Захід сонця вручну

Людмила в тупому спокою розповіла про все Святославові. Сонце скотилось за пруг. Батьки мовчки дивились в синове обличчя. Тривало довге, повне муки мовчання, оповите сутінками вечірніми і сутінками страшної невідворотної розв’язки. Син сидів перед ними, але здавалось спить з відкритими очима. Та раптом заметушився. Якось тепло з невимовним болем поглянув на матір, на батька. Тихо, але виразно промовив: «Простіть, сів на голку, виходу немає… В колонію підсадили двох СНІДом заражених, там закон – відсутність закону. Про них знали тільки начальник колонії і начальник медпункта. Не хочу казати яке там пекло для душі і для тіла, – заразили і мене… Тепер все, простіть… що зразу не сказав. Решта – амністія, ідіть – плодіться…»

Людмила, здається, в одну хвилину зменшилася в два рази. Теофіл, глянувши на тата, хотів кинутися до нього. Ще було видно, волосся на голові Святослава стало білим, як сніг. Теофіл мовчки піднявся, вийшов…

В хаті Білогаїв не було плачу, не було розпачу, було мовчання, була тиша, котра гірше грому прибивала людське життя. Ніжність приречених пригортала Людмилу до Святослава, котилися сльози.

Теофіл не ліг на стаціонарне лікування, приходив на ніч додому, а вдень десь пропадав, хоч йому важко було вже і жити, а не тільки ходити. Лікарі відмовились госпіталізувати його на місці, направили в область. З чим їхати? Грошей немає, заробітку немає. Ціни добивають, податки добавляють, податки до двору, як за «добрих» кагановицьких тридцятих. Наверху гинуть духовно, нанизу гинуть фізично.

На такому тлі в Білогаїв забулись всі дати і подій, і свят. Якогось вечора задзвонив телефон, який уже рік, як був відключений за неплату. Зателефонували друзі, яких теж загнала чужа їм перебудова на слизьке.

– Людмило, вітаємо тебе з наступаючим Днем твого народження, завтра прийдемо привітати тебе з квітами…

Після паузи Людмила зітхнула: «Не треба, не приходьте. Залишилось останнє відро картоплі. Більше нічого немає». Тихо поклала телефонну трубку.

Надворі йщов щедрий червневий дощ. Людмила спокійно, дуже спокійно, в якійсь прострації вийшла непоміченою з хати. Вуличкою вийшла на швидкісну асфальтову дорогу, побрела серединою дороги без думки, без надії…

Святослава наче струм підкинув. Де дружина? Висмикнувсь з хати, швидше… Почув, як на шосе заверещали автомобільні гальма, жіночий скрик і глухий звук удару зі скреготом металу. Побачив зразу розпластане, розірване тіло Людмили. Поруч – вм’яті «жигулі» обняли електричний стовп, закривавлений водій дихав.

Давно стародавній О-г не бачив такого похорону, хоча чого на цій землі тільки не було. Несли домовину з тілом Людмили, як Варвари Великомучениці, ті, хто знав її, хто жив поруч, хто працював з нею поруч. Голосіння не було, були скупі болючі сльози. Зашкаралублі грубі руки несли домовину з тілом обережно, якось навіть ніжно, ніби новонароджену до Христа. Таке чорне сорокаріччя твоє, Людмило Білогай! Біда все і всіх перемішала, всіх об’єднала повага до покійної, непоправна вічна втрата. Витрати на похорон взяла на себе райдержадміністрація.

На похороні був і я – Максим Христюк, їхній друг, лікар, приїхав з Києва. Святослава не можна було відвести, відірвати від могили над Людмилою. Я залишався з ним на цвинтарі десь чи не до півночі. Заціпеніння розірвав біля півночі пронизливий свист сирен пожежних машин. Десь горіло в районі мешкання Білогаїв. Де Теофіл? Де син? Святослава ударив ще один жах – що з сином? Ми обоє бігли зі всіх сил. Святослава спиняло серце, хапався за нього, і далі…

Догоряла хата Білогаїв. Знайшли обгорілий труп Теофіла. Догадувались-судили: чи необережність, чи цигарка, чи там був умисел? Ще один похорон.

