР, мала б у серці світло справжнього КОХАННЯ, як першоджерела ЛЮБОВІ.

Євросоюз нам допоможе… (чого вартує піклування)

…другий день жалоби. «Майдан» бере на себе повноту влади. «Правий сектор» диктує свою волю. Жага жити краще за рахунок батрацьких заробітків по світах в умовах панівної сили грошей за роки Незалежності зупинила вітчизняні заводи. Дітям нема де працювати. Керівники підприємств не можуть забезпечити завантаження виробництва продукцією, що мала б експортуватися, чим створено дефіцит робочих місць. Імпортна техніка не по кишені фермеру, а колективні господарства фактично знищені за вказівками європейських та американських радників…

І тут же з вуст активістів «майдану» чути: «Євросоюз допоможе нам модернізувати енергозатратне комунальне господарство…». З вуст обкраденого населення чути шаблони на тему «енергоємності вітчизняного виробництва порівняно із європейськими» як начеб-то головної складової «неконкурентоздатності вітчизняних товарів». Дорожнеча квартир у містах зумовлена значною вартістю проектно-вишукувальних робіт та будівельної техніки і обладнання. Адже диктатором ціни є прибуток.

То чи може диктатор піклуватися про народ. В чому ж вина В.Януковича, якого «обирали» аби «турбувався» про людей. Світові «вчителі» бізнесу та «промоутери» через безліч «тренінгів» всі ці роки нам нав’язують культ особистості. Але завжди добробут одного затьмарював очі більшості. І нинішній «майдан» це підтверджує. То може настав час виявити піклування самих про себе поставивши на конвеєр новітнє житлове хутірське будівництво на селі із реконструкцією транспортних засобів для громадських перевезень. Якщо Ахмєтов і К. здатні мати власний залізничний товарний парк для експорту енергоносіїв за кордон, то чому б громаді не відновити чудові угорські «Рути» у вигляді електро-дизельпоїздів! Ретельна розробка проекту потребує значних наукових, творчих та комерційних зусиль, які потребують оплати. Піклування про себе, про своїх дітей і онуків, коли чужих дітей нема, значно скорочує витрати, необхідні для кредитування. А такий підхід дає можливість очікування допомоги з боку держави, якщо в цьому виникне потреба. Та перш за все декілька нотаток про допомогу Україні від Євросоюзу та США:

Лампа розжарювання, створена винахідником Едісоном два століття тому, світить ще й досі (у музеї). Сполучені Штати нав’язали Євросоюзу (й Світові) обмежений її ресурс, тобто вона за технологією має перегоріти після тисячі годин роботи. Тож не дивно що два французьких частотних перетворювача для італійських електродвигунів німецьких відцентрових насосів на очисних спорудах Івано-Франківського КП «Водоекотехпром» одночасно вийшли з ладу, щойно закінчилася їхня шестилітня гарантія (вийшла з ладу одна японська мікросхема, придбати яку дорожче, ніж закупити нові два Сименси, чи ті ж Шнайдери). Адже виріб, що має шестилітню гарантію, на час відмови вже знятий з виробництва, і його мікросхеми – теж. Тож піклування Євросоюзу про добробут українців виявиться звичайнісіньким ярмом (чи то зашморгом): кредитний транш передбачає закупівлю комплексу європейського обладнання, то ж погашення боргу постійно вимагатиме його зростання і при цьому свідомо демонтуються надійні новосибірські високовольтні електродвигуни й велико-лукські насоси, ресурс яких перевищує 25 років. То чи варта цього 30% економія електроенергії та шалений ріст цін на комунальні послуги.

