Контрольний укол

Іван Дубінін

КОНТРОЛЬНИЙ УКОЛ

Автор ілюстрацій Катерина Іванівна Вербівська

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Усі нормальні підлітки зазвичай мають одну ненависть. Вони ненавидять себе. Вірніше, своє тіло або його невдалі частини: вуха, ніс, губи, ноги, руки… Я ж ненавидів дві речі (хоча вони були зовсім не речами): звісно, самого себе і ще медицину. Не тому, що я народився якимсь виродком, а медицина була безсила зробити з мене щось на кшталт людини. Ні, просто тому, що мій тато був лікарем. Про свою «вроду» я розповім пізніше, а ось про медичного татуся прямо зараз. Мій батько – лікар з багаторічним стажем – був рішучим, наполегливим чоловіком, який мав вражаюче чуття на підступність та підлість різних болячок і міг швидко зорієнтуватися в обстановці, приймаючи відповідні рішення. І, певна річ, свого єдиного нащадка хотів теж виховати у тому ж дусі. Але, залучаючи мене до медицини, він не повів парадним під'їздом, де на лікаря чекають білосніжний стерильний халат, квіти та сльози вдячних пацієнтів та їхніх родичів. Він настирливо тицькав мене носом у соплі, кров і гній стражденних хворих. А коли я починав кривитися і смикати плечима від спазмів шлунку, він незадоволено вигукував:

– Запам'ятай! Лікар не повинен бути гидливим! За своє довге лікарське життя я був неодноразово оббльований, вимазаний гноєм, кров'ю, слизом і ще казна-чим, що виділяє із себе хворий організм. Але з'ясуй для себе раз і назавжди: копирсатися у фізичних виділеннях тіла набагато краще й чистіше, ніж у моральних випорожненнях особистості, що загниває. І якщо ти вирішив присвятити себе медицині, то зроби ласку, позбавляючи організм нечисті, роби це з радісним обличчям!

Як ви здогадуєтеся, присвятити себе медицині мені довелося тільки завдяки татові, але – на жаль! – не дякуючи йому за це. Від нього я успадкував ім'я та прізвище – Василь Лопух, довготелесу фігуру і широко розставлені, радісно спрямовані у світ лапаті вуха. Решта мені дісталася від матусі, заляканої життям жінки, відгородженої від нього могутнім муром – своїм чоловіком і моїм батьком, та абсолютно безпорадною без цієї фортеці.

Моє народження, як і моє подальше життя, було зумовлене моїми батьками. Я, звичайно, міг чинити якісь самостійні дії, а вірніше, жалюгідні сіпання, але, немов квітку в горщику, вони могли переставляти мене, як їм заманеться, будь-коли і будь-куди. Отже, долю мою було вирішено, і тому, коли настав мій час, мене «вступили» до інституту. Звичайно ж, медичного, хоча після постійних методичних зусиль батька підготувати мене до чорнової лікарської роботи, викоренивши в мені природну гидливість, – у мене виробилася стійка огида до… самої медицини. Але нічого не вдієш – довелося підкоритися і вчитися. Найдивовижніше в цьому було те, що якось поступово і непомітно це заняття стало мені навіть подобатися. Особливо процес встановлення діагнозу, коли за певними ознаками, симптомами, за результатами обстеження і дослідження можна було визначити конкретну хворобу. Це чимось нагадувало мої улюблені детективи.

Після закінчення інституту я влився в найбільшу лікарську братію, що зветься терапією, – робочу конячку медицини. Це вона везе на собі основний вантаж повсякденної роботи, хоча і вважається непрестижною і непристойною у цій галузі. Але вважається, до речі, лише так званими вузькими спеціалістами, що займаються проблемами, скажімо, суто лівого пальця правої ноги або хворобами носа, далі якого вони нічого бачити і чути не хочуть.

На роботу мене направили в інше місто, але батько, на подив, незважаючи на поминальні голосіння моєї матері, не став чинити цьому опір, вирішивши, напевно, відпустити мене в самостійне плавання в надії, що життя навчить чому-небудь тямущому. Так я опинився наодинці з цим самим життям.

Якщо до мого портрету, який вже почав вимальовуватися у вашій свідомості, ви додасте моє напружене обличчя в очікуванні чергової пакості від долі та великі рогові окуляри на довгому носі, за якими ховаються розгублені очі, то у вас вийде досить точне уявлення про мене.