Я забрав Святослава до своїх батьків, а потім – в Київ, в свою сім’ю, в свою трикімнатну квартиру. Святослава горе не відпускало, почорнів, осунувся, відчувалося, що надходить його пора йти до своїх, його жорстока черга… Святослав повідомив мені, що поїде в рідне своє село біля Кривина, під О-гом, там живе його рідна сестра. Він ніс в душі своїй страх померти десь в полі біля стирти соломи чи на купі відходів, сміття. Попрощався, тільки не поїхав. Слонявся по електричках, по вокзалах, де попало.

Йшов через площу, як тепер полюбляють говорити – через майдан, перед Київським головним залізничним вокзалом, ще не зовсім обдертий, ще не зовсім зашмарований, але на межі своїх сил. А тут ще, не до речі, безпардонні телерепортери з своїми запитаннями:

– Есть ли альтернатива сегодня общественным реформам? И в вашей семейной жизни?

Він не тікав, як інші, його співбраття по нещастю. Змірявши телерепортерів глибоким поглядом, перевів його на небо, гірко посміхнувся, неначе згадав польоти на планері і на повнім серйозі відповів:

– Ні! Бачите… (поруч стояли такі ж інтелігенти, як і він), яка альтернатива… А моя: два похорони в цьому році – сина і дружини. Нікому не потрібні. Альтер…

Упав – де стояв. Кинулись до нього – мертвий. Міліція. Швидка допомога. Все йшло у відкритий ефір по місцевому телебаченню.

Мені повідомили за адресою, яка була в його одежі: помер Святослав. Поховали на цвинтарі в О-зі біля сина і дружини, 25 серпня. Похорони – в сонячний теплий день, що ніби нічого не сталося, – життя продовжується. Похоронили. Про те телеінтерв’ю Святослава мені розповіли ті, які його слухали і дивилися.

Підряд три свіжі могили: матері, сина, батька. Заболіло: «Ось яка вона нинішня альтернатива!»

ВИБІР

Думайте про те що вгорі…

Колос. 3:2

Відкритий урок з хімії в селищному училищі, який буде проводити молода хімічка, яку люблять і яка любить. Пізніше про цей урок багато і довго будуть говорити в селищі.

Альдегіди з музикою поєднав у собі непересічний талант російського вченого і композитора Олександра Бородіна. Альдегіди і музика стали двома крильми відкритих уроків викладачки хімії Марії Сафронівни Корінько у селищному училищі. Нагородою нинішнього відкритого уроку Марії Сафронівни розкрилились бурхливі і довготривалі овації колег і дирекції училища. Про подібні оплески і овації колись писалося в дужках петитом у компартз’їздівських газетних репортажах.

Вже був призначений день апробації наукової дисертації із сенсаційним заголовком: «Отримання інсуліну з топінамбуру». В основі наукового пошуку лежав без перебільшення геніальний винахід отримання інсуліну з топінамбуру методом гідролізу фруктози, а далі перетворення останньої в інулін, з якого виходив чистий інсулін, позбавлений алергійних властивостей і всіх інших вад, які має інсулін, котрий випускають в нинішній Україні. Керівники і опоненти дисертації сходилися на думці про майбутній блискучий захист кандидатської дисертації в Київському інституті харчової промисловості дисертантом Корінько Марією Сафронівною. Але Божі дороги – не людські дороги. Громом з неба стала телеграма-блискавка з дому Марії Сафронівни: «Мама при смерті».

