Захід сонця вручну

А планерний спорт у хлопців став цінністю не від світу цього, не всім його оцінити. Але він періодично потребує дуже великої ціни. Після четвертого курсу Віталій і Святослав поїхали на планерні тренування у Карпати… Віталія привезли у домовині… З хаосу уламків Віталієвого планера і місива його тіла, після злополучного польоту, навіть не докопались до точної причини аварії.

Святослав зобов’язав мене повідомити про це горе Людмилу і берегти її. Людмила перетворилась у сновиду серед білих днів. Надто велика ноша болю упала на її тендітні плечі. Тільки ото канікули дещо відтягнули розв’язку відчаю.

Намагаючись відволікти Людмилу від трагічного, ми обоє їздили з нею в Почаївський і в Корецький монастирі; поранена душа шукала зцілення в Бога. Ходили по церквах, починаючи з церков О-га, намагалися відволікти її від цвинтарних думок, від могили Віталія, від її кожноденних просиджувань біля могили коханого, хоч і самим пекло. Нам здавалося, що кровотеча у її пораненій душі призупиняється, хоча Людмилина душа билась об горе, наче чайка від втрати гнізда з чаєнятами. Тільки Людмилі, мабуть, було ще гірше, ніж тій чайці: ні одного кигикання, ні одного слова про Віталія після непритоми на похороні. Одні відвідування цвинтаря і церков, а я з Святославом, хіба що тінню по черзі снували за нею, боячись за неї. Ми навіть радилися з Людмилиними батькам чи не взяти їй академку, але вони зі своїм життєвим досвідом не згодились з нами, і це було правильнішим. А Людмила мовчала і не дозволяла нам говорити про Віталія. Він для неї ще був живим, а ми мусили б тільки згадувати про нього, хоч це і в нас боліло-пекло. Людмила мовчала.

Почався наступний семестр. У вихідні, окрім читалки, ми з Святославом снували за Людою, підсвідомо чекаючи якогось нещастя. В один з вересневих теплих, але мокрих, київських вечорів ми витягнули Людмилу на Хрещатик. Старалися розговорити її мовчання, хоч в самих не один раз стискалося серце від пам’яті про Віталія. Заговорившись, ми загубили те, як мовчазна Людмила вийшла з-за бар’єру, і так, як йшла, то так і пішла навскоси по проїжджому, освітленому вечірніми вогнями, Хрещатику. Тільки коли заверещали гальма автомобілів і автобусів, Святослав миттєво збагнув ситуацію, кілька рухів через бар’єр – і він вже тримав Людмилину постать у міцних руках, під ще не вщухлий вереск гальм транспорту, котрий сунувся по мокрому асфальті.

Після того випадку Святослав вранці проводив Людмилу на заняття і зустрічав її із занять. Студенти із її групи турбувались про Людмилу в перервах між парами. Поступово Людмила втягнулась у навчання. Для Святослава і для Людмили – це був останній рік навчання. У мене ж залишався попереду ще шостий курс.

Людмила знову після кількамісячної чорної перерви почала відвідувати художню студію: пояснення про незаплановані пропуски були з розумінням прийняті. Переддипломних кілька місяців у Людмили були вкрай завантаженими, вона їх і витримувала вже без надриву. Тільки ніяк я з Святославом не могли розговорити її мовчазність, але ми були задоволеними її відновленою працездатністю. Людмила вже малювала, як раніше, але замість рук з’являвся поламаний якимось зміщенням, якимось рухом, могутнім вітром, світ. І тільки залишалася неушкодженою маленька сон-трава, такою… Потрібно бачити, яким може бути обличчя у цієї квітки. Обличчя це було із болю, смутку, – із приреченням.