Новітні світові досягнення у вигляді надяскравих світлодіодів затьмарили очі вітчизняним розробникам, що прагнуть відновлення промислового виробництва в Україні та створення нових робочих місць, віддаючи ледь зароблені кошти малим підприємствам за розробку конструкторської документації. І при цьому знову ступають на «ті ж граблі». Відомо, що для очей людини найкраще підходить джерело світла, спектр хвиль якого ближчий до сонячного (для читання друкованих книжок чи підручників). Користування дисплеями чи моніторами погіршує зір людини, особливо дитини. Холодне світло більш сприятливе для освітлення робочого місця, побутових приміщень, сходів. Таке світло дає люмінесцентна лампа чи надяскравий світлодіод. Різниця начебто незначна: реалізація продукції на імпортній елементній базі чи вітчизняній. Мініатюризація акумуляторів тут ні до чого. Гарні акумулятори роблять у Луганську, не гірші імпортним безнакальні лампи може робити Полтавський завод газорозрядних ламп. То може конструктор український нарешті почне думати про споживачів, про нас з Вами, ніж втягувати нас же в нову кабалу. Адже для активного продажу за кордон потрібен сертифікат походження: чи складові власні чи покупні, чим заздалегідь створюються проблеми патентування промислових взірців, як передумови продажу.

Усталена практика самобудов на селі як правило виконується без проектів, поступово: фунтамент і коробка хати, реконструкція чи добудова, газифікація, колодязь, господарські споруди і т.п. То ж не дивно, що 95% сіл не мають ні каналізації, ні водопроводу, при високій трудомісткості присадибних господарств, а в решті – нижчий рівень життя. Проект, зроблений за окремим замовленням, сам по собі дорогий, та ще й нав’язує замовнику, як правило, дорогі матеріали, технології, обладнання. За гроші піклування не буває. За результатами глибокого аналізу традицій українців від заходу до сходу комуністами Івано-Франківського осередку «забороненої» КПУ розроблено ескізний проект «Хутора комплексної забудови» із трьох 15-квартирних автономних будинків для комфортного проживання сімей декількох поколінь, що оснащені і власним водопроводом, і гарячим водозабезпеченням, і теплом, освітленням, ліфтами, зимнім садом і оранжереєю, коморами і виробничими майстернями, світлицями і класами для дитячої творчості, гаражем на 15 мікроавтобусів та 40 автомобілів, де не використовується природній газ, а лінії електромережі передбачають використовувати як «гарячий» резерв. До комплексу входить автоматизована мініферма на 45-дійних корів та міні-завод про переробці 1000 кг молока за добу у пастеризоване молоко, масло, сметану, сир м’який і твердий, кисломолочні вироби для потреб мешканців хутора із чисельністю до 700 чоловік. Собівартість квартири із 12-ти кімнат по 20 кв.м. з чотирма лоджіями, трьох ванних кімнат із туалетами, сауною, кухнею та холу із секторами для спільного відпочинку чи спортивних ігор (більярд чи настільний теніс) та тренажерів за ринковими розрахунками сягає 3 мільйонів гривень (за існуючими в Україні розцінками) і потребує довгострокового кредитування усіх дорослих членів родини, сім’ї, та спільними зусиллями громад, студентів чи науковців, промисловців та конструкторів завершений проект може і має стати доступним для заселення кожної української сім'ї. Проект захищений трьома Патентами України на корисні моделі, чим забезпечуються гарантії експорту будівельних конструкцій і обладнання хутора. Серійна забудова хуторів забезпечить відновлення вітчизняної промисловості, створить робочі місця у місті та на селі, дасть поштовх для розвитку сімейного та громадського електротранспорту.

Політична і економічна криза мине. Мрії стануть реальністю, як піклуватися про себе ми будемо самі, а не хтось там за кордоном. Коли перш ніж закласти у проект імпортний елемент, чи то вікно, чи водяний кран, ретельно подумаєш і про його надійність, і про доцільність, і про економію, і про власного виробника, і про перспективу. А коли піклування адресується кожному, то нема й заздрощів, при всьому розмаїтті убранства родинних квартир, адже внутрішнє оздоблення квартир – мобільне, і житловий простір кожна сім’я відтворює собі сама, чим мав би формуватися особистісний колорит сімейного світосприйняття, як джерело виховання наступних поколінь.