Єдиній доні мама передала з кров’ю всю свою ніжність, відчуття чужого болю, любов, яка не поступається ніякій кон’юнктурі. Захворювання матері було затяжним, але фінал його продивлявся крізь місяці наперед. Любов дочки до матері піднялася вище всіх і всяких розрахунків. Марія повинна бути біля мами. Апробацію дисертації не дозволили перенести. Вічні світові революціонери не для того розпочали революцію-перебудову в Україні з Чорнобильської диверсії, щоб протиставити винищенню слов'ян міцну, не розхитану систему охорони здоров'я. Охорону здоров'я одночасно заатакували зі всіх боків організаційною розрухою, знищенням сільської медицини – закриттям дільничних лікарень і ФАПів, платним стаціонарним лікуванням, дороговизною ліків, дефіцитом ліків, підсовуванням псевдоліків і неякісних ліків та ліків з наперед відомими шкідливими чинниками, вакханалією із щепленнями від зриву графіка щеплень і підсуненням неякісних вакцин до щеплень з якоїсь чортівщини на ртутній основі, що викликає не тільки захворювання і смерть, а й через тридцять років неодміно вибруньковується інфарктом серця або мозковим інсультом… Не могла та революційно-сатаноїдна влада допустити, щоб в Україні був якісний чистий інсулін замість сьогоднішнього сурогату.

Марія під натиском обставин, непередбачених і передбачуваних рейдерською перебудовою, вимушена була звільнитися з роботи в інституті. Любов людська не завжди зрозуміла на рівні мотивації, але якщо вона є, то вона є пріоритетом в житті людини на рівні доказовості. Любов стала доказовою віссю життя Марії.

І ось Марія Сафронівна, тридцятирічна, ще незаміжня, викладачка хімії заходить в училищний клас хімії. Сьогодні вона буде доводити, чого вона варта, як викладач. Тема відкритого уроку: «Альдегіди». Сама викладач сьогодні зібрана, врівноважена, хоч психологічно натягнута, як струна. Здається, все продумано від дзвінка до дзвінка. Її худорляву поставу, обличчя з класичними рисами слов’янки, екзотично доповнювала рижо-вогниста коса з переливами вогню і світла, зрадливі ж веснянки зручно вмостилися на носі і під очима, а самі світло-блакитні очі сяяли небесною чистотою і дивною добротою.

Чисто науковий виклад хімічних реакцій, що призводять до утворення альдегідів, і реакції, що дають вихід іншим сполукам з альдегідів, Марія Сафронівна пов'язала з викладом долі ученого-хіміка і патріота-композитора Олександра Бородіна. Блискучий учень Бородін під крилом блискучого вчителя Зініна, винахідника аніліну, реалізував свій науковий потенціал на повний розмах дарованого Богом таланту.

1860 рік. Карлсруе. Перший Світовий з'їзд вчених-хіміків. Представники з'їзду від Росії – блискучі вчені: Зінін, Менделєєв, Бородін… Організатор з'їзду – німецький вчений Фрідріх Кекуле, який накомпілював по «нитці» з ідей і винаходів сучасних йому вчених-хіміків, з чого вийшла для нього «сорочка» вченого. Та про це пізніше.

Проблема з'їзду: різниця між атомом і молекулою, і величина атомної ваги. Перемогла доказова думка: частина (молекула) – кількість тіла, що вступає в реакцію, а атом – найменша кількість частинки. Атомномолекулярне вчення отримало перемогу, яка уможливила прийняття нової атомної ваги, – повалилася Вавилонська башта наукового розбрату у хімії. Розв'язалися руки науковому потенціалу учених-хіміків. Піонери в науці були піонерами і в житті. Ось Дмитро Менделєєв першим з російських вчених піднявся на повітряній кулі на трикілометрову висоту над землею. І коли клапан кулі закрився намертво, і саму кулю, наповнену теплим повітрям, понесло вверх, то Дмитро Іванович поліз без страховки по стропах з ковша до кулі, відкрив клапан, хоч обморозив пальці рук. Повітряна куля з вченим благополучно приземлилася.

Вчений Менделєєв відкрив періодичний закон хімічних елементів, записавши Боже явлення того закону в сні. В 1869 році занесено було в періодичну таблицю хімічних елементів Менделєєва 63 хімічних елементи з порожніми клітинами для інших елементів.