Святослав закінчив інститут з червоним дипломом, що надавало йому право вибору місця роботи. Влаштувався в Рівному на заводі високовольтної апаратури в конструкторському бюро, яке через кілька років і очолив. Людмила отримала два дипломи: червоний – про закінчення агрофаку академії, і другий – про закінчення художньої студії, що надавало їй можливість працювати художником-оформлювачем. Червоний диплом уможливив Людмилі влаштування по вибору – біля батьків, в О-зі, агрономом-насіннєводом в районній насіннєвій станції.

В кінці серпня я поїхав навчатися: залишався останній курс медінституту. А під кінець вересня Святослав зателефонував, запросивши мене на своє весілля із Людмилою. На весіллі все було, як на весіллі, але пам’ять про Віталія була присутня. Та це нікого не образило, мені здається, якби було по-іншому, то це образило б і Святослава, і Людмилу. А через повний час вагітності – 28 червня народився маленький Теофіл, перебравши собі ім’я від Святославового дідуся. Батьки не могли натішитися своїм первістком і самі собою.

Теофіл ріс здоровим, радісним, по-дитячому з кожним днем перевідкривав для себе світ, радів усьому, на що натикався його піонерсько-відкривацький дух. На нього молились, його любили, але розумно виховували обмеженнями. В чотири роки уже читав, щось конструював у своїй дитячій спроможності, не вилазив із гаража, коли тато там мав якісь клопоти.

Обжилися «москвичем». Отримали трьохкімнатну квартиру в О-зі по лінії роботи Людмили. Святослав їздив на роботу у Рівне, пам’ятаючи потрясіння Люди, не бажав відривати її від батьків. Мав відрядження і по Союзу, і за кордон, але не обділяв часом і сім’ю. Висока зарплата, нерідко – премії, цікава творча праця, захоплення збиранням платівок серйозної музики. Людмила… понад усе – Людмила, синочок, друзі. Відчував себе наповненим людським земним щастям.

Благополучно склалося з роботою і в Людмили: пенсіонерка – директор насіннєвої станції – мирно уступила молодій колезі свою посаду і благословила, думалося, на щастя.

Рівненський завод високовольтної апаратури був відомий в Європі, в Африці, в Азії, в Південній Америці своїми добротними трансформаторами, трансформаторними станціями. Ринки вище названих частин світу були підпорядкованими Рівненському високовольтному заводу, Союзові, з яким не міг справитися, чи такий уже конкурентноспроможний, Захід.

В цьому була і заслуга головного конструктора заводу Святослава Васильовича Білогая. Людмила не мала потреби міняти прізвища, хоч воно і дуже рідко зустрічається, але на цей раз побралися однофамільці.

З часу горбачовського красноговоріння-облудоваріння на заводі побувало багато іноземних делегацій: одні дивувалися, другі завидували, треті – приглядалися. Прийшло світове визнання: відзнака «Факел Бірмінгема» за найкраще пристосування до ринкових умов з непереможною конкурентною спроможністю. Ніяких хмар, ніякого туману.

Але за спиною потужних виробників-заводів і сільськогосподарських комплексів планувалось-готовилось роздержавлення, приватизація, акціювання злодійськими руками злодійських світових і своїх вітчизняних сил. Не обійшла ця біда із нерозуму і підступності і Рівненський завод високовольтної апаратури.

Спочатку завод став акціонерним товариством з обмеженою відповідальністю за долю трьохтисячного колективу робітників, а пізніше – спільним підприємством з якимось хирлявим, завшивленим промисловим австрійським об'єднанням з Відня. Настав період, коли на захід через прибалтійські порти щодругого дня поїхали-попливли українські ешелони не тільки з відходами міді, алюмінію, бронзи, латуні, а з «відходами» кольорових металів із новеньких двигунів, з електроліній, із невиходивших своє вантажівок. То вже пізніше додались алюмінієві каструлі і сітка загорожі городу баби Параски. Все переплавляється в акуратні злитки – і вперед. Все найкраще, що було в країні, «пішли» на Захід. Адже на чолопку цієї афери фрондує владоможна спідниця, котра не вимовляє українською.