РОЗДІЛ 1

Гуртожиток медпрацівників, куди мене влаштували, виділивши як лікарю окрему кімнату, був схожий, мабуть, на всі гуртожитки, та суттєво різнився від домашніх умов, де я перебував до цього часу. Та, кинутий у воду, я змушений був навчитися плавати. Розіпхавши сяк-так своє збіжжя, вранці наступного дня, прихопивши документи, я вирушив на роботу.

Головний лікар, Олександр Михайлович Кучеренко, високий, ставний чоловік з приємними рисами обличчя і сивою гривою густого волосся, довго вивчав мої папери. Потім, піднявшись, сказав:

– Ну що ж, молоді фахівці нам потрібні. Тим більше в терапевтичному відділенні звільнилося місце. Ходімо, познайомлю Вас із Вашими колегами.

Прямуючи до відділення, він зупинявся перед кожним співробітником і, вказуючи на мене, з гордістю, ніби демонструючи особисто ним «вибитий» у міністерстві дорогий закордонний апарат, говорив:

– Ось прислали молодого фахівця. Буде працювати у терапії.

Я збентежено підтакував, киваючи головою.

Завідувач терапевтичного відділення був у себе в кабінеті і при нашій появі вийшов із-за столу. Це був середнього зросту чоловік, віком явно за п'ятдесят років, досить повний, з правильними рисами обличчя. Сиве волосся було коротко підстрижене (відома хитрість чоловіків, що комплексують з приводу своєї лисини, яка, на жаль, розростається). Він, посміхаючись, привітався за руку спочатку з головним лікарем, потім зі мною. Його пухка, м'яка долоня ковзнула по моїй враз спітнілій руці, і від цього я вкрай зніяковів. Моя основна проблема полягає в тому, що при зустрічі з незнайомими людьми (а з начальством і поготів), я пітнію і червонію найганебнішим чином, а мої вуха починають судомно сіпатися вперед, очевидно, інстинктивно бажаючи прикрити, як долонями, моє палаюче обличчя. Я не знаю куди подіти руки, стаючи то в позу «футбольної стінки», прикриваючи ними те, що зараз не потрібне, то зухвало схрещую їх на грудях, виставивши вперед ногу, або починаю ними розмахувати назад-вперед, піддуваючи нижньою губою повітря в обличчя. А ще я жахливо соромлюся свого прізвища і всіляко намагаюся уникати ситуацій, коли треба його вимовити. Та зараз це було невідворотньо.

– Ось, знайомтеся, – сказав головний лікар, – завідувач відділення Віктор Тихонович Шерстюк, а це Ваш новий співробітник – ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ЛОПУХ!

Тут мої руки самі заходили ходором, а я в цей час необачно став дуже близько до столу, і вони ненароком збили письмове приладдя, яке з гуркотом разлетілося по столу. Ми із завідувачем кинулися разом його рятувати і глухо, але відчутно стукнулися головами. Я відскочив назад і з усієї сили наступив на ногу головному лікареві. Той, висмикуючи кінцівку, полетів спиною на шафу, на якій красувалася дивної роботи масивна декоративна ваза. Через мить вона зі страшним тріском розкололася у нього на голові. В Олександра Михайловича спочатку сплющилися, а потім здивовано витріщилися очі, ніби кажучи: «Оце тобі, познайомилися!». Я кинувся на допомогу, але посковзнувся і впав на нього зі всього розмаху своїм хоч і худим, але важким тілом.

Через якусь мить ми мовчки дивилися один на одного, тримаючись за голови. Першим оговтався головний лікар. Він вимовив поволі, але цілком упевнено, більше звертаючись до Віктора Тихоновича:

– Гадаю, тепер нам весело буде працювати.

– Без жодних сумнівів, – похмуро підтвердив завідувач.

Як не дивно, я теж кивнув головою на знак згоди.

Потім ми вирушили до ординаторської знайомитися з колегами.

– Це вже без мене, – якось напружено промовив нам головний… постраждалий і поспіхом чкурнув у своїх численних невідкладних справах.

В ординаторській – загалом невеликій кімнатці – якимсь дивом розмістилися диван, три столи (за двома з них зараз сиділи терапевти), гардероб і книжкова шафа, в якій зберігалася медична документація. На стіні висів негатоскоп для перегляду рентгенівських знімків. У кутку біля дверей була раковина.