Той же Дмитро Менделєєв перший в Росії з дозволу цариці взяв церковне шлюбне розлучення зі своєю на десять років старшою від нього дружиною. Два сини від того шлюбу стали офіцерами. А наступний шлюб сорокадев'ятирічного Менделєєва з сімнадцятирічною пасією народив дочку Таню на шахматовські сльози її чоловіка, поета червоноантихристської орди Олександра Блока. На другий день по офіційному шлюбному розлученні Менделєєва перед царицею упало на коліна тринадцять генералів з проханням високого дозволу на розрив шлюбу. Але цариця, не була позбавлена мудрості, дозволу на розрив шлюбу генералам не дала: «Генералів у нас – багато, а Менделєєв – один». Отак Дмитро Менделєєв започаткував вакханалію зневаги шлюбу. Теперішня російська і українська статистики плачуть і ридають через це менделеєвське першопрохідництво: вісім з десяти шюбів летять в тартарари. І мудрість мудрих посміяна…. перед невідступним чорним фіналом. А сам Менделєєв про себе, як про хіміка-вченого говорив: «Ну який я – хімік, я – економіст!» Незвідані дороги Божі… і дороги людські.

Вчений хімік Олександр Бородін, залишивши свій фах дипломованого медика, і уже в час Першого з'їзду хіміків інтенсивно займався валер'янальдегідом, заатакувавши його натрієм та іншими речовинами, звільнюючи воду з виходом на нові сполуки. Далі Бородін перевів русло своїх досліджень на інший альдегід – енантол. А з оцтового альдегіду він шляхом альдольної конденсації під високим тиском відкрив альдегідоспирти. Та чи не найважливіше відкриття Бородіна – це отримання фтористого бензолу, попередника штучних смол і пласмас, які запластмасили сьогоднішню техніку і побут. Крім наукових розробок, Бородіну довелося боротися з шахрайством від науки.

На Другому Світовому з'їзді учених-хіміків у Швейцарії організатор Першого з'їзду хіміків німецький Фрідріх Кекуле напався на теорію структурних формул хімічних сполук Бутлерова, яку пізніше намагався присвоїти собі. Подібно він намагався присвоїти собі і результати досліджень Бородіна з валер'янальдегідом і альдольну конденсацію Бородіна. Та за спиною Бородіна, як і Бутлерова, стояла наукова Росія, яка дала можливість своїм вченим відстояти пріоритетне право на власні відкриття. Не так сталося з відриттям у фізиці Х-променів українським вченим Іваном Полюєм, винахід якого присвоїв німецькотериторіальний Рентген. На намагання українця Полюя відстояти своє відкриття знаменитий Альберт Айнштейн, якому стартову наукову працю дозволили «зксерити» з праці, написаної не ним, відповів Полюєві: «…ніхто не підтримає тебе, а за Рентгеном – уся Європа». Той же Альберт Айнштейн прийняв сторону шварцбардівського судилища в Парижі над Україною. Айнштейнівська віра закінчується на Ісусі Христі, а честь їхня рефлекторно обривається на імені – Україна, а життя їхнє закінчується, як не в реальній психлікарні із сечею в чоботі для втолення спраги, то у віртуальній психушці передапокаліптичного світу. Хоч Леонардом да Вінчі нашого часу стався геній від Божої милості серб Ніколо Тесла, який відкрив безпровідникове поширення електричного струму. Але темрява людського розуму використала із цього відкриття тільки «промінь смерті», як надпотужну зброю знищення, а інший бік відкриття – «безпаливну енергію», впровадження якої в життя нафту і газ залишило б тільки як хімічну сировину для виробництва і викинуло б усю політичну кухню світу з її політичними садистами-кухарями на смітник часу, засекретили, та ще й як засекретили. Сьогодні вчених, які намагаються поширити відкриття «безпаливної енергії» у реальне життя людства, слуги сатани не поодиноко знищують.

Тут Марія Сафронівна ввімкнула стереопрогравач з платівкою опери Бородіна «Князь Ігор», яку вже посмертно героїчно закінчували друзі Бородіна по «Могучій кучці», композитори Корсаков і Глазунов. Героїчний епос своєю напругою торкнувся кожного присутнього могутніми, перевертаючими душу, звуками музики і співом хору та аріями. Від нудотно-солодкого Мендельсона, який спочатку захоплював руского, в Бородіна не залишилося і сліду. В центрі опери – постать влади: влада-розкіш, влада-тиранія, влада-патріотизм.