Завод, штучно обкарнаний від обслуговуючих підприємств своїми партійними хапугами в симбіозі з капіталістичними наїздниками, був доведений до загрози банкрутсва: понад половину акцій перебрали «благодійники» з Відня. Підприємство своїми руками навантажило і відправило новому хазяїнові автоматичні лінії найновішої технології, про які снилися Заходу тільки сни. У них – зайняті працею робітники, у них – прибутки, а у нас – голодне безробіття, табачники з рабиновичами і дірки від бубликів… у шароварах.

Так, Святлослав, котрий якось забарився з надбанням червоного партквитка, став безробітним, опинився поза революційно-реформаторською обоймою. Остання опора, остання надія проіснувати для сім’ї Білогаїв канула в лету.

Син – в колонії, дружина вважається безробітною, а тепер без утримання ще й голова сім’ї на додачу. Вважали, що біда прийшла до них на годину, тимчасово, але це, виглядає, надовго, якщо для їхньої сім’ї – не назавжди.

Білогаї пробували базарювати. В Понінці на картонно-паперовому комбінаті накупляли зошитів, в Полонному на фарфоровому – посуди, один раз поїхали в Польщу, другий раз – в Білорусію, але з їхніми людськими характерами виручки з торгівлі ледь вистарчало на покриття витрат і дороги, не говорячи про вимученість і захирілість здоров’я. Залишки продукції спускали уже за безцінь – аби живими добратися додому.

Людмила намагалася підзаробити своїми картинами. Але людям – не до мистецтва. Тоді вона направила всю свою силу на шість соток городу, на якому коптіла зранку до вечора. Святослав спочатку підзаробляв таксистом на власному «москвичі», але потім цей кусок хліба вирвала з рук дорожнеча на бензин і податки.

Святослав був порядним і законослухняним. Подався в Москву на заробітки: будували котеджі «новим рускім» і тим, хто старається осісти на російській землі. Будували працівникові з іноземного посольства. До важкої фізичної праці не звикати, різні роботи виконував по вищому розряду, як і все в своєму житті. Привіз за місяць рабської праці 550 баксів. Хотів ще підзаробити, збільшити запас – по дорозі міліцаї все витрусили, пригрозивши на другий раз «відтрусити» і голову.

Святослав поїхав батрачити в Словенію. За поденних десять долярів хазяїн наказав працювати «як танки». Через тиждень повернувся з гострим перевантаженням серця – не тримався артеріальний тиск, непритомнів. Лікарня за два тижні з’їла половину фінансових запасів. Бо ж безплатна медицина невигідна, через неї такої недостатньо швидко вимирають приречені на вимирання.

Людмила билася об нужду, як риба об лід, але нужда, як чорна мара, заповзала в хату, шукаючи все нові шпари безвиході, затягуючи на розумі шнурок відчаю, затаївшись, чекала свого часу.

З альтернативними перевиборами без альтернативи в Україні оголосили амністію. Через два роки повернувся Філя з сумновідомих Климентовичів, з колонії. Вихудлий, блідий, з якимись гулями під пахвами і в паху з обох боків. Тінь від колишнього хлопця, але для батьків не тінь – а їхній коханий син, що попав в біду. Друзі, самі в екстремальних умовах, як тепер полюбляють говорити, допомагали, чим могли. Мати напозичала багато. Радять синові мед, прополіс, пергу… За що їх купити? Вдома жадні куска хліба. Тримались Білогаї з останніх сил. Продали «москвича», продали гараж. Тимчасово заткнули діри, які влада новоукраїнців так невтомно винаходить для кожної української трудової сім’ї. Боялись занепасти духом, знидіти, запаскудніти.