За столом біля вікна, якраз напроти дверей, закинувши ногу на ногу, з сигаретою в недбало відкинутій руці сиділа худорлява жінка-лікар. Вона була в приталеному витонченому халатику явно не лікарняного походження. Фарбоване темно-руде волосся, підібране догори, і заспане набрякле обличчя видавали не першу молодість лікарки.

За іншим столом, одному з двох біля стіни зліва, сидів молодий чоловік років тридцяти з приємною посмішкою на обличчі. Темне волосся акуратно зачесане назад. Під халатом – біла сорочка з чорною краваткою.

Наша поява перервала їхню бесіду.

– Доброго ранку, – сказав Віктор Тихонович. І ми утрьох, в один голос, побажали йому того ж. – Дозвольте представити вам нашого нового співробітника Василя Васильовича… е-е-е… – завідувач зробив невеличку паузу, мигцем глянувши на мої руки, і відступив на безпечну відстань. – Він з нами працюватиме. А це – Надія Миколаївна Риндіна й Ігор Петрович Вербовий.

Я кивнув головою, в думках дякуючи лікарю за те, що він не подав мені руки (ми розташовувались все-таки далекувато один від одного). Не вистачало мені погрому ще й в ординаторській.

Віктор Тихонович вирішив, що з офіційною частиною покінчено, і відразу перейшов до повсякденних справ.

– Надіє Миколаївно, як пройшло чергування?

– Хвора з палати № 12а померла.

– Що, знову?

– Ні, вона перший раз померла.

– Я кажу, знову палата № 12а? З яким діагнозом лежала померла?

– Гіпертонічна хвороба другої стадії. Стан погіршився, її перевели в палату № 12а, я Вам доповідала. А сьогодні вночі був гіпертонічний криз. Врятувати не вдалося.

– Документи оформили?

– Так, все як годиться.

– На розтин направили?

– Хвора похилого віку, хронічна, родичі просять не розтинати. Думаю, головний підпише.

– Що ще?

– А так все нормально. Поступило троє хворих.

– Добре, готуйтеся до обходу.

І завідувач вийшов. З обличчя лікарів відразу спала маска ділової офіційності, і вони зацікавлено втупилися у мене.

– Ну, розповідайте, хто Ви і що Ви?

Викачавши з мене потрібну їм інформацію, вони трохи заспокоїлися. Ігор Петрович дружньо поплескав мене по спині:

– Нічого, спрацюємося.

А Надія Миколаївна оглянула мене по-жіночому, оцінюючи, прикидаючи подумки, напевно, наскільки багато я не дотягую до її уявлення про справжнього чоловіка.

Щопонеділка у відділенні проводився обхід із завідувачем, і цей день був дійсно важким.

Хвилювалися лікарі, метушилися медсестри, наводили лад санітарки, гримаючи прибиральним інвентарем.

Віктор Тихонович у свіжому накрохмаленому халаті, з чорною змійкою фонендоскопа на шиї на чолі свити з лікарів і медсестер почав обхід ввіреного йому відділення. Лікар доповідав про хворого, його діагноз, перебіг хвороби, лікування. Завідувач іноді оглядав хворого, вносячи корективи до плану обстеження і лікування, частіше – погоджувався з думкою колеги.

– Як у Вас справи? – запитав він у немолодого хворого, що скривив страждальну міну при появі медиків і тяжко, зі стогоном почав дихати.

– Погано.

– Що – «погано»?

– Все погано, дихати нічим.

Віктор Тихонович послухав декілька секунд його грудну клітку й упевнено сказав:

– Ні, Вам краще, краще.

– Погано, докторе.

– Ні, що Ви? Краще, краще. Я ж бачу. Вам краще. На виписку його, Ігорю Петровичу, – і перейшов до наступного хворого.

Приголомшений чоловік взагалі перестав дихати на якийсь час. Потім, зрозумівши, що його доля вирішена остаточно, улігся зручніше і спокійно почав дихати.

– А ось ці хворі, – звернувся шеф до мене, – будуть тепер під Вашим наглядом, Василю Васильовичу. Ну, що Ви скажете про цю хвору?

Мене кинуло в жар. Я схопив хвору жінку за руку в пошуках пульсу, але, окрім гучних ударів власного серця, нічого не почув.

– Послухайте її, – підказав завідувач.

