Контрольний укол

«Треба буде переговорити з її донькою! – промайнула розумна думка. – Та й до палати № 12а уважніше придивитися».

Я відразу заспокоївся і відчув себе упевнено. Зі мною завжди так буває, коли я знаю, що конкретно треба робити.

* * *

Дізнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалі-то не склало великих труднощів, адже вони жили разом. На мій дзвінок відповів утомлений, а вірніше – знесилений голос:

– Так.

– Це квартира Пономаренко?

– Що? А, так.

– А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Віри Сергіївни?

– Це я.

– Вибачте, будь ласка, я – Василь Васильович, лікар. У нашому відділенні лікувалася Ваша мама. Мені потрібно поговорити з Вами.

– Говоріть.

– Ні, не по телефону. Може, зустрінемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.

– Важливо? Її вже немає, тому все інше не важливе.

– Ось із цього приводу я б і хотів з Вами поговорити.

Вона зробила довгу паузу. Я її розумів і мовчки співчував.

– Ну, добре, – нарешті вимовила вона, – мені о сімнадцятій годині сина забирати з садочка, зустрінемося за півгодини біля магазину «Каштан», там лавки є. Знаєте, де це?

– Так, звичайно.

– А як я Вас упізнаю?

Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнішою моєю рисою, тобто такою, яка помітно видається, були, безумовно, вуха.

– Ну, я високий, в окулярах, – пустився я манівцями, – буду у світлих джинсах, з дипломатом.

– Гаразд, тоді до зустрічі.

До «Каштана» я дістався швидко, хвилин за двадцять, якраз підвернулася попутна маршрутка, але жінка мене вже очікувала сидячи на лавці. Що це саме вона, я навіть не сумнівався. Така ж щупленька, як і в матері, фігурка. На ній було темне щільне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на голові – чорна хустка. Коли я підійшов, вона піднялася.

– Ви – Василь Васильович?

– Так, а Вас як звуть?

– Ніна.

– А по батькові, вибачте?

Вона подивилася на мене і, мабуть, зрозумівши, що незважаючи на мою лікарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:

– Іванівна.

Ми сіли.

– Ніно Іванівно, я Вашу маму не лікував. Її вів Ігор Петрович.

Вона закивала головою.

– Так, я знаю.

– Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповідала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловіком, що це він поклав її в лікарню. Розкажіть про це.

Вона підняла на мене очі, повні сліз.

– А навіщо це тепер? Зараз удома спокійно, тихо… Мертва тиша.

– Пробачте, Ніно Іванівно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене їй допомогти. І я хочу в цьому розібратися. Чому Ви відмовилися від розтину?

– Цим чоловік займався. Та я і сама не хотіла, щоб її різали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?

– Загалом, так. Але ж це вже не людина, вірніше… Це потрібно для уточнення діагнозу.

– А що уточнювати? – вона замислилася. – Серце у неї було слабке, підірване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Віктором дійсно не ладила.

– Ну а в чому була причина їхніх чвар?

Ніна Іванівна подивилася на мене. Вона була старшою, і мала сімейний досвід.

– Мама абсолютно не сприймала його спосіб життя. У них, як вона говорила, були різні погляди на людські цінності. Та й він обтяжувався життям приймака.

– Чому ж Ви тоді не роз'їхалися?

– Мені маму жаль було залишати одну, хвору. А Віктор заощаджував гроші на пристойну квартиру, щоб була в центрі міста. Він непоганий чоловік, але, звичайно, жорсткий, любить, щоб все було так, як він хоче. Час зараз такий, слабкому важко виживати. Він не місцевий, з села. Говорить: «Не хочу більше в злиднях жити!».

– А чим він займається?

– Бізнесом. У якійсь фірмі. Хто зараз що-небудь розбере? Десь щось купити, потім дорожче продати.

– Це він маму в лікарню поклав?

– Так, сказав, що у нього є знайомий лікар.

– А хто, він не говорив?

– Не знаю. Я тільки чула одного разу, як він сказав по телефону: «Добре, докторе, як ми й домовилися».

Було вже близько п'ятої години пополудні, вона почала збиратися.

– Спасибі Вам, Ніно Іванівно, що погодилися поговорити зі мною. І знаєте що, не розповідайте чоловікові про нашу зустріч, щоб його зайвий раз не дратувати, добре?