Легко валити з власної голови на чужу, або…

Листопадовий революційний вибух і ще триваюче «майданне» протистояння української громадськості владі через нереалізоване євроінтеграційне прагнення суспільства свідчить про те, що народному терпінню ввірвався терпець. Як учасники «майдану», так і ті, хто спостерігає за розвитком подій на ньому, чекають «манни» від уряду, Президента, опозиції, Євросоюзу… За оприлюдненою в одній з місцевих газет статистикою, половина «майданівців» на момент опитування очікувала від влади позитивних змін. Та євроінтеграція не створить очікуваних суспільством численних робочих місць у промисловості, де це власне можливе на противагу малому і середньому бізнесу (що відверто підтверджують західноєвропейські радники, пропонуючи стимулювати в Україні розвиток сільського господарства, малого і середнього бізнесу). І в роботі над втіленням змін у державі потрібно почати з … себе!

Провідні західні виробники, приховані за відомими і не надто «світовими брендами», витрачають левову частку зароблених коштів на маркетинг виробництва. Та цей тип «маркетингу» в Україні фактично відсутній, адже він охоплює цілий комплекс стратегічних заходів і знань, які здатні сформувати і реалізовувати фахівці за спеціальністю «маркетинг» чи «інтелектуальна власність», які мають вищу інженерну освіту та досвід виробничої діяльності, в першу чергу у галузях приладобудування. Адже саме ця галузь потребує в Україні максимуму зусиль для її реанімації, щоб зупинити експансію продукції світових виробників на ринок нашої держави. Відокремленість держави від виробництва, яка лише має створювати «умови» для розвитку бізнесу, фактично абстрагує її від народу і створює дивні колізії: радянський державний «капіталізм» замінено диким, начебто ринковим, капіталізмом (і тоді, і зараз були і є прагнення прибутку, і експлуатація трудівників, і приписки та шахрайство). Але була централізація і хоч якась турбота про селянина, хай і обмеженого у правах.

Маркетинг виробництва у світі, зокрема, об’єднує державний протекціонізм, державно-приватну «міфотворчість», промисловий дизайн (художнє конструювання виробу), багаторівневі патентно-ліцензійну роботу та рекламні акції, світову виробничу кооперацію (до якої українського виробника ніколи не впустять). Хоча українські вищі навчальні заклади впродовж усіх років незалежності і готували фахівців за спеціальністю «маркетинг» (фактично – «маркетинг продажів»), підприємства, за участю цих «фахівців» так і не вийшли на світовий рівень. І це не дивно. Україна, яка за часів колишнього СРСР, була, образно кажучи, великим промисловим «складальним майданчиком», нині перетворилася у суцільний ринок, а точніше, – «базар». Раніше, в СРСР, галузь знань «художнє конструювання» забезпечувалася технікумами, де провідним був київський. Провідним союзним вищим навчальним закладом з промислового дизайну був Харківський художній інститут. Переважна більшість художніх училищ вчили ремеслу. І до Косівського технікуму народних художніх промислів їхали звідусюди. Та найкращим художнім училищем Союзу було Сімферопольське, де нікому нічого не розповідали. Бо виховували таланти. А найкращою художньою академією, до речі, вважалася ризька. Чи не тому, що латиська мова найважча, складніша за угорську? Може тому такими популярними в СРСР були товари з Латвії, в тому числі під «брендами» (торговими марками) «VEF» і «Радіотехника», та Угорщини, під «брендами» «BIG» та «Ikarus»? Незабаром відзначатимуть 50-літній ювілей дизель-поїзди «Рута», які так подобаються прикарпатцям своїми різними дерев’яними сидіннями і безвідмовною автоматикою дверей. На жаль від тих пакетів деревини, вирізаної із суцільної дошки-«сороківки», що формою забезпечує зручну осанку, вже не залишилося й сліду. Та з тих давніх часів залишилися спогади про високу надійність імпортної техніки при великому її розмаїтті. Але часи змінилися. Змінилися технології. У погоні за прибутком впала надійність, суцільна автоматизація виробництв забезпечує швидку зміну моделей, розширюючи асортимент і збільшуючи таким чином доходи розробників (конструкторів, технологів, дизайнерів, науковців, маркетологів). Адже їхній дохід прив’язаний до продажу кожного «промислового взірця» того чи іншого «бренду» у вигляді відрахувань певного відсотка з вартості кожного проданого виробу.