«О, дайте, дайте мне свободу —Я свой позор сумею искупить».

Спів «князя Ігоря» зазвучав, як напливний епіграф до незахищеної кандидатської дисертації Корінько Марії Сафронівни: «Отримання інсуліну з топінамбуру». Та воля земних творців – під владою біснуватих верхів. Марія Сафронівна тримається на високій ноті своєї честі. Немає скиглення, є досконалість у викладі теми відкритого уроку хімії в училищі. Тепер у десятихвилинному викладі постає Олександр Бородін як композитор «Могучої кучки» під керівництвом чудового композитора Мілія Балакірева та з ідеологічним забезпеченням патріотичного Стасова, хоч і в спотиканні на заквасці біснуватого Бєлінського. На ворожих і біснуватих Віссаріонів і Віссаріоновичів українській долі «щастить»: то обпльовують, то вимордовують ту не їхню долю.

Дружба з музичним генієм Лістом, три нерядові симфонії, «Парафрази», чарівна оранжировка народних російських пісень… і фініш-фінал, як вистріл з-за рогу. Незрозумілим залишився для Бородіна, хіміка, музиканта і лікаря, як і для всієї «Могучої кучки», її хлібодарів, її друзів незвичайний розрив Мілія Балакірева зі світом на користь реального, діючого християнства.

Здавалося, чого ще потрібно для Балакірева: керівник славетної Петербурзької Безплатної музичної школи, голова і двигун «Могучої кучки», симфонії в активі і безліч непересічних оранжировок народного хорового співу. Але Мілій Балакірев вибирає краще, – вибирає вічність проти часу. Цього не зрозуміли ні патрітичні стасови, ні біснуваті віссаріони, ні компорзитори-друзі. Не зрозумів цього і талановитий Олександр Бородін. Не зрозумів розриву Мілія Балакірева зі світом і ніхто з аудиторії відкритого уроку талановитої Марії Сафронівни.

Звучить в класі друга «Богатирська» симфонія Бородіна. Урок закінчують бурхливі, довготривалі овації-оплески колег і дирекції цієї симпатичної, душевної викладачки хімії.

Завіса впала. Епілогом відкритого уроку і незахищеної кандидатської дисертації Корінько Марії Сафронівни став приїзд співпрацівників московського Комітету по раціоналізаторству і винаходах в селище до цієї викладачки хімії, колишнього науковця. Комітетчиків стурбувало зацікавлення шведських вчених незахищеною дисертацією «Отримання інсуліну з топінамбуру». Ще постановка трагікомедії ГКЧП псевдоносієм Горбачовим була попереду. Московські візитери запропонували Корінько Марії Сафронівні сертифікат на винахід про отримання інсуліну з топінамбуру і п'ять тисяч рублів. Іншого виходу не було, московський «дар» був прийнятий. Замість чистого, якісного, безпечного інсуліну Україна зосталась із сурогатом інсуліну, що добре знають і відчувають на собі діабетики, в тому числі і пацієнти селищного лікаря Максима Хрестюка.

А вибором кращого для Марії стало заміжжя і народження сина. Залишається для всіх, хто в світі – пізнати Істину, пізнати волю Всевишнього для свого життя і виконати Слово Книги книг, прийнявши благодать Христа, як дар спасіння на перемогу над своїм «я» в ім» я вічного «Я».

Від сімейного вогнища Корінько Марії Сафронівни не заростає дорога до Храму Божого, її час, наповнений миром Божим, долає шлях ненависті світу, обманутого отцем лжи на тотальну неправду, на тотальну зажерливість, на тотальне знищення. Планета Земля невідворотно закручується в агонію. Хто слухає – нехай чує, хто дивиться – нехай бачить, хто розуміє – нехай вірить і стоїть насторожі своєї долі.

Закінчується виповнення часу і час постає в лукавстві. Втягнених в сьогоднішню Третю Світову війну по знищенню людства не будуть згадувати, не будуть оплакувати, не будуть поминати… не буде кому. Остання духовна пересторога на нашій планеті стосується кожного: не будь переможений злом, але зло перемагай добром душі своїй на вічну перемогу любов’ю.