– Добре, – вона піднялася і повільно пішла, згинаючись під вагою свого горя.

* * *

«Отже, що ми маємо? – роздумував я, лежачи на ліжку в гуртожитку. – Віра Сергіївна була не в ладах зі своїм зятем. Цілком імовірно, що той хотів позбутися її. Але як і де? Бабця-то, напевно, й з дому не виходила. Гарний привід – покласти її в лікарню, а там… Ця його двозначна фраза: «Докторе, як ми і домовилися,» – про що? Про ефективне лікування тещі? Навряд чи. Старенька в це не вірила. Далі. Хто цей таємничий доктор? Та ні! А як же заповідь: «Не нашкодь!»? – від обурення я навіть сів на ліжку. – Такого не може бути!» – але факт був фактом, його не заперечиш.

Історію її хвороби мені потім усе-таки вдалося проглянути. Там чітко були розписані й стадії кризу, й етапи лікування. Все правильно. Звичайно, і повинно бути написано правильно. А раптом робили не те, що потрібно, або не робили того, що потрібно? Але хто міг на таке піти?

В одному детективі мені запам'яталася фраза знаменитого сищика: «Я отримую гроші за те, що підозрюю тих, кого ні в чому запідозрити не можна». Отже, будемо підозрювати всіх. Хто у нас є з лікарів? Завідувач – Віктор Тихонович, Ігор Петрович, я, ну себе я відразу викреслюю. Надію Миколаївну теж, вона – жінка, а мова йшла про чоловіка. Хоча смерть настала саме на її чергуванні. Та й звернутися «докторе» можна і до жінки-лікаря! Ні, як підозрювати всіх, так усіх. Почнемо, мабуть, з Ігоря, з ним я більше спілкуюся, адже це була саме його хвора. Вирішено: збираю досьє на наших лікарів.

РОЗДІЛ 5

Слушна нагода трапилася вже наступного дня. Після роботи Ігор, виходячи зі мною з лікарні, запитав:

– Чим плануєш сьогодні займатися?

– Не знаю, особливих планів немає.

– Тоді гайда пива поп'ємо. З рибкою, а? – і, помітивши, що я знітився, поспіхом додав: – Я пригощаю. Почнеш заробляти – розрахуємося.

Взагалі-то, пива я не люблю, воно гірке якесь, та і пити його треба багато. Але якщо перетерпіти, то потім настає приємне сп'яніння. Головне – не переборщити. Гіркий досвід з цього вже був, на жаль, у моєму житті. Але це була непогана можливість поспілкуватися з Ігорем у невимушеній обстановці, промацати його, як говорять детективи, і я погодився.

Ми розмістилися за виносним столиком біля кафе. Ігор узяв по келиху світлого пива, трохи сушеної риби. Він закурив сигаретку. Запропонував мені, а я ж не палю. Відпивши відразу півкелиха, мій колега відкинувся на стільці і, затягнувшись димом, задоволений, вимовив:

– Як добре!

Я погодився.

– Ти знаєш, – почав він застільну бесіду, – на роботі – хворі, хворі… Здається, весь світ хворий: того нудить, того судомить. У гості до кого-небудь прийдеш, як дізнаються, що ти лікар, відбою від скаржників немає. То печінка у них болить, то тиск скаче! Там – пече, там – тече. Амбулаторний прийом. Я вже пробував відбуватися жартами. Скаржаться: «Голова крутиться!». Запитую: «У який бік?». Одні губляться, а деякі, щось там прикинувши, відповідають: «У правий». – «А ви в лівий бік крутіть, – кажу, – вона і врівноважиться». А як хочеться іноді вирватися абикуди від проблем, від болячок, подивитися на світ здоровими очима. Адже, дійсно, – добре! Сонце світить, небо блакитне, дівчата симпатичні ходять! – він підморгнув мені по-свійському. – А? Як у тебе на особистому фронті? Он хоч би Вікторія у нашому відділенні. Гарненька, жвавенька та розумненька. І нерозпанькана ніби.

Я мовчки цідив пиво. Коли п'єш, можна не відповідати. Та він не став мені більше дошкуляти.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.