Накінець пішла в село Кривин, котре під О-гом, проситись в колгосп на будь-яку роботу. Знайомий голова прийняв дояркою на ферму. Вислухавши колишнього керівника районної насіннєвої станції, наперед виписав в рахунок заробітку потроху цукру, борошна, ячмінної крупи, кілька літрів олії (більше нічого не було в колгоспній коморі). Завтра на роботу, на ферму, – чекає 55 корів, котрі ще якось дояться, більше під перебудовну агітацію, ніж під корми.

Встала ще в чотири ночі, намацала знайдену звечора одежу: джинси, білий і чорний халати, гумові чоботи, які їй служили в насіннєвій, і тихесенько, боячись розбудити домашніх, вийшла з доми.

Моторошна нічна темрява обняла худеньку постать Людмили Білогай, яка поспішала, переживала, щоб не запізнитись на ранкове доїння корів. Добралась першою. Перевзулась в резиняки, натягнула джинси, одягнула доперебудовну куртку і зверху – чорний халат. Приступила до роботи.

Згорнула гній в решітки транспортера, приготувала корми із суміші січки, силосу і сінажу, полила залишками меляси й сечовини, все це пермішавши, накрила, щоб хоч трохи підпарилось. Приступила до чистки корів. Змокріла, як курча, витягнуте з води. Піт заливав очі і чавкав у чоботях. Заким прийшли доярки, частину корів з лави встигла почистити. Разом з доярками пішла на пункт прийому молока, де в сусідній кімнаті висіли доїльні апарати, взяла два – і розпочала ранкове доїння. Як їй згодилось те, що, проходячи практику в колгоспі, коли навчалась в сільськогосподарській академії, дуже часто допомагала хазяйці, в якої була на квартирі, і котра працювала дояркою.

В корівнику – двісті двадцять корів. Працювало чотири доярки, а тепер, з приходом Білогай, буде підміна. Навантаження на кожну з них – п’ятдесят п’ять корів. Перерва, і вечірнє доїння. Всі думки – біля сина, як він там. Увечері на молоковозі добралась до О-га.

Помилась, зготувала вечерю для сина і чоловіка і впала знесилена в ліжко. Завтра – повторення вчорашнього. Дівчата по роботі вкладали в сумку грілку з молоком. Брали всі. Не платили їм більше десяти місяців. Розраховувались продуктами, послугами, навіть гноєм для здобрювання городів. В селі мало хто той гній брав. У кожного були корови, свині, телята, птиця. Проблем не було з гноєм, бо тепер модним стало держати і коней.

З часом Людмила помітила нехлюйське ставлення завідуючого ферми до всіх і до всього. Завжди похмурий, сердитий, замкнутий, ніби відробляв панщину. П’янство їздових, січкарів призводило до перебоїв з доставкою кормів. Бруднота в перемішку з байдужістю і звичною лайкою стала візиткою цієї роботи. Працюючи, як каторжні, без вихідних, без заробітньої плати, без будь-якої уваги держави і її керівництва усіх рангів зверху донизу, уже самі видавали задрипану байдужість, замусолене «на все ложили» і… зненависть до всіх і до всього. Ніякого зацікавлення, інтересу до праці і, здається, до життя. Надперевтома на роботі, робота по необхідності вдома, роблять їх сварливими, закатованими, змученими, гірше всяких рабів. Чого варте постійне відключення електрики в часи вечірнього доїння? А в той час вздовж і впоперек усієї України гонять товарняки-порожняки. Бо, видко, нікуди струму дівати. Державні мужі усіх щаблів неначе на передпідготовці були у Потьомкіна. Гачконосі цивілізатори намітили-таки розп’ясти Україну, таки на цей раз доконати її бідолашну до кромішної темряви, таки доголодоморити її народ до реченця.

Світ немилий тим дояркам, умитим потом, засмердженим гноєм і силосом, зачуханим, затурканим злослів’ям їздових. Вони, як вечірні привиди, повертались додому, прихопивши з ферми хто що зміг. Втягнувшись в ярмо, зціпивши зуби, наче зомбована, Людмила старалась робити роботу не гірше від інших, у вільні хвилини олівцем на чому попало, на якихось клаптях паперу малювала портрети доярок, їздових і тут же ті малюнки роздавала. Вони її полюбили за простоту, за волю боротися зі своєю бідою, за доброту.

