Полная версия
Секрет радості
Тамара Альохіна
Секрет радості
Частина перша
Знайомство з Азбукіним
Кирилко з Лізою гралися в саду.
− Діти! – покликала мама, − йдіть сюди! Бабуся з дідусем від’їжджають.
− Чи на довго ви їдете? – запитав Кирилко.
− Днів десь на десять, − відповіла бабуся.
− А куди ви від’їжджаєте? – поцікавилася Ліза.
− У Стокгольм, − промовив дідусь.
− А, це туди, де музей Пеппі!?
− Їдемо на прем’єру нашого дитячого мюзиклу, − пояснили бабуся і дідусь.
− І нам хочеться!
− Обіцяємо, що влітку обов’язково візьмемо вас із собою.
− Значить, ми залишимося без бабусиних казок аж на цілих десять вечорів? – запитала Ліза.
− Ні в якому разі! Настав час познайомити вас із кимось. У вашій книжковій шафі живе хтось такий…
− Хто там живе? – поцікавився Кирилко.
− Букі! – гукнула бабуся, і з полички стрибнув потішний ельф. На ньому був старовинний фрак, метелик та окуляри в золоченій оправі.
− Ти хто?
− Букі Азбукін до ваших послуг! – відрекомендувався ельф і уклонився.
− Букі – мій давній приятель, − пояснила бабуся, − тепер у вас з’явився надійний і розумний друг! Він допоможе вам жити щодня цікаво і з користю.
− І ви свій час проведіть корисно і цікаво, − сказав Кирилко.
− Та не забудьте привезти нам подарунки! – додала Ліза.
− А що б вам хотілося?
− Мені новий капелюшок! – попрохала Ліза.
− А мені велику карту світу! – сказав Кирилко.
− Ну а ми будемо від вас чекати подарунків!
− А яких же? – здивувалися брат із сестрою.
− Ваші нові знання будуть для нас найкращими подарунками!
− Коли повернемось – подивимось, − пообіцяв дідусь. – А тепер нам час, − додав він, поглянувши на годинник.
− Щасливої подорожі, − в один голос гукнули діти.
− І вам, малеча! – почулося у відповідь.
− І з чого почнемо нашу казкову подорож? – поцікавився Букі, коли бабуся з дідусем від’їхали.
− А давайте про «цікаво» і «з користю», − запропонувала Ліза.
− Дуже добре, − промовив Букі і оголосив, − перша казка називається так: «Цікаво і з користю».
Цікаво і з користю
Дівчинка з мамою гуляли у Міському саду, спускаючись широкими сходами, милувалися першими весняними квітами.
− Тюльпани, нарциси, − промовляла дівчинка знайомі назви, − а ці виразні квіточки як називаються?
− Це фіалки.
− Ой, поглянь, мамо, який красивий метелик! Він нагадує квітку! – крикнула дівчинка.
− А, можливо, він не метелик, а літаюча квітка! – посміхнулася мама.
− Ти жартуєш? – здивувалася мала. – Це ж не казка, а природа!
− У природи багато дивного й казкового, треба лише приглянутися, прислухатися і тоді…
− Що тоді! – нетерпляче запитала дівчинка.
Але мама не встигла відповісти, бо в цю мить зустріла свою колишню знайому, і між ними зав’язалася жвава розмова, в якій щоразу нова фраза починалася зі слів:
− А пам’ятаєш?…
− А пригадуєш?…
Дівчинка слухала-слухала і їй стало скучно.
− Я ж нічого цього не пам’ятаю, з ким же мені поговорити?
− Бачиш, − показала мама, − на тій ялинці сидить білка – піди до неї!
− І що, з нею розмовляти?! – здивувалася дівчинка.
Мама у відповідь кивнула.
Дівчинка неохоче підійшла до ялинки і стала дивитися на білку. А та, в свою чергу, уважно спостерігала за дівчинкою.
− Ти хто?
− Я – Очка!
− А де ж Біл?
− Звідки я знаю, − відповіла білка, − Біл сам по собі.
− Біл – це хто?
− Біл – це мій друг, він Біл, а я – Очка. А ти хто?
− Я просто дівчинка.
− Ти не просто дівчинка, − повторила її Очка, − ти рудоволоса дівчинка з хвостиками.
− Ну і що?
− А те, що ми з тобою схожі, − зробила висновок Очка. – Я давно спостерігаю за тобою.
− Давай будемо друзями! – запропонувала дівчинка.
− Ми не можемо дружити, − заперечила білка.
− Це ж чому? – здивувалася дівчинка.
− Ну як же ми будемо з тобою дружити? Адже ти нічого не принесла з собою.
− А що я повинна була принести?
− Ти маєш не просто приходити в наш сад, а що-небудь приносити: горіхи, яблука, білки їх дуже смакують. Не ходи просто так, принось користь.
− Гаразд, − погодилася дівчинка, − я завтра так і зроблю!
− Тоді у тебе у саду з’явиться двоє друзів, Біл та Очка, − пообіцяла білка.
− А ми завжди беремо з собою горіхи, яблука та їжу для птахів, коли йдемо в Міський сад на прогулянку, − сказала Ліза, прослухавши казку.
− Це дуже добре, − промовив Букі.
− Ми не ходимо просто так, − підтвердив Кирилко, − ми приносимо користь. А нещодавно ми з татом змайстрували годівничку і почепили її на старій яблуні.
− А я намалювала на ній квіти і ще й горобчика, − похвасталася Ліза.