Хвора підняла сорочку, а я гарячково тикав фонендоскопом у грудну клітку, намагаючись не дивитися на її ще молоді груди. І, незважаючи на те, що вона, допомагаючи мені, посилено дихала, я абсолютно нічого не чув. «Німа легеня!» «Ексудативний плеврит!» – пульсували в голові страшні діагнози.

Голос шефа був спокійний: – Василю Васильовичу, не хвилюйтеся. Вставте фонендоскоп у вуха. Так Вам буде зручніше.

РОЗДІЛ 2

За тиждень я вже відчував себе більш-менш упевнено на своїй роботі. Ігор Петрович, тобто Ігор (так він запропонував називати його в неробочий час), узяв наді мною шефство, і ми навіть подружилися. Він був старшим на вісім років, але тримався на рівних і ввів мене в курс усіх місцевих подій.

– З шефом жити можна, – говорив він мені в ординаторській, коли ми закінчили оформлювати історії хвороб після обходу. – Головне, не забувай, що він начальник. А то він цього не любить. За нагоди, звичайно, може вгатити клізму по самі… – він подивився на мої вуха, але, побачивши, як я спалахнув, пожалів мене і додав: – По самі ніздрі! Та я бачу, що ти не нахаба, тому з цим у тебе проблем не буде. А з хворими впораєшся, в медінституті чомусь же навчили. Хоча основне навчання буде тут. Запам'ятай, – він усміхнувся, переходячи на жартівливий тон, – дві речі можуть зіпсувати молодого неодруженого доктора: спирт і жінки.

– Ні, мені цього не потрібно.

– Не зарікайся. Краще вже відразу і потихеньку. А то такі, як ти, тишком-нишком, та як почнуть галабурдити, що просто дивом дивуєшся. Спирт тебе пити змусять, а жінки в нашому житті невідворотні, як світлі свята і сірі будні.

– А Надія Миколаївна давно тут працює? – тонко, як мені здалося, я перевів розмову в дещо іншу площину.

– Та років десять вже, напевно.

– Ну і як вона?

– Взагалі-то вона непогана, але, як і всі жінки, непередбачувана. То добра, хоч до хворих прикладай, то невитримана, як після клізми. Хочу дати тобі пораду. З жінками поводься тільки чемно, тому що кожна друга з них або стерво, або відьма. Якщо їх образиш, обов'язково напаскудять, помстяться. А Надія, вона – розлучена. Живе з матір'ю і маленькою донькою. Такі – наче чорна скринька з капканом усередині. Поживеш – побачиш.

Надія ж Миколаївна у подібній ситуації, заклавши ногу за ногу, оголивши їх до верхньої третини стегна, в розкритому халаті, під яким були спідниця і кофтина, попихкуючи незмінною сигареткою і скрививши отруйно губи, чи то від гіркого диму, чи то від внутрішнього стану, наставляла мене зі своєї дзвіниці:

– Тут Вам, Василю Васильовичу, не інститут, «двійку» потім не відпрацюєш. Як щось не так – можуть і пикою об стіл. Як Вам, до речі, наші лікарі?

– Нічого, нормально ставляться.

– Ну-ну, осягайте, докторе, навчайтеся суворій правді життя. А Ігор Петрович що тут Вам про мене наспівав?

– Так, у загальних рисах. Хвалив.

Вона подивилася на мене. Я зашарівся.

– Вам, Василю Васильовичу, ще треба навчитися брехати жінкам. У житті це здорово допомагає. А втім, можливо, Ви й не навчитеся.

– Я не брешу, – сказав я і ще більше почервонів.

– Ви молодий, Вас ще ліпитимуть. Але не дозволяйте нікому робити з себе млинця, – закінчила вона серйозно.

Напевно, зовнішність у мене така, що привертає до себе увагу, бо всі при зустрічі зі мною вважають своїм обов'язком учити мене жити. І в мою голову через наївні вуха вливають цілі системи власного сприйняття навколишнього світу, на які вже чекають завали подібної інформації, від дикого коктейлю яких я гублюся і не знаю, що мені робити в конкретній ситуації.

Іноді до нас зазирав Вадим Миколайович, лікар приймального відділення. Було йому років тридцять п'ять. Жилавий, високий, він постійно сутулився – зовсім не цінував своєї чоловічої переваги – зросту. Його чорнява із залисинами голова була непропорційно великою по відношенню до тонкої худої шиї з рухомим грубим кадиком. Ходив Вадим Миколайович широко розставляючи ноги, недаремно Ігор позаочі звав його Циркулем.