Святослав, дивлячись, як вибивається з сили дружина, згадував, як ще не так давно його розум і руки видавали на заводі унікальні цінні речі, котрим не було аналогів у світі, а сьогодні він сохне, чорніє, але не розкисає. Серце не давало фізично працювати, заходилось перебоями, а його голова стала нікому не потрібною. А як іншим? Його знайомий п’ятидесятилітній конструктор вертикального зльоту бойових літаків для військовоморської авіації Союзу став замісником бізнесмена у фірмі з шести осіб по перепродажу базарного барахла. Воістину мудрість мудрих цього світу посміяна: ледачі нездари із кримінальним натхненням і досвідом стали злодіями-владоможцями наверху і викинули всі таланти на смітник, щоб очі не кололи своїм розумом.

Все зупинилось, все перевернулось. Безтолоч їздить на Гаваї, – інтелігенти риються біля ящиків з сміттям. Господи! Звідки ця напасть на райську, найбагатішу своїми чорноземами країну в світі?!

Працюючи дояркою більше півроку завжди спітнілою, перегрітою на протягах, Людмила застудила бронхи. Злягла в лікарню, через брак грошей на ліки, недолікувалась, вийшла на роботу. Не минуло і місяця, як дістала запалення легенів, на яке нашарувалися бронхоспазми, які перейшли в справжню ядуху з класичними її нападами: важким диханням зі свистом, кашлем, посинінням. Недолікувалась знову. Вийшла на роботу. В третій раз її напівживу швидка допомога забрала просто з ферми і завезла в райлікарню О-га. Більше дояркою працювати вже не змогла. Єдиний дохід сім’ї закрився, прихлопнувся, як віко домовини на цвинтарі.

З’явився час, якого так вічно не вистачало. З’явився час розглянутись навколо. Людмила побачила якусь незвичайність в синові: блискучі очі, незвично швидкі рухи, галопуюча поверхнева мова. Спочатку кілька днів не могла збагнути, що це в синові з’явилось, хоч зраділа, що його замкнутість пройшла, що він виходить в місто, що начебто в нього з’явилися друзі. Але туман швидко розсіявся, і Людмила вжахнулася відчуттю поразки-ров’язки. А подих трагедії накочувався невтримно, наче ніч, хоч у тих подіях тільки вечоріло за несусвітньою працею, за несусвітніми клопотами залишитися на плаву виживання. Увертюра трагедії закінчилась, трагедія розпочиналась.

А по брехунцеві вистрибував, безпардонний реп, здавалось, розрепав усі людські долі. Реклама біснувалась: купіть оптом, купіть вроздріб, купіть, купіть… Купіть Беріша, купіть Бітнера, купіть мультітабс! Якої тільки холери не пропонують перемученому українському народові: від затички до… до кляпа в рот, щоб конали беззвучно.

Хтось із знайомих, зайшовши, залишив купу київських газет. Людмила механічно гортала мерзоту людського падіння. На кожній сторінці глузування з усього людського і возвеличення інстинктів до рівня чотирилапих. Глузування з віри, з любови, розпаношилась порнографія, якій не вистачило тільки акту дефікації. Мудрість, розум в цьому кровожадному світі стали надважким навантаженням. Вурдалак, захований під «бузину», обпльовував весь український народ, паплюжив усе українство, все українське. Політичновладоможні послідовники плямолобого архітектора одягнули на себе слов’янські не їхні прізвища. Їхнє минуло століття, їхнє наступає століття. Земля виходить на свою завершальну, трагічну орбіту.