ЗУПИНИ ПОРАЗКУ

… переможець не буде пошкоджений від другої смерти.

Об ‘явлення – 2: 11.

В один із осінніх призивів на Поділлі обох Микол забрали в армію. То був час розмахування атомними ракетами в Карібському басейні і злету голубки Пікассо в Празі під «Набат» маловідомого полончанина з Хмельниччини. Микола Густоліс, з села Відьмівці, і Микола Хоменко, з села Горбики, не зустрічалися після закінчення десятирічки в їхньому райцентрі, до якої добиралися з протилежних кінців, зі своїх сіл, по 5–7 кілометрів. Микола Густоліс встиг ще до армії закінчити училище сільськогосподарської механізації. Другий Микола – Хоменко, до армії працював розсильним у райкомі комсомолу, де його старша сестра Марія в той час вибилась на інструктора комсомолу. Він ще в школі вирішив стати військовим офіцером. Обидва Миколи відбезпросвітної напівдармової колгоспної праці односельчан зрозуміли: будь-що, а треба вирватися з безпаспортного села.

І ось зелений потяг обох юнаків, на одне ім’я, беззупинно, за тиждень, відтарабанив аж за Волгу у невідомий, закритий для цілого світу, полігон Шіхани, в напівпустельній стороні Саратовської області. Розпочалася розказана-переказана, писана-розписана солдатська служба з її суворим вишколенням і безхмарними клаптиками скупої армійської радості в листах з дому. Як просиділи обидва Миколи з п’ятого по десятий клас на одній парті, то так і втрапили вони в одне відділення СА. Була між ними школярська приязнь, а тепер ось юначе, але уже доросле усвідомлення свого земляцтва, яке зобов'язувало їх триматися одного котілка. Їхній батальйон був елітарним, започатковуючим секретну частину військ хімічної оборони, з якого і про який всяка інформація гасла і гасилася на підступах до порядків різнопланової охорони.

Солдати того батальйону уже через півроку ставали тренованими парашутистами і досвідченими водолазами, котрі спочатку по контрольному дроті, а потім по спеціальному орієнтуванню переходили дно Волги. Вони ж ставали і радистами, і парашутистами, і розвідниками звичайними і незвичайними – «хімічними», танкістами і водіями бетеерів, автоматниками і вишколеними десантниками, і просто ударною силою в будь-якій ситуації. І майже всіма цими видами військових професій оволодівав кожен солдат. Шіхани… Всі ті набуті знання реалізовувалися, здавалося б, у найбільш невідповідних умовах. На полігон наганяли верблюдів, табуни коней, череди корів, отари овець, і все те, рогате, парнокопитне, і з роздвоєними ратицями, зверху кропили зарином або пускали на все те, живе Боже створіння, хмарку ще невідомих світові засекречених газів, які потім будуть названими ві-газами, і туди ж закидали на кілька днів, у спеціальному обмундируванні, «хімічний» батальйон. Виживання настільки було серйозним, що медичний відбір у «хіміки» не знав ніяких компромісів щодо відхилення у фізичному чи психологічному стані здоров’я новобранця. Шіхани вимагали фізично здорових і психологічно відповідальних солдат.

«Підйом», навчання, «відбій», «тривога», «караул» – цьому замкненому колу, здається, немає кінця в армії, але в Шіханах це коло було ущільненішим, ніж в будь-якій частині, а якщо відкривалося «віконце», то в нього запихали годину оволодівання прийомами рукопашного бою. І хоч Шіхани ніде не вимовлялись вголос, про них знали за океаном, так як і в Шіханах знали про відповідні війська янків. На КП батальйону раптом на півгодини зникала секретна карта частини і полігону, піднімали поголовний шмон, перевертали все вверх дном, йшлося вже до об’явлення бойової тривоги по всьому полігоні, як «раптом» знаходили ту карту на якомусь столі, що лежала поруч несекретних розпоряджень. Випадково? Ні! Це «випадково» було не випадковим, це було справою продажною.