Приходив Вадим Миколайович поспілкуватися з нами, цікавився хворими, яких він оформлював до нас на лікування. Був Циркуль небагатослівним, але іноді (під настрій) розповідав цікаві історії про хворих. Мені запам'яталася одна.

– Привозить «швидка» хвору. Я бачу: несуть на ношах бабусю, а зверху на ній… похоронний вінок! О Господи! Говорю: «Колеги, це ж не морг!». А вони мені: «Бабуся ще жива!». Виявляється: йшла бабця на похорон своєї подруги, купила їй вінок, а по дорозі потрапила під машину. Ну, викликали «швидку». У бабці – удари, рана. Треба в лікарню. А вінок куди? З бабцею, звичайно. А я думав, що вона вже заздалегідь підготувалася. Коли виписалася, то люди озиралися, бо йшла з лікарні з вінком.

РОЗДІЛ 3

У гуртожитку будильники не потрібні. Тут життя розпочинається рано. І якщо тебе не розбудять грюкання дверей, човгання незліченних ніг, дзенькання посуду і гучні голоси, то вже, напевно, піднімуть звуки і запахи картоплі чи яєчні, що смажаться, аромати запашного чаю або кави. Отже, будильник, дбайливо куплений мені матусею, хоча і задзвенів сьогодні, як і завжди, вчасно, викликав у мене не почуття заслуженої подяки, а швидше відчуття прикрої непотрібності. Я давно вже не спав. Швидко заткнувши йому рота долонею, я продовжував лежати в ліжку. З голови не виходила розмова із однією немолодою хворою.

Вчора насамкінець робочого дня, коли я був в ординаторській один, у двері хтось боязко постукав.

– Зайдіть!

Двері прочинилися, і в отворі з'явилася худорлява жіноча постать у запраному лікарняному халаті.

– Можна до Вас, Василю Васильовичу?

– Так, заходьте, будь ласка.

Вона підійшла ближче. Обличчя її було напружене, але не від хворобливого страждання, а швидше від якогось внутрішнього неспокою.

– У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зі мною?

– Вам, напевно, потрібно звернутися до Ігоря Петровича, він веде Вашу палату.

– Ні, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?

– Так, звичайно. Сідайте, будь ласка.

Вона автоматично сіла на краєчок стільця навпроти мене і почала, мабуть, заздалегідь підготовлену промову.

– Чому я вирішила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода і, бачу, сумлінна, незіпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Мені тільки шістдесят три. І здоров'я хоч і розхитане, але ще міцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та її чоловіком. Він у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим він займається – крутиться, як дочка пояснює, бо гроші у нього водяться. А мені він відразу не сподобався. Я й дочці казала, нехороший він. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсім не знаєш!». Загалом, не ладимо ми. А останнім часом зовсім залякав її, вона боїться і слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кілька разів «швидку» викликали, напади були. А зараз він щось дуже ласкавим став, у лікарню лягти умовляв – серце підлікувати. Та й донька підключилася. Мовляв, відпочинете один від одного. Але щось мені від цього лікування гірше стає. Напади почастішали, і сили спливають.

– Ну що Ви! – не витримав я. – Це Вам не від ліків зле, просто вони неефективно діють, тому що Ви вся у своїх проблемах, у своїй хворобі, постійно думаєте про неї, накручуєте себе.

Я схопився, підійшов до шафи з історіями хвороб.

– Як Ваше прізвище?

– Пономаренко Віра Сергіївна.

Я узяв її історію хвороби, погортав.

– Ось, лікування правильне, адекватне Вашому стану, Вашій хворобі. А Ігор Петрович – досвідчений, грамотний лікар.

Вона спокійно перечекала мою загалом обурену тираду і попросила:

– Василю Васильовичу, а можна перейти у Вашу палату?

Я оторопів.

– Ну, я не знаю. Треба із завідувачем погодити. Та й Ігор Петрович…

– Я взавтра з Віктором Тихоновичем переговорю. Аби тільки Ви погодилися.

– Та я в принципі не заперечую…

– От і добре. Дякую Вам.

Вона подивилася на мене, і обличчя її розгладилося від теплої посмішки. Віра Сергіївна вийшла, прикривши за собою двері.