Геєнною огнненою для України стали голодомори, війни, ГУЛАГ. Але тепер вони перебудовують Україну у пекло, в якому навіки зникло б навіть її ім’я. Вони – це з чистої лінії ненависті швондєри, котрі ненавидять її за традиційне християнство, за найбагатшу землю на світі, і свою ненависть успішно матеріалізували на голови українців в двадцять-проклятому столітті.

Бузить вурдалак-бузина чистої лінії, в якій завелося шоу гнучконосиків-скорпіончиків, розсексилась Вєрка Смердючка із хамством все тієї ж чистої лінії зневаги до слов’ян, до українців. До тих принявкались і свої березневопородисті киці, котрі за свою голубу блювотину, за своє громадянське гультяйство хочуть вхопити чим побільший кавалок ковбаси. А вже «ябко від ябка» виставляє на пів-України свій неугомоний порнокачан, – бачить в цьому найнагальнішу потребу конаючого українця. Бузина бузиновицько бузить дефектомовно, широкорото, крупноварго. Бузить бузина чистокровно від симбіозу із розами чи то люксембургськими, чи то хозарськими. Та то їхня функція, то їхня природа і порода, то їхній смисл існування в урівноважуванні світла темрявою, збоченою до тваринного інстинкту з їхніми фрейдами-фройдами, з їхніми марксами, з їхніми комуністично-нацистськими гессами. Ксенофобія, мізантропія, расизм часу революціонерів-реформаторів приречені відгонити бузиною бузиновицької чистої лінії безбожжя, деградації, мракобісся.

Руйнування моралі, руйнування сім’ї, руйнування суспільства, руйнування віри та атеїзму у сатанізм – це генний код голубого поєднання бузини із все тими ж розами: так було, так є, так буде до повного виродження людини, зродженої по образу і …

Святослав дивився на Людмилу і звинувачував себе у всьому. Сповзав у самоїдство. Біля серця в нього дряпало, скубло, спустошувалось. А ясна зіронька його любови, його Людмила, блідла, висихала на очах. «Занапастив я твою долю», – інколи падало Святославове на Людмилу. Вона вимушено усміхалась, пригорталась до нього, заспокоювала: «Я найщасливіша жінка на світі. Дякую Богові, що ти у мене є. Така наша доля».

Обоє відчували свою вину перед сином. Сумління гризе обох, як іржа залізо. Чи все вони зробили, щоб врятувати сина на суді, врятувати від позбавлення волі? Розум заспокоював, що в цій системі людожерства з рейдерством нацменських наїздників в Україні вони не могли дати ради своїй біді, а батьківська любов докоряла, допікала, не давала спокою.

Страх злиднів, хвороб, безсилля допомогти коханій навіювали Святославові гіпертрофовану обережність, байдужим ставало те, що живе, що їсть, як одягається. Загубив впевненність в собі, зникла ініціатива, на місце яких заповзав страх неминучих втрат і порожнеча духовна. Людмила хоч і натикалася на бетонні стіни безнадії, але її любов до сина, до чоловіка підбадьорувала іти через спустошення до Істини. Бо якийсь же смисл вищий їхнього приходу на світ Божий повинен бути. Її здоров’я згоряло, згоряли сили.

Надривний ядушливий кашель душив її, задихалась, синіла. Вичерпувалось останнє зароблене. Залишався город, залишались грядки, на які вже не було сили. Зайшов останній Людмилин напад малювання у темі тяжкій і мінорній, як наше сьогодення. Знову руки, руки страждання, руки відчаю, руки істерії, руки заздрісника, руки раба… руки мертвого. Ескізи валялися, де попало. Святослав бачив, що в малюванні дружина ховалась від світу цього страшного, безпощадного. Але хто не здається, тому начебто і посміхається доля.