− І навіщось розфарбувала його, − спантеличено промовив Кирилко.
− Так краще!
− А ти як вважаєш, Букі? – запитав хлопчик.
− Як я думаю, − відповів Букі, − розповім вам завтра у цей же час.
Намальований горобець
− Давай-но, Кирилко, змайструємо годівничку, − сказав якось тато.
− Можна взяти пластикову пляшку, − запропонував хлопчик, − і вирізати в ній віконце. Зараз усі так роблять.
− Ні-ні, − заперечив тато, − від таких годівниць користь є, тільки краси ніякої. А ми з тобою змайструємо особливу годівничку!
− Яку? – запитав хлопчик.
− А ось яку, − тато показав малюнок.
− Це схоже на будиночок!
− Правильно, сама годівниця глибока, щоб їжа не випадала, а над нею дашок.
− Дах від дощу, − здогадався хлопчик.
− Від дощу та снігу, щоб за будь-якої погоди їжа лишалася сухою.
Від слів до справи.
Коли годівничка була готова, у майстерню зайшла Ліза і запропонувала:
− А давайте я розфарбую її.
− Це буде прекрасно! – зрадів тато.
Ліза взяла олівці і намалювала: з одного боку букет квітів, а з іншого – яскравого барвистого горобчика.
Коли все було готово, годівницю повісили в саду на старій яблуні. Насипали в неї їжу.
А на цій яблуні жили Сірий горобець та Сіра горобчиха.
− Поглянь, − сказав Горобець, − тепер у нас своя їдальня.
− Ой, як гарно. І як красиво! – згодилась Горобчиха, − І квіти, і горобчик!
− Таких горобців не буває! – сказав Сірий горобець.
− А може, й бувають, − заперечила його подруга.
− Не буває таких горобців!
− А може, буває!
− Не буває! – дуже голосно закричав Горобець. – Я старший і розумніший: я точно знаю!
− Гаразд, − згодилась Горобчиха, − не буває. Не варто тобі так перейматися, дорогий!
Слухав їх намальований горобець, слухав і прикро йому стало:
− Як же не буває, якщо я ось тут є! Я буваю, тобто я є!
Та оскільки живі горобці його не чули, він вирішив їм довести, що насправді існує. Дочекався ночі і, коли птахи заснули, усю їхню їжу розкидав.
Прокинулися вранці сірі горобці, глянули – а їжа на землі.
− Дивно, − промовили вони, − хто б це міг зробити, та й навіщо?
Наступного ранку знову все повторилося.
− Слід би вистежити цього розбійника, − сказав Сірий горобець.
− А давай прикинемося, що ми спимо, − запропонувала Горобчиха, − і будемо стежити.
− Так і зробимо!
Щойно стемніло, птахи зробили вигляд, нібито вони сплять, а самі стали спостерігати через гілочки. І бачать: намальований горобець поворухнувся, розправив крильця й злетів, зовсім як справжній. Покружляв над годівничкою, а потім усе зерно скинув на землю.
− Ах, ти ж розбійник! – закричав Сірий горобець. – Зараз я тебе провчу!
− А як же ти мене провчиш, якщо мене немає? – запитав Барвистий горобець. Він повернувся на своє місце і знову став намальованим.
− Навіщо він це робить? – не розумів Сірий горобець. – Навіщо шкодить нам?
− Ну, ти ж говорив «не буває таких горобців, не буває» – от він і образився. – пояснила Горобчиха.
− Гаразд, − буркнув Сірий горобець, − бачу, що бувають! Лише не второпаю: навіщо?
− А я знаю.
− Ну, так поясни чи що!
− Бачиш, із цього боку квіточки намальовані?
− Ну.
− Навіщо вони?
− Для краси!
− Отож і він так само, − пояснила Горобчиха, − і він теж – для краси!
− Гаразд, − сказав Горобець, − хай собі, аби лише нашу їжу не скидав!
− Отож-то, − сказав Барвистий горобець, − і нічого було задаватися: ми тільки сірі, ми найгоробчіші! Інші теж бувають!
− Ну, добре, добре, − сказав Кирилко, прослухавши казку. – А яка ж користь від краси?
− Від краси велика користь, − пояснила Ліза. – На неї приємно дивитися, і настрій поліпшується!
− Це правильно, − згодився Букі. – Проте є один секрет.
− Секрет? – здивувалися діти.
− Завтра я вам розповім про нього.
Конячка
Наступного дня Букі пояснив дітям, у чому полягає секрет.
− Світ, у якому ви живете, схожий на дзеркало.
− А що відбивається у ньому? – поцікавилися діти.
− Всі ваші вчинки. От лише не відразу, як у звичайному дзеркалі, а через деякий час.
− Значить, якщо я роблю щось добре для когось, то у моєму житті відобразиться це добре для мене?
− Так, − підтвердив Букі. – Але, щоб це сталося, потрібно запастись терпінням і почекати.
− Чи довго доведеться чекати?
− По-різному буває: іноді 10 днів, а інколи і 10 років. Та найважливіше – вірити в те, що все станеться у свій час.
Сьогодні я розкажу про те, як один мій знайомий хлопчик подружився з карусельною конячкою, і ще про те, як ця дружба додала в його життя багато хорошого.
____________________Весною щонеділі мама з татом приводили Михайлика в парк, де були різні веселі атракціони. Понад усе хлопчик любив кататися на каруселі. І завжди вибирав собі для катання конячку. Це була дуже красива конячка – розписана! Мишко так полюбив її, що весь тиждень чекав на неділю.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