Завдяки телебаченню та яскравим журналам в останні роки популярності набули дизайнери. І готують їх мало не художні студії під вивіскою «Академія» чи «Університет». Адже «західне» слово дизайнер походить від design, тобто «проект». І малює малий і середній бізнес комп’ютерні проекти чи то квартир або офісів, чи насосних або будинків, чи комбайнів «Скіф» або тролейбусів. І всюди – західна чи китайська електроніка, компоненти чи комплектуючі, левову частку з яких, як стандартизовані деталі, у минулі роки виготовляли в СРСР, зокрема в Україні, підприємства ВПК окремо в силу розподілу їхніх виробництв на випуск продукції військового призначення та товарів широкого вжитку. Нині ж ми сліпо беремо імпортне, хто яке, чим забезпечуємо «свій» сервіс, і продаємо чи у метрополітен, чи на підприємства, чи у тролейбусне або залізничне депо. Із селянином складніше…

Село ж в Україні потребує реформ. В першу чергу, у галузі житлово-комунальних послуг, як провідної складової якості життя населення країни. Адже 95 відсотків сіл не мають каналізації, лише 10 – мають водопровід, 20 відсотків – газифіковані. Не всі села нині електрифіковані. Міжнародний валютний фонд та єврокомісари вимагають від Президента і уряду України підвищення тарифів на ці послуги. Однак мало хто знає, що приховано за цією вимогою. 20 років триває модернізація підприємств водопостачання та теплоенергетики під гаслом економії електроенергії. У комунальних господарствах замінюють або автоматизують опалювальні котли, демонтуючи при цьому вітчизняні або ж російські електродвигуни разом із насосами і замінюючи їх німецькими, французькими, італійськими комплектами із регульованим приводом. Загалом – чи не десятка світових «брендів» (тобто торгових марок). Чи не дивне прагнення европарламентарів сприяти розвитку в Україні саме середнього і малого бізнесу, адже така «модернізація» – якраз справа саме цієї бізнесової ланки? Європейцям відомо про фактичну відсутність на селі підприємств житлово-комунальної сфери, а ця «прогалина» для їхніх виробників – «золоте дно». Яка кому справа до виробників харківських електродвигунів, запорізьких перетворювачів, житомирських та рівненських давачів та засобів вимірювання і автоматизації, коли малий бізнес на догоду прибуткам насичує галузі «данфосами», «грундфосами», «шнайдерами», «сіменсами» чи китайськими «дельтами», в основі яких функціональні модулі і комплектуючі фірм з Японії та США, електронні компоненти – з Малайзії і тих же США, Японії і Німеччини.