Обидва Миколи були густо складеними, і все ж Микола Густоліс був більш кряжистим, ширококістним, з накачанами грудьми, з коротко посадженою головою, з потужним навантаженням біцепсами-тріцепсами, аж до того, що при зрості 185 см він виглядав невисоким. Микола Хоменко, хоч був такого ж зросту і у фізичній витривалості не поступався першому Миколі, але за рахунок більшої збалансованості частин тіла був струнким і високим. А ще обличчя Хоменка було довгообразішим від кругловидого обличчя Густоліса із великим, загнутим донизу, жидівським носом та з чорною дротоподібною кучмою волосся на голові. Темно-русий бокс Хоменка вкладався хвилями, хоч у цьому між Миколами в Шіханах різниці не було. Стрижка «на лисо» дозволяла різнитися у «зачісках» хіба що формою голови.

Миколі Густолісу у рукопашному бою рівних не було у батальйоні. Навіть гонористі солдати-грузини пасували перед ним. Але підступність злоби цього світу не дрімала. Після одного тренування з рукопашного бою, в якому Густоліс порозкидав і порозкладав усіх амбітних і заздрісних, коли він уже йшов в казарму, ззаду на нього накинувся солдат-грузин і через себе кинув Миколу вниз головою. Микола дивом уник падіння на голову, та мстивий солдат осідлав плечевий пояс Миколи, захопивши його праву руку у больовий прийом, викручуючи її усім своїм оскаженінням. Відчуваючи Миколину неспроможність, він не зупинився і після тріску кістки. Солдати силою відірвали грузина від Густоліса. Права рука в Миколи зразу ж безпомічно повисла. З гарячки Микола з відділенням ще пішов у столову, та вже піднести ложку до рота не міг.

На наступний ранок – бойова тривога і марш-кидок бойовою технікою. Густоліс доповів старшині, що він – неспроможний фізично в цій ситуації. Але той пригрозив і гауптвахтою, і трибуналом. Миколине прозрівання продовжувалось: цей світ – у злобі, ненависний і мстивий на кожному своєму кроці, хоч і в ньому водяться реверанси співчуття. Старшина помстився Густолісу за свою дубовість. Під час звичайної солдатської муштри маршируванням із «запєвом» Микола, як завжди, був «запєвалой». Та на той раз з десяток його «запєвів» рота ігнорувала. Улюблені старшиною українські пісні не йшли. А старшина вимагав і вимагав «запєвів» від Миколи аж до заїзду по його обличчю; Густоліс старшину рукопашним прийомом шпуранув таки далеченько. Те все спостерігав офіцер, командир роти, Лєпін. Він і вліпив Миколі десять днів гауптвахти. Перших три доби Микола відсипався, а далі прокинувся його шлунок. На гауптвахті добова пайка – кружка кип’ятку і крумочка хліба в сто грамів. Не розженешся. Охороною гауптвахти ставили азіатів – «моя твоя не понімаєт». Товариші з кухні нічого з об’їдків не могли передати. Микола був голодний і злий, як вовк. А тут лейтенант гауптвахти заставляє всю ту дивізійну гауптвахту прибрати, помити, вилизати. Микола і того офіцерчика так шпурнув в стіну, що в тому аж кавкнуло. П’ять днів арешту механічно доплюсувались. На 12–13 день Микола почав пухнути з голоду, ноги налились набряками. Тільки щасливий збіг подій звільнив Миколу від гірших наслідків. Микола захищав честь дивізії у волейбольній команді. З дитинства грав у волейбол, про футбол і баскетбол в селі не йшлося, то і Миколу ці ігри обійшли стороною. Капітан волейбольної команди дивізії, майстер спорту, чемпіон Чувашії Юра Шахідінов випросив Миколу Густоліса у командира дивізії з гауптвахти. Попереднє грання шістнадцяти дивізійних команд Микола пропустив: від’їдався і відсипався. Але у трьох фінальних зустрічах з доплюсуванням Миколиної викладки команда їхньої дивізії зайняла третє місце, що було великою похвалою для начальства. Миколині гріхи простилися – забулися. Але старшина на Миколу мав «зуб». Помста ще не зів’яла.