В нинішній час розвелося никаючих по домівках не своїх, так званих ловців душ. Тільки в ім’я чого? Але якби там не було, Людмила з рук таких ловців отримала безплатно БІБЛІЮ. Як голодний на їжу, накинулась, поринула у читання. Читала разом із Святославом. Це вселяло надію, що потрібно пройти через поле випробування. Через день разом із Святославом ходила в церкву, аж з їхнього зору випав син, їхній Теофіл, який ніби і не був проти Євангелії, але просто засинав при її читанні. В храм Божий відмовлявся іти, звертаючи вину на своє нерозуміння цього.

Та старші Білогаї жадно насичували свої голодні душі непроминальною мудрістю вічної Істини. В церкві їх притлумлювала безкінечна обрядовість, яка втомлювала і душу, і тіло. А ловці душ, зорганізувавшись у добре фінансовані забугром ніби церкви, засилали своїх гінців у кожну хату, у кожне людське горе. По їхній настирливості, по їхній нав’язливості довести, що тільки їхня віра є єдиною правильною вірою, Білогаї завернули у новозбудований молитовний дім. Тут на них полився потужний потік тлумачення Слова Божого. Проповіді, невтомні молитви, бурхливе море емоцій і пізнання відкривали шлях, відчиняли двері до Істини. Та було одне «але». Ця харизматична церква, як вони себе називали, все більше закривала ті двері до Істини при погляді зблизька. Особливо важко було Білогаям змиритися із танцями під молитву криком, зиком, риком, ревом, із дикими стрибками та вимахуванням кулаками в небо, із паданням на підлогу, із реготом, котрий називався в них святим сміхом, із намаганням усіх зцілювати всіх. Ця екзотика швидко охолодила Білогаїв, все нагадувало якусь дискотеку під ту ж рокинрольну музику, яка скрізь забур’янює душі. Так не склалось у Білогаїв з харизматами. Та читання Біблії уже було насущним, воно давало непересічні відповіді, поставлені самим життям. Так в 22 розділі Повторення Закону чоловік, який одягає жіночий одяг, і жінка, яка одягає чоловічий одяг, є гидотою в очах Бога, є гидотою гомосексно готовою. Яке ж прокляття розуму на нашому підростаючому, котре випинає понад всі цінності свої стегна і всі складочки… біля них. Неначе мудрість не про них. Мода прокляття, мода духовної деградації. А ще й кажуть: ми – християни! Де ж, на Великдень нажлуктитись спиртограю – велике християнство! А ось в 15 розділі Євангелії Івана Христос наставляє: без Мене нічого не можете! Це важко усвідомити, а ще важче відмовитись власному нікчемному імені в Ім’я, котре понад всі імена. Та все одно на Людмилиному обличчі засвітилась надія, ожили темнозелені очі, хоч ядушливий кашель нагадував про себе раз по раз.

Теофіл все відсовувався потихенько від батьків, непомітно від них вибудовав стіну відчуження. Все більше пропадав поза домою, поки батькам не кинувся в очі хворобливий вигляд сина. Як до нього, то в нього вже ноги до колін набрякли. На розпити батьків відмовчувався. Та все-таки умовили на другий день піти в поліклініку. Супроводжувала Людмила.

Теофіл записався в реєстратурі і пішов на прийом в кабінет до лікаря-терапевта. Через півгодини лікар запросив матір: «У вашого сина метастатична пневмонія, вражена печінка, збільшена до пупка, вражені нирки, здає серце…» На повний страху погляд Людмили лікар додав: «Це наслідок наркоманії, ваш син сидить на голці…» Слова лікаря якось тупо гули в Людмилиній голові, хапали її безпорадну в цьому обвалі біди. Теофіл мовчав, лікар знайшовсь: «Потрібно здати кров на СНІД, і на стаціонарне лікування…»

Уже піднебесний дзвін дня гупав в голові Людмили. Ще механічно відвідували якісь кабінети, але перед Людмилою світ раптом став безсмисленим переведенням часу. Мати і син у мовчазності повернулись додому. Госпіталізація призначена назавтра.