Дуже показовим є «євро інтеграційний» приклад Литви з торговою маркою «Калвіс». Впевнений, що подібне опалювальне обладнання у виконанні «Пресмашу» мало б не менш привабливий дизайн і якість виконання, однак основним здобутком литовців є готове до впровадження насосне, регулююче та комутаційне обладнання провідних німецьких та шведських виробників. І хоч на порозі вже ХХІ століття і розвиток української, білоруської та російської науки і технологій у галузі електроніки, опалювальних технологій, приладобудування дозволяють залишити позаду вчорашні здобутки європейців, що активно просуваються нині в Україну, дефіцит проукраїнськи зорієнтованих маркетологів виробництва, а також висококваліфікованих промислових дизайнерів, стримує перехід на використання безконтактного комутаційного обладнання та вентильних двигунів (двигуни з електронним колектором із спрощеним регулюванням швидкості й моменту). Натомість для менш технологічних асинхронних електродвигунів з-за кордону ввозять складні імпортні перетворювачі частоти для регулювання їх швидкості, в основі яких мікроконтролери останнього покоління та новітні силові компоненти і стрімке зростання споживчих характеристик яких досягнуто завдяки комп’ютерному буму. Існуючі вітчизняні перетворювачі, створені ще за радянських часів, не витримують конкуренції, а перетворювачі на імпортній елементній базі, виробництво яких освоїли невеликі українські підприємства, хоча і не гірші за імпортні, проте не спроможні просунутися на власний же ринок через інформаційну навалу світових гігантів електроніки з їхньою широкою гамою обладнання. Цю проблему загострюють безліч малих фірм, які всі ці роки постачають в Україну електронні компоненти для закордонної побутової техніки й оргтехніки. До речі, за радянських часів імпортні товари виділялися неабиякою надійністю, чого, на жаль, не можна сказати про сучасну техніку, бо Сполучені Штати нав’язали іншим скорочений термін «життєвого циклу» промислових товарів заради стабільності отримання прибутку. Мало того, що ми набрали і продовжуємо брати кредити на модернізацію галузей економіки через придбання імпортного ж обладнання, то ми ж самі затягуємо «зашморг» на власній шиї через славетний сервіс (коли дешевше купити нове, ніж відремонтувати старе). То ж залежність виходить «вічна», як від вживання наркотиків.

Брак відданих українському народові і вітчизняному товаровиробнику професіоналів інженерів-маркетологів обумовлений ще й тим фактором, що мистецтво в країні переведено в розряд ремесла. Тенденціями «масової» культури Заходу, нав’язаними телеекраном, вихолощено справжній український дух. На Євромайдані ж протестують в основному ті, кому невідомі проблеми промислового виробництва і конкурентоздатності. Та й останній термін суто умовний. Бо коли виникає реальна потреба, то здорові механізми протекціонізму забезпечують сталий розвиток, а він, в свою чергу, сприяє стрибку конкурентоздатності, адже вона, здебільшого, обумовлюється патентним чи технологічним захистом (наприклад, електронні модулі японського виробництва з багатошаровими друкованими платами у перетворювачі французького бренду «шнайдер електрик», що вийшов з ладу, щойно завершився термін гарантії).

Формами співпраці маркетингу, науки, розробників і виробництва в Україні, як і майже всюди на теренах СНД, є науково-дослідні та конструкторсько-технологічні інститути, які об’єднують науковців і розробників. При цьому маркетингові компанії структурно від них відокремлені. Художнє конструювання не викладають, замінивши його на дизайн. У першому випадку художній образ «промислового взірця» вимагає створення під нього як технологій, так і взірців матеріалів тощо, адже передбачається його патентування, в тому числі у країнах його продажу. У другому випадку – використовують наявні на ринку компоненти, переважно імпортні, і в цьому випадку патентування просто не можливе, а відповідно й експорт готових виробів. Інженерний же склад виробництв і промислових підприємств здатний, в крайньому випадку, адаптувати до власних технологічних можливостей той чи інший чужий промисловий взірець. І всі роки незалежності України ці гілки промислового маркетингу не можуть знайти методів співпраці. По-перше, всіх переповнює жага «швидких» грошей: «Ти мені заплати, а я тобі зроблю…». Отак і роблять, і «платять» третє десятиліття: налагодять виробництво, дещо продадуть чи «подарують», і знову опиняються, образно кажучи, біля розбитого корита. Адже легше отримати хоч і менші кошти, зате не нести відповідальність за кінцевий результат. А у світі домінує авторське право, і сплата коштів за ставками роялті (виплата певної частки собівартості проданого товару автору) створює потужний бюджет і транснаціональним корпораціям, і малим національним компаніям для нарощування чи оновлення номенклатури виробів і товарів.