Відчуття якоїсь незручності не полишало мене до кінця дня. Поділитися і порадитися вже не було з ким, і я був змушений перетравлювати це в собі. Ніяково було перед Ігорем через те, що його хвора хоче лікуватися у мене, та й майбутня бесіда із завідувачем з цього питання не викликала у мене, чесно кажучи, відчуття радісного очікування. Камінь на душі не дав мені спокійно спати й уночі. Верзлося щось тягучо-важке, неприємне. Але ранок справді мудріший за вечір. «Нічого, – подумав я, – вона сказала, що сама переговорить з Віктором Тихоновичем, то хай він і вирішує, я тут до чого? А то понавигадувала собі жахів! Мало не вбити її тут збираються!». З цією щасливою думкою я зіскочив з ліжка і почав збиратися на роботу.

Ранкова п'ятихвилинка була в кабінеті завідувача. Віктор Тихонович сидів за своїм робочим столом, а його підлеглі – на стільцях уздовж стін. Ігор, не підозрюючи ніякої каверзи, звично мені посміхався, ми з ним перекинулися навіть декількома незначними вранішніми фразами. Надія ж Миколаївна відбула нічне чергування, тому обличчя мала пом'яте, хоча й підфарбоване. На п'ятихвилинці були також і середні медпрацівники: нічні медсестри – Поліна Аркадіївна (огрядна, трохи похмура жінка років п'ятдесяти) та моложава струнка Валентина; а також медсестри, що заступали на зміну. Обидві – молоді, симпатичні. Одна з них була струнка і спритна – Вікторія, а інша – повненька, повільна – Світлана. Мені більше сподобалась Вікторія.

Старша медсестра відділення Людмила Миколаївна на п'ятихвилинках завжди стояла біля дверей з розгорнутим журналом, у якому містилися всі необхідні відомості. Це була жінка застиглого віку з симпатичним, вдало підмальованим обличчям. Суворо стиснуті губи й окуляри в золотій оправі робили її, не дивлячись на медичну уніформу, більше схожою на вчительку, на класну пані, що, може, так і було за самою суттю.

– Ну що? Почнемо, мабуть, – закінчивши розглядати якісь папери у себе на столі, сказав завідувач, і гамір у кабінеті вщух. – Надіє Миколаївно, доповідайте.

– Хвора в палаті № 12а померла.

Цього разу Віктор Тихонович відреагував спокійно.

– З чим лежала?

– Ішемічна хвороба серця. Коронарна недостатність.

У грудях моїх щось йокнуло і стиснулося від недоброго передчуття. Несподівано для всіх і самого себе я вигукнув:

– Як прізвище хворої?!

Всі поглянули до мене. Надія Миколаївна тоном досвідченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:

– Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, – і, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала: – ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.

РОЗДІЛ 4

Після п'ятихвилинки я відразу ж підійшов до Риндіної.

– Надіє Миколаївно, як вона померла?

Лікар після нічного чергування, тим більше важкого і безсонного, була роздратована. Затримуватися у відділенні вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:

– Їй ще звечора стало зле. Я її перевела в палату інтенсивної терапії – № 12а. Що тільки не кололи – купірувати криз не вдалося. Дихали, качали – безрезультатно… А що Ви за неї так переживаєте? Знайома чи що?

– Та ні. Я з нею вчора розмовляв.

Риндіна посміхнулася моїй наївності.

– Ми зі всіма розмовляємо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.

Ігор Петрович теж спокійно (принаймні зовні) поставився до цієї події.

– Розумієш, – говорив він мені, – ми працюємо у такій сфері, де хворі вмирали і вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокує, але потім не те що звикаєш – хіба до смерті можна звикнути? – а ставишся до цього спокійніше, чи що.

– Але ж вона відчувала себе добре, я бачив її!

– І я бачив. Ну й що? Розвинувся криз – і ми її втратили, як говорять зараз у кіно. Хіба це від нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворих – молодих, міцних, яким що ми тільки не робили, а нічого не допомагало. А були важкі хворі, хроніки, які повільно, але упевнено виповзали з критичного стану. Від чого це залежить? Від організму, від природи, від Бога? Як хочеш, так і розумій. Наше завдання – виштовхнути хворого з ями хвороби, а далі організм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути її. На те ти й лікар.

Усе так. І мають рацію, напевно, мої колеги, але щось бентежило мене в усій цій історії. Перед очима стояло напружене обличчя покійної нині Віри Сергіївни та її погляд, що благав мене